День святого Валентина

11 січня 2016 року

Перший навчальний день виявився складним, всупереч надіям одинадцятикласників, які сподівалися, що їх не будуть перенапружувати з самого початку семестру. Нові теми з хімії, фізики, математики (аж два уроки за один день!) та української мови, а на трьох останніх ще до дошки доводилося виходити. Потім фізична культура й історія, на якій школярі змушені були згадувати, що вчили раніше.

Однак, навіть в такому шаленому шкільному ритмі Злата не могла повністю забути про тата. А Слава, який продовжував не звертати на неї увагу, остаточно вибивав з колії. Вона постійно витала думками далеко за межами класу, не чула, коли до неї зверталися, не могла зробити елементарних задач біля дошки, не сприймала того, що розповідали вчителі. Єдиним виключенням, коли Злата поверталася думками до уроків були ті моменти, коли відповідав Слава. У ці кілька хвилин вона могла дивитися на нього, не викликаючи ні в кого особливих підозр. Іноді їй здавалося, що хлопець відповідає на її погляд, але вже за мить дівчина приходила до тями, розуміючи, що це неможливо.

Ледве дотерпівши до кінця останнього уроку, Злата вилетіла з класу. Вона потребувала тиші, спокою і самотності. Прямуючи до виходу, дівчина подумки вже лежала під ковдрою разом з головою за міцно зачиненими дверима своєї кімнати. Замріявшись, Злата забула про східці, тому оступилася на передостанній і впала, підвернувши ногу. Учні, що проходили повз, скептично позирали в її бік.

– Злато, що сталося? – здавалося, ніби Слава матеріалізувався з повітря.

Хлопець присів біля неї.

– Я впала, – простогнала дівчина.

– Це я бачу. Як так вийшло?

– А як, по твоєму, люди падають?

– Та чого ти кидаєшся на мене, ніби це я винен?

– Вибач, – Златі стало соромно. – Просто в мене сьогодні важкий день.

– Він сьогодні у всіх не найкращий. Вчителі пресують так, ніби ЗНО вже завтра, а ми досі нічого не знаємо. Ти можеш підвестися?

– Так, мабуть, – Злата повільно підвелася, тримаючись за перила східців і кривлячись від болю. – І як мені тепер доповзти додому?..

– Боляче, так?

– Угу.

– Так, тоді... – хлопець хвилю подумав. – Стань трохи боком і обійми мене за шию.

– Що я маю зробити?! – очі дівчини округлилися.

– Чого ти так витріщаєшся? Треба, щоб твою ногу глянула медсестра, а вона на третьому поверсі. Геніальне, без сумнівів, рішення розмістити медпункт саме там. Ти туди цілу вічність шкандибатимеш, тому краще, якщо я тебе донесу.

– Тобто на руках?..

– Ні, збігаю за візком, – Слава подивився на неї як на дурепу. – Ну звісно на руках.

– Е-е-е… Та не треба.

– Роби, що кажу.

– А я ж кажу, не по… – дівчина не змогла закінчити фразу, оскільки хлопець, не чекаючи згоди, різко підхопив її на руки.

– Раджу таки триматися за шию. І молитися.

– Молитися?

– Ну, ти перша, кого я на руках несу. Хтозна, що може статися.

– В крайньому випадку попросимо, щоб хтось тоді доніс нас обох до медпункту, – пожартувала Злата й обхопила його шию руками. Слава всміхнувся, але нічого не сказав. Злата ж подумки благала, аби він не помітив, як сильно бентежить її ситуація. – Господи, це ж всі на нас витріщаються. Кошмар!

– Моя репутація не постраждає, – хмикнув хлопець.

Медсестра, оглянувши ногу дівчини, завірила, що нічого страшного не сталося. Та може бути боляче ступати день-два. Ще вона якось дивно заусміхалася, коли Слава знову підхопив її на руки, щоб знести на перший поверх. Златі цей хитруватий вираз обличчя шкільної медсестри геть не сподобався.

– Ти далеко живеш? – запитав хлопець, коли вони були внизу і Слава всадив її на широке підвіконня.

– Ні, не дуже. Дошкутильгаю потроху.

– Може, якщо трохи посидіти, то менше болітиме?

– Впевнена, що так і буде, але я не можу лишатися у школі. Мене вдома чекають.

– То можна подзвонити і попередити.

– Я не хотіла б нікого хвилювати. Зараз і так всі на нервах.

– Сімейні проблеми?

– Не те, щоб проблеми, але ситуація напружена.

– Тоді скажи, що ти зайшла перекусити з другом.

– Тобто?

– Що не ясно? Їсти підемо. В десяти метрах від школи є невеличке кафе. Півроку лише працює. До слова, підозрюю, що в них добряча частина доходу саме з учнів нашої школи.

– Так, я бачила його. Правда, ще жодного разу не бувала там.

– Я пару разів заходив з друзями. Доволі затишно, смачно і недорого. То що, підемо?

– Добре. Я тільки подзвонюю додому.

– Я теж, – хлопець витяг свій телефон з кишені і відійшов на кілька метрів, аби вони не заважали одне одному.

Коли всі необхідні дзвінки було здійснено, Слава допоміг дівчині злізти з підвіконня, і саме вчасно – вчителька, що помітила їх крізь прочинені двері класу, якось недобре покосилася на них. На виході хлопець запропонував Златі свою руку, аби та могла опиратися на нього.

Кафе і справді виявилося затишним. Злата зі Славою обрали столик на двох біля вікна. Хвилин за десять їм принесли їхню піцу і каву.

– Ого, величенька, – сказала Злата.

– Саме те. Я після семи уроків можу й сам таку за раз проковтнути.

Певний час вони мовчки їли. Обоє час від часу потай розглядали одне одного.

– То що з тобою таке сьогодні? Із самого ранку якась розсіяна. Вперше бачу тебе такою. Чи це якось пов’язано з сімейними справами?

– Вгадав, – дівчина аж ніяк не збиралася розповідати йому, що в її стані він також винен.

– Розкажеш чи занадто особисте?

– Навіть не знаю, з чого почати… Мій батько зник шість років тому. Поїхав в командировку, але так і не повернувся. З ним втратився будь-який зв'язок.

– Чекай, це ж він спершу був з твоєю мамою, а тоді з її сестрою.

– Так, але звідки ти це знаєш?

– Тю! Ніби це дивно, враховуючи, що мій тато ще з юності товаришує з твоєю тіткою.

– Не зрозуміла… – Злата раптом згадала того чорнявого чоловіка, що привів дідуся й бабусю. Помітно було, що Оксана знайома з ним. Дівчина нарешті склала два та два. Точно! Тітонька ще й згадувала, що знає батька Слави. Єдине лишалося не зрозумілим: – Стоп! Тобто, товаришує? Але мені тітка говорила, що всього декілька разів випадково бачила твого тата.

– Не знаю, чого, але вона явно збрехала тобі.

– Це вперше. Виходить, що я вчора твого тата бачила. От дурепа! Як я не здогадалася? Ви ж схожі.

– Так от куди він злиняв. А я думав, що скористався моєю ночівлею в друга, аби до якоїсь жінки піти. І що він у вас робив?

– А, власне, стане зрозуміло, коли продовжу розповідь.

– Слухаю.

– Вчора приїхали мої дідусь і бабуся. Всіх на вуха поставили. А все через статтю в газеті.

– Що за стаття?

– Ось, – дівчина знайшла фото статті в галереї свого телефону і показала Славі.

– Тобто хочеш сказати, що Андрій Знайда насправді твій зниклий тато? – зробив висновок хлопець, коли дочитав.

– Ага.

– То і що ви будете робити?

– Мама з твоїм татом поїде до нього.

– Не зрозумів, а куди він мене подіне? Тато й на один день не погоджується лишати мене самого, а тут його не буде два, як мінімум.

– А як же твоя мама?

– Її давно нема. Померла, коли мені було вісім років, – хлопець спохмурнів.

– Вибач, я не знала, – дівчина опустила очі.

– Нічого. Я про це стараюся не говорити, тому взагалі мало хто знає. До речі, як твоя нога?

– Вже помітно менше болить.

– Я ж казав, що треба трішки посидіти. Давай я тебе зараз проведу додому, а тоді піду чекати, коли тато надумає повідомити мені, що їде.

– Навіщо тобі зайві турботи? Ти й так купу часу на мене потратив.

– Злато, як би ти про мене не думала, я не лишаю нікого в біді.

– Так зі мною все добре.

– Якщо опиратимешся на мене, коли йтимеш, буде краще. Тобі не слід зараз перенавантажувати ногу.

– Добре, дякую.

По дорозі Злата зі Славою спілкувалися про уроки, школу та майбутні екзамени, аби не мовчати.

12 січня 2016 року

Златі вдалося приховати інцидент з падінням від домашніх. Це було не складно, бо насправді вона трохи злукавила, коли Слава проводжав її додому, аби мати змогу дужче притиснутися до нього. На той момент її нога ледь-ледь помітно давала про себе знати, і вона цілком змогла б без особливих страждань дійти додому сама.

Привітний до Злати Слава – рідкість і велика радість для неї, тому дівчина вирішила скористатися таким дарунком долі сповна. Їй складно і незручно було з ним говорити, але не через відсутність ідей тем для розмови, а тому, що дуже соромилася. Від цього її голос злегка тремтів. Вона дуже переживала, аби Слава того не почув.

Геть інша справа спілкуватися з Лисом. Златі було дуже легко вести діалог з ним. Вона могла писати йому все, що прийшло на думку, не підбираючи правильних слів. Це точно ніяк не було пов’язане з тим, що дівчина спілкується з ним не в живу. Злата була на всі сто відсотків впевнена, що змогла б так само вільно говорити з ним при особистій зустрічі. І що головне, схоже цей хлопець розумів її і приймав справжньою. Іноді вона думала, що було б добре, аби Сергій і Слава були одною людиною. Але це ніяк неможливо. Ці хлопці абсолютні протилежності один одного. Лис щирий, відкритий, простий… А Слава в певній мірі зарозумілий, тримається гордовито й відсторонено і, якщо говорити прямо й просто, понтів у нього не мало.

Наступного дня Слава, як і очікувала Злата, поводився відсторонено. Дівчина змогла встановити певний зв'язок між перемінами його поведінки. Стало зрозуміло, що шанс на те, що він з нею заговорить випадав лише тоді, коли поруч не було нікого з однокласників. Цей висновок засмутив Злату, бо єдиним поясненням цьому могло бути лише те, що він її соромиться. Не дивно, звісно, враховуючи, що дівчина була в цьому класі переважно сама по собі і ставилися до неї двозначно, але все одно образливо. Глибоко в душі вона сердилася на хлопця, бо підсвідомо хотіла, аби він закрив очі на косі погляди заради неї.

Уроки закінчилися і Злата повернулася додому, не без гіркоти згадуючи, як ще вчора йшла під руку зі Славою.

Максим з Лідою вже майже владнали з роботою і планували завтра виїхати в Андріївку. Дорога була не близькою: спершу три години на потязі, тоді ще близько одної автобусом. З’їздити туди й назад навряд вдасться, тому лишалося лише сподіватися, що їх не виставлять за двері й дозволять переночувати. Однак, Злата мала одне відкрите питання, яке не наважувалася озвучити: де буде Слава, коли його тато поїде з її мамою?

Та відповідь не змусила себе чекати. В двері подзвонили, коли вона ввечері з тіткою дивилася телевізор у вітальні. Оксана пішла відчиняти, а Злата, з цікавості попрямувала слідом. Коли жінка відчинила, Злата побачила Максима і… Славу.

– Привіт, Оксано, – привітався чоловік.

– Добрий вечір, – сказав хлопець.

– Добрий, проходьте, – впустила обох тітка.

– Оксано, ти певна, що Слава тобі не заважатиме? – запитав Максим, коли вони вчотирьох розмістилися у вітальні.

– Звісно. Та й він ходить зі Златою до одного класу, тому нудно йому тут не буде, – після цієї фрази Максим глянув на дівчину з таким самим виразом обличчя, як шкільна медсестра днем раніше. Її це вже починало потроху сердити.

– Тоді добре. До речі, а де інші мешканці будинку?

– По своїх кімнатах порозходилися. Ліда взагалі заснула, щойно з роботи повернулася. Злато, можеш поки забрати Славу до своєї кімнати, закінчите з домашнім завданням разом.

– Добре, – погодилася дівчина, а тоді звернулася до Слави: – Ходімо?

– Ходімо.

– Бачу, твій тато таки вигадав, куди тебе подіти, – сказала Злата, коли вони заходили в її кімнату.

– Ага. Хоча мені приходило на думку, що він міг так вчинити. З друзів у нього лише твоя тітка, а з іншими він хіба товариські стосунки підтримує.

– Аякже, «друзі», – саркастично мовила Злата.

– Думаєш, вони більше, ніж просто друзі?

– Не можу сказати із повною впевненістю, які в них стосунки зараз, але в юності твій тато був сильно закоханий у мою тітку.

– Треба ж, а мені нічого про це не розповідав.

– Так і я нещодавно дізналася.

– І що спонукало розповісти?

– Та ніби нічого такого не було. Мабуть, час прийшов. То що, уроки вчити будемо?

– Ти зараз серйозно?

– Так. Ти хоч починав?

– Ні.

– Тоді починай.

– Типу ти вже все зробила.

– Мені ще параграф з історії вивчити і все.

– Трясця, коли ти встигла зробити три задачі і написати конспект з історії?

– Вдень.

– Злато, – хлопець хитро глянув на дівчину, – а як ти відносишся до взаємовиручки?

– Натякаєш, що хочеш списати?

– Ага.

– Можеш скористатися моїм столом, – вона закотила очі, але зошити таки дала.

– Дякую, – Слава раптом легенько цмокнув її в щоку. – Тільки дівчатам не кажи, що я так віддячив, бо ще ворогів наживеш.

– Теж мені! – сказала Злата занадто голосно, намагаючись приховати збентеження. – Такий скромний, що аж лячно. Кому ти треба, щоб ще на мене хтось сердився.

– Як знаєш, – хлопець всівся за стіл.

– Пфф, – фиркнула Злата й втупилася в підручник з історії.

– Злато, я тут подумав… – озвався Слава, коли дописав другу задачу.

– Що? – дівчина зиркнула поверх підручника.

– Уяви, які плітки завтра школою розійдуться.

– Тобто?

– Ми додому зі школи в різні кінці розходимося. А тут разом туди, разом назад… Підозріло.

– Хм… – Злата задумалася. З одного боку заманливо, але з іншого – бісить, коли на тебе так двозначно дивляться, а насправді нічого немає. – Тоді нам треба трохи раніше вийти з дому і трохи пізніше – зі школи.

– Точно! Так і зробимо.

****

«Лисе, ти не повіриш!», – написала Злата, коли вони зі Славою розійшлися спати.

«Що знову?».

«Вгадай, хто у мене вдома зараз?».

«Ви так швидко повернули твого тата?».

«Та ні, мама з дядьком Максимом лише завтра поїдуть до нього».

«Тоді не знаю».

«Слава».

«?!».

«Ну, я б не мала тобі цього говорити, але у Слави є тільки тато, а мама давно померла. Тому на час, що його тато буде у від’їзді, він житиме у нас. Тітонька ж дружить з дядьком Максимом».

«Та ти везуча. І що ви робили?».

«Уроки».

«І все?»

«Ще трохи говорили про те, про се…».

«Якось нудно».

«А що треба було робити?»

«Затягти в свою кімнату й кинутися на шию з зізнаннями в коханні».

«Знущаєшся?».

«Трішки».

«Ну, уроки ми в моїй кімнаті вчили».

«Сильно».

«Знаєш, я тут подумала, що якось дивно з хлопцем про іншого хлопця говорити».

«Коли то друг – не дуже дивно. Але якщо тебе це аж так хвилює, можемо поговорити про дівчат, які мені подобаються».

««Дівчат?» У множині?».

«Я ж Лис».

«Розкажи хоч про одну».

«Тоді про ту, яка найбільше подобається».

«Ок».

«Вона руда й зеленоока, як ти. Старанно вчиться, не прогуляла жодного уроку. Розумна, має добре почуття гумору й завжди може підтримати розмову. Правда, в неї дуже вузьке коло друзів. А з іншими вона лише привітна».

«Треба ж, на мене дуже схожа».

«Така скромна, що аж лячно. Але ти права. Справді схожа. Не дарма ж я засмучувався, коли взнав про твого Славу».

«Ти ж казав, що то був жарт».

«Так і є. Я й зараз жартую».

«Добре, вже майже друга година ночі. Буду лягати спати. Добраніч».

«Добраніч».