День святого Валентина

21 грудня 2015 року

«Останній тиждень перед канікулами. Ще п’ять днів і свобода, – подумала Злата, заходячи в школу. – Уфф! Шкода от тільки, що Слава постійно зникатиме на репетиціях і я рідко його бачитиму. Хоча, можливо, це й на краще».

Дівчину поглинув звичний гамір шкільних коридорів. Старшокласники у переважній більшості теревенили, розбившись на невеликі групки, а молодші грали в наздоганялки, намагаючись при цьому не попастися у руки черговим. Втім, самі чергові звертали на них увагу лише для годиться, та й то, лише тоді, коли поруч з’являлися вчителі. Минаючи клас, двері якого були відчинені, Злата краєм ока помітила, як пролетів чийсь пенал, а слідом за ним – ще один, правда, вже із протилежного боку. Пройшовши трохи далі, вона наткнулася на двох хлопців, на вигляд класу з шостого-сьомого, котрі намагалися станцювати щось на кшталт гопака просто посеред коридору.

Зайшовши до свого класу, Злата побачила однокласників, які запускали літачки, підозріло схожі на конспекти з історії. Дехто просто реготав, спостерігаючи за дійством, але й були такі, що знімали все на відео. Лише Марина зовсім не видавалася веселою. Зрозуміло, чиї конспекти спіткала така лиха доля! А подивившись на широку самовдоволену посмішку Слави, не складно було здогадатися, хто розпочав сумнівну розвагу.

Златі було трохи соромно за злорадство, яке вона відчула, коли побачила те, що відбувалося. Дівчину буквально виводив той факт, що ось-ось Слава і Марина підуть разом на репетицію новорічного свята.

Продзвенів дзвінок. Всі почали нехотя розсідатися за парти. Гамір хоч і затих, але лише частково. Повна тиша запанувала, лише коли до класу зайшла вчителька.

Як і очікувалося, Славу і Марину забрали на репетицію – у перших-других класів свято мало відбутися вже цієї середи. На всіх інших одинадцятикласників чекав напружений урок.

Зоя Миколаївна взяла до рук журнал і обвела поглядом всіх присутніх:

– Отож, я перевірила ваші директорські контрольні роботи і виставила оцінки. Мушу сказати, ви мене здивували. Дехто приємно, а дехто – не дуже. Зараз я займуся виставленням семестрових оцінок. Ті учні, бали яких виявляться вельми сумнівними, вийдуть до дошки на сьогоднішньому уроці і продемонструють свої знання на справі.

У класі запала гробова тиша. У думках багатьох почали лунати скорботні мотиви шедевру Шопена…

***

Попри заповіти, які вже почали складати одинадцятикласники, урок української мови минув без серйозних втрат, хоча декому таки довелося відстоювати своє право на позитивну оцінку (варто зазначити, що кожен мав власні погляди на «позитивний» бал).

Після сорока п’яти хвилин із Зоєю Миколаївною одинадцятикласників вже ніщо не лякало – ані виставлення балів за контрольну з алгебри, ані здача нормативів з фізкультури, ані лабораторна робота з хімії, ані борги із світової літератури, що являли собою нездані вірші, ані бурчання фізика, довжиною в цілий урок, про те, що сучасні діти стали геть лінивими і зовсім не хочуть вчитися.

Українська література мала завершити квест під назвою «Останній понеділок перед зимовими канікулами». Той факт, що доведеться пережити ще однин урок із Зоєю Миколаївною змушував учнів відновлювати в пам’яті заповіти, котрі встигли дещо призабутися до сьомого уроку.

– Сідайте, вже віталися, – мовила вчителька, коли одинадцятикласники зайшли до класу. – Семестрові оцінки з літератури я вам вже виставила. Побачите їх у своїх табелях.

Я не буду нагадувати вам про важливість підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання, так як вже неодноразово робила це. Той, хто налаштований на успішну здачу іспиту, почув мене. Я бажаю вам добре провести новорічні свята і набратися сил, щоб після канікул значно поліпшити свої знання.

А зараз я роздам вам подвійні листочки. На кожному з них буде зазначена тема твору, який ви маєте написати. Не намагайтеся радитися одне з одним – всі теми різні. Вимоги ви знаєте. У вас близько тридцяти п’яти хвилин.

***

Злата вже збиралася вийти зі школи, як раптом згадала, що забула у класі свій щоденник, коли забирала пальто (класний керівник дозволила одинадцятикласникам залишати свій верхній одяг у класі). І то був не шкільний щоденник. У неї запаморочилося в голові від розуміння того, що хтось міг прочитати, що вона там написала. Особливо кілька останніх сторінок, де було море одкровень про її почуття до Слави. Звісно, всі імена дівчина писала лише у вигляді ініціалів, але той, хто знає її і має хоч трохи клепки, неодмінно здогадається, про кого йдеться у записах.

– Спокійно, – сказала вона сама собі. – Я виходила з класу останньою, а це означає, що ніхто із однокласників знайти його не міг. Ілона Вікторівна пішла ще після шостого уроку. Отже, лишаються техробітниці. Але ж їм, мабуть, не видадуться цікавими одкровення фактично незнайомої їм дівчини?..

Злата набрала повні груди повітря, намагаючись заспокоїтись. Дівчина переконувала себе, що її щоденник лежить на останній парті, де вона його й забула.

Нарешті школярка увірвалася до класу. Злата була настільки знервована, що спочатку навіть не помітила хлопця, котрий стояв біля шафи.

– Слава? Що ти тут робиш?!

– А що не видно? Намагаюся прибрати у цій клятій шафі, – хлопець перевів погляд на ліву руку дівчини, у якій та стискала щоденник із гнучкою яскраво-червоною обкладинкою. Він запримітив, що пальці дівчини аж побіліли, самовдоволено посміхнувся, а потім продовжив говорити, як ні в чому не бувало. – Ніколи не думав, що наша класна може зчинити такий безлад.

– Безлад? Який безлад? – через страх Злата ніяк не могла осмислити інформацію, яку вловлював її слух.

– То йди й побач все на власні очі. Це просто кошмар! – аби дівчина була менш налякана, то неодмінно помітила б, як відверто Слава потішається з її теперішнього стану.

– Славо, ти читав це? – спромоглась нарешті запитати Злата, протягуючи вперед руку, в якій тримала щоденник.

– Що читав? А-а-а-а… Ти про той щоденничок? Отже, він твій? – хлопець досить правдоподібно зіграв байдужість. – Ні, не читав. Мене знудило вже після фрази «Мій любий щоденнику, я заводжу тебе, щоб ділитися з тобою своїми думками і маленькими секретами», і я закинув його куди подалі від себе. Дівчачі соплі мене геть не надихають.

– Отже ти його таки відкривав? – її щоки палали, вона відчувала щось посереднє між соромом та обуренням.

– Я намагався знайти якийсь підпис, щоб вичислити роззяву, яка його тут лишила. Та коли я наткнувся на цю сопливу фразочку, одразу передумав. Ненавиджу подібні штуки.

– Е-е-е-е… Сопливі фрази чи щоденники?

– І те, й інше.

– Дякую, що не читав.

– Я не читав, бо пожалів своє психічне здоров’я.

– Все-одно, – дівчина потроху брала себе в руки. – То навіщо ти прибираєш у цих шафах?

– Ілонка засікла мене, коли я прогулював сьомий урок, – зневажливо відізвався Слава про класного керівника. – Типу думав зробити вигляд, що я на репетиції був, коли запитають.

– І?

– Вона хотіла написати послання моєму татові. Але такий розклад мене не влаштовував. Нащо мені наганяй від батька? Та ще й перед Новим роком. Я вирішив з нею домовиться. Враховуючи, що зараз останній тиждень перед канікулами, свята наближаються і все таке, вона погодилась. Сказала, щоб я поскладав тут все у шафах, і… «інцидент буде забуто», – перекривив він тон Ілони Вікторівни.

– Зрозуміло. Хочеш… допоможу тобі?

– У тебе інших справ немає?

– Нічого термінового. Можу затриматися.

– Як хочеш.

Деякий час однокласники перебували у повній тиші. Злату це напружувало, але вона ніяк не могла вигадати спосіб, щоб розрядити обстановку. Дівчина подумки прокручувала безліч фраз, але як тільки збиралася щось сказати, то одразу починала розуміти, як по-дурному це звучатиме.

У шафах було безліч найрізноманітніших книг з французької (саме її викладала Ілона Вікторівна), навчальних дисків, папок із різними учнівськими роботами, кілька пошарпаних стінгазет, старі зошити колишніх учнів…

– Поглянь, це ж ті самі кубики, на яких нас Ілона Вікторівна вчила французькому алфавіту! – вигукнув раптом Слава.

– О, дай поглянути!

То були звичайні дерев’яні різнокольорові кубики. На одній зі сторін по центру красувалася певна буква французького алфавіту, а на всіх інших – були написані слова, що починалися на ту літеру, які розташовувалися під картинками, котрі «зображали» їх.

– Так, це й справді вони, – підтвердила дівчина.

– Ох, я й досі пам’ятаю, той злощасний урок, коли вона розбила нас на пари і сказала класти по одному кубику по черзі.

– А ти пам’ятаєш, що ми тоді були в одній парі?

– Так, – сказав Слава після кількох секунд роздумів, а на його губах з’явилося щось, схоже на посмішку. То був радше всього лиш слабкий натяк на неї, але й він неабияк здивував Злату. – То була така ганьба…

– Що?!

10 вересня 2004 року

– Діти, зараз кожна з пар по черзі буде розкладати кубики, – сказала Ілона Вікторівна. – Катю, Олено, ви перші. Давайте, сміливіше!

Дві дівчинки з волоссям темно-каштанового відтінку, що було заплетене у колоски, боязко підійшли до першої парти середнього ряду.

Вчителька поставила посеред парти м’яку іграшку – зеленого дракончика висотою близько п’ятнадцяти сантиметрів.

– Уявіть, що він напав на ваше чарівне королівство, а єдиний спосіб врятувати його – побудувати надійний магічний мур, через який жоден дракон не зможе пробратися. Але пам’ятайте, кубики треба класти у правильному порядку, бо інакше всі старання будуть даремними. Правильний порядок вам підкажуть букви – ви мусите розташувати їх згідно з алфавітом. Олено, клади першою.

Дівчинка несміливо поклала свій кубик з літерою «А».

– Молодець, все вірно. Катю, тепер ти.

Інша дівчинка поклала кубик з літерою «В».

– Вірно! Олено?

Так було покладено третій, четвертий і п’ятий кубики.

– Що ж, тепер ви можете розпочати другий ряд.

Катя поклала свій кубик поверх першого кубика (літера «F), а Олена свій із літерою «G» – на другий. Таким чином дівчата побудували «магічний мур» із шести рядів – п’ять із них включали п’ять кубиків, а шостий складався лише з одного, що стояв по середині передостаннього ряду.

– Вітаю, тепер жоден дракон не страшний вашому королівству, – привітала їх Ілона Вікторівна. – Молодці! Так, наступна пара. Вітю, Денисе, давайте ви.

Через двадцять хвилин свої королівства захистили ще чотири пари. Настала черга Слави й Злати.

Дівчинка підійшла до першої парти з повною бойовою готовністю, а от вираз обличчя хлопчика свідчив про протилежне.

Злата поклала перший кубик. Слава ж, як не силувався, але так і не зміг згадати, яка буква йде наступною.

Ілона Вікторівна дістала із шухляди свого столу невелику коробку. У ній також були кольорові дерев’яні кубики, але без жодних написів.

– Славо, коли ти не знаєш, яка буква йде наступною, клади ось такий кубик, – вчителька дала хлопчику кубика із коробки, котру щойно витягла. – Але май на увазі, ці цеглинки не магічні. Чим більше таких буде, тим слабкішим буде ваш із Златою мур.

Слава зробив, як було сказано.

– Злато, ти повинна тепер покласти кубик з буквою, яка має бути третьою. Дівчинка поклала кубик з літерою «С».

Хлопчик знову мусив покласти немагічну цеглину. Їхні однокласники вже почали нишком посміюватися із нього. Так продовжувалося аж до останнього кубика.

– Дуже погано, Славо. Чому ти не вивчив алфавіт? – звернулася до «лихо-будівельника» вчителька.

– Я… я… Я не зміг, – хлопчик уважно роздивлявся кінчики своїх черевиків.

– І не соромно? Гарно ж ти захистив своїх підданих. У казках зазвичай принц рятує і принцесу, і королівство, але завдяки тобі ми отримали казку із неочікуваним сюжетом, де принцеса рятувалась самотужки.

Коли Ілона Вікторівна завершила журити Славу, вона покликала двох наступних учнів.

Решта дітей теж добре впоралися. Лише дехто забув дві – три букви. Це ще більше засмутило Славу. Він вилетів із класу, ледь дочекавшись дзвінка.

Після того однокласники прозвали хлопчика Принцом. Це прізвисько переслідувало його майже півроку. За це Слава постійно сердився на Злату. Здавалося б, що дівчинка ні в чому не винна, але він був тоді в парі саме з нею, а отже, винна саме вона, і немає про що тут більше думати.

21 грудня 2015 року

Слава із Златою ніяк не могли перестати сміятися.

– Я й досі не можу повірити, що ти півроку дувся на мене через те, що сам не вивчив алфавіт.

– Я сердився за те, що ти вивчила, а не за те, що я не вивчив.

– Ага, так-так, якщо поглянути з цього боку, то справа звісно докорінно змінюється.

– Ти просто не уявляєш, як мені тоді було.

– Але ж я в цьому не винна!

– Можливо, але я виділився не з кращої сторони саме на твоєму фоні. Аби ти хоча б хлопцем була… А потерпіти таку ганебну поразку перед дівчиною – це жахливий удар по чоловічій гідності.

– Ага, «чоловіча гідність»… У шість років, – дівчина давилася реготом.

– Так, все! Годі! Треба закінчити з прибиранням, – хлопець старанно ховав посмішку.

– Твоя правда.

Однокласники продовжили прибирати у шафах.

– Ти лише поглянь, що я знайшла, – дівчина хитро посміхалася. – Її знахідку приховували дверцята шафи.

– Що там у тебе? – Слава підійшов до неї. Складно описати вираз його обличчя у той момент, коли він побачив знахідку. – Не може бути. Той самий дракончик?

– Саме він.

Погляди Слави і Злати зустрілися.

– Ти думаєш про те, що і я? – дівчина по-змовницьки глянула на однокласника.

– Про що ти? Що? Ні-і-і!!! Навіть не мрій!

– Але ж ти таки подумав про це.

– Тобі здалося!

– Ні!

– Так!

– Ні!

– Здалося, кажу! Якнайшвидше закінчити із цим мотлохом, – хлопець вказав на шафи, – це єдине про що я зараз можу думати. Я якось ніколи не мріяв провести ніч у школі, займаючись прибиранням.

– Гаразд, гаразд! Шафи, то шафи.

Близько десяти хвилин однокласники мовчки займалися справою.

Раптом рука Слави, у якій красувалася фіолетова папка, завмерла на півшляху до полиці:

– Всього один раз, – в очах хлопця світилися вогники, яких Злата раніше ніколи не бачила.

– Перша парта середнього ряду?

– Звісно! Без варіантів.

– Впевнений, що тобі не знадобиться «немагічна цегла»? – Злата пішла до першої парти, прихопивши кубики.

– Абсолютно, – Слава стиснув іграшкового дракончика у правій руці.

– Почнемо? – Злата взяла кубика з літерою «А».

– Ні, чекай! – хлопець схопив руку дівчини трохи вище зап’ястку, змусивши її зніяковіти. – Спочатку поміняємось місцями.

– Для чого це? – запитала Злата, молячись про себе, щоб Слава не помітив тої зміни, що сталася в ній через його дотик.

– Тоді я сидів там, де зараз сидиш ти, – Слава, помітивши, що й досі тримає руку дівчини, відпустив її так швидко, ніби то було розпечене залізо.

– Ох, сліди лишилися, – пробубніла дівчина, переходячи на інше місце.

– Е-е-е… Вибач, я не хотів.

– Та нічого. Сподіваюсь, тепер ми можемо почати? – Злата поклала свій кубик, не дочекавшись відповіді.

Слава поклав наступний – гра почалася.

Через кілька хвилин ідеальний «магічний мур» було побудовано.

– Молодчина! Тепер жодні дракони не зашкодять твоєму королівству, – Злата досить правдоподібно зобразила Ілону Вікторівну.

– Є-є-є!!! Я зробив це! Я захистив своє королівство!

– Так, тепер казка з цілком очікуваним сюжетом.

– Ага, і з правильним принцом.

Обоє зайшлися реготом. Першою заспокоїлася Злата:

– Треба таки покінчити з цими шафами. Твоя правда, в Ілони Вікторівни тут просто жахливий безлад.

– Я ж казав.

Через півгодини обоє вже збиралися йти додому.

– Нічого собі! Котра година? – скрикнув Слава, кинувши погляд на вікно – надворі було вже майже темно.

– Майже шоста, – повідомила Злата, подивившись на екран свого телефону.

– Ого, не думав, що ми пробули тут так довго.

– Я теж, чесно кажучи. Що ж, тоді до зустрічі.

– Бувай… Е-е-е, дякую за допомогу.

– Завжди будь ласка, – відповіла дівчина, відчиняючи двері.

– Злато! – крикнув Слава, вибігаючи за нею, коли та була вже біля східців.

– Що?

– Ти забула це, – хлопець протягнув їй щоденника. – Будь обережнішою з такими речами. Хтось може не пошкодувати своє психічне здоров’я і прочитати. Не думаю, що ти когось вбила і закопала труп в садку, чи торгуєш травкою, але все ж… Та й я взагалі не розумію, нащо ти його в школу притягла? І це ще я мовчу про те, яка взагалі величезна дурість заводити щоденник.

– Дякую, – Злата взяла щоденник із рук Слави. – Ти правий – цей щоденник – велика дурість. Але мені було просто життєво необхідно бодай з кимось чесно поділитися думками, бодай з бездушним блокнотом… А в школу я його ношу, бо тільки коли він зі мною, я можу бути спокійною на рахунок того, що мої думки й секрети лишаться при мені. – дівчина, збігла східцями так швидко, що Слава більше не встиг нічого сказати.

***

Застібаючи ґудзики на своїй куртці, хлопець згадував, як знайшов Златиного щоденника.

Слава одразу зрозумів, що він належить саме їй – впізнав за почерком. Відкривши його на останній списаній сторінці, хлопець прочитав наступне:

Не можу дивитися, як В. В. йде з М. Б.! Не можу і все тут. Хоча й ніби розумію, що це всього лише репетиція.

Далі Слава читати не став. Щось підказувало йому, що зробивши це, він перейде межу, якої переходити не варто. До того ж, щоденник – це особисте, незалежно від того, кому він належить.

Проте, трьох речень вистачило, щоб спонукати появу сотень думок.

«В. В.» та «М. Б.» – В’ячеслав Величко та Марина Борисенко. Це однозначно. Але чому Злата написала про це? Невже його з Мариною похід на репетицію така вже важлива подія? Ні, наче нічого особливого. То чому тоді? І чого вона «не може дивитися»?! Можливо, це через заздрість? Можливо, Злата теж хотіла прийняти участь в організації свята? Але ж вона ніколи не раділа необхідності виступати перед публікою. Мабуть, їй тоді просто нудно було – тому й написала. Але ж почерк, яким написані ці три фрази, дещо виділяється. Не схоже на неї. Почерк Злати завжди ідеальний. Навіть коли вона сильно поспішає. Як цій дівчині вдається в будь-якій ситуації зберігати каліграфію лишається загадкою. То може це взагалі не вона написала? Коли ця роззява примудрилася забути щоденник в класі, то могла забути його й ще десь. Ні – почерк хоч і зазнав дивних змін, але точно належить саме Златі. Тоді лишається один варіант – вона сильно хвилювалася, коли писала це, хвилювалася настільки, що навіть не могла контролювати себе. Але через, що? Через те, що я пішов з Мариною? Чому Злату це хвилює? А може вона?.. Та ні, не можливо! А раптом й справді… Та ні! Бути цього не може. Однозначно.

– І взагалі, забагато честі для Златиної персони – так багато думати про її кляті писульки. Досить! – сказав Слава вголос, перервавши свій потік думок.