День святого Валентина

3 лютого 2016 року

Оксана, Ліда, Богдана та Зінаїда Семенівна із самого ранко клопоталися на кухні. Вчора Злату виписали, тому було вирішено, що ще один день вона побуде дома і вони влаштують невеличкий святковий обід в честь повернення Олега, який власне й відклали через перебування Злати у лікарні.

Олега з Максимом відіслали в магазин, пригрозивши, що коли повернуться, будуть допомагати з приготуванням страв, тому їх повернення швидким не буде точно. Дем’ян Ігорович мучився зі столом, намагаючись розібратися, як його розкласти. Це сучасне чудо з дерева за якимись незрозумілими принципами працювало. У всякому разі, так здавалося старому чоловікові.

Сестри хотіли й своїх батьків запросити, та ті, на жаль, при всьому бажанні ніяк не могли відкласти справи й приїхати серед тижня. Олександр і Марія хоч і були вже немолодими, та в лапи старості не здавалися, продовжуючи активно працювати. Всім було ясно, що ці двоє ще не один десяток років проживуть. Втім, вони передали найщиріші вітання й пообіцяли приїхати одразу, як розберуться зі справами вдома.

Злата прокинулася й одразу забула всі солодкі сновидіння. Дівчина захотіла добре потягнутися, як це робила зазвичай, та виявилося, що з поламаною рукою це зробити складно.

«Уфф! Все тільки почалося, а я вже ненавиджу цей гіпс».

Вона відчула приємні аромати, що доносилися з кухні. Вони обіцяли купу смаколиків на сьогоднішній обід. Це трішки поліпшило її зіпсований настрій, бо смачненько поїсти дівчина любила. Та й сам привід для них не абияк тішив. Як же приємно було знати, що тато знову поруч!

Олег майже тяг Максима в бік, протилежний магазинам з продуктами.

– Друже, що ти надумав? Жінки нас поприбивають, якщо ми не повернемося найближчим часом.

– Ми йдемо в ювелірний. Мені потрібна твоя допомога.

– Не думаю, що в нас вистачить грошей на достатню кількість коштовностей для викупу наших життів.

– Я хочу купити дещо особливе.

– Ем, Олеже, я радий звісно, що у вас з Лідою все добре і ти вирішив її потішити, але можна якось іншим разом?

– Ні, не можна. В мене мало часу лишилося. Та й не факт, що найближчим часом випаде шанс ще раз вислизнути з дому, не викликаючи підозр.

– Так, щось ти мене збив з пантелику. Що відбувається?

– Сімо, та не будь ти бовдуром. Обручку я хочу купити. Скоро День Святого Валентина, тому я й подумав, що складно підібрати кращий день.

– Ого, то у вас і справді все на стільки добре!

– Як тобі сказати, ми живемо в одному домі, багато спілкуємося, нам добре й весело разом, але, поклавши руку на серце, я навіть в щоку її жодного разу не поцілував.

– Але купуєш обручку, – погляд і голос чоловіка були скептичними.

– Та річ у тому, що я відчуваю, Ліда боїться, тому навіть коли я намагаюся обійняти, вона обережненько так тікає. От я й вирішив, що пропозиція остаточно відіб’є її сумніви.

– А ти впевнений, що вона погодиться за таких обставин?

– Абсолютно. Я бачив її очі. Вони, як і вісімнадцять років тому, кажуть «так».

– Тоді вітаю, – Максим якось косо посміхнувся.

– Ти чого спохмурнів? А, чекай, зрозумів. Оксана, так? Ви чогось з нею глечики побили. Ходите, мовчите й коситеся, ніби діти в дитсадку на виховательку, яка цукерки відібрала. Чесне слово, аж смішно.

– А мені от зовсім не смішно.

– То може тобі також купити обручку та взяти справу в свої руки? Якщо ти не знаєш її розмір, то я підкажу. І грошей підкину, якщо з собою достатньо не маєш.

– Ага! Вже розбігся. Вона смачно відпечатала свою п’ятірню на моїй щоці, коли я її лише поцілував. До речі, якраз після того поцілунку ми ніяк не налагодимо стосунки. То це як я з обручкою прийду, Оксана або заб’є мене ногами, або втече на інший континент.

– Мда… Це певно через мене вона такою стала. Бо Ліда впевнена, що Оксана давно встигла полюбити тебе, а ці дві на рахунок одна одної дуже рідко помиляються. Вибач, друже. Пам’ятаю, були часи, коли я шалено ревнував. Певно вже тоді відчував, що вона рано чи пізно відповість тобі взаємністю. Навіть кілька разів поривався набити тобі морду.

– Тому то я й переїхав, коли ви зійшлися. Не хотілося заважати вашому щастю. Хоча, коли відверто, то я теж дуже хотів відлупцювати тебе.

– То що думаєш тепер робити?

– Або пан, або пропав.

– Тобто?

– Сказав їй, що або ми будемо разом, або взагалі ніяк не спілкуватимемося. Пообіцяв, що як вона не захоче мене в якості чоловіка, то й другом я їй більше не буду. Тепер вже третій день голова аж пухне. З кожною хвилиною все менше вірю в те, що зможу обірвати з нею всі зв’язки.

– Як на мене, ти трішечки переборщив. Та все ж, впевнений, що нічого розривати не доведеться. Почекай ще певний час. Може, їй День закоханих також романтичний настрій навіє, – Олег поплескав друга по спині.

– Та ні, не думаю. Вона не дуже любить це свято.

– Ой… Це певно також через мене.

– А-а-а… Чекай, чекай… То це ти в цей день їй дитину зробив?

– Ти знаєш?

– Так.

– І як багато ти знаєш? – чоловік занервувався, йому раптом стало спекотно.

– Все. Все, що ви так старанно приховуєте від Ліди.

– Он як, певно Оксана й справді дуже вірить тобі.

– І будь певен, не дарма. Не хвилюйся, я не збираюся нічого розповідати. Це така справа, що лише ви маєте право щось говорити чи робити.

– Дякую, Сімо, – Олегові помітно полегшало. – То що, ти допоможеш мені з обручкою?

– Звісно, тільки ходімо швидше, бо я вже своєю п’ятою точкою відчуваю, що жінки починають сердитися.

– Гадаєш, вони й справді змусять нас куховарити?

– Не сумнівайся. А через нашу затримку працювати доведеться вдвічі більше.

Чоловіки засміялися й зайшли нарешті до ювелірного, біля якого стовбичили останні десять хвилин. Їх зустріла мила білява дівчина. Коли Олег почав розглядати обручки, які вона йому пропонувала, Максим зрозумів, що вони тут на довго. Певно, його друг вирішив надолужити всі втрачені роки, тому обручка, з якої почнеться його нове життя, мала бути ідеальною. Тож, чоловік зітхнув, помолився мовчки, аби скоро вже йому знадобилася подібна допомога від Олега, і підійшов до друга, що вертів у своїх пальцях кільце, прискіпливо жмурячись.

Всі розсіслися навколо столу, що аж ломився від смачнючих наїдків. Невеличкий святковий обід, що якимось дивовижним чином перебазувався на вечір, підозріло скидався на бенкет. Купа людей: сестри, Богдана, Олег, його батьки, Максим, Злата й Слава, та найрізноманітніших страв, починаючи від звичайної картоплі й закінчуючи куркою під винним соусом, лише підтверджували це.

В будинку стало весело й гамірно. Всі багато говорили й сміялися. Історії лилися з їхніх вуст, не зупиняючи свій потік ні на мить. Вперше за вісімнадцять років вони зібралися як справжня родина й щиро тішилися цьому.

Через пару годин, коли всі наїлися й наговорилися, жінки прибрали зі столу, а чоловіки склали його й відсунули диван, аби вивільнити по середині кімнаті побільше простору для танців.

Залунала музика. Дем’ян Ігорович та Зінаїда Семенівна першими стали до танцю, присоромивши молодших. Та Олег з Лідою не стали приймати поразки й приєдналися до них. Максим спробував запросити Оксану, але та відмовилася. Тоді чоловік простягнув руку Богдані, а та з радістю погодилася. Слава невпевнено підійшов до Злати.

– Потанцюємо?

– І як же це вийде з моєю рукою?

– Та тут основні ноги.

Дівчина підвелася. Хлопець обережно поклав свою руку їй на талію, стараючись не зачепити гіпс, – для цього довелося розмістити її трішки нижче,– а іншою взявся за здорову руку Злати.

На наступний танець чоловіки помінялися партнершами. Батько Олега став з Лідою, Олег відповідно зі своєю мамою, Максим відібрав партнершу у сина, Слава розгубився, бо не знав, чи варто танцювати з Богданою, але жінка першою, всміхаючись, повела хлопця до танцю. Коли ж мелодія змінилася, всі стали з тими, з ким танцювали спочатку. Після трьох танків всі трохи стомилися, тому зробили музику тихішою і розсілися хто на стільці, хто на диван.

Максим спробував розміститися біля Оксани, та наткнувся на сердите:

– Біля Богдани своєї сідай!

– Ти що, ревнуєш? – чоловік широко заусміхався.

– Аніскілечки.

– Тоді я піду сяду там, де ти й сказала, – Максим всівся біля Богдани й вдоволено спостерігав, як міниться обличчя Оксани.

– Бовдур, – проговорила вона одними губами. Жінка була певна, що ніхто її не почув, та побачивши, як ще більше заусміхався Максим, засумнівалася й сердито склала руки на грудях. Олег з Лідою ледь втримувалися, аби не зареготати, спостерігаючи цю німу сцену.

Злата в цей час хоч і не заперечувала, аби Слава сидів поруч, однак усіма силами ігнорувала його спроби зустрітися поглядом чи заговорити.

– Помітно, що ці дві – близькі родички, так сину? – нагнувся до хлопця Максим.

– Ага, – в його тоні було стільки розуміння й підтримки, скільки ніколи раніше не бувало.

– Звикай, Славо. Ми з Олегом ще в юності пересвідчилися в тому, як складно з жінками цієї родини.

У відповідь хлопець лише голосно зітхнув. Це ненадовго привернуло увагу Злати, та переконавшись, що все добре, вона знову відвернулася. Наступної миті дівчина запитала те, що змусило всіх притихнути:

– Тітонько, а чого ти в лікарні сказала, що ти моя мама?

Певний час всі мовчали. Дехто просто не міг докумекати до кінця, що дівчина має на увазі, а дехто тому, що розумів – правда вже не вперше за останній час рветься назовні.

Оксана вже збиралася озвучити правдоподібну відмовку, мовляв, там не було часу щось пояснювати, а тим більше чекати на Ліду, але її сестра раптом сказала:

– Розказуй правду. Я все знаю. Думаю, Злата також має право знати.

– Як знаєш? – витріщилися на неї Олег з Оксаною.

– Із самого початку знала. Але про це пізніше. Правду розкажете ви, чи мені самій це зробити?

– Ти певна, що зараз варто? – Оксана зиркнула на інших людей в домі.

– Ой, я впевнена, що Максим точно давно все знає, а інші… Такого гігантського шила все одно в мішку не приховаєш.

2 вересня 1999 року

Схвильована жінка обвела поглядом лікарняний коридор.

– Оксано, я тут, – гукнув до неї Олег.

– Привіт, нарешті я дісталася сюди. Слава Богу, що я на автобус встигла, бо інакше лише під вечір була б.

– А це не шкідливо дитині? – чоловік кинув погляд на круглий живіт. Коли він востаннє бачив Оксану, її вагітність була ще зовсім непомітною. Тому тепер в нього були змішані почуття.

– Не переймайся, я вже багато разів їздила автобусом до батьків.

– Але ти зірвалася з лікарні. Ти явно не через те, що все добре туди потрапила. Чесно кажучи, я вже сотню разів встиг пошкодувати, що подзвонив тобі.

– Ти правильно зробив. Розповідай, як Ліда?

– Та щось не дуже, – лише тепер Оксана помітила, на скільки блідим і наляканим був Олег. – Лікарі схвильовані, кажуть, що пологи дуже тяжкі. Вона з шостої ранку мучиться. А ці падлюки не те, що до неї, а й навіть в пологове відділення не пускають мене.

– Господи, – Оксана опустилася на лавочку.

– Це ще не все. Вони кажуть, є ризик, що вони обоє помруть. Мені так страшно…– Відповіді довго не було, тому чоловік, що стояв спиною до жінки, обернувся й аж обімлів від побаченого. Оксана з перекошеним від болю обличчям трималася за живіт. – Що трапилося?!

– Схоже, твої доньки народяться в один день… Поклич когось…

– Ох, тобі ж ще рано народжувати. Це я винен! Не треба було тобі дзвонити.

– Та не метушися! І так боляче. Просто поклич лікаря.

Олег кивнув і побіг за допомогою. Невдовзі Оксану забрала жіночка середніх літ в білому халаті. Перш ніж піти, вона співчутливо глянула на чоловіка – дві породіллі на один день явно забагато для чоловіка.

О третій годині ночі Ліда народила мертву дівчинку, а о дев’ятій чотирнадцять ранку стіни пологового відділення почули перший крик Оксаниної дитини.

3 вересня 1999 року

Щойно Оксана прокинулася, одразу побачила Олега, що сидів біля її ліжка. Жінці знадобився певний час, щоб відновити всі події у своїй пам’яті. Бо поки що вона змогла згадати лише крик своєї донечки і те як лікарі не дозволяли їй спати.

– Як Ліда? – запитала Оксана сонно.

– З нею все буде добре, – чомусь жінку це не заспокоїло. Їй дуже не сподобався сумний тон Олега, що суперечив цій радісній звістці.

– А дитина?

– Вона… – чоловік закрив обличчя руками й заплакав. – померла.

– О Господи! Мені так шкода, – жінка згадала свою малесеньку крихітку й подумки подякувала небесам за неї.

– Я… Вибач, я, мабуть піду, – Олег вийшов, не чекаючи на відповідь, бо йому не хотілося, аби Оксана бачила його таким.

5 вересня 1999 року

Олег знову прийшов до Оксани. Він виглядав на стільки виснаженим, що жінці стало лячно, а по її спині пробіг холодок.

– Щось з Лідою?

– Так. Те, що з нею коїться… Це просто жахливо.

– Тобто? Не муч мене, розказуй.

– Вона вчора отямилася. Стала просити віддати їй доньку. Я їй сказав, що дитина померла. А вона як накинеться на мене… Я думав, роздере все обличчя. Кричала, що я брешу й знову, й знову вимагала віддати дитину. Її накололи заспокійливими й снодійними. Та коли Ліда прокинулася, все знову повторилося. За третім разом – те саме. Таке відчуття, ніби в неї під час сну пам'ять стирається. Оксано, мені страшно.

– А що кажуть лікарі?

– Вони привели чи то психіатра, чи то психолога. Він сказав, що це цілком може ще кілька разів повторитися, але з часом вона таки прийме факт смерті дитини. І тоді їй знадобиться довга реабілітація. Щось ще говорив про низький поріг чутливості, але я з того ні чорта не зрозумів. А знаєш, що найстрашніше? Ліда абсолютно однозначно більше не зможе мати дітей.

– Погано. От що буває, коли вагітнієш в п'ятнадцять. Олеже, а ти можеш привести мені того лікаря?

– Нащо це?

– Ти приведи спершу, – від ідеї, що виникла в її голові, Оксані стало лячно. – Зможеш?

– Постараюся.

Десь за півгодини він повернувся з високим чоловіком середніх літ. Місцями його волосся вже торкнулася сивина.

– Ось, Назар Богданович, – той самий лікар.

– Доброго дня, – привітався той.

– Доброго. Олеже, можеш лишити нас на кілька хвилин?

– Що за таємничість?

– Будь ласка. Я все потім розкажу.

– Ну добре. Буду за дверима.

– Назаре Богдановичу, – звернулася до лікаря Оксана, коли пересвідчилася, що двері міцно зачинені і ще раз оглянула палату, переконавшись, що нікого з сусідок немає, – маю до Вас лише одне питання.

– Певно, це стосується Вашої сестри?

– Так… Навіть не знаю, як це правильно запитати.

– Питайте як вийде.

– Якщо, коли Ліда прокинеться знову, віддати їй іншу дитину, то вона сприйме її як свою, чи таки згадає, що її дитина насправді померла?

– Що за питання таке?

– Ви можете відповісти?

– Я відчуваю, що ви хочете затягти мене в якісь нехороші речі.

– Просто дайте відповідь і забудьте про цю розмову, – Оксана вхопила його за руку.

– Я не… – лікар змінився в обличчі, коли відчув у своїй долоні кілька купюр. – Що ж, я думаю, що Ліда зараз в такому стані, що з радістю прийме подібну брехню і закине знання про смерть дитини так далеко, що без допомоги спеціаліста ніхто того не витягне.

Сказавши це, Назар Богданович похапцем запхав гроші до карману свого білого халату й вийшов з палати.

– Вже й не можу пригадати, про що ми говорили, – кинув він на послідок.

Після цього зайшов Олег.

– Ну що наговорили? Що то він зморозив, коли виходив?

Оксана була задумана й мовчала добрі хвилин п'ятнадцять, не реагуючи на чоловіка. Її обличчя змінило стільки емоцій, що він вже й не знав, що думати.

– Послухай, я зараз дещо скажу, – заговорила нарешті жінка, – але ти не перебивай, доки не закінчу.

– Ти мене лякаєш вже не менше Ліди.

– Та мені й самій страшно від того, що надумала… Однак, слухай. Ти віддаси їй мою дитину, – жінка зупинила спробу Олега заговорити. – Я ж просила. Коли Ліда прокинеться, ти скажеш їй, що її дитина ще слабка, тому її не зможуть поки що принести. Бо моя Злата й справді зараз слабка – народилася ж завчасно. І ще я хочу попрощатися. Десь через тиждень-два ти принесеш їй доньку. Вона мало що про це знає, але коли вже таки буде питати, чого вона така малесенька, то збрешеш щось на кшталт відхилень під час вагітності, які не помітили, чи щось таке. Можна буде в лікаря запитати. До речі, треба буде оплатити його мовчання і… порушення закону. І, мабуть, не тільки йому. Якщо в тебе не вистачатиме, то в мене теж є певні збереження. В дуже крайньому випадку залучимо мого тата. Але бажано, щоб окрім нас про це ніхто ніколи не взнав.

– Ти чокнулася?! Я просто спишу це на якісь післяродові психологічні проблеми і зроблю вигляд, що не чув.

– Ні! Ти зробиш так, як я сказала. Невже ти не розумієш, для жінки немає страшнішого, аніж втрачена до кінця життя можливість стати матір’ю. Я знаю свою сестру. Те, що з нею зараз коїться не виправить ніяка реабілітація. Вона потихеньку сходитиме з розуму.

– Їй доведеться примиритися. Я не можу відібрати дитя в рідної матері.

– Ти не відбиратимеш. Я сама його віддаю. Як би це жорстоко не звучало, але я ще зможу собі народити. Та й я буду Златиною тіткою. Правда спочатку мені краще поїхати на певний час. Треба буде навчитися з цим жити, бо інакше я видам себе.

– Я не можу повірити, що чую це.

– Або ти зробиш так, як я кажу, або я візьму Злату й буду сидіти під палатою сестри, доки та не отямиться, а потім віддам її сама. Але мені так буде важче, тому я прошу тебе, аби ти сам…

– І куди ти поїдеш?

– Туди, звідки приїхала. Влаштуюся в школу, в якій працювала вже. А коли буду готова повернутися в якості тітки, приїду сюди. І в мене буде прохання, навіть два. Спробуй за цей час якось заспокоїти ненависть Ліди до мене, бо інакше зі Златою буде складно бачитися. А ще… нехай вона лишиться Златою. Ліда звісно знає, що я так хотіла назвати свою доньку і буде злитися, але нехай у моєї дівчинки буде хоч ім’я, дане мною, коли вже матір’ю їй мені не стати.

Олег з Оксаною навіть не помітили, що стоячи біля прочинених дверей, всю їхню розмову підслухала Ліда. Жінка поплелася назад до своєї палати. Очі їй застилали сльози. Десь глибоко в душі вона починала усвідомлювати смерть своєї дитини. Також розуміла, що не може дозволити сестрі так вчинити. Ліда ще довго плакала, а коли зайшла одна з медсестер, прикинулася, що спить. Але доки та вийшла, жінка й справді провалилась в сон.

Прокинулася вона вже з рішенням прийняти волю Оксани й прикинутися, що й досі не розуміє, чого їй не віддають доньку.

3 лютого 2016 року

Вислухавши цю розповідь, Злата зі сльозами на очах побігла до себе в кімнату. Слава подумав піти за нею, та швидко зрозумів, що не має навіть поганенької ідеї на рахунок того, що сказати в такій ситуації.

– Як ти могла, знаючи все, не дозволяти мені бачитися зі Златою?! – викрикнула Оксана. – Я віддала тобі найдорожче, а ти ще одного ножа в спину закинула.

– Вибач, я дуже завинила. Та я боялася, що ти відбереш у мене Злату, а вона ж стала для мене всім. Чоловік мене не кохав, а донечка була ніби янголом надії.

– А я ще боялася помиритися з тобою, бо могла випадково чимось видати себе.

– Оксаночко…

– Я краще піду додому.

– Сестро…

– Дай мені спокій.

Оксана вийшла, а за нею подріботіла й Богдана. Батьки Олега також вирішили піти до себе й продовжувати переварювати інформацію вже там.

– Ти певно тепер зневажаєш мене? – запитала Ліда в Олега.

– Я не знаю, що зараз відчуваю. Не хочу сваритися, тому краще піду вип’ю якогось снодійного й провалюся в сон.

Жінка приречено подивилася йому у слід.

– Не побивайся так, – сказав Максим. – Ця справа була багато років тому. Та й твоїм вчинкам є певні виправдання. До того ж, вони обоє помітили, як ти змінилася за ці роки. І Олег, і Оксана вибачать тобі, але дай їм час.

– Ти певно єдиний, хто не думаєш про мене, як про бездушне егоїстичне стерво. А дарма. Я тільки такого й заслуговую.

– Просто я найменш зацікавлена сторона, тому можу на все дивитися не так упереджено.

– А ти справді знав про підміну?

– Так. Оксана сама зі мною зв’язалася, коли поїхала звідси, віддавши тобі Злату. Вона потребувала підтримки. Десь тоді ми й зблизилися. Лише як друзі звісно. Я був з нею там, тоді повернувся сюди, але відійшов убік, коли знову Олег намалювався.

– Дякую, що так піклуєшся про неї. В тебе любити виходить значно краще, ніж у мене.