День святого Валентина

29 січня 2016 року

Скільки б Слава не намагався пояснити все Златі, вона не хотіла слухати. Що найбільше виводило з себе хлопця, так це те, що дівчина спілкувалася з ним як з другом, ніби ніякої проблеми й немає, але щойно він заводив розмову про Марину, Злата різко зупиняла хлопця, кажучи, що то його особиста справа. Вона на стільки добре грала роль просто друга, що Славі навіть іноді здавалося, що він справді не подобається їй, що вся її закоханість різко вивітрилася за один день.

Зрозумівши, що в школі він нічого від неї не доб’ється, хлопець вирішив поговорити зі Златою після уроків. Та й так теж нічого не вийшло. Виявилося, що після занять дівчина якимось дивовижним чином зникає. Де б Слава не намагався її перестріти, це ніяк не виходило зробити. Хлопець навіть почав думати, що хотів би мати такі ж здібності для успішної втечі з нудних уроків. А ще він дуже шкодував, що його тато домовився з батьками Кості, аби ті забрали Славу на кілька днів до себе, не бажаючи знову лишати його з Оксаною.

«Прокляття, ніби дорослі люди, а в сварці – як діти».

Однак, цього дня він вирішив, що за будь-якої ціни поговорить з упертюхою. Аби не проґавити, коли Злата вийде зі школи, Слава вирішив втекти з останнього уроку й почекати її біля входу до шкільного подвір’я. Простоявши там хвилин з двадцять і переступаючи з ноги на ногу від холоду, хлопець встиг краще все обдумати й модернізувати свій план. Просто постати перед нею могло виявитися кепською ідеєю, бо дівчина втече й по всьому. Краще прийти прямісінько до її дому. Як не крути, але там точно будуть Златині дідусь і бабуся, а при них відіслати його вона не зможе. Слава аж всміхнувся геніальності свого задуму і вже вирішив потихеньку йти в бік її дому, зробивши коло, аби не стовбичити ще й під ним, та потім згадав, що не врахував того, що Злата може піти до тітки. Тому Слава вирішив непомітно простежити за нею і постукати в її двері, лише якщо вона піде саме додому. Адже, розкладу Оксани він не знав, а тому йому було не відомо, в які дні і до котрої години вона вела свої заняття з малювання. А якщо змусити дівчину червоніти перед купою чужих людей, то вважай, справа пропала на віки вічні.

Тож час, що лишився, Слава витратив на продумування того, де саме він буде ховатися, потай йдучи за Златою. Бо щось йому підказувало, що якщо дівчина його помітить, то точно знову вигадає, як непомітно зникнути знову. Він так захопився обдумуванням маршруту, що ледве встиг сховатися, перш ніж до виходу дійшла Злата.

Далі вони рухалися точно так, які щойно уявляв собі Слава. Дівчина була на стільки захоплена навколишньою зимовою красою, що навіть не запідозрила нічого.

«Така розсіяна, що я міг би спокійненько поруч йти – не помітила б…», – подумалося хлопцю. Та раптом він помітив, що Злата зупинилася біля переходу й поводиться якось дивно. Здавалося, ніби вона намагається щось видивитися, але що, не зрозуміло. З відстані всього за кілька метрів від неї Слава нічого не побачив.

«Дідько, що відбувається? Вона там привида запримітила, чи забула, куди саме треба повернути?!», – річ у тому, що там, де стояла дівчина, було два переходи. Прямо й на ліво. Їй треба було йти вперед, але те, що вона намагалася розгледіти явно було зліва.

Далі все відбулося за лічені секунди. Злата побачила, як стрімко наближалася машина і рвонула просто на дорогу. Водій не зміг вчасно зупинитися й Злата відлетіла на певну відстань та впала на бік.

– Злато!!! – Слава помчав до неї.

Хлопець і водій схилилися над дівчиною майже одночасно.

– Як же так? – забідкався чоловік.

Одна нога Злати була зігнута в коліні. Ліва рука якось неприродньо лежала над головою, а права – на животі. Раптом вони почули, як дівчина застогнала.

– Дякувати Богу, жива. Я викличу швидку. А ти, хлопче, спробуй знайти її телефон і видзвонити когось з рідних.

– Злато, ти мене чуєш? Злато!

Слава тремтячими руками обшукав її сумку, та нічого не знайшов. Тоді він максимально обережно просунув руку до кишені її куртки, де й справді був телефон. Спершу подумав набрати Ліду, але вчасно згадав, що враховуючи, де вона зараз, краще набрати Оксану.

– Привіт, Злато, – почув він голос жінки.

– Це… Слава, – хлопець відчув, що його голос так сильно тремтить, що він заледве видавлював з себе слова.

– Слава? Чого ти дзвониш з телефону Злати?

– Я… Бо… Сталася аварія… Злата… Вона…

– Господи, що з Златою?! Де вона?!

– На переході. В десяти хвилинах від її дому. Ви маєте знати.

– Ти викликав швидку?

– Чоловік, що її збив, викликав.

– Добре, біжу до вас.

Слава відкинув телефон і знову схилився до Злати. Він помітив, що під лівою рукою з’явилася калюжка крові.

– Злато!

Певно він так голосно крикнув, що привернув увагу водія, який ходив вздовж своєї машини туди-сюди. Чоловік одразу помітив те, що так стривожило хлопця. Він спершу подумав, що треба якось перев’язати руку дівчини, та не зміг наважитися.

– Може краще ви її відвезете до лікарні? – непокоївся Слава.

– Ні. А що як її не можна рухати? Я ж не лікар. Можемо гірше зробити. Не хвилюйся, швидка вже близько.

Слава хотів заперечити, та його увагу привернуло щось, що заворушилося під правою рукою дівчини. Обережно піднявши її, він знайшов малесеньке біле, немов сніг, кошеня, що дивилося на нього сірими круглими від страху оченятами.

– То ось, що ти видивилася. Господи, Злато, коли ти одужаєш, я особисто тебе вб’ю!!! – у відповідь він почув лише слабкий стогін. Хлопець не знав, чує вона його, чи ні. – І як ти тільки примудрилася його побачити?! Воно мало того, що в жменю вміститься, так ще й біле, як все тут зараз.

Слава взяв кошеня, яке сильно тремтіло.

– Цікаво, це ти так змерзло, чи злякалося?

Повертівши трохи рукою з пухнастим комочком, він заховав його під свою куртку. А вже за мить почулися сирени швидкої. Одночасно з ними прибігла й Оксана. Жінка так захекалася, що нічого сказати не могла.

В машині швидкої дівчина опритомніла, але в неї не було сил, щоб говорити, та голоси людей навколо вона сприймала. Хвилин через двадцять Злата, Слава й Оксана приїхали до лікарні.

– Потрібні її батьки. Хай про всяк випадок здадуть кров на аналізи. Можливо, знадобиться переливання, – сказав лікар, та побачивши вирази обличь Оксани й Слави одразу додав: – Та не хвилюйтеся так. Дуже навряд, що це дійсно знадобиться. Але перестрахуватися не завадить.

– Я її мати. Куди я маю піти? – це стало останнім, що почула Злата, перш ніж знову знепритомніла.

– Що трапилося? – запитала Оксана у Слави, коли вони чекали закінчення операції, яку робили Златі. – Це той водій винен?

– Ні, це не його вина. Злата сама вибігла на дорогу. До того ж, зробила це якраз коли він був майже біля переходу.

– Але нащо? – жінка була буквально шокована. Їй ніколи раніше не доводилося бачити, аби дівчина робила щось на стільки нерозумне.

– Ось, – Слава розстібнув свою куртку. Кошеня, що давно спало, звернувшись клубочком, підвело свою мордочку й повільно закліпало, намагаючись зрозуміти, що знову сталося. – Поняття не маю, як вона примудрилася його побачити, але ясно, що вона кинулася його рятувати.

Оксана аж схопилася одною рукою за голову. Певний час жінка мовчала.

– Заховай його, бо виженуть ще звідси, – озвалася вона нарешті. – Треба буде про нього попіклуватися. Впевнена, що це кошеня стане одним з першого, про що Злата спитає, коли отямиться.

– Я візьму його.

– Ні, ти ж ніби у друга живеш зараз. Не треба людям зайвий клопіт.

– Е-е-е… Тітко Оксано, а можна я сьогодні у вас переночую? Ну будь ласка. Я впевнений, що тато не був би проти.

– Ну добре, але обов’язково подзвони другові і попередь.

– Гаразд, дякую.

Слава дуже зрадів, що зможе заночувати в Оксани. Він не міг це пояснити, але чомусь йому здавалося, що так він зможе бути ближче до Злати.

Нарешті вони почули, кроки лікаря й одночасно схопилися на ноги.

– Ну як вона?

– Як я вже казав раніше, все не так страшно, як здавалося. Рукою вона звісно ще місяців зо два не зможе користуватися і є кілька синців пристойних розмірів, але більше нічого не пошкоджено.

– То ми можемо її забрати?

– Кілька днів нехай ще побуде в нас, щоб впевнитися, що все йде добре. Все ж, це відкритий перелом. Ми мусили кілька уламків видалити.

– А можна її побачити? – озвався Слава.

– Якщо не на довго, то ви звісно можете зайти до неї, але ми дали їй снодійне.

– Ми лише пересвідчимося, що з нею все добре, – сказала Оксана.

Вже в палаті вони переконалися, що Злата спокійно й міцно спить. Перед тим, як вийти, Слава присів біля ліжка дівчини і легенько стиснув її здорову руку й прошепотів щось, що Оксана не змогла розчути.

30 січня 2016 року

Слава прокинувся близько дванадцятої. Перше, що він побачив – білий пухнастий комочок, який поволі то опускався, то підіймався. Ліжко, на якому він спав було достатньо широким, аби покласти дві подушки, з накладенням одна на одну сантиметрів в десять-п'ятнадцять. Тож, цей малий нахаба, зігрівшись вночі під ковдрою, заповз на одну з них.

– Далеко підеш, друже, – хмикнув Слава. – Ще вчора ледь не помер, а сьогодні вже дупою посеред подушки, – хлопець легенько погладив кошеня, та те лише згорнулося у міцніший клубочок, заховавши мордочку.

Він сповз з ліжка, переодягнувся і пішов шукати Оксану. Знайшов він її на кухні. Також з нею була й Богдана. З того, що йому розповіли вчора, хлопець зрозумів, що ця жінка сестра фермера, в якого зараз батько Злати.

– О, доброго дня, Славо. Як спалося? – сказала Оксана. – Сідай, поїси.

– Доброго дня. Дякую. А ми ж поїдемо до Злати?

– Звісно. Я спеціально чекала, доки ти прокинешся, щоб взяти з собою.

– Та треба було збудити.

– Немає потреби. Впевнена, що після всього, що моїй племінниці довелося пережити, вона також тільки прокинулася. А може ще й ні. Тому гарненько поїж, а потім поїдемо.

– Так, стоп, а кошеня? Злата точно не зрадіє, якщо з ним щось станеться.

– Не хвилюйся, я за ним пригляну, – заспокоїла Славу Богдана.

Через певний час задзвенів мобільний телефон.

– Може, Златині дідусь і бабуся телефонують. Я вчора ледве заспокоїла їх. – жінка пішла за телефоном.

Та виявилося, що Оксана помилилася.

– О, це твій тато, – сказала вона Славі. – Сподіваюся, з добрими новинами. Алло.

– Привіт, Оксано.

– Привіт, ну що у вас?

– Та все добре. Ми таки додумалися поцупити рушницю, поки Степан хропака давав, а без неї, як виявилося, він не такий сміливий. А як Олег показав копії документів, то взагалі остаточно притих. Їй-Богу, я думав, це буде в десятки разів складніше. Всі ми так думали.

– То чому ви тоді й досі там?

– Ми в дорозі вже. Десь через півтори години будемо. Вибач, що подзвонив лише зараз. А затрималися ми так довго лише тому, що Степан став вимагати познайомити його з людиною, що замінить Олега, негайно. Мусили дзвонити, викликати, а тоді чекати. В нього там якісь невідкладні справи були. Хоча як на мене, то просто ціну собі набивав.

– Степан лишився задоволений людиною?

– Цілком. Вони одне одному дуже сподобалися. Певно відчули спорідненість душ, – голос Максима перейшов на різкий саркастичний тон. – Обоє люблять лише себе й гроші.

– Добре, тоді чекаємо.

– До скорої зустрічі, – щойно Оксана відклала телефон, як в неї втупилися дві пари очей. – Та чого ви так дивитеся? Невже з того, що я казала не ясно, що все добре?

– Хотілося б подробиць, – сказала Богдана, а Слава закивав.

Оксана переказала їм все, що дізналася від Максима.

– Тобто треба було лише рушницю забрати? Якось не схоже на Стьопу.

– А я думаю, що цей тип аж полегшав, коли документи побачив, тому й змирився, – сказав Слава.

– Угу, я теж так думаю, – погодилася Оксана.

Богдані не сподобався тон, яким говорили про її брата, та жінка промовчала, бо розуміла, що таке ставлення фермер заслужив.

– Я от подумала, може тоді краще почекати, коли вони повернуться, та підемо всі разом? – запропонувала Оксана.

– Злата звісно зрадіє, але вона не засумує, доки чекатиме на нас?

– Може й засумує, але якщо ми почнемо по кілька разів на день ходити до неї, лікар нас впускати припинить.

– А натовпу він та-а-а-а-к зрадіє…

– Ой, та всього чотири людини, – Оксана нервово хіхікнула.

– А чого ти не сказала їм, що Злата в лікарні? – запитала Богдана.

– А сенс? Будуть лише всю дорогу хвилюватися. Доки доїдуть, накрутять себе.

Вже за півтори години всі почали обійматися. Навіть Максим з Оксаною. Втім, згадавши, що все ще в сварці, різко відскочили одне від одного. Олег вагався, чи підходити до Оксани, але та сама розкрила свої обійми. Максим сердито покосився на них.

– Славо, а чого ти тут, – запитав він.

– Е-е-е… тут така справа… – хлопець з надією глянув на Оксану, бо не знав, як про все розповісти. Жінка шумно затягнула повітря й видихнула його, аби вирівняти дихання, й розповіла, що трапилося.

– Треба негайно до неї їхати! – схопився Олег.

– Так, їдьмо. Сестро, чого ти не розповіла про це, коли Сіма дзвонив?

– Щоб ви півтори години не нервували, як оце зараз. Олеже, може, ти спершу до батьків зайдеш?

– А ти їм сказала, що ми повертаємося?

– Ні.

– Це добре. Краще спершу з’їздимо до Злати, а тоді вже до них. Бо якщо я зараз піду до мами й тата, то вони точно мене ще довго не відпустять. Лідо, Оксано, поїхали?

– Агов, я також їду! – озвався Слава.

– А, так, звісно, – Олег задумався. Він зрозумів, що цей хлопець небайдужий до його доньки, але відклав це вбік через хвилювання за Злату. Та тепер чоловік знову повернувся думками до цього розуміння, намагаючись до кінця сприйняти той факт, що Злата за останні шість років встигла вирости.

Нарешті четвірка вийшла з будинку й попрямувала в бік лікарні.