Без панцира

Труну все-таки обтягнули зсередини дешевим червоним оксамитом. Одягли Микиту в чорний костюм із лайново відблискуючого поліестеру, краватку начепили — на гумці, щоб не довелося в’язати вузли. Товстий шар гриму не перекривав синюшну блідість, а робив обличчя — як таке взагалі можливо? — ще більш мертвим. Навіть волосся зализали назад, ніби косплей на Драко Мелфоя робили.

— Фу, — Гоша скривив обличчя, несміливо підходячи ближче. — Ти маєш ножиці?

— Ні, — Артур пирхнув, приблизно розуміючи напрям чужих думок. — Через голову стягнемо, навряд чи ти боїшся зіпсувати йому зачіску.

— Сподіваюсь, цей жах коштував тобі величезної купи грошей, — він став впритул, зверху вниз оглядаючи тіло.

— Деякі вважають, що немає сенсу старатися, якщо в майбутньому це стане попелом.

— Не впевнений, що таке може горіти. Плавитися радше, — бухтів хлопець, розстібаючи кілька верхніх ґудзиків на сорочці й останній — на піджаку. — Припідніми йому голову.

Наземников терпляче видихнув, поклав у ногах Гріднєва букет і став так, щоби було зручно обхопити руками потилицю. За кілька секунд недолуга краватка полетіла в невідомому напрямку. Моментом пізніше Гоша вже тріпав залите лаком волосся, намагаючись довести зачіску Микити до рівня «Драко Мелфой підліткової ери».

— Ну, уже не так убого, — підсумував Кравець, тримаючись за лацкан пальцями, що тремтіли від погано прихованої нервозності. Він вдивлявся в бліде обличчя ще якийсь час, сподіваючись побачити щось жахливе на кшталт личинки в ніздрі. Можливо, це б змусило його нарешті зачинити кляту труну з відчуттям глибокої огиди. Замість того Гоша витягнув із кишені кілька дрібниць, щоб розкласти біля Гріднєва: пачка улюблених цигарок із ментоловими капсулами і згорнутий учетверо папірець, де Кравець дрібним почерком написав стільки «вибач», скільки зміг вмістити. Хотів ще покласти телефон і пляшку віскі, але прекрасно розумів: труп безжально обшукають, як тільки вони підуть, тож не було сенсу залишати щось цінне. Від думки, щось хтось буде торкатися Микити — так — дряпало шлунок зсередини бажанням захистити. Але в цьому не було жодного сенсу, берегти треба живих. Мертвим уже начхати.

Кравець шморгнув носом, схилився над труною і ткнувся чолом у синтетичну тканину сорочки. Він не міг не думати про жахливу гру контрастів життя: позавчора Микита був таким гарячим, що майже плавився в руках, а сьогодні вже ступив на шлях активного розкладання. Тіло притрусили шаром тальку, загорнули в пластикові шмотки і злегка підморозили, щоб не почало «псуватися» раніше запланованого часу. Але Гоша знав напевно, чув, як нове огидне життя зароджується в м’яких тканинах, копошиться, відкладає яйця і прагне пролізти через стравохід назовні. Не дивлячись на сумне минуле й сумнівне дитинство, тільки тепер смерть набула для Кравця чіткого образу, стала рельєфним відбитком.

— Дай мені ще кілька хвилин? Будь ласка, — він не міг попрощатися, тому дозволив собі вділити трохи часу для слабкості, щоби потім піти по-англійськи. Він ніколи не знайде слів, що підходили б останній їхній розмові. Десятків «вибач», які він ховав разом із Микитою, ніколи не буде достатньо, щоб спокутувати провину.

У машині Артур змусив його замінити лінзи на окуляри. Останні дні Гоша в лінзах і спав, і ридав, і носив надто довго — перспектива заробити запалення рогівки була ближче, ніж хотілося б. Вони їхали до «Блакитної Устриці» у вакуумі тиші, де ніхто не наважувався щось сказати після того, як Кравець більше пів години плакав над труною. Потім просто пішли, і Гоша жодного разу не обернувся. Йому здавалося, що за кілька хвилин всю будівлю крематорію зовні обліплять опариші. Гоша думав, що було б доволі справедливо затягнути його самого туди й поховати теж у якості компенсації. Він знав, що це — дурниці, тому заплющив очі й довірив Артуру турботу про себе, як і добу до цього.

***

На парковкці біля клубу вони ще деякий час прислухалися до розміреного гудіння двигуна, аж поки Наземников не зробив чергову спробу обіймів.

— Зав’язуй із цим, — у голосі не було звичної агресії, але навряд чи б Наземникову могла прийти в голову думка, що то несерйозно. — Я не збираюся користуватися твоєю гостинністю надалі, — «Тим паче в стінах “Устриці”, де кожна блоха знає, які в нас стосунки».

— Це підтримка, — Артур прибрав руки якомога далі від хлопця. — Так роблять.

— Ти зробив достатньо, — звучало як насмішка, тож довелося додати, — ти зробив усе можливе, насправді.

— Не обов’язково вмикати силу й незалежність одразу після того, як поховав друга. Я можу й хочу…

— Але не хочу Я, — перебив Гоша. — Не змушуй мене бути сволотою, коли все, на що ти заслуговуєш зараз — це вдячність.

Наземников повільно стулив рота.

— Ти здивований, серйозно? — Кравець вичавив із себе швидку усмішку. — Дякую.

— Звертайся.

— Це вже навряд, — спроба звучати бадьоро навіть не пахла правдоподібністю, але він не здавався. — Жодних самогубств на моїй зміні найближчим часом, даю слово.

Клуб зустрів Гошу гучними обговореннями, дзвоном посуду й музикою на фоні. Майже по-домашньому, якщо не звертати увагу на «кастове» розділення та підкреслене ігнорування між двома схематичними групами, на які розколовся персонал. Гошу навіть не помітили одразу, він встиг дійти до бару, поки перші спостерігачі нарешті звернули увагу.

— Продовжуйте займатися своїми справами, — Кравець спустив окуляри, що запотіли, до кінчика носа, по-господарськи копнув ногою двері й зайшов за барну стійку. Він дістав собі чисту склянку та рандомну пляшку з тієї полиці, де, як пам’ятав, стояв віскі. — Я просто прийшов трохи прибухнути після важкого ранку.

— Думаю, вони все-таки хотіли б почути якісь деталі, — Артур поводився ніби і як завжди, але все одно йшов за Кравцем слідом, зберігаючи мінімальну дистанцію. — Ми не можемо просто промовчати після того, як зібрали їх тут.

— Деталі? — Гоша налив собі трохи й одразу випив, міцно тримаючись за край стільниці. — Гріднєв передознувся, — голосно промовив він, не сумніваючись, що абсолютно кожен у залі почув його. — Помер насмерть, як кажуть. Тож це в нас не просто тімбілдінг, як Наземников завжди мріяв, а справжні поминки. Є в когось питання? Слушні поради? Слізні промови? Ніт? Чудово.

Тиша вийшла комічна, бракувало цвіркунів на фоні, але Кравця і так усе влаштовувало. Він уважно подивився на склянку й секунду роздумував, чи треба вона йому взагалі. Напевно ж не випустить із рук пляшку, аж поки не побачить прозоро-чисте скляне дно, то навіщо тоді тягати із собою бокал?

У роздумах Гоша навіть не помітив, як Вітя підійшов ближче до бару, звично для себе підібгавши губи в суміші роздратування і природної сором’язливості.

— Це… — Вітя почувався ніяково від важкого погляду, спрямованого прямо на нього, ховав очі і явно шкодував, що взагалі почав свій убогий монолог. — Прийми, будь ласка, співчуття всієї команди. І… якщо тобі щось буде потрібно, знай, що ніхто з нас не відмовить у допомозі. Тож…

— Ти ненавидів Гріднєва, — голос Гоші був холодним і безбарвним. — І мене ти теж взагалі-то терпіти не можеш.

— Це неправда, я…

— Та звісно, неправда. Дармоїди, шлюхи й наркомани, — хіба не це ти казав весь час? — хлопець пирхнув. — Бачиш, Гріднєв все-таки сторчався, як ти й передрікав. Прикольно, правда?

— Гошо, — Наземников повільно похитав головою, хоча й розумів, що вже ніяк не зупинить цей потік свідомості.

— Не «гошай» мені тут, — Кравець виставив долоню в бік Артура. — Ніхто з вас не вважав його за людину. Скільки з присутніх його трахало? Скільки проходило повз, коли він лежав по кутах у відключці? Хто з вас реально думав, що він доживе до тридцяти?

— А сам ти хіба так думав? — сором переріс в образу, розквітнув багряним на запалих щоках адміністратора.

— Не думав, ще й доріжки йому креслив, — гаркнув Кравець. — І я буду жити зі своїми рішеннями, як і ви зі своїми. Співчуття мертвим до сраки. І жаль твій, і штучний смуток — теж. Тому йди нахуй, Вітюню. І зніми нарешті біле пальто, уже все в гівні, блядь, дивитися гидко.

Зазвичай Кравець після ефектних промов йшов, не обертаючись, під акомпанемент мовчання враженого натовпу. Зараз же вирішив залишитися, щоб не пропустити, як адміністратор присоромлено розтуляє і затуляє рота, ніби риба, яку викинуло на берег припливом.

— Мудак, — прошипів Вітя врешті-решт.

— Знаю, — посміхнувся Гоша. Він ляснув долонями по кишенях, перевіряючи, чи на місці цигарки. — Добренько, ви тут розважайтеся, а я піду перекурю.

Його улюблена зимова тераса відчувалася чужою після всього жаху, що він пережив за минулу добу. Морозне повітря обпікало обличчя і до сліз різало запалені очі. Гоша замружився, навпомацки дістаючи сигарети.

— Допомогти?

— Запальничка в кишені, — пробурмотів хлопець, не розплющуючи очей. — Слизова болить страшенно.

— В мене було таке кілька разів. Скинути назву крапель? Швидше мине запалення.

— Було б непогано, — почувся характерний звук, а після вогонь опинився зовсім близько, щоб Кравцю було зручніше затягнутися. — Дякую.

— Нема за що.

Вони стояли в комфортній і невимушеній тиші, аж поки Гоша не скурив першу цигарку. Бичок турботливо витягнули в нього з рота, щоб не полетів на парковку, і викинули у смітник.

— Нічого не спитаєш? — Гоша примостив голову на складені на перилах руки.

— А треба?

— Тобі я відповім.

— Не впевнений, що якесь питання в цій ситуації буде доречним.

— Які ми тактовні, — Кравець пирхнув. — Я провів дванадцять годин у відділку, навряд чи ще існують питання, які можуть вибити мене з колії.

— Ти як взагалі?

Гоша обернувся на Влада й зиркнув незадоволено, з легкою підозрою:

— Це не те, що ти хотів у мене спитати.

— Це вже мені вирішувати, — здавалося, Жуков розучився кліпати; дивився на хлопця уважно, ніби під мікроскопом.

— Окей. Я… ну… Знайти тіло, потім прокуратура, потім трохи поспати, потім похорон. Тепер тут, — він знизав плечима. — Його рідня залупилася відірвати сраки від дивану і приїхати зі свого Нижнього Залупʼя, щоби похоронити власного сина. Я подумав, що поминки в місті, де він проводив більше часу, ніж у власній хаті…

— Гарна ідея, — Жуков кивнув.

— Краще, ніж нічого.

— Цього достатньо.

— Нехай так, — Гоша не погоджувався, але не хотів черговий раз сперечатися. — Найімовірніше, це було самогубство, — він очікував від Влада хоч якоїсь реакції, але той навіть не рипнувся. — Чи робить наявність мотивації щось кращим? Невже смерть відчуватиметься ще гірше, якщо стане випадковою?

— Не знаю. Мабуть, мотивація знімає частину провини, — нейтральний вираз обличчя Жукова дивним чином заспокоював. Ніби дах Гоші нарешті припинив стрімко летіти в невідомому напрямку, хоч на мить, але знайшовши опору. — І це правильно.

— Те, що я повинен повторювати собі?

— Те, що повторюватиме собі багацько людей найближчим часом, — Влад, не питаючи, витягнув із кишені Кравця цигарки, запальничку і прикурив одразу обидві. — Які плани на день?

— Ну, не важко здогадатися, — він зловив зубами фільтр, ледь не відкусивши Жукову палець. Вимова стала кумедною і невиразною. — Хоча, мабуть, мені варто поїхати додому, щоб не дати жалюгідним спробам співчуття можливість довести мене до мордобою. Не те щоб я дійсно вмію в бійки.

— Скажи це моєму зламаному носу. І відбитим ниркам. І…

Гоша тихо крекнув і майже щиро усміхнувся. Влад, здавалося, саме цього й добивався.

— Тобі варто сповістити когось, що збираєшся піти. Артура.

— Я б сказав, що Наземников може в мене відсмоктати замість спроб контролювати, але ж не може, — хлопець потиснув плечима. — Обнесу бар та викличу таксі. Тобі щось принести?

— Свій номер телефону.

— Гірший момент для підкату з усіх можливих, — слабко віджартувався Гоша.

— Достатньо гріхів на мою душу. На сьогодні, — Влад струсив попіл і затягнувся знову. Гоша раптом згадав, що Жуков, взагалі-то, курив електронні цигарки й до звичайних зазвичай навіть не торкався. — Номер, ввімкнений телефон і геолокацію, якщо я раптом сумніватимусь у твоїй адекватності.

— Або?

— Поскаржусь твоєму ексбойфренду.

— Пацюк їбаний, — Кравець і дивувався, і веселився одночасно. — Ти справді шантажуєш убиту горем людину?

— Ще не вбиту. Як щодо так це й залишити?

— Я в шоці, — хлопець пирхнув, дістав телефон та розблокував його. — На. Напиши свій заразом, зараза.