Без панцира

Йому було дев'ятнадцять, коли вони з Наталею почали спілкуватись. Тодішній він — розвалина на межі свого першого масштабного депресивного епізоду та затяжної ери залежностей. Він зруйнував їхню з Мітяєвим дружбу. Потім, звичайно, вирвав серце з грудей і віддав Сані на заміну його власного, десяток разів розбитого. Влад сподівався, це зробить їх двох рівноцінно зруйнованими, а його самого — вартим прощення. Він сподівався, що діра під ребрами просто загоїться, а життя продовжиться. Наталя опинилася поряд, коли він нарешті зрозумів, що помилявся.

Туся не робила з Жукова жертву, не жаліла його та не применшувала провину:

"Не уявляю, як ти змусив Мітяєва тебе пробачити, — казала вона. — Пощастило, що він любить тебе набагато більше за себе. Пощастило, бо це ж ти насправді не зможеш без нього. Чи не єдиний приклад того, як чиясь нелюбов до себе реально врятувала комусь життя".

Наталя була розумною та чесною до болю, що робило її гострою і жорсткою людиною. Вона не потребувала його, він не був для неї бажаним в якомусь, окрім дружнього, сенсі. Вона не ставила його в пріоритет, але й ніколи не кидала напризволяще.

Вони трахались близько двох років, але це ніколи не було про секс — більше про дослідження кордонів, яких, мабуть, у жодного з них на той момент не було. Влад же ж насправді навіть не хотів сексу; жодного разу не був в цьому тверезим та не доводив дію до стану свідомого.

"Вкуси мене сильніше наступного разу".

"Нагни мене прямо на балконі, щоб здавалося, ніби я ось-ось летітиму вниз з восьмого поверху".

"Як щодо страпона?"

"Души мене сильніше".

"Нащо попільничка, в тебе є вся моя спина".

Опіки від сигарет навіть зараз досить добре видно між лопатками й нижче, через це він ніколи не роздягався перед Санею чи Максом, щоб уникнути істерик.

— Ти б кинула мене, якби не та ситуація? — спитав раптом Жуков після годин затишної тиші перед ноутбуком. На екрані — референс, в руках блокноти та прості олівці. Іноді вони з Тусею просто збиралися разом помалювати, щоб не втрачати навичок. Влад був самоучкою, але завдяки серйозній академічній освіті подруги мав доступ до десятків майстер-класів і хорошої літератури на тему.

— І ти питаєш про це, бо?..

— Бо стало цікаво, чи був страх реальною причиною, чи останньою краплею. 

Влад не бачив, але чув, як Наталя відклала скетчбук в бік і змінила позу. Він уникав її погляду понад хвилину, перш ніж здатися:

— Що?

— Ти питаєш, бо вагітність зтригерила тебе більше, ніж мала, або є інші причини?

— Це вплине якось на відповідь? 

— В принципі навіть твоє уникнення нормальної розмови вже каже про інші причини.

— Тоді навіщо ти намагаєшся з мене витягнути відповідь, яку і так вже знаєш?

— Є імовірність, що всесвіт послав мені тебе як пробний період спілкування з важкими підлітками, щоб я знала, як в майбутньому поратись з власними дітьми.

— Тобі варто подякувати. 

— Дякую, — Наталя терпляче кивнула. — Я не кидала тебе, бо ми насправді ніколи не зустрічалися, Владе. Те, що я тебе ледь не задушила, просто нагадало мені, що не всі механізми подолання потрібно сприймати як норму. Особливо коли в процесі один може померти насмерть, а друга сісти за ненавмисне вбивство. Не те щоб твої суїцидальні нахили вартують мого світлого майбутнього.

— Справедливо, — він знизав плечима.

— Мені потрібно удавати, що я не розумію, хто змусив тебе думати про стосунки?

— Я не думаю про стосунки.

— Так, звичайно.

— Навіть якщо уявити, що я придатний для... фу, — Влад провів пальцями по переніссю, поправляючи фантомні окуляри. — Він не шматок м'яса, а я його друг.

— Стосунки не роблять з нього шматок м'яса. 

— Ми не говоримо про стосунки. Я не зустрічаюсь, бо як вже було зазначено, мій максимум — це нездорові механізми подолання. Дякую твоїм сраним психотерапевтам за поповнення вокабуляра, до речі. Так би і не знав, як мою кінченість красиво назвати.

— Ти кілька років працював над собою. Ти більше не та людина.

"Так, звичайно, тепер я інший, випраний з "перволем". Інша людина. Бажаний холостяк", — Жуков закотив очі, але не наважився говорити це вголос. Тоді б це означало, що він готовий до великої розмови, а це насправді зовсім не так.

— Я працював і ось він — прогрес — більше не лізу до здорових людей зі своєю половою в голові.

— Ой, ну справді, — Наталя усміхнулася лукаво. — Навряд він такий вже здоровий, погане дитинство на чолі в усіх фарбах намальоване. 

— Саме тому йому і потрібен нормальний друг, а не... — він не закінчив та щільно притис долоні до матраца в спробі втримати себе від необдуманих дій.

— А не хто? Нормальний залицяльник?

— Я не залицяльник.

— Ти ідіот.

— Я просто дивлюсь на факти. В мене проблеми з агресією, панічними атаками та ще купою діагнозів; я жодного разу не мав нормальних стосунків та руйнував відносини з усіма близькими. Я мав залежності, я трудоголік, я не можу просто когось захотіти і виїбати, скоріше за все ніколи і не захочу, що, знаєш, значно зменшує коло людей, яким би я міг підійти. Ну і якщо мої бажання колись мали для тебе значення, то взагалі-то мені і не потрібні стосунки. Не треба нав'язувати мені це, бо ти сповнилася материнською мудрістю чи, блять, чим там можна було сповнитись…

— Та пішов ти до біса! — Туся штовхнула Влада ногою в груди. Він дозволив, але стиснув зуби від роздратування. — Бідний, бідний Владик! Люди кажуть йому, що він такий самий, як усі і теж заслуговує на щастя! Але як же ж так, він хоче ходити нецілованим мучеником і страждати!

Наталя підвелася та покрокувала до вішака з верхнім одягом.

— Ну і що ти робиш? — гаркнув Влад хрипко.

— Йду додому, — вона наспіх взувалася, ніби кожна зайва хвилина поряд з Жуковим наближувала її до фізичного насилля. — Поговорю зі своєю дівчиною замість того, щоб слухати цю хуйню. Знаєш, от чесне слово, якщо збираєшся все життя провести в нитті, можеш видалити мій номер телефону. Ніхто не терпітиме це вічність, навіть я.

Куртку вона вже одягала в під'їзді, поки гнівно тупотіла сходами вниз. Влад прислухався до кроків, але й коли вони затихли, не зрушив з місця, навіть позу не змінив. Він знав, що якщо смикне хоча б одним м'язом, то більше не зупиниться, поки не залишиться жодної вцілілої речі в межах квартири. Тож він дихав по квадрату і рахував до тисячі в неймовірно млявому темпі, щоб врешті зрозуміти, що груди більше не стискає злість. Це все ще всередині, піском осідало у венах і робило кінцівки до біса важкими й занімілими, але тепер кров принаймні не була настільки реактивною, щоб чинити наругу над власною домівкою.

— Нахуй, блять... — Жуков притиснув долоні до очей і зітхнув.

***

Гоша так-то не мав особливої інтуїції чи чуйки людини-павука, але він часто міг передбачити події на пару митей швидше, ніж вони ставалися. Просто він дуже уважний до деталей. Не ходив по вулиці у навушниках, дивився по сторонах, запам'ятовував випадкових перехожих та машини, які мали схожі з ним маршрути, дивні номери чи надто зухвалу манеру їзди.

У світі, де ти маєш високий рівень привабливості для чоловічої статі, життєвий вибір здебільшого стояв між уважністю та зґвалтуванням. Він обрав перше.

Біологічний таймер. Істерична мелодія саксофона, що ставала все голоснішою наступного ранку після його дев'ятнадцятого дня народження. Гоша не знав, коли і що саме, але із впевненістю міг сказати: щось дійсно страшне станеться ось-ось, з хвилини на хвилину.

Тож він став пильним. Продивився усі "непрочитані" у менеджерах і соцмережах на випадок, якщо пропустив важливе повідомлення; навіть написав Жукову. Той не відповів ні через годину, ні через п'ять, але Гоша не поспішав панікувати. Не те щоб Влад обіцяв йому безперебійну гарячу лінію служби підтримки. Не те щоб Влад в принципі був кимсь зі списку необхідних, господи, вони всього лише приятелі.

Кравець вдягнув найсіріші з асортименту спортивки, сховав волосся з залишками вчорашнього стайлінгу під сірий же худі, щоб не привертати зайвої уваги до несвіжої укладки. Вибрався з дому, неспішно пройшов повз чергу однакових під'їздів своєї непримітної панельки, а десь на межі дитячого майданчику і гаражів помітив: за ним стежили.

Будь-хто інший списав би це на параною, але Кравець достатньо часу провів поряд з баригами та місцевими авторитетами, щоб довіряти своїй надивленості. Та й водій негарно-зеленого Део Ланоса не сильно намагався бути непомітним: їхав зі швидкістю кволої качки на відстані десяти метрів від хлопця аж до самого виїзду на основну дорогу. Потім тримався мінімального дозволеного показника на спідометрі, поки Гошу не заковтнули сходи станції метро.

"Я в сраці".

"Я в сраці, я в сраці, я в сраці, я в сраці, я в сраці", — крутилося в голові на репіті три зупинки, які він провів під землею. За той час він встиг про всяк випадок скинути мамі додаткові гроші авансом за наступний місяць та написати сестрі з проханням не вештатись по вулиці наодинці. Для переконливості навіть вигадав історію про чергового педофіла, якому полюбився їхній спальний район.

"В сраці-сраці-сраці-сраці-сраці-сраці-сраці-сраці",  — бурмотіла підсвідомість на фоні. Біля виходу з метро, на протилежному боці дороги, вже чекав зелений Ланос. Гоша ледь тримався темпу, який ще можна вважати не бігом, поки йшов до клубу. Знервований і добряче наляканий, Кравець увірвався в відносно безпечний простір "Устриці". Легені заповнив запах недоречно дорогих миючих засобів та дифузора "jo malone", — хлопець намагався зосередитись на ньому, щоб не панікувати ще більше.

— Ти сюди біг? — почулося здивоване десь зверху. Гоша і не помітив, як вперся руками в коліна та зігнувся майже навпіл. 

— Типу того, — задихано пробурмотів він та підняв голову, щоб зустрітись поглядом з Вітею.

— Чому?

— Переслідування, — Кравець випрямився та скинув куртку. — Ну, знаєш, всі ці фанати. Я як поп-зірка нульових.

Вітя не виглядав враженим. Навіть не пожартував про нервовий зрив, стрижку "під нуль" і те що наступний номер треба ставити під "toxic". На цьому моменті Гоші згадався Жуков (ось хто б точно провів цілу сесію жартів про Брітні), який все ще не відповів на повідомлення. Понад вісім годин з моменту відправки. Гоша насправді не рахував і не переймався.

— Окей, з тобою дуже весело, друже, але мені потрібно в душ.

— Ти ще навіть не танцював, вдома помитися не міг?

— Навіщо платити комуналку, якщо можна не платити комуналку? — Кравець підморгнув і поплентався до службового входу на желейних ногах, все ще перебуваючи на межі панічної атаки. — Можемо поговорити пізніше ввечері.

— Нащо нам потім говорити? — Вітя намагався звучати здивовано, але мікрофальш видавала його. — Ми не друзі.

— Ну, ти ж цього хочеш, чи не так? — хлопець махнув долонею і відвернувся. Усмішка злетіла з обличчя. Він дійсно не мав зараз сил на смолл-токи.

— Зарозумілий мудак, — бурмотів Вітя за спиною.