Без панцира

Зазвичай його день починався о шостій-сьомій ранку, але сьогодні тільки ближче до полудня Влад зміг здерти себе з ліжка. Варто було порадіти, що новоспечений проєкт функціонував вдень ​​лише умовно, не було проблемою розпочати робочий день в обід.

— Не хочу жити, — кинув Жуков, варто було другові сісти навпроти.

— Останній келих учора був зайвим, — голос у Сашка звучав мерзотно бадьоро. Мітяєв вмостив зад зручніше в кріслі, витяг із кишені знеболювальне й саше із чимось покликаним виводити токсини. — Тримай. Замовити тобі супчик?

— Тут є суп?

— Звичайно, тут є суп, — з обличчям «як таке взагалі можна питати?» промовив Сашко. Він теж мав трохи потяганий вигляд, але все ж таки не як людина, яка опинилася вдома о четвертій ранку. І точно не гірше за Влада.

Вчорашній вечір якось перетворився на відзначення незрозуміло чого. Приїхав Максим — хлопець Мітяєва — заявив, що його зустріч пройшла успішно й це гріх не відсвяткувати. У розхід пішла багата барна карта, у яку хлопці просто тицяли пальцем, як бачили офіціанта, коли той пробігав повз них. Влад обіцяв собі, що не налягатиме, але вже через кілька годин танцював жахливу подобу лезгинки з якимсь мужиком. Той виблискував лисиною і епатував боа та червоною картатою спідницею. Було дивно, п’яно, але так весело, ніби за спиною не стояв проєкт із купою поправок.

Звичайно, перед цією вакханалією була робота…

«Але проговорили ми з керівником не більш ніж десять хвилин і зійшлися на тому, що потрібно все обговорити не вночі, як мінімум», — Влад тицьнувся чолом у схрещені руки, щурячись від того, якими приємно-холодними були його кінчики пальців.

— Скільки маю часу? — голос був тихий і глухий, Мітяєву довелося нахилитися, щоби почути.

— Тридцять хвилин, — хлопець махнув рукою, привертаючи увагу офіціанта. — І пігулки подіють, і поїсти встигнеш. Ти пам’ятаєш щось із того, що ми вчора обговорювали?

— Не впевнений. Щось про устриці та перлини. Я тільки сьогодні на ґанку зрозумів, що «Блакитна устриця» — це назва. Власник — фанат «Поліцейської академії»?

— Якщо й так, то по Артуру так одразу не скажеш, — Саня знизав плечима, а потім усміхнувся ширше — уже офіціантові — й озвучив замовлення.

— Але загалом… Жодних проблем з іміджем. Хоче покращитись?

— Чому б і ні. Зара такий бум на секс-індустрію, та й розважальна сфера угору пішла. Ти знав, що це третій у місті гей-клуб? — Сашко навіть не зробив паузи для можливості в’їдливо відповісти. — В першому я не бував. Знаю, що його закрили, бо всі солодкі підори перебралися у звичайні клуби, там і інтер’єри стали кращими, і рівень обслуговування. У місті років… дохера, коротше, не було нічого «спеціалізованого», а ми ж не в селі живемо. Другий клуб з’явився, коли нам було років п’ятнадцять, але він теж не дотягував, повір мені на слово.

Влад трохи підвівся, щоби показати другу великий палець у знак схвалення, але швидко звалився назад, притискаючи тепер лоба до стільниці:

— Клас, ти підготувався. А нахуя мені ця інформація?

— «Устриця» відкрилася щось типу три роки тому. Три роки, а тут навіть стіни по кутах не зачовгані. Ідеально, аж страшно. Ти бачив їхню сцену? Таке враження, що вони щотижня покриття міняють, у ньому відображення можна побачити.

— Ти заїбав зі своїми глянсовими підлогами, придурку, — простогнав Жуков. — Давай ближче до діла.

— Куди вже ближче? У цьому ж і справа: Артур такий у всьому. Зараз багато усіляких тематичних закладів є, одні хлопці анонсували відкриття клубу за кілька місяців. Попит почав зростати, є навіть натяк на конкуренцію. Артур міг би піти на розширення, до франшизи, прости господи, дійти. Але він топить за якість і хоче покращувати, а не розширювати. Ти уявляєш, який це простір для дій?

— І грошей, — підтвердив Влад, перекотивши голову на бік, укладаючи її на зігнуту в лікті руку.

— В тому числі. Це в принципі одна велика можливість, мені здається, я все життя чекав на якийсь такий проєкт. З простором.

Півтора роки тому Сашко прийшов до Влада із пропозицією розпочати «свою справу». На папері ідея виглядала життєздатною, але особливо перспективною не видавалась.

Ринок був переповнений професіями на кшталт маркетологів, креативних директорів, коучів із покращення та налагодження роботи бізнесу, проте в Україні ніхто не брався за справу комплексно. Хороших фахівців багато, справу вони свою знають, але іноді деталі на кшталт схожих поглядів та стилю роботи змінюють саме розуміння досконалого. Сашко знав напевно: може бути краще, якщо працюватиме команда з єдиним вектором розвитку.

«Ресурсів до пизди, але навіть із ними сфера обслуговування залишається в дупі, тому що люди не вміють доробляти роботу до кінця. Клієнти наймають маркетологів, проплачують рекламу, але геть-чисто забувають відібрати нормальний персонал або додати пару веганських страв у меню. Або прибрати жахливі килимові доріжки у вестибюлі. Це хуйня начебто, але із цього складається кінцевий результат, тому проблеми потрібно вирішувати комплексно. І якщо зібрати профі з однаковим смаком та загальним баченням, вирішувати буде в рази простіше», — це звучало красиво, але за фактом було радше нездійсненною мрією, аніж можливістю.

Початковий склад команди у підсумку був зібраний за принципом «з гівна та палиць»: есемемник Саша, фотограф Влад і колишня Влада на ім’я Наташа — вона ж графічний дизайнер. Зрідка їм допомагав Максим та його знайомі, але в основному це стосувалося паперової тяганини та розрахунку витрат. Першим їхнім клієнтом стало антикафе, що нещодавно відкрилося. Бюджет був настільки лайновим, що Мітяєву довелося покривати частину витрат із власної кишені. Влад до останнього вважав це маячнею, але однаково виклався на повну, бо не вмів робити «на пів шишечки». У результаті це стало першою позначкою в їхньому портфоліо й початком досить успішного бізнесу.

Більшість проєктів не були такими творчими, як вони уявляли спочатку. Це була монотонна робота на зразок перероблення меню, підбору нової уніформи для персоналу та створення контенту на всіх можливих майданчиках. Рідше їм доводилося готувати заклади до заходів чи робити ребрендинг, але навіть поодинокі випадки змушували хлопців подумки пищати від захоплення.

«Блакитна устриця» була шансом реалізувати свій потенціал — ось про що говорив Сашко. У підлітковому віці та в універі вони не вирізнялися амбітністю, але згодом мрії про успіх стали справжньою жагою.

— Погана ідея — ділити шкуру невбитого ведмедя, — Влад підвівся на лікті, визираючи офіціанта. Шлунок нив і вимагав адекватної їжі, хоча хлопець і не був до кінця впевнений, що сніданок не завершиться нападом нудоти. З-за рогу з’явилася таця з глибокою тарілкою, хлопець вирішив, що все ж готовий ризикнути, раз страва пахла настільки принадно.

— У мене гарне передчуття.

— Хуєдчуття!

Прилизаний офіціант поставив на стіл тарілки із супом і досить апетитними на вигляд тостами з яйцем та сиром. Жуков автоматично розглядав посуд щодо відбитків пальців, потім зрозумів, що профдеформація робить із нього справжнього душнилу. Або вплив Мітяєва. Або все одразу.

— Зав’язуй верещати.

Сашко любив будувати в голові помпезні повітряні замки, а потім розвалюватися на частини, якщо крихкий фасад його фантазій руйнувався під натиском реальності. Це завжди позначалося на роботі й на Владові особисто, і Влад ненавидів мати справу із цим лайном. Тому в усіх ситуаціях, де Саня примудрявся втрачати голову від захоплення, Жуков залишався трохи песимістичним, але здоровим глуздом, щоби друга заземлювати.

— Нам треба поговорити з великим босом ще раз, тверезими, — Влад, повільно помішував бульйон із маленькими суцвіттями броколі, бебі-морквою та кубиками курячого філе. — До речі, він взагалі має заступника? Буде дивно, якщо нам доведеться безпосередньо лаяти персонал і все в цьому дусі.

— Є адміністратор, але, як я зрозумів, він здебільшого займається закупівлями, кухарями та прибиральницями. Бар, зал, сцена — на Артурові… Як чобі суп? — виразність мови зникла разом із половиною сендвіча в роті Мітяєва.

— Хороший, — кивнув хлопець, прислухаючись до реакцій організму: ймовірність блювотної тривоги могла зрости будь-якої миті, і Влад залишався насторожі. — Це дивно, ні? Ну, самому поратися з працівниками. Може, він і на барі сам замовлення приймає?

— Я можу, звичайно, але мої бармени впораються краще із цим завданням, — бічним зором хлопці помітили якийсь рух, але надто пізно — Артур встиг підійти достатньо близько, щоб розібрати суть розмови, а не просто кашу зі звуків. — Ви не проти розпочати трохи раніше? У нас сьогодні позапланові збори з хлопчиками, хочу закінчити розбір польотів до репетиції.

Влад обернувся, трохи хмурячись від тупого болю в скронях:

— Тільки якщо ви не будете проти мого чавкання.

— Так, — Сашко кивнув і зрушив у протилежний бік столу смартфон та гаманець, щоб дати Артуру трохи більше простору. — Ми ще не снідали, тяжко відірватися.

— Та на здоров’я, — чоловік привітно усміхнувся і прихопив стілець, щоб сісти в торці невеликого, усього метр на метр, стола. — І давайте на «ти»? В «Устриці» не прийняті формальності, та й різниця у віці в нас не настільки велика.

Жуков кивнув, подумки відмічаючи, що Артур справді здавався років на п’ять старшим, і доречніше в його бік звучало «хлопець», а не «чоловік».

Високий, незграбний, довгоносий, рудий. Волосся біля обличчя сягало підборіддя, а за рівнем хаотичності переплюнуло навіть Саню, який усе життя мав вигляд, ніби ніколи не розчісувався. Влад зі стрижкою «під п’ять міліметрів» почувався білою вороною поряд із цими двома.

— Чудово. Отже… — Артур відкинувся на спинку стільця, розслаблено потягаючись. — Сашко Мітяєв та Влад Жуков, так? Агентство «Belong». Про всяк випадок нагадаю: мене звуть Артур Наземников, давайте починати?

***

За сорок хвилин, коли скроні від кількості інформації почало ламати навіть у Наземникова, вони вирішили зробити перерву, тож хлопці розбрелися хто куди. Територія клубу вміщала основний зал зі сценою, танцполом і величезним баром; прилеглі до нього столики та територію відпочинку, що розтягнулася аж на два поверхи, караоке-зал та літню терасу, яка здебільшого використовувалася як курилка, обвішана гірляндами. Окремої уваги вимагав туалет, який також тішив відвідувачів черговою кімнатою з м’якими диванами, де можна було відпочити від шалених танців або позатискатися з хлопцем, який сподобався. Загалом, Владу було де загубитися на найближчі десять хвилин, чим він і зайнявся, вирушивши спочатку на ретельніший огляд зали, а потім перекурити.

Учора в таксі, коли їхнє сп’яніле в слину тріо вже добиралося до своїх будинків, Саня запевняв Влада, що «Блакитна устриця» не була звичайним клубом і точно вартувала уваги.

«Я знаю, що ти не любиш таке лайно, — Мітяєв відвернувся до вікна, непомітно переплітаючи пальці з Максимом, що сидів поруч. Влад спостерігав за ними через дзеркало заднього виду, намагаючись концентруватися на чужому голосі, а не на веселих гелікоптерах у голові. — Я не змусив би тебе погоджуватися на такий проєкт, якби не знав, що він того вартий. Ти ж бачив виступ? Це — творчість. Ти ж ніхуя не просто фотограф, чувак. Ти пиздецьки талановитий, ти стільки всього вмієш. Ти… блядь. Ми. Гідні пиздатого проєкту, ми потягнемо. Ми маємо спробувати».

Владу подобалася його робота. Мабуть, вона стала єдиним, що викликало справжній інтерес. Йому подобалося фотографувати, подобалося продумувати стратегію розвитку й робити нариси необхідного бюджету — за півтора роки хлопці давно переросли свої обов’язки й намагалися проникати в кожен процес, пов’язаний з агенцією. Йому подобалася і монотонність, і спокійні будні, і чітко відпрацьований алгоритм дій, який неминуче сформувався під час роботи. Йому подобалася стабільність, він не заперечував проти свого особистого «дня бабака». Але знав, що може більше. Це знання легко ігнорувати, легко відволіктися на хобі, галасливу компанію, дівчину… але в якийсь момент його життя стало суцільною роботою, йому просто не було де сховатися від думок про можливі перспективи. Влад потребував чогось такого яскравого й соковитого, як «Устриця», бо інакше світ загрожував зібгатися до крихітної точки за межами його інтересів.

Артур Наземников після їхньої першої серйозної розмови здався «тим самим» клієнтом, про якого Саша й говорив. Наземников безмежно любив свій бізнес і готовий був вкладатися в нього, адже той завжди відповідав йому взаємністю, якщо судити із заповненості залу і прибутковості, що стрімко зростала. За три роки з моменту відкриття «Блакитна устриця» вже отримала свої особливі фішки, клієнтів та зайняла персональну нішу, яку до цього моменту в їхньому місті ніхто зайняти не наважувався. Артур уже стрибнув вище, ніж планував, але це не означало, що він готовий вдарити по гальмах і зупинитися на досягнутому. Власне, зустріч Наземникова та агенції «Belong» була знаменною для обох сторін рівною мірою. Артур уже губився в здогадах, який вектор розвитку вибрати, а Мітяєв із Жуковим лізли на стінку від бажання показати нарешті увесь свій потенціал.

Єдиною скалкою в цій історії було те, що Влад терпіти не міг клуби. Це не примха, що взялася з нізвідки, він не хотів мати справу із «супутнім збитком», що приходить разом із нічними закладами: наркотиками і проституцією. Думка про те, що він міг зв’язатися навіть побічно з брудним бізнесом, змушувала його пальці нервово стукати по поруччях сходів, що вели від тераси до парковки. Він знав себе, він оступиться.

«Зрештою, жоден нічний клуб не може похвалитися ідеальною репутацією, так? — Наземников говорив про це з легкою усмішкою, яка ясно давала зрозуміти: якщо кримінал і відбувався в стінах клубу, власник точно про це не шкодував. — Але я хочу розставити всі крапки над «і», щоби не виникали зайві питання. У нас немає повій. У нас є персонал, який складає компанію і розважає клієнтів — це по-перше. По-друге, на території закладу поширення та продаж наркотиків суворо заборонено, хлопці з охорони уважно стежать за цим. Однак ми не беремо кров на аналіз на вході в клієнтів і не несемо відповідальності за те, під чим вони проводять свої вечори, — Артур зробив невелику паузу, підбираючи, пробуючи на смак слова. — У всього персоналу є заборона на алкоголь та решту пустощів у робочі години, але після закінчення зміни хлопчики розважаються так, як звикли — я не заважаю. Власне, їм, як і клієнтам, достатньо дотримуватися «вагових обмежень», за якими їхні справи залишаються лише їхніми справами, а не поширенням. Але застукай охорона когось за, не дай господь, вживанням, ми відразу б зателефонували у поліцію і викинули негідника за двері».

Від цієї вивіреної промови у Влада залишився неприємний осад усередині, хоча він розумів, що така подоба правди — не найгірший варіант. Артур принаймні встановлював правила і стежив, щоб їх виконували, тоді як більшість клубів не могли похвалитися навіть нормальною охороною. Не можна забувати, що ця промова в принципі могла виявитися брехнею, але Влад схильний був вірити: Артур уже кілька років був знайомий із Санею, а той надто скрупульозний хлопець, щоб дозволити вляпатися собі та рідним у щось незаконне. Жуков вирішив залишити без уваги момент того, наскільки беззастережно довіряв найкращому другу.

— До речі, про хлопчиків, це найцікавіша частина, — Наземников зрозумів, що не дочекається жодної реакції. Його руки лежали на підлокітниках, пальці розслаблено звисали із самого краю, привертаючи увагу до чудернацьких кілець. — Ми завжди вели соцмережі дуже стримано, але в останні роки ситуація стала спокійнішою. Усі ці прайди, толерантна позиція президента… Мені здається, зараз час зробити контент розкутішим. Ти бачив Марго? — Артур простежив, як брови Жукова насупилися, видаючи активну мозкову діяльність. — Учорашній номер. Марго в нас щось на зразок ключового танцюриста тут. Інші хлопчики теж хороші, але вони радше практики, багато хто з них буде проти медійності.

Влад рішуче абстрагувався від «практиків»:

— Має круту фактуру, впевнений, що камера його любить. Ми могли б і збільшити його концертну програму, і дати соцмережам впізнаване обличчя.

— Кількість майданчиків для розміщення теж можна збільшити, — підхопив Сашко, обдаровуючи однією зі своїх зачаровано-захоплених усмішок, які у Влада спричиняли погане передчуття. — Tiktok, Onlyfans?

— Нам варто обговорити це з ним безпосередньо, він буде тут протягом години… — Наземников ткнув у телефон, що лежав на столі, перевіряючи час. — А поки ви не хочете зробити перерву?

У підсумку їхньої розмови Владу довелося визнати: плюсів цієї угоди набагато більше ніж мінусів. Це — творчість, можливості. Це — гроші. Не можна було сказати, що він чогось дуже потребував, проте він точно хотів більшого.

Кілька років тому його батьки переїхали в передмістя. На гроші, що залишилися після купівлі будинку, Владу виділили однокімнатну квартиру дуже далеко від центру: малогабаритку, але з ремонтом та гарною транспортною розв’язкою. Його зарплати вистачало з головою на життя, виходило навіть трохи відкласти, але він був би радий повернутися до свого колишнього району й купити машину, якби трапилася така можливість.

«Враховуючи, як часто мені доводиться тягнутися через усе місто з яким-небудь реквізитом для зйомки… та й на таксі моделям менше б витрачалися», — Влад вкотре за день ловив себе на думці, що навіть такі речі, як покупка машини, він у своїй голові аргументує роботою. Він хотів купити щось не заради власного задоволення чи зручності, а тому що це спростить робочі процеси та заощадить агенції гроші.

Гнітючі промови в голові перервалися вібрацією телефону в задній кишені джинсів: Наташа надіслала безглузде селфі на тлі морського берега, він здавався особливо нереальним, коли сам Жуков стояв на засніженій січневій терасі.

«Невже не знайшлося жодного дурня, який тебе сфоткає? Ти жахлива», — написав Влад, розвертаючись у бік входу.

«Вирішила, що не можна залишати тебе надовго без моєї пики. Боюся, за місяць ти здичавієш і забудеш, яка я», — негайно прийшло у відповідь. Хлопець пирхнув і трохи посміхнувся, навпомацки смикаючи ручку дверей.

Міцний удар, що прилетів у його обличчя наступної секунди, змусив Влада за інерцією зробити пару кроків назад і схопитися рукою за ніс, що запульсував болем. Телефон від несподіванки випав із рук і прослизнув по підлозі убік, але екран і далі підсвічував їхнє листування з Наталкою та безглузде селфі.

— Що за… — поміж пальцями потеплішало, Жукову не потрібно було дивитися вниз, щоб зрозуміти — це кров. Зображення перед очима трохи хиталося, він моргнув кілька разів, намагаючись позбутися огидного відчуття.

— Сука… — шипляче невдоволення, ляскіт зачинення дверей і стукіт взуття по дерев’яній підлозі перетворилися на одну нерозбірливу грудку шуму.

— Гей, людино, як ти? — коли Влад зміг сфокусувати увагу на чомусь, перед обличчям стояв обколотий пірсингом, ніби решето, світловолосий хлопець. Жуков радів існуванню штанг і кілець, бо вони допомагали тримати концентрацію… Але голос у нього був дратівливо гучним, від цього у Влада задзвеніло у вухах.

— Не кричи, — гундосо пробурмотів Жуков, відчуваючи, як кров повільно стікає по підборіддю. Він стер червону смужку вільною рукою і голосно шморгнув носом. — І якого тут?..

— Якраз хотів запитати, якого чорта ти не дивишся, куди, твою матір, ідеш? — почулося за спиною біля блондина. Влад насилу переключив свою увагу на людину ззаду, морщачись, ніби одна ця дія забрала у нього всі сили. Джерело шуму розслаблено притулилося до дверей, встромивши руки в зачухані спортивки, що витяглися на колінах. Волосся стирчало з пучка на кшталт пташиного гнізда, покрите щетиною обличчя виражало всю гаму почуттів на тему «роздратування». Жуков ледве стримав порив відразу ж дати по морді мудаку, але вирішив для себе: як випаде нагода, можливості точно не пропустить.