Без панцира

Влад знав, що рано чи пізно його накриє. Відчував це в напружених м’язах, ниючому головному болю і тривозі, що застрягла в трахеї.

«Це не в мене помер хтось близький. Немає приводу для пиздстраждань», — запевнював Влад самого себе, нарізаючи кола по кімнаті, щоб і на секунду не втрачати твердості умовного ґрунту під ногами. Йому необхідно було знати: що б не сталося, він усе ще може знайти в собі точку опори.

Важко навіть окреслити, що саме його вразило найбільше за минулі дві доби: поцілунок, панічка, яку він зловив від цього, чи саме самогубство Микити? Таке закономірне, реальне, таке близьке Жукову самогубство. Влад відхрещувався від думок про суїцид і глузував над Санею, варто було завести про це розмову, але залишаючись наодинці, він розумів, яким безглуздим є заперечування близькості до зони ризику. Безглуздо не визнавати, наскільки рівними й охайними виходили лінії паралелей між життям Гріднєва і його власним.

— Фу, ти справді подзвонив.

— Ох, варто перепросити за це?

— Було б непогано.

— Вибач, будь ласка, — він і далі ходив від стіни до стіни.

— В жодному разі. Ти витягнув мій номер силою, огидний сталкер, — голос Гоші пробивався крізь динамік сумішшю туги й невпевнених, слабких веселощів. Влад подумав, що їхні стани, мабуть, доволі схожі зараз.

— Хіба мені не треба мовчки дихати в трубку, щоби бути сталкером?

— Ти говориш зі мною. Це навіть гірше.

Жуков пирхнув, пройшовся для різноманіття до ванної кімнати, промацав босими ногами кафель, наткнувся на брудну білизну, що вивалювалася з кошика. Закотив очі, затиснув мобільний між вухом та плечем і почав завантажувати пральну машину. Благо, нічого сортувати не треба: суцільне чорне та темно-сіре.

— Тож…

— Якщо спитаєш, як у мене справи, я скину.

— Взято до уваги, — пробурмотів Жуков, прискіпливо роздивляючись довгу пастельно-рожеву шкарпетку з малюнком різнокольорових пончиків на ній. Одна, без пари. Залишалося тільки здогадуватися, чия вона: чи то Сашка, чи то взагалі Наташі. Влад кинув шкарпетку назад у кошик до кращих часів. — Що ти сьогодні їв?

— Ти подзвонив, щоб уточнити моє меню на день?

— У тому числі. Тож?..

— Канапка і фруктове пюре на обід.

— Пюре?

— Наземников вважає себе дуже дотепним, коли купує мені банки з дитячим харчуванням.

— Він думає, що може жартувати про твій вік? — Влад обрав потрібний режим для прання і акуратно зачинив дверцята. Хотілося щось копнути, але він стримався.

— Хто, як не він? — Гоша, мабуть, теж блукав оселею, не знайшовши для себе куточок до вподоби — на фоні чулося шорхання і кроки, а ще періодично змінювалася акустика.

— Будь-хто.

— Будь-хто?

— Будь-хто, окрім дорослого мужика, який розбестив підлітка і влаштував його працювати в блядушник.

Тиша повисла на невидимому проводі мобільного зв’язку. Жуков знав забагато для того, хто не любив плітки й пусті розмови. Гоша обміркував слова добрий десяток секунд.

— Не так уже й багато людей в «Устриці» знають мій справжній вік. Щось Гріднєв розпиздівся перед смертю, — хлопець майже без паузи почав контрнаступ, — ти, до речі, знав, що він був у тебе закоханий? Мене цікавило, чи взаємно це, але твої пиздостраждання говорять самі за себе.

— Жорстко, — Влад цокнув несхвально.

— Ти намагаєшся зробити з мене жертву педофілії і очікуєш м’якої відповіді?

— Жертву ефебофілії, якщо точніше.

— Це лайно однаково вже закінчилося.

— Тобі все ще вісімнадцять і ти все ще працюєш у стрип-клубі, тож ні, нічого не закінчилося, — Жуков зрозумів раптом, що тисне надто сильно, і додав, — вибач. Вибач, просто я не можу вдавати, що трахати сімнадцятирічну дитину — це нормально.

— Я можу розказати тобі про нас, якщо хочеш, — на диво, Кравець не злився, голос звучав тихо і м’яко від втоми. — Але взамін ти розповіси щось цікавеньке мені, бо я не буду єдиним довбойобом, який жаліється на життя.

— І що ти хочеш знати? — Влад закотив очі. Це був один раз на мільйон, коли він не міг обурюватися чужій цікавості, бо першим почав проявляти зайву цікавість.

— Здивуй мене. Але в тебе буде час подумати, поки я базікаю. Здогадуюсь, ти взагалі не з тих, хто любить ділитися секретиками.

— Проникливо з твого боку. Тож чому я не маю вважати тебе жертвою?

— Тому що якби Наземников не притягнув мене в клуб і не влаштував на роботу, я б продовжив розвозити цінний вантаж по країні, переодягнений у дівчачі шмотки.

— Під цінним вантажем ти точно не солодощі маєш на увазі.

— Так, не солодощі, — буденно підтвердив Кравець, сьорбаючи щось і шумно ковтаючи. — Я був достатньо тупим, щоб не розуміти небезпеки, їздив із Запоріжжя до Харкова з набитими торбами й думав, що бариги — мої найкращі друзі. Ти схожий на одного з них зовні, до речі, тому одразу мені не сподобався.

— О, правда? А я думав, зламаний ніс — прояв глибокої симпатії.

— Він був моїм першим хлопцем, хоча в нас так і не дійшло до сексу. Думаю, його просто приваблювали мої ноги в спідниці. Можу зрозуміти, у мене заїбенні ноги.

— А розбіглися чому?

— Латентному масіку не хотілося стати геєм. Що іронічно: язиком пломби мені перераховувати і дрочити по кутках хотілося дуже навіть, — Гоша хихикнув. — Потім я вирішив все-таки закрити свій гей-гештальт, пішов в «Устрицю» і познайомився з Артуром. Він нарив на мене інфу, запропонував наряджатися без СМС і реєстрації, навіть тренера з танців знайшов. Я не планував щось змінювати, але після розставання з масіком, на минулій роботі запахло смаженим. Тож я пішов, поки ще міг піти без наслідків.

— Тобі дозволили піти? — Владу зовсім у це не вірилося.

— Я майже нічого не знав, окрім декількох локацій і бариг, імена яких стовідсотково несправжні. А вони мали фотографії мого паспорта і знали, хто захотів мене під крильце. Простіше відпустити малолітку з миром, ніж сваритися із серйозною людиною з грошима і зв’язками.

— Тож у підсумку ти не просто підліток, якого звабив старий мужик, а підліток, який почувався зобов’язаним. І якого звабив старий мужик. Чим це краще?

— Блядь. Очевидно: я йому вдячний, але ж ти не відсмоктуєш усім підряд замість «спасибі», правда?

— Ви в нервіних позиціях. Ти міг навіть не розуміти, що на тебе тиснуть і до чогось змушують.

— Я схожий на людину, яку легко до чогось змусити?

— Ти майже дитина.

— Ти до біса гарної про мене думки, — з інтонацій чулося, що хлопець посміхався.

— Так, я гарної думки про тебе, — підтвердив Жуков абсолютно серйозно. Розмова раптом втратила саркастичні нотки й перетворилася на надто щиру, щоб Гоша не відчував необхідність говорити настільки чесно, наскільки міг дозволити його брехливий рот.

— Якщо ти хочеш визнання якоїсь правди або провини, або ще чогось, то насправді я не знаю, чи впливав його вік та статус на мої… на моє ставлення. Там точно була компенсація чимсь чогось, бо майже всі стосунки між людьми — спроба компенсувати шкоду, яку наносить саме кляте існування, — хлопець пирхнув у динамік. — Фу, блядь, яка драма й надрив.

— Продовжуй, — підштовхнув Влад, поки Кравець остаточно не збився з думки.

— Якщо відсунути вбік а-ля психологічну душну поїботу, де кожна дія пов’язана з кілометровим списком травматичних епізодів, я майже впевнений, що ніхто ні до чого мене не змушував. Наземников залицявся, як роблять це люди у всьому світі: добре ставився, піклувався, дарував подаруночки й пускав слину, коли я проходив повз, — Гоша знову щось голосно сьорбнув. — Чи був він для мене авторитетом? Так. Чи я відчував колись тиск? Так, бо мезальянс — штука неприємна. Чи примушував він мене? Слідкувати за здоров’ям, орендувати нормальну квартиру й думати про майбутнє. Усе. Навіть якщо це й було класичне розбещення неповнолітніх, я отримав із цього більше плюсів, ніж мінусів.

Влад слухав уважно й не перебивав. Йому рідко хотілося зрозуміти чужу думку, а не сваритися з опонентом до пінної слини в кутках рота.

— Ти там заснув? — буркнув Гоша. Мабуть, Влад надто глибоко задумався.

— Та ні, просто обмислюю, — Жуков дійшов-таки до ліжка, акуратно опустився на краєчок і втиснув стопи в підлогу. — Можливо, ти маєш рацію: нема сенсу сперечатися через проблематику вашого союзу, якщо вже це не травмувало тебе… так сильно?.. Блядь, ні, це звучить абсурдно.

Кравець тихо пирхнув, але не переривав.

— Яким би ти не був адекватним і розумним, це не робить із тебе меншу жертву. І не робить з Артура хорошу людину. Замість того, щоб відмазати від наркоторгівлі, він запхав тебе в торгівлю людьми та посадив собі на хуй, ніби це якийсь варіант на тему норми.

— Це немає нічого спільного з трафіком. Ти хоч знаєш, як працює система в «Устриці»?

— Ти серйозно пояснюватимеш мені, чим одне гівно відрізняється від іншого?

— Так, бо ти говориш про речі, на яких не розумієшся.

— Хіба той факт, що на цьому розумієшся ТИ, не робить усе в мільярд разів гірше? — Влад із роздратуванням зауважив, що знову тисне надто сильно. — Я… Окей, я просто не вважаю його вартим виправдань.

— Я теж, — спокійно погодився Гоша. Влад майже бачив, як той звично знизує плечима, усім своїм виглядом показуючи байдужість. — Але я точно не та людина, яка може розводити бесіди на тему моралі. Твоя черга веселити.

— Я схожий на стендапера?

— Ну, якщо спробуєш хоч раз усміхнутися… — протягнув хлопець. — Хоча ти, очевидно, герой драматичного жанру.

— Знову буде жарт про моє обличчя?

— Тепер точно ні. Не люблю бути передбачуваним. То що?

Жуков глибоко вдихнув, вагаючись більше за звичкою, ніж насправді. Як би то абсурдно не звучало, але Кравець уже багато разів доводив, що вартий довіри. З ним кожен огидний секретик Влада в безпеці.

— Так, я здогадувався, що подобався йому, — слова відчувалися у горлі, як  розпечений асфальт, швидкість і голі коліна, — так само до садна роздирали пельку зсередини. Влад зісковзнув із ліжка на підлогу, долонею промацуючи рельєфний візерунок «під дерево». — Не те щоб він колись залишав мені простір для фантазії…

Вони обидва якийсь час мовчали. Жуков був безмірно вдячний за цей прояв тактовності, який давав змогу трохи адаптуватися і не панікувати. Думки, які він відганяв упродовж дня, підповзали ближче, і відстань ставала надто незначною, щоби й надалі ігнорувати їх.

— Він був дивний того дня. Сказав зайвого, тож… вочевидь я розлютився і теж дещо сказав. І ми посварилися. Мабуть. Я все ще не розумію, що це було.

— Що він зробив? — голос із динаміку — тихий і слабкий — розв’язував Владу язика легко й без перешкод.

— Дещо. Напевно, хотів, щоб я розізлився чи… до біса, поняття не маю, що в нього в голові, — він роззявив рота, намагаючись дихати якомога тихіше. — І я розлютився. Лячний він був чувак, — остання фраза вислизнула з рота випадково, необачно було очікувати, що її проігнорують. Вона — майже зізнання: тоді, один-на-один із Микитою, лише мить, але він почувався зацькованим і безглуздо крихітним від страху.

— Не буду питати, — заспокоїв Кравець. — Гріднєв вмів пролізти туди, де його взагалі не чекають. Та й вибісити тебе, мабуть, легко. Врешті-решт, ви такі схожі.

— Почекай-но… ми з ним ЩО?

— Тільки не говори, що ніколи не помічав цього.

— Я не суїцидник.

— Відомі останні слова суїцидників.

— Ха-ха, — від тону Жукова в’янули навіть кактуси. — Він буквально повна моя протилежність: від товщини кісток до середнього рівня тверезості.

— Ти дивишся надто поверхово. Справа не в класичних поведінкових чи зовнішніх рисах.

— Ага, так, ще скажи, що в нас із ним спільний вайб, — Влад зробив пальцями вільної руки імітацію лапок на останньому слові, хоч і знав, що співрозмовник не побачить.

— Ну, не те щоби прям спільний, — після невеличкої паузи заперечив Гоша. — Але схожість стовідсоткова є.

— І в чому ж?

— Він говорив, що в тебе очі, як із жахастику.

— Із жахастику?

— Там було щось поетичне про дівчинку з «Дзвінка», але я вже не пам’ятаю дослівно. Стрьомний погляд у тебе, коротше.

— Ти просто хотів мене обісрати, чи не так? — він пирснув і відкинув голову так, щоб маківка торкалася краєчка ліжка.

— Ні, я хотів без зайвої драми сказати, що Гріднєв бачив у тобі певну пітьму. І що вона в ньому була теж. Але я вирішив не підігрівати його захват від тебе, тому не сказав, що ви в цьому схожі.

— А чому? Йому б це найімовірніше зайшло.

— Саме тому й не сказав. Вибач уже за чесність, але як пара ви б проіснували до першої п’янки, поки хтось із вас не вирішив би передознутися чи нанести собі шкоду якимсь менш очевидним чином, — Жуков після цих слів замовк на добру хвилину, Гоша навіть перевірив, чи не обірвався зв’язок. — Ти там образився, чи що?

— Чи що, — Влад дивився на свої долоні з німим осудом, ніби то вони завинили. — Я просто думаю. Знаєш, нікому не буде приємно дізнатися, що сторонні люди вважають його деструктивним елементом, хоча він навіть не намагається ним бути. Наразі. Бували часи, коли я дійсно намагався.

— Хочеш похвали за відсутність наполегливості?

— Хочу, щоб люди припинили драматизувати.

— Ой, чия б корова мукала! — судячи зі звуку, Кравець ляснув рукою по нозі. — Хвилину тому палав праведним гнівом від вигаданої педофілії, а тепер звинувачуєш інших у драматизмі.

— Скільки тобі було, коли Артур тебе звабив? Сімнадцять? От і не пизди. Моя драма цілком виправдана.

— Бля, ти сам у мене спитав, чим ви з Гріднєвим схожі, — у голосі Гоші з’явилася дратівливість, але Влад уже не міг контролювати розмову, щоб не перевантажувати хлопця зайвими емоціями. Вони обидва були надто відвертими, щоб фільтрувати те, що мозок видавав за принципом бліцу, ще й на швидкість.

— Ніколи не думав, що ми з Микитою можемо в чомусь бути схожими, але він нагадував мені декого. Тепер, коли ти сказав про це, я…

Він весь цей час бачив Сашка в Микиті. Домальовував у голові схожі риси зовнішності, шукав спільне у власному бажанні піклуватися та захищати. Знав, що подобається Гріднєву й ловив страшне, близьке до паніки відчуття дежавю, бо згадував, як колись Саня дивився на нього з такою ж симпатією. Влад шукав Мітяєва в інших, як шукав у темних кімнатах і пустих коридорах монстрів із фільмів жахів. Шукав те, що лякало його до всирачки.

— Ти-и? — Гоша тягнув голосні в очікуванні.

Страх затуляв Владу очі, скреготів залякування у вуха, домальовував зв’язки, яких насправді не існувало. І все заради чого? Заради того, щоби програма самознищення проходила поза увагою якомога довше.

Жукова вдарило раптовим розумінням, як близько він насправді підійшов до межі, зовсім того не помічаючи. Історія з метом повторилася б знову. Можливо, навіть історія з кокаїном. Й обов’язково історія з «п’яткою» для розігріву, пляшкою горілки й тим лайном синього кольору, яке скидалося на льодяники без цукру і пробирало до кісток не гірше класичного метамфетаміну. Усе це неодмінно би сталося. І неодмінно поряд із Микитою. Можна було заперечити: у той раз, коли Влад піддався старим звичкам, його майже нічого з Гріднєвим не пов’язувало.

«Але ця дивна хрінь була завжди, — він усе ще шоковано мовчав, притискаючи до щоки розігрітий екран телефону. — Я із самого початку дозволяв йому зайве, ніби між нами є якийсь сраний потойбічний зв’язок. Я завжди дивився на нього інакше, реагував інакше, ніби… ніби щось було не так із першої зустрічі?»

Влад був впевнений, що тримає все під контролем, що всі дарма опікуються ним, а на ділі йшов прямісінько до старих звичок, не бачачи жодних перешкод.

Микита не був схожий на Саню. Ніколи. Нічого спільного. Микита був схожий на…

— Мене.

— Що? — чим далі йшла їхня розмова, тим слабшим ставав голос Кравця.

— Вибач мені, я щось трохи залип, — отямився Влад. — Ти, мабуть, дуже втомився. Варто поспати.

— Не впевнений, що зможу, — зізнався хлопець. — Я думав, що наберуся по самі вуха й засну, але щось не йде, одну склянку вже годину ціджу.

— Рано чи пізно втома візьме своє. Можливо навіть краще, що ти тверезий: міцніше спатимеш. Слухай, — Жуков почухав потилицю. Ідея правильна, але пропонувати все одно якось незручно. — Зателефонуй, якщо не зможеш заснути. Чи просто. Ну, якщо захочеш.

— Ти не зобов'язаний зі мною няньчитися.

— В курсі, дякую. Я лягаю ближче до світанку зазвичай, тож ти точно не заважатимеш, — тиша по той бік не звучала обнадійливо. — Якщо не пообіцяєш подзвонити, я написуватиму тобі кожні півгодини. Тоді в якийсь момент нормальні теми закінчаться і я почну питати за консистенцію фекалій і геморой після анального сексу.

— Ой, блядь… добре, я напишу тобі, якщо думки про смерть будуть надто голосними, — Гоша зам’явся. — І дякую.

Влад не очікував це почути та від раптовості не встиг придушити усмішку. Ймовірно, це навіть було чутно:

— Звертайся.

***

— Знаєте, що бісить найбільше? Ви ж ніколи не зізнаєтеся, якщо я реально зіпсував вам плани, — Жуков повісив верхній одяг на вішак і взув капці з Пелюсточкою із «Суперкихіток*¹". Саня купив комплект для них трьох минулого року і видав кожному свою пару, яка — за його словами — характеризує без слів.

— Можеш не переживати за наше сексуальне життя, мене сьогодні вже двічі трахали, — невимушеність Сашка вбивала навіть загартованих.

— Ти колись навчиш його поводитися пристойно? — обурився Влад, звертаючись до Максима.

— Ти не зміг майже за два десятки років, як раптом зможу я? — Макс знизав плечима.

Звичайно, вони чекали на нього. У холодильнику його улюблені копчені оливки й шоколадка з карамеллю, яка вибухає в роті. У ванній на пралці теплі шкарпетки та піжама для поганих днів. Ідіотська така, флісова, з надто короткими рукавами і штанинами, адже на двометрову шафу, як він, за розміром ніколи нічого немає. Максим говорив, що такі речі допомагають, створюють певні якорі, роблять правильні асоціації. Оточувати себе комфортом фізично, щоб легше було вивозити морально. Жуков ненавидів ті дурниці, але після чергового умовно-депресивного епізоду довелося визнати, що дурниці таки роблять своє діло.

Останній рік Влад ніби давав раду з бідами в голові, навіть ідентичну піжаму собі купив. І цілу купу чаїв за рекомендацією Сані. Не пив — тільки заварював, ставив на підлогу, вкладався поряд, не звертаючи уваги на протяги. Вмикав «суперкрихіток» на телефоні, грів щокою лінолеум. Пахло сумішшю спецій, ароматичних додатків і якісною заваркою.

Він навчився справлятися. Але, на жаль, не з таким, як сьогодні.

Вони сиділи за столом на кухні в тиші, попиваючи текілу дрібними ковтками. Чекали, коли Влад оформить почуття в слова й дасть друзям можливість зробити все, щоб залікувати отримані рани. Влад мовчав, бо було соромно визнавати: більшість пошкоджень з’явилася за його провини. Не смерть, не жалість до Гоші, навіть не думки про власний вірогідний кінець — він прийшов зализувати рани, які своїми руками видряпав на шкірі. Він дозволив дурній аутоагресії знову взяти над собою верх, тому що в голову лізли спогади про кохану людину, якій він колись зробив дуже боляче. І навіть не один раз. Дивитися їй — тій людині — в очі тепер було соромно, як і соромно визнавати, що знову не вистачило самоконтролю.

— Микита помер, — нарешті вичавив Жуков.

— Так, — Максим простягнув руку, щоб заспокійливо потиснути передпліччя. Сашко мовчав, скривившись: неприязнь стала поперек горла емпатії в стійкому небажанні віддавати і шматочка доброти, щоб оплакати померлого.

— Ви ж точно думали… ви думали, що на його місці міг опинитися я? — він озвучив те, що так не терпілося. На передпліччі, напевно, залишаться синці від руки Калимова. — Га?

— Рішення тоді приймав ти, але я Того навіть із власної могили ненавидітиму, — Саня трохи надтріснув. — Просто за те, що вважав цю хуйню веселою.

— Ніхто силоміць не пхав у мене мет, ти ж розумієш?

— Мені насрати. У пріоритеті завжди будеш ти, а не жалюгідний наркоман із клінічною депресією. Шкода тільки, що стільки галасу навколо його смерті влаштували.

— Сашко, — обірвав хлопця Максим, але той не слухав.

— Поминки в клубі? Розвіяти прах над калюжею — і те велика честь.

— Сашко, — повторив Калимов.

— Не треба затикати мені рота, — він грюкнув долонею по столу. — Ви двоє — єдині на світі люди, яких я люблю. Я не робитиму вигляд, що смерть цього сміття мене хоч на крапельку розчулила.

Мітяєв був добрим хлопцем зі злою пам’яттю. Він роками беріг у голові образи й майже ніколи нікого не пробачав. Майже — бо колись зробив виняток для одного телепня. Це не було легко, Жуков майже два роки терпів періодичні дойоби й істерики, поки Саня не вирішив, що цього достатньо для компенсації шкоди. Влад згадував ті часи майже з усмішкою.

— Блядь, послав бог прибульця в мою хату, — Максим закотив очі, але видно було, що він не злиться. — Сонечко, розумієш, не всі здатні або кохати до нестями, або ненавидіти навіть кості в труні. Деякі мають ширший спектр почуттів.

— І ти пропонуєш мені рахуватися з його, — Саня кивнув у бік Жукова, — почуттями? Може скиглити скільки завгодно, але бажати «царства небесного» й «землі пухом» я не стану.

— Я не скиглю, — пробурмотів Влад

— Не треба нічого бажати, спробуй просто бути трохи меншим цапом, — запропонував Максим.

— Ніт, блядь, я буду цапом, — вперто стояв на своєму Сашко.

— Я прийшов сюди не для того, щоб обговорювати Гріднєва, — уже твердіше проговорив Влад, не маючи жодного бажання спостерігати за суперечками. Хлопці тримали трохи напружений зоровий контакт, але мовчали. 

— Гей, ну чого ви?

— Наші думки не можуть співпадати завжди, — Калимов знизав плечима.

— Ме-е-е! — Сашко легко увійшов у роль такого собі свійського козлика.

— Я тільки сьогодні зрозумів, що ви, мабуть… ви весь час думали, що я можу померти? Що я хочу, — від сорому очі не було, куди подіти, але він продовжував. Просто знав, що це необхідно сказати. — Але я не хочу. Я не хочу себе вбивати. Я вивчив урок. Жодного лайна більше, обіцяю.

— Присягаєшся? — уже по голосу легко було зрозуміти, у якому стані Мітяєв. Як же Влад ненавидів його сльози.

— Присягаюся. Я більше ніколи… — він не встиг договорити, величезна туша просто впала на нього, вчепившись у шию ведмежими обіймами. Жуков втратив рівновагу, стілець під ними покосився і полетів вниз. Влад охнув від болю в спині, Сашко впав навіть менш вдало: гальмував обличчям, розмазуючи по підлозі швидкі сльози, — але руки навколо чужої шиї так і не розчепив. — Присягаюся, Саню, чесно, я присягаюся… Тільки злізь, бляха, дихати нема чим!

— Помреш щасливим! — пообіцяв Мітяєв, сміючись крізь сльози, впершись чолом у кахлі. А Владу так поетично, так серіально захотілося раптом пожити ще трохи. Ставало легше.

*¹ мульсеріал, що оповідає про пригоди трьох дівчаток-супергероїнь: Квіточки, Бульбашки і Пелюсточки, які захищають місто Таунсвіль від різноманітних лиходіїв.