Без панцира

Це був один з тих аномально теплих весняних днів між тижнями собачого холоду, коли ніхто насправді не розумів, як реагувати та що одягати. Половина людей за вікном все ще запакована в пуховики, друга половина бігала вулицею хіба не в шортах. Обидві групи дивились одна на одну, як на втілення розумової відсталості.

Влад радий був би пропустити цей чудовий теплий день і продовжити гнити в ліжку: у своїй чарівній брудній постелі та футболці з плямами від жирної їжі, просоченій потом і відчаєм. Він просидів вдома декілька днів — більше як тиждень — вкотре радіючи, що не має нести всю відповідальність бізнесу і може собі дозволити з чистою душею боротися з тривожними думками поза робочими задачами. Здавалося, Сані в противагу потрібна була можливість зануритись в роботу і, мабуть, відгородитися від особистого життя.

"До біса, невже все не може йти добре хоча б у людей, які об'єктивно створені один для одного? — роздумував Жуков, миючись перший  раз за останні п'ять днів. Він міг присягнутися, що втрачав у вазі кожної секунди, здираючи з себе мочалкою неймовірну кількість бруду. — Ні, звичайно, вони пообіцяли, що ніхто не помирає і вони обов'язково розкажуть деталі при зустрічі... але це точно не може бути щось хороше".

Сашко з Максимом перебували на межі останні пару тижнів, виснажували один одного ігноруванням та пасивною агресією. Обидва відмовилися ділитись деталями аж до сьогоднішнього дня. Тепер на них всіх, включно з Тусею, чекала вечеря в ресторані — не улюбленому, до речі, що тільки підтверджує, наскільки погано ішли справи.

"Якщо Саня обирає херовенький рестик замість того, в якому справляє буквально усі свята, окрім поминок..." — він підставив обличчя під воду, насолоджуючись безперервним тиском неймовірно гарячих струменів. В періоди, коли усе перед очима заростало пухкенькою чорною пліснявою, він забував, наскільки обожнює борсатись в воді, мов сране жабеня, — від того перший за десятки годин душ відчувався як манна небесна.

Влад думав про Наталю. Вона не відповідала на повідомлення з моменту їхньої сварки, тож згодом йому просто набридло намагатися. Зрештою, він навіть не почувався винним, бо хіба не вперше в житті не намагався залізти комусь в голову, щоб збити мозок до міцних піків. Тепер він знав, що стосунки — в тому найсолодшому сенсі — не стануться в його житті, але не має сенсу сумувати через це. Він все ще може будувати близькі зв'язки з людьми.

Гоша не мав місця в рівнянні; рівняння навіть не існувало.

Туся не витиснула з себе навіть крихітної усмішки, коли побачила його.

— Все ще зла? 

— Ой, якщо чесно? Додала чат в архів і думати забула.

— Я писав кожного дня по декілька разів, якщо тобі раптом цікаво. 

— Та що ти нового мені скажеш? Мінятися ти не хочеш, на терапію ти не хочеш. Хочеш скиглити і хуйню нести. Мені це набридло.

— Блять, Тусю, ну якого біса, — не витримав Влад. — Чому ти намагаєшся ускладнювати те, що навіть не є твоєю справою?

— Мені просто більше не цікаво бачити, як ти ходиш по колу роками. В тебе є гроші на терапію, є охуєнні друзі, які підтримають тебе будь-коли. В тебе є мрії, цілі та бажання, але ти їх всі ігноруєш, закриваєшся у своїй вбогій хаті, яку навіть не обставив до пуття за стільки часу, бо боїшся, що зміни в житті в'їбуться тобі прямо в обличчя, якщо вийдеш на двір. І тоді доведеться щось робити.

— Я не знаю, скільки мені ще це повторити, — він зітхнув. Не те щоб в нього залишилися сили на злість. — В мене нема нічого, чого б я хотів досягти. Мені не потрібна підтримка моїх друзів. Мені не потрібні селективні інгібітори для їбаного зворотнього захоплення серотоніну та інші срані таблетки. Нема ніякої історії нещасного кохання, за яке я маю битися із всесвітом на ножах. Ти придумала це все, бо вже знайшла своє зцілення і, мабуть, хочеш, щоб я мав щось схоже. Але я не такий.

— Не який — це який? — посмішка на обличчі Наталі була холодною та злою. — Який, Владе?

— Не цілий. Я не цілий. Мені не підходять "рішення", які ти намагаєшся нав'язати. Я хочу, щоб ти від'їбалась від мене і жила своїм щасливим життям.

— Клас, цим і займусь, — вона штовхнула його в груди й пішла до дверей. 

Влад ще кілька хвилин дихав по квадрату на порозі ресторану, поки не зміг опанувати себе. 

***

— Ми ж не на поминках, знаєте, — Максим злегка усміхнувся, намагаючись розрядити атмосферу. На жаль, це ніколи не було сильним його боком. — Чого б вам усім не зробити лиця менш...

— У його батька, — Сашко кивнув в бік Калимова. — Рак якоїсь там стадії. Шось страшне та неоперабельне. 

Скрегіт ножів та виделок по тарілках в мить припинився. Влад переводив погляд з Сані на Макса. Наталя вперлася очима в скатертину: офіціант чи то новенький, чи то на нервах, залишив на тканині пару крапель від безалкогольного вина, коли наливав.

— І? — підштовхнула дівчина, коли тиша затягнулася. 

З багатьох — здебільшого не проговорених в голос — причин батьків Максима ніхто особливо не любив. Вони не приїздили в Україну, не телефонували сину на свята. Сашко бачив їх всього два рази за шість років спільного життя з Максом і дивним чином майже не коментував ці зустрічі. Приводів відчувати неприязнь до старших Калимових було більш ніж достатньо, щоби не розігрувати спектакль під назвою: "мені так шкода твого батю".

— І тому вони попросили мене приїхати. Провести трохи часу з батьком, допомогти малим з бізнесом, — Максим говорив спокійно і вивірено. Він ніби боявся сказати зайвого, бо у Сашка поряд було аж декілька ножів, а ситуація явно була не з тих, де хтось подумає: ножа для масла недостатньо для вбивства. Мітяєв викладеться по максимуму, щоб довести зворотне.

— Почекай-почекай, весь час забуваю скільки цим малим... — Саня перебільшено задумливо чухав маківку. — Ах, точно! Двадцять та двадцять три роки! Їх вже привчили до горщика? 

— Мама дуже переживає, — Максим вперто ігнорував Сашка. — І документів багато, треба розібратися з нерухомістю, оформити передачу усіх прав на завод…

— На скільки ти їдеш? — врешті перебив Влад, не маючи сил слухати то белькотіння. Тепер, коли перед очима не було здогадок, сухі факти залишали невтішний осад на піднебінні. Вони — Саня з Максом — не перебували в черговій кризі стосунків, не грали в дурні рольові ігри з тропом "від ненависті до кохання", щоб додати перцю на свої м'які від частого ужитку простирадла. Вони дійсно перебували на межі. 

— Кілька місяців.

— Конкретніше.

— Я не знаю.

— Прикол, так? — Сашко істерично хихикнув. — Він не знає. Він звільняється з роботи, на якій півроку тому вибив підвищення. Кидає все, що має тут, кидає своїх друзів, МЕНЕ, і просто їде на хуй зна скільки місяців.

— Припини, будь ласка, Сашо, — Макс з тиском  провів рукою по обличчі. — Я нікого не кидаю.

Мітяєв з брязкотом відсунув тарілку:

— Подивись мені в очі і назви дату свого повернення.

Влад так рідко бачив Саню по-справжньому злим (не на нього), що забував іноді, як це жасно з боку виглядає. В епіцентрі подій краї загальної картини розпливаються від емоцій й ти не бачиш, що насправді Мітяєв абсурдно великий в масштабах будь-якого приміщення і наскільки тендітними на тлі виглядають стільці, столи... Череп Калимова.

— Подивись. На мене. І скажи, — тиснув Сашко. Максим же подивився, але не на коханого — на Влада — з німим проханням. 

"А. Так ось нашо я тут", — пазл склався миттю. Жуков клацнув пальцями перед Мітяєвим:

— Вставай. Перекур.

Саня не рухався. 

— Мені тебе виштовхати зі столу чи що? Давай, пішли.

Він піддався тільки з третьої спроби, коли Влад дійсно відтягнув його за комір сорочки на вихід.

Калимов видихнув з голосним полегшенням, здувся та згорбився на стільці.

— Хочеш щось сказати? — слова сипалися поодинокими сухими крихтами в простір між ним і Наталею. 

— Просто хочу уточнити, — Туся пучками розмазувала потік від вина на келиху. — Ти розумієш, що ваші стосунки закінчаться разом з початком твоєї поїздки?

— Блять, це не…

— Ти розумієш, — продовжила вона, не даючи можливості сперечатись. — Що Мітяєв замордує і себе, і тебе цією відстанню? Він удаватиме, що намагається, він писатиме тобі, знайде час для зідзвонів; ви будете секститись, ви плануватимете майбутнє, а потім він без попереджень зрівняє з землею все, що ви будували шість років?

— Ні, цього не станеться. Я знаю його. Я зможу вмовити його почекати.

— Боже, Максе, — Наталя притиснула пальці до перенісся, від нервів залишаючи дірки в тоналці. Шкіра просвічувала там синюшною блідістю. — Мітяєв — найнервовіша, найтривожніша тваринка, яку я коли-небудь бачила. Ти можеш скільки завгодно казати, що кохаєш його, що повернешся до нього зовсім скоро, але він бачитиме тільки те, що між ним і кимось іншим ти обрав не його. 

— Це мій батько.

— Нам всім дуже шкода твого батька. Так що? Ти розумієш чи ні?

Максим не знайшов слів для відповіді.

***

Рік роботи в непримітному східняцькому наркокартелі навчив Гошу багатьом речам. Провозити між Запоріжжям і Харковом по півкіло метамфетаміну за раз, до прикладу. Водити машину без прав та теорії з водіння. Ховати закладки під під'їздами вбитих п'ятиповерхівок на узбіччі світу, дитячих майданчиках, в трамваях, що робили останнє коло перед ночівлею в депо. 

Не робити доріжки регулярно однією банківською карткою, бо "спіди" роз'їдають фарбник на пластику до ідеально-білого. Не довіряти чоловікам, завжди тримати в полі зору свої напої та їжу, напиватись тільки наодинці. Завжди зупиняти таксі за пару кварталів від дому, йти города́ми до будинку і в часи загострення параної боятися навіть зайти до власного під'їзду. Іноді переляканий мозок змушував заходити до сусіднього, забиратися на останній поверх та бавитись залізним замком, поки він не зможе відкрити двері й  через дах проповзти до свого під'їзду. Ще з півгодини не вмикати світло в хаті.

Рік роботи в наркокартелі дав Гоші зрозуміти, що він гарний. Настільки достобіса красивий, що теоретично міг бути тупим, як корок, і все одно б непогано влаштуватися в житті. Була доля гумору в тому, як легко це обличчя давало бенефіти, про які в дитинстві він міг хіба що мріяти. Як охоче люди тягнулися до зовнішності, хоча ще кілька років тому мати могла залишити його в дитбудинку назавжди, бо не бачила в ньому й мінімальної цінності. 

Рік роботи в наркокартелі дав Гоші зрозуміти, що ні минуле, ні теперішнє не мали значення. Ніхто насправді не змушує його жити з тягарем недолюблености, він може заховати все неприємне, створити лор з нуля. Він може стати іншою людиною, вдягнути спідницю, намалювати нове обличчя тональним з високим рівнем покриття та кремовим контурингом. Нікому не треба знати, що мати його не любила, що однолітки уникали через недоцільний антагонізм. Гоша Кравець може вигадувати нову особистість щодня, якщо захоче.

Саме це і зробило його ідеальним працівником низької ланки: гладка брехня, що аж виблискує, та вміння перевтілюватися в людей не просто різної зовнішності — різної статі. Гоша їхав до Запоріжжя непримітним школярем із розіпханими по кишенях стосами купюр, а в Харків повертався симпатичною студенткою у спідниці, що ледь прикривала уявні яєчники. Ніхто в житті не подумав би, що в її сумці півлітровий "тормозок", який тягне на термін до дванадцяти років ув'язнення. Ніхто не припустив, що поліцаї з грізними вівчарками різняться від зміни до зміни. Деякі з них не проти були дозволити підлітку везти додому величезний пиріг, якщо отримають свій шматочок.

Гоші подобався адреналін, піша хода по лезу ножа й відчуття, ніби він вже бачив життя та промацав кожне подвійне дно в кожній скриньці в кімнаті. Він не казав зайвого, швидко виконував роботу, мав дивовижно низький рівень цікавості до деталей. За рік роботи хлопець знав хіба що адреси тимчасових квартир та імена пари недоброчесних працівників поліції. Випустити Кравця з системи було більше, ніж легко, враховуючи багатія з липкою репутацією, який поклав на підлітка око.

Гоша так думав. Гоша ще так сильно ніколи не помилявся.

Останній тиждень, з моменту, як зелений Део Ланос насцяв на його й без того хитке відчуття безпеки, Гоша лише чекав на неминуче. Відновив свою параноїдальну рутину, забезпечив родину усім необхідним на перший час. Навіть намагався щось сказати Владу, але той зник з радарів і вже декілька днів ігнорував повідомлення. 

Гоша був зовсім один, але не мав сил дивуватися цьому. Не з його лайновим характером і брехнею. Очевидно, він залишився безпомічним, коли з'являлась загроза, бо так працює життя. Ти не можеш очікувати, що люди прикриють твою спину, якщо ти тільки то і робиш, що відбиваєшся від мінімальної близькості.

— Гей, чуваче, в тебе вогнику не знайдеться? — почулося за спиною, і Кравець заздалегідь знав, що щось станеться, варто йому обернутися. Він також розумів, що краще зустріти бій обличчям,  ніж дозволити бити одразу по хребту і нирках. Принаймні так він матиме шанс ухилитися чи послабити удар.

— Перепрошую, я не кур... — кулак зустрівся з обличчям, як старі друзі. Інерція змусила відкинути голову вбік та зробити крок назад, однак хлопця оперативно схопили за комір куртки, притягнули до себе та вдарили коліном в живіт.

— Брехло смердюче, — виплюнув нападник, потираючи збиті кісточки пальців. — Мішок сюди давайте. І стяжки. Він дохлий зовсім, запакуємо і в багажник кинемо.

Рік роботи в наркокартелі навчив Гошу багатьом речам. Швидко рахувати гроші без права на помилку, не змішувати мет з барбітуратами та швидко зчитувати, коли ситуація ставала реально небезпечною.

"Ситуація... стала реально небезпечною", — з долею гумору підсумував Кравець, ковтаючи блювоту. Врешті, що може бути гірше, ніж знудити в мішок, який йому щойно наділи на голову?