Без панцира

Дрібний, але цілеспрямований хробачок, що робив дірку в його захисті — хробачок страху невідомого. Це як гидкий лоскіт в шлунку за тридцять хвилин до посадки на потяг, як свіженький укус комара, що ниє від передчуття розідраного м'яса, в який його перетворять обгризені нігті протягом наступних годин.

Підступ. 

Неприємні сюрпризи.

Таємниці.

Жуков відчував їх найавторитетнішим носієм інтуїції у своєму тілі — дупою. 

— Ти щось приховуєш, — констатував Влад. Дванадцять годин в його квартирі перетворили Наталку в грудку прогрітих під важкою ковдрою кісток, які, здавалося, завжди були там — на його ліжку. Частина команди, частина корабля. Краща частина рутини, на рівні з Максимом і Сашком. Причина, з якої Влад хоча б намагався облаштувати квартиру після переїзду, закупити усе необхідне і навіть трохи більше: додатковий комод для речей Тусі та спеціальний низький столик, щоб зручно було їсти прямо в ліжку. 

— Скоріше просто не встигла розказати. Якщо ти раптом не помітив, я майже весь час спала, — дівчина сіла, сперлася спиною на стіну і підтягнула ближче до себе сніданок. Вона знала, що була єдиною людиною, якій Жуков готував, тому ніколи не жалілася на яєчню, що підгоріла, чи інші дрібні недоліки. Принаймні, її тарілки завжди виглядали продумано, як збалансований прийом їжі з веселкою різнобарвних овочів й коректним вмістом білків, жирів та вуглеводів. 

— Кажи, — він ніби злився, але Наталка знала, що це скоріше наслідок збитого режиму сну і загальних ментальних складностей, ніж її провина. Влад був втіленням застарілого стресу і болю, що в'ївся в обличчя, як вапняний наліт у сантехніку. Він не вмів, не міг говорити без тиску очікування кінця світу на голосові зв'язки.

— Телефонуй іншим, — голос Тусі у порівнянні — суцільна м'якість в кутах крихкого тулуба. — Вони ж вже не сплять?

Хлопець мовчки потягнувся до телефону, бо не мав жодного бажання чекати, навіть якщо Саня з Максимом спали, займалися сексом чи навіть вмерли. Щось відбувалося, і вони обидва мають бути в контексті попри їхні бажання та можливості.

Під рівномірні гудки Влад влаштувався зручніше на подушках навпроти Наталі та зрадів, що встиг поснідати перед тим, як страх непередбачуваних фатальних подій заволодів його системою травлення. Кружка кави в руках стала і заземленням, і обіцянкою діареї в майбутньому, бо якщо він нервуватиме ще хоча б хвилину, будь-яка їжа конвертується у розлад шлунку ще до обіду. 

— Шо? — почулося хрипке по той бік.

— Ти на гучномовці, — попередив Жуков. — Туся тут.

— Тусю! О, зара, почекай... Кіт! Кі-і-і-т! Це Туся! — якщо судити по зміні звуку, Мітяєв теж перемкнув телефон на динамік. — Я впевнений, що ти мала приїхати ввечері. Чого не попередила?

— Ой, як же ж так вийшло, — в її голосі й тіні провини не чулося. — Де Макс?

— Тут я, тут, — Калимов позіхнув. — Я думав, ми зустрінемося сьогодні пізніше? 

— Так, але дехто так сфінктер стиснув, що аж скрипить, — Наталі засміялася, коли Жуков ліниво, більше для годиться копнув її ногою в стегно. — Тому вирішила, що краще сказати за вагітність до вечері. 

Саня чимсь подавився й почав голосно кашляти, Максим одразу ж почав рятувальну операцію з бубнами й танцями навколо свого хлопця. Влад застиг, пильно дивлячись на Тусю, ніби очікував, що в неї раптом з'явиться величезний живіт або узд-знімок на лобі.

— А дитина від... — почав Мітяєв, відкашлявшись.

— Ні, — обірвав Влад.

— Не треба злитися, це логічне запитання.

— Ми не разом вже три роки і ти знаєш про це, придурку.

— Я мав би набагато менше тупих припущень, якби знав про твоє особисте життя трохи більше за ЧУЖИХ ЛЮДЕЙ.

— Ви справді маєте обговорювати це зараз? — втрутився Максим.

— Так/Ні, — відповіли вони одночасно. 

Влад важко зітхнув:

 — Не хочеш додати більше деталей, Тусю? Щось на кшталт як це, бляха, сталося?

— Тобі розказати, як роблять дітей? — усмішка Наталі говорила про маленьку таємницю, яку вона міцно тримала при собі з моменту, як Жуков розібрався з орієнтацією. Вона була єдиною — окрім Гоші — хто знав про це.

— Можна без гетеро-лайна, будь ласка? — вдавана огида Сані просочувалась крізь динамік.

— Тусю, просто поділись вже з класом, поки цих двох не розірвало, — пробурмотів Макс.

— Ніхто не подумав, що саме цього я і хочу? — вона хихикнула. — Добре. Що саме вас всіх так цікавить?

— Як це сталося?

— Ти не постраждала?

— Збираєшся залишити дитину?

— Так — щодо останнього, — легкість, з якою Наталя казала це, змусила Жукова заціпеніти. — Мене ніхто не ґвалтував, я була в безпеці. Просто мала файного друга для сексу без зобов'язань. 

— Ти ж в курсі, що дитина передбачає певні зобов'язання? — Сашко казав це зі сміхом, який борсався в надто напруженій, сухій горлянці. 

— Справді? Дякую, що сказав, я тоді все-таки збігаю за "постинором" по сніданку, — дівчина навіть не дала можливості для відповіді, продовжуючи розповідь. — Ми багато розмовляли з ним останні місяці, я розказала, що хочу дітей, тому він просто запропонував свою допомогу.

— У наданні... біологічного матеріалу?

— Так, Максе, у наданні сперми для моєї яйцеклітини. 

— Гетеро-пропаганда! ГЕТЕРО-ПРОПАГАНДА! Це не навчальна тривога! — волав Саня в динамік.

— Стули пельку, кохання, — Калимов був до огидного ніжним. — Але Тусю. Чому так раптово? Я просто... Тобі тільки двадцять шість?

— Перед від'їздом, кілька місяців тому, я була у гінекологині. Окрім лайнового здоров'я в мене також обмежений запас яйцеклітин, тож чим далі я тягну, тим менше ймовірність гарної вагітності. Можна заморозити матеріал, але, знову ж таки, питання в здоров'ї, багато нюансів. Мені двадцять шість, я маю нормальний заробіток, фінансову подушку безпеки, роки психотерапії та реальне бажання мати дитину. Я знаю, що ви не підтримаєте мене, що це небезпечно, що це велика відповідальність і взагалі егоїстичне рішення, бо стільки дітей в дитбудинках чекають на можливість мати родину, а мені вперлося народити своє. Але це моє життя, тож я робитиму все егоїстичне та небезпечне, що тільки прийде мені в голову, поки це не загрожує життю інших. Тому у вас нема права голосу. Я просто хотіла, щоб моя родина знала. 

Саня заскиглив:

— Вона сказала, що ми її родина.

— Вона це зробила, — підтакнув Максим, не менше вражений відвертістю. — Ти кажеш, що друг "допоміг", але виховувати ти плануєш сама, так?

— Я з самого початку не вірила, що знайду когось достатнього для ролі батька моєї дитини. Без образ, але ви, чоловіки, здебільшого тільки на звання донорів сперми претендувати можете. Цей хлопець здоровий, з гарною генетикою. Він показував мені свою бабусю: їй під дев'яносто і вона БІГАЄ.

— Я ніби в якомусь дивному ромкомі опинився. Типу, ми виховуватимо дитину всі хором, а потім той сумний гетеросексуал замутить з тобою кохання на все життя. До речі, як він там? Перевір, будь ласкава, чи ще дихає.

— Як мінімум імітує. Добре, зустрінемося ввечері. Той, хто першим скаже "гетеро-пропаганда", закриватиме весь чек, — констатувала дівчина і одразу скинула дзвінок, щоб уникнути лавини нарікань з боку Сашка.

Влад так і сидів, прибитий новиною, без тіні руху в м'язах. Він дивився на Тусю, лише зрідка кліпаючи, тримаючи аномальну апатичніть на своєму лиці, ніби броню.

— Ти нічого не скажеш, я правильно розумію? — спробувала Наталя. Вона не очікувала позитивної реакції, але точно не розраховувала, що загонить Жукова в міні ментал брейкдаун своєю вагітністю. — Гей.

— Я не люблю дітей, ти знаєш, — рівним, нейтральним тоном відзначив він.

— Знаю. 

— Вони іноді вбивають власних матерів ще в утробі. Тобто... Блять.

— Кажи вже, господи, — Наталя відклала столик зі сніданком, щоб присунутись до Жукова ближче; провела долонею від чола до коротко підстриженої маківки. Заспокійливий, якийсь до біса материнський жест, що давно став рутиною в їхній динаміці. Влад ніколи раніше не помічав, скільки турботи в цих крихких руках.

— Я не хочу, щоб щось сталося. Ти будеш зовсім сама. Ні, я розумію, няньки і все таке, але ж це буде пиздець, як важко. Ти будеш виснажена, вийдеш з режиму, забуватимеш поїсти, спровокуєш рецидив. А що з антидепресантами? Ти спустиш весь свій прогрес в смітник разом з обісраними підгузками, а я муситиму з цим просто змиритися, ніби той новонароджений пельмень важливий для когось, окрім тебе. Моєї емпатії може не вистачити на це. Саня взагалі ненавидить дітей, він і близько до нього не підійде. Макс? Якщо тільки тримати перед їбалом фотографію Сані в повний зріст — це ненадовго заб'є його зі сліду. Але жоден з нас не принесе реальної користі, тож ми просто спостерігатимемо здалеку, як дитина забирає тебе у тебе ж. 

— І у тебе.

— Одна справа: змиритися, що ти матимеш краще життя десь окремо від мене; буквально будь-хто може дати тобі більше, ніж я. Але бачити, як ти дозволяєш загрозі роздувати твій живіт, деформувати внутрішні органи, руйнувати нервову систему та загострювати хронічні хвороби? Це, бляха, зовсім інше. Не вивертай все так, ніби я — егоїстичний мудак.

— Я все ще хочу цього, подобається тобі чи ні.

— Ти ідіотка. І ти граєш нечесно.

— Яка злодійка. Шок.

— Я ненавиджу тебе, Тусю.

— Ти любиш мене. І ти будеш поряд.

— Ні, не буду. Я не хочу дивитися, як ти помираєш, — він мав би струсити з голови пальці дівчини, але так і не знайшов в собі сміливості. Наталя була тепер найтонкішою порцеляною в його руках.

Ще давно, коли вони з Тусею тільки починали стосунки, він більше був схожий на наждачний папір, ніж на людину. Жорсткий і впевнений, що кожному навколо необхідне шліфування його поганим ставленням, як скляним уламкам на березі моря. Але ніхто з тих, кого він любив, не мав гострих країв, ніхто не ніс із собою багаж небезпек та зла. Жуков просто дряпав гладенькі камінці, робив їх шорсткими, злими та недовірливими. Наталка виявилася не тою, кому він міг нашкодити, дівчина вже бачила в житті достатньо лайна, щоб будь-яка дія Влада здавалася кумедною. Тому їхня взаємодія стала випадком, коли жодній зі сторін не треба стримуватись. Вони були тандемом жорсткої чесності, що з роками скроїла з них зовсім інших, кращих людей. Тепер вони не могли знайти в собі нічого, окрім сімейної, взаємної м'якості.

— Я не помираю, — Наталя притулилася грудьми до грудей, стиснула широкі плечі в обіймах й тихо говорила прямо у вухо, що кумедно стирчало. — Це, звісно, складний біологічний процес, але не стовідсотково смертельний. В мене чудова лікарка. Моя родина зі мною. Я можу витримати це.

— Ти не можеш витримати це сама, а я...

— Світ не крутиться навколо тебе, Жукове, — перервала Туся. — В мене є інші друзі. Можливо навіть дівчина. Ти не життєво необхідний.

— Дівчина? — Влад схилив голову, тицяючись чолом в кістляве плече. — Ти не казала, що в тебе є дівчина.

— Технічно ми ще не в стосунках, але вона закінчує з контрактом та їде до мене, щоб вияснити, які в нас шанси.

— Коли?

— Через кілька місяців. Вона є нянею; родина, на яку вона працює, планує залишатися на Балі як мінімум до кінця весни.

— Любить дітей, — він цнотливо цмокнув подругу в ключицю. — Як її звати?

— Катя, — голос Наталі став невловимо м'якшим.

— Розкажи про неї.

***

Він змінився. Це, мабуть, доволі передбачуваний розвиток подій, враховуючи похорон єдиного справжнього друга. Який сам себе й вбив. Бо, до біса, зовсім не хотів жити.

Гоша працював над прийняттям. А ще заповнив вільний час тривожним дванадцятигодинним сном та телефонними розмовами з Жуковим. Уявляв, що їм начхати одне на одного, хоча навіть припускати байдужість Влада тупо: той надто очевидно піклувався, — однак Гоша не готовий був втиснути когось у відбиток дружби, що залишився після Микити. Здавалося, це місце в дурному серці все ще належало Гріднєву, зберігало тепло кістлявої тушки, запах тіла й розмови на підлозі ванної до четвертої ранку.

Жуков же — махина, яка займатиме забагато місця; заповнити невеличке поглиблення у  м'язовому органі його двометровим тілом неможливо без клопотів з розряду розчленування. Натомість Гоша не готовий був просто зараз давати їхньому спілкуванню чітке визначення, а Владу — зручніші апартаменти в його думках, разом з іменною табличкою і цілим списком привілеїв.

Тож так, Кравець багато думав останнім часом, аналізував, пробирався крізь нашарування залишків підліткової дурості та безжально зрізав зайве. Він повернувся у звичні обставини, у рідні стіни "Блакитної устриці", але фіксував лише тіні минулого на тлі чистого аркуша. З того, у що він вірив раніше, майже не залишилося недоторканного. Тепер він усе ставив під сумнів та заново складав думку. Тепер він бачив сенс у виправданнях і вибаченнях. Розуміння крихкості життя та сталості людських упереджень при цьому, наповнювала Гошу острахом: "Чи я матиму когось, хто скаже хороше біля моєї труни?".

Він пам'ятав в Микиті хороше і уявити не міг вагу кожної краплі світлого й чистого на плечах десятка років депресії під соусом психостимуляторів. Микита був порцеляною на шарнірах, та навіть попри тріщини в хребті тримав для Кравця трохи добра в руках. Ніхто цього не помітив. На похоронах Гріднєва жоден не простягнув натовпу долоні із самоцвітами спогадів, щоб помилуватися. І тоді Гоша зрозумів: не існує більш руйнівної сили для його розуму, ніж страх стати ребусом настільки складним, що люди не хотітимуть запарюватись над рішенням. Він завжди обирав політику ігнорування, дозволяв пліткам тулитись до шкіри, але тримав лице, аби тільки образ гордої гордости не подряпати. Мовляв, він не зобов'язаний усе розжовувати, кому треба — сам в математиці дошкільнят ради дасть. Але немає нічого дурнішого за штучно зліплену оболонку, яка транслює лише принципи заради принципів, навіть попри внутрішнє щире бажання бути побаченим і зрозумілим. Усе може закінчитися неочікувано. Який сенс грати у власні ворота, коли часу може не вистачити, щоб добігти до іншого краю поля для переможного гола? Він має принаймні зробити якомога більше кроків.

— Що тобі треба? — голос Віті стрибнув вище від нервозності. Гоша сів за барну стійку в метрі від його обличчя і ось вже хвилин п'ять мовчки дивився в упор, поки адміністратору це не набридло.

Зізнатися, Гоша і сам достеменно не знав, що загубив в компанії Віті. Навряд той мав хоч щось, окрім отруйних слів та заздрості. Однак...

— Треба перепросити, — він добряче попрацював перед дзеркалом, тренуючи нейтрально-доброзичливий вираз на своєму від природи сповненому огиди до всього живого обличчі. — За те, як я поводився після смерті Гріднєва. Ти не винний в тому, що він вирішив самовбитися. Я просто злився. Пробач.

Вітя дивився на нього понад хвилину, не кліпаючи, аж поки не зібрався з думками:

— Ти буквально звинуватив мене в його смерті.

— Так, щось таке, — Кравець смикнув плечима. — Там ще було про біле пальто в гівні, — за це теж вибач.

Тепер тиша тягнулася довше, поки адміністратор порався з сумішшю нерозуміння та здивування. Гоша не заважав йому перетравлювати колючі думки своїм чутливим до критики шлунком, але слідкував за змінами виразів облич з м'якою цікавістю. Можна сміливо стверджувати, що Гоша провів велику роботу над своєю поведінкою, раз досі не виблював усю жовч прямо на відполіровану стільницю.

— Чому ти вибачаєшся?

— Знаєш, я ж насправді ніколи не починав першим це лайно, окрім похорону. Я завжди тільки відповідав на твою агресію, ніби, якщо не мірятимусь пісюнами, якимсь чином тобі програю. Але мені набридло бути мудаком, бо доводити зворотне недостатньо пиздогордо. Тож якщо ти хочеш вважати мене тупим, нахабним чи просто з будь-яких причин хуйовим — нехай. Але я попрошу вибачення і знатиму, що зробив хоча б базовий мінімум для того, щоб ти витягнув голову зі сраки.

Здається, Гоша пройшов лише пару метрів, а м'язи вже боліли від застою молочної кислоти. Він не хотів уявляти, як важко буде пробігти через весь той штучний газон, що усіяли капканами для ведмедів, собачим лайном та мінами для бридких дитячих травм. Можливо, наступний крок роздробить кістки в його нозі й перетворить соціалізацію на криваву різню бензопилою? Мабуть, йому доведеться це вияснити.