Голос піску. По той бік світу

Єва

- Звідки ти знала? – ошелешено вигукнув Аліф, доки ми швидко крокували геть від будинку управителя. Шлунок зводило від голоду, тож незважаючи на успіх, мій настрій аж ніяк не покращився.

- Про що? – буркнула, не в настрої обговорювати витрачений, сподіваюсь не даремно, час.

- Про Аяза! – захоплено прошепотів хлопець. Хочеться йому теревенити в таку спеку? А нам, до речі, ще в інший кінець нетрів пертися. Відміняти зустріч з Дайною я не планувала. – Звідки ти дізналася, що він оббирає саіда?

- Здогадалася, - потисла плечима, мимоволі оглядаючись. Можливо десь таки відшукається хоч один вуличний торговець їжею. Я готова з’їсти будь-що, навіть таргана, аби лишень його добряче просмажили!..

- Що з тобою? – нарешті помітив мій голодний і трохи оскаженілий погляд Алл.

- Їсти хочу! – огризнулася, принюхуючись.

- Жартуєш?

- Якби ж то! – живіт обізвався голосною руладою. Здається, він сам вирішив пояснити аборигенам, що нас не можна тримати на голодному пайку. Хлопець аж рота роззявив! – Все! Якщо я зараз не поїм, прикопай мене десь отут, під сарайчиком. Не хочу, аби монстри розтягували мої кістки по пустелі…

- Е-е-е!.. – отетерів молодик.

- Вибач, - видихнула, беручи себе в руки. Досить скиглити, Єво! Ти вже давно не дитина! – Зазвичай я здатна контролювати власні пориви, але сьогодні… Певно це стрес!..

- І все? – співчутливо усміхнувся Аліф, змушуючи мої нутрощі стиснутися в одну болючу грудку. Єдиний, кому я дозволяла піклуватися про себе, був Макс… - То чого ж мовчала?..

Похнюплено потисла плечима. Мені б стримати в собі ту прірву жалю, котра раптом підступила до горлянки, а тут такі складні питання…

- Ходімо! – зітхнув мій «опікун». – Покажу тобі найкращу харчівню в наших краях!..

Через пів години і декілька однакових вузьких переходів ми опинилися біля входу в тіснувату, оповиту сутінками забігайлівку. Ще з вулиці було чутно: відвідувачів всередині більш, ніж достатньо!

- Чому стільки народу? – перекрикуючи страшенний галас, поцікавилася в Алла.

Перші декілька секунд, пірнувши з яскравого сонця до харчівні, склалося враження, наче я осліпла! Окрім важкого насиченого аромату горілого жиру та гулу у вухах, більше нічого розібрати не вдавалося. Та вже через деякий час очі звикли і я здивовано охнула. Ще б пак, враховуючи побачене!

На долівці, то тут, то там, навколо низесеньких кам’яних столиків розкидані великі подушки набиті звичайнісіньким піском, що просипався з місцями протертої тканини. В чашах курилися ароматичні палички, вивільняючи важкий мускусний аромат, а в дальньому кутку зібрався справжній натовп збуджених до крайності чоловіків. Оце так!.. А що тут взагалі відбувається?..

- Зовсім забув, сьогодні в Кемаля проводять бої піщаників, - знизав плечима хлопець, прямуючи до невисокого, проте ошатно вбраного чоловіка в недолуго-велетенському тюрбані. І як тільки його шия не болить? – Пане Кемаль, давно не бачилися! Як ся маєте?

- Аліфе! – вигукнув власник цього… закладу, обіймаючи Алла, наче рідного. – Давно тебе тут не було! Хоч би одним оком заглядав до старого Кемаля! Я вже було подумав, що тебе дядько нарешті до себе забрав…

- Не говоріть дурниць, - відмахнувся хлопець, наче від набридливої мухи. – Радше мене мангури зжеруть, аніж я піду до нього працювати! Пане Кемалю, я до вас по справі: нагодуєте цю прекрасну панянку своїм фірмовим рагу?..

Мені ніяк не вдавалося зосередитися на розмові. Відволікав не стільки натовп, скільки цей… скрекіт, чи що? З-поміж гучних вигуків, оплесків і свисту чітко прослуховувався дивний клацаючий звук, наче хто вимикачем грався, впереміш із глухим шипінням. Що це, в біса, таке?..

Попрямувала туди! Певно, варто було залишитися поруч із другом і не пхати свого допитливого носа в чужі справи, проте не стрималася. Мене дивним чином вабив це скрекіт, змушуючи все ближче і ближче підступати до арени, покритої піском…

- Це піщаники, - пролунало над вухом, змушуючи мене здригнутися від несподіванки. Алл міцною хваткою схопив мене за лікоть, змушуючи прийти до тями. – Кажуть, вони охоронці Вічного полум’я і своїм скрекотом заманюють жертв до голодного «господаря». Не варто надто до них наближатися!

На піщаній арені, кружляючи в бойовому танку, зійшлися два велетенських, не менше дорослої кішки, скорпіона. Широкі клешні клацали, намагаючись схопити суперника, а довгі жала раз по раз смикалися в спробі нарешті смертельно вжалити. Візерунок на їхніх тілах мінився, наче живий, як пісок перетікає під ногами у подорожнього. І якби не перев’язані яскравими шматками тканини хвости, вони могли б легко зникнути з очей азартних гравців.

Після ситного і дуже смачного обіду, ми заледве встигли на зустріч із Дайною. Коли підійшли на місце, дівчина вже була там, кружляла довкола автівки, вивчаючи її уважним поглядом.

- Що скажеш? – одразу ж перейшла до справи. Сонце поволі котилося до горизонту, отже незабаром потрібно буде повертатися додому. Часу обмаль!

- Що ви збираєтеся з нею зробити? – питанням на питання відповіла нова знайома. Мені подобалася її відношення до роботи, але з такими людьми дуже важко відшукати спільну мову.

- Це ти мені скажи! – потисла плечима. – Аяз говорив щось про те, наче б то її потрібно буде переробити, аби вигідно продати. Тож я подумала, чому б нам самим цим не зайнятися. Адже вторинний продукт завжди коштує в декілька раз дорожче…

- Варто було її продати, - скривилася майстриня, підвівши нарешті на мене погляд. – Аби перетворити цей мотлох в щось вартісне, доведеться витратити багато часу та грошей. В Аяза все вже давно налагоджено, тож одним автомобілем більше, одним менше, для нього це не так важливо. Проте для нас… Доведеться починати з нуля. До того ж у мене немає стільки обладнання… Тому, я не впевнена, що з цієї затії вийде хоч щось путнє. Відступіться!

Підтисла вуста! Дайна, звісно ж, має рацію, та я не звикла так легко здаватися…

- Отже, нам потрібен початковий капітал…

- Ти ж не збираєшся знову просити допомоги в саіда! – зблід Аліф, пересмикнувши плечима. Дивно, чого він так боїться Расула?

- Вона знайома із саідом? - дивувалася дівчина, поглянувши на мене зовсім іншим поглядом. З більшою повагою, чи що?

- Ні, - відмахнулася, закопавшись у нетрі своєї сумки. Колись, здається наче вічність тому, я була страшенною любителькою дорогих прикрас. Певно, намагалася таким чином компенсувати своє не надто радісне дитинство… Тож сережки, каблучки та браслети завжди можна було відшукати у кожній моїй сумочці. Шкода тільки, що більшість «добра» залишилася вдома. – Ось! Як думаєте, скільки це коштуватиме?..

Палац Тіньового володаря

- ЦЕ ВСЕ ВОНА! – гарчав на весь дім Аяз, жбурляючи в переляканих слуг посудом та їжею. – Це вона підлаштувала! Впевнений, це та відьма натравила саіда на мене. Якби не вона, цей бовдур нізащо б не здогадався вимагати ще грошей. Ніби я плачу йому недостатньо?..

- Ми не можемо бути в цьому впевнені, - спокійно, наче довкола нього не кружляє справжній вихор із гніву, відповів Ґонзар. – Я давно попереджав вас, саід щось замислив. Його шпигуни не раз прочісували базар у пошуках інформаторів…

- І досі йому нічого не вдавалося! – огризнувся Тіньовий володар. – Ото ж бо й воно, якби не ця пронирлива наррі, він так нічого не знайшов би. Але ж ні, впхнула свого поганого носа в мої справи і радіє… Впевнена, що я так все залишу!.. Нізащо! Я покажу цій дрібній вискочці, де її місце! Їй і тому мілкому покидьку… Вони в мене ще в ногах повзати будуть, благаючи зглянутися! От побачиш, зовсім скоро вона сама до мене приповзе!..