Голос піску. По той бік світу

Єва

Це неймовірно, але… НАМ ВДАЛОСЯ! Спрацювало! Не знаю, що подіяло краще: чутка про те, що Аяз потрапив у немилість до саіда, чи напад мангурів (від згадки про останнє мене й досі пробирає до кісток), але вже наступного ранку до майстерні Дайни прийшли перші відвідувачі. В основному місцеві притягнули уламки древніх автівок, які досі зберігали «на чорний день», так би мовити. Але були й знахідки куди як дрібніші: парасольки, зламані іграшки, багато старого взуття та різного мотлоху… Звідки вони взагалі це все дістали?.. Приймали усе! Навіть жменю дерев’яних ґудзиків, хоч я поняття не маю, що з ними робитиму. Та справжній джек пот очікував нас попереду!

Ближче до обіду, коли потік відвідувачів закінчився, а ми з Дайною ошелешено розглядали чималу купу «добра», до майстерні нечутно підійшов старенький чоловік в довгому сірому плащі, опираючись на кривий ціпок. Сиву голову покривав каптур, а шкіру на вузлуватих пальцях поцяткували старечі плями.

- Це тут мені заплатять гроші, якщо я розповім, де лежать механізми з того світу? – прохрипів він, привертаючи нашу увагу.

Здригнулася! Здалося, наче від уважного погляду мутних очей тілом промчали табуни мурах-переростків.

- Так!.. – зрадів Алл, виступивши вперед.

- Все залежить від того, про які механізми мова, - на корені обрубала ентузіазм молодика Дайна. – Якщо це шматок прогнилої бляшанки, ми не платитимемо!..

- Не можна так… - насупився Аліф, відступаючи. Образився! Йому варто навчитися стримувати власні пориви…

Хотіла було вмішатися, коли чоловік зацікавлено хмикнувши, продовжив:

- Я був іще молодим, коли вони пролетіли через портал, - у мене хіба що очі на лоба не полізли. «Пролетіли»? Це те, про що я думаю?..» - Три металеві птиці. На їхніх хвостах майоріли червоні зірки, а на носі зі страшним гуркотом вертілися лопаті. Все трапилося так швидко… Щось вибухнуло і птиці одна за одною впали на землю. Незабаром їх поглинули піски… Але я й досі добре пам’ятаю, де саме це відбулося!..

- Маячня якась, - скривилася Дайна, відмахнувшись від старого. – Металеві птахи? Такого не буває!..

- Ви зможете показати нам те місце? – серце шалено калатало. Невже це дійсно були літаки? Чому вони потрапили сюди?.. Чому впали?.. А якщо там хоч щось вціліло, скільки металу вдасться роздобути?..

- Єво, ти серйозно? – не вірила власним вухам дівчина. Алл лише отетеріло переводив погляд з мене на гостя.

- Більш ніж, - посміхнулася, відчуваючи наближення неймовірної пригоди. І ніщо мене не зупинить, навіть мангури!

Приймальня імператора

До великої світлої кімнати повільно впливла багряношкіра красуня. Невагома, майже прозора сукня від кожного її руху огортала розкішне тіло, наче друга шкіра, змальовуючи оточуючим і без того спокусливу картину. Пухкі вуста привітно посміхнулися отетерілому секретарю, доки останній, затамувавши подих, намагався вклонитися принцесі.

- Чи можу я зустрітися з імператором? – м’яко поцікавилася Захра, так і не дочекавшись адекватної реакції на її прихід.

- П-п-пер-репрошую, Ваша Високосте, але Його Величність на з-засіданні, - видихнув, заїкаючись, молодий деманієць, заледве стримуючись, аби не прикипіти поглядом до відкритого декольте ерії. – Я м-мож Вам чимось доп-помогти?

- Боюся, що ні, - розчаровано зітхнула гостя, розвертаючись, аби піти геть. На вродливому обличчі поселився смуток, наче вона щойно втратила будь-яку надію на майбутнє.

- Можливо, я зможу вам допомогти? - перестрів Захру біля самого виходу високий, статний деманієць в дорогому вбрані. Його хтивий погляд абсолютно не приховано блукав спокусливими округлостями принцеси. Не вистачало лише облизатися, аби деманійка остаточно переконалася в його не двозначних намірах.

- Ми не знайомі, - звела тонку брову ерія, не поспішаючи довіритися самовпевненому залицяльнику.

- О! – спохватився деманієць, елегантно кланяючись. – Дозвольте відрекомендуватися: Манаф аль Біші, голова охорони Рурукійської в’язниці! В моїх руках життя сотень ув’язнених під землею злочинців…

- Он як! – в темних очах принцеси спалахнув вогник невгамовної цікавості. – Отже, це ви той, кому відомі усі таємниці підземелля?

- Ну… - здалося, ейл на коротку мить встиг пожалкувати, що взагалі зв’язався з ахмадарською принцесою, та вже наступної - хтиве серце шалено калатало, коли тонкі пальчики деманійки міцно схопили його лікоть, впиваючись у темну шкіру тонкими кігтиками. – Можна і так сказати…

- Чудово, - спокусливо видихнула Захра, щільніше притискаючись до осоловілого залицяльника. – Отже, ви зможете розповісти все-все, що тільки мені заманеться…

Аласкар, імператор Хамадського королівства

Вартові спрацювали навіть краще, аніж він розраховував. Так, магії витрачено багато, але ж і результат того вартий! Якби мангурам вдалося прорватися до нетрів, не факт, що його тураям вдалося б утримати внутрішню стіну. Тим паче, що б не говорили міністри, Аласкар був схильний підтримати Насара, надто вже досконалим та неприродно злагодженим виглядав напад монстрів…

- Ваша Величносте… - низько кланяючись, вирвав імператора з роздумів секретар. Аласкар здивовано завмер. Молодик виглядав надто збудженим.

- Що таке, Камалю?

- До Вас приходила принцеса… посол… тобто, ЇЇ Високість принцеса Ахмадару… - заїкався деманієць, блідніючи на очах.

- І… чого вона хотіла? – здивовано звівши брову, поцікавився монарх.

От кого точно не очікував зустріти. В тому, що Захра прибула до палацу шпигувати, Аласкар не сумнівався, але сподівався, що вона робитиме це деінде, подалі від його кабінету.

- Не знаю, - злякався Камаль, заледве за серце не хапаючись, коли помітив невдоволений погляд імператора. – Вона пішла разом із ейлом аль-Біші… Мені пошукати принцесу?..

- Он як! – спохмурнів монарх, круто розвертаючись назад до виходу. – Не потрібно, я розберуся!

Але шукати Аласкар вирішив не Захру. Ноги швидко привели його до покоїв імператриці. Алія віднайшлася саме там, де він і сподівався. В компанії придворних ерій, вона насолоджувалася післяобідніми ласощами та світськими розмовами. Захри серед її наближених не було.

- Ваша Величносте! – присідаючи в глибоких реверансах, в один голос залепетали деманійки.

- Геть! – прогарчав імператор, не зважаючи на шоковані погляди.

Коли в кімнаті залишилися лиш вони у двох, деманієць продовжив:

- Де Захра?

Алія здивовано відклала тонку порцелянову чашечку.

- Не розумію…

- Де принцеса Ахмадару? – прогарчав монарх, всім своїм єством натискаючи на дружину.

- Звідки мені знати? – ображено фиркнула імператриця, скочивши з місця. Темно-смарагдовий погляд пронизував Аласкара наскрізь, а тонкий хвіст з вогняно-рудою китичкою нещадно шмагав стрункі стегна. – Тільки не кажи, що ти уже впустив цю пустельну хвойду до нашого ліжка!

В деманійця аж подих перехопило від почутого. От чого точно не очікував, так це сцени банальних ревнощів.

- Не мели дурниць! – обурився імператор. – Вона шпигунка із незрозумілими для мене намірами, тож будь люб’язна стежити за нею ретельніше! Я не хочу одного разу прокинутися в країні, яка мені більше не належить! Як, до речі, і ти… сподіваюся!..

Розлючено гримнувши дверима, Аласкар пішов геть. Злість хвилями охоплювала його єство, руйнуючи всі внутрішні бар’єри, якими деманієць роками стримував власну силу. Все, що він так ретельно вибудовував, до чого йшов крізь усі перешкоди, тріщало по швах. А головне, він сам втрачав віру у власні можливості!

- Досить! Потрібно відволіктися! – сказав сам до себе і зник у найближчому переході.

З новим роком, Україно! Нехай цей рік принесе нам усім перемогу, бажані зустрічі, мирне небо та здійснення усіх мрій! А до того тримаймося разом, аби жодному ворогу не вдалося нас побороти!

З повагою Автор!