Голос піску. По той бік світу

Карім

- Каріме, - почулося ззаду, коли чоловік, здавши службову зброю, швидко направився до виходу з цитаделі. – Каріме, куди ти так поспішаєш?

Його наздогнав Дін, старий приятель і колега по цеху останні десять років. Наче стільки часу пройшло, а цей чолов’яга ніколи не міняється!

- Додому. Куди ж іще? – бовкнув Карім, прямуючи далі.

- Ну, починається! – кумедно закотив очі бородатий велетень з добрими карими очима і пошрамованим хрест навхрест обличчям. Шрамами у вартових давно вже нікого не здивуєш, адже їхня робота пов’язана з надто великим ризиком. Тож можна сказати, Дін був іще тим красунчиком, в порівнянні з іншими. – А як же наші плани? Я сподівався, ми нарешті славно погуляємо в горбатого Каміля. Кажуть, він десь роздобув Лукурійського пійла…

- Без мене, - холодно відмахнувся чоловік.

Крізь відчинені двері потягнуло нічною свіжістю і ароматом близької свободи.

- А як же Малік? – викинув останній козир Дін, змушуючи колегу різко зупинитися. – У нього, до речі, сьогодні річниця…

Після багатозначної паузи, що раптом запанувала, Карім важко зітхнув і подав знак, аби «страшенно цікава» історія продовжилася:

- Сьогодні рік, - вхопився за останній шанс бородань, зблиснувши задоволеним поглядом. – Цілий рік з тих пір, як його останній раз латав наш цілитель! Це терміново потрібно обмити!..

- Без мене! – обрізав вартовий і швидко розчинився в сутінках, не помічаючи обурених криків доброго знайомого.

Насправді Каріму нікуди було поспішати, адже вдома на самотнього вартового ніхто не чекав. І справа навіть не в тому, що він був якийсь не такий або ж, не приведіть Предки, відлюдник. Ні! Просто самотність стала його свідомим, добряче зваженим вибором. Чи то дало про себе знати дитинство в багатодітній сім’ї, чи можливо робота, з якої щораз невідомо чи взагалі повернешся… Хто зна? Зате він точно ніколи про це не жалкував!..

Від роздумів відволікло злісне шипіння і знайомий звук удару. Хтось вилаявся. Хтось заржав. Здалося, хтось тихо скрикнув від болю. Карім добре знав ці звуки, адже й сам полюбляв добрячу бійку. І варто було б не вмішуватися… пройти повз і відпустити… Але… Це саме «але» скрикнуло наляканим жіночим голосом, коли дебелий головоріз підтягнув її до себе за волосся і приставив до горлянки лезо. Он воно як!.. Такого Карім стерпіти не зміг!

Вихопивши з-за пояса кинджал, він швидко та беззвучно атакував крайнього з нападників. Ні, він не вбиватиме їх! Він запроторить цей непотріб так глибоко до Рурукійського підземелля, що вони на завжди забудуть, як виглядає Арайна!

Удар! Удар! І ще удар! Якась мить і на землі вже валяються четверо товаришів майбутнього покійника. Гра скінчилася. Саме час зібрати криваві жнива!..

- Ти хто такий? – заревів нападник, відкидаючи геть ледь притомну жінку. Її обличчя заливала кров, а з очей градом котилися сльози. Всередині Каріма закипіла злість!

- Твоя смерть! – прошипів вартовий і кинувся на головоріза.

Земля здригнулася, коли два велетні зійшлися в рукопашну. Хто кого намагався покалічити, зрозуміти було неможливо, адже супротивники майже не поступалися один одному. Солоний піт впереміш із кров’ю заливали обличчя, затуманюючи погляд. Дихання збилося, а серця так гучно гепали в грудях, що здавалося, їх було чутно на іншому кінці нетрів.

Ривок! Удар!.. І от уже чорні очі нападника розширюються в розумінні: він програв! Яскрава кров хлинула з роззявленої горлянки, доки він повільно сповзав з власного кинджалу. Якщо покійник і намагався щось сказати на останок, слова швидко потонули в кривавому бульканні. Ще мить і груда м’яса звалилася на землю. Ото й усе!..

Полегшено видихнувши, Карім озирнувся в пошуках пораненої жінки. Вона й досі була тут. Сиділа, обпершись спиною на стіну будівлі і нервово втирала обличчя подолом простої сукні.

- З тобою все гаразд? – поцікавився, повільно наближаючись.

Незнайомка перелякано здригнулася, звівши на рятівника повний рішучості погляд. Вона боротиметься до останнього! Дивно, та Каріму це сподобалося. Ніколи раніше він не помічав подібного у знайомих йому жінках.

- Вибач, не хотів налякати… - простягнувши долоню вперед, він запропонував красуні допомогу. А вона дійсно була красунею, незважаючи навіть на розбитий ніс і синець під лівим оком, що швидко наливався.

- Ні, - зітхнула незнайомка, вхопившись за його руку і важко підводячись. – Це ти мені вибач. Насправді, ти врятував моє життя… Дякую!

В неймовірно блакитних очах розлився цілий океан із почуттів, від чого у вартового аж подих перехопило. Хіба існують на світі такі жінки?..

- Знаєш, чому вони напали на тебе? – запитав дурню, аби лишень не мовчати. Полишити незнайомку було нестерпно, проте необхідно. Швидко зібрав зброю і вправно зв’язав непритомних нападників. Пізніше передасть вартовим, аби прибрали тут усе…

- Ні, - відвела погляд.

Отже, таки знає, але не хоче про це говорити. Що ж, тоді доведеться розпитати її кривдників. Не був упевнений, що це буде швидко, зате точно більш результативно.

- Ходімо, - запропонував, обхопивши струнку талію вільною рукою, доки іншою зручніше перехопив сумку. - Проведу тебе до цілителя…

- Не потрібно! – вмить напружилася жінка, вивільняючись. – Я піду додому…

- Але ж ти поранена…

- Нічого, - насупилася красуня. – До завтра загоїться.

- Тоді я проведу тебе додому, - зітхнув вартовий. Одразу ясно: сперечатися з незнайомкою собі дорожче. – Доречі, я Карім…

Палац Тіньового володаря

- Як це, вона знову вижила? – гарлапанив на весь будинок Аяз, почервонівши, наче от-от вибухне. – Я за що вам усім плачу? Чому ніхто не може впоратися з якоюсь нахабною дівкою?..

- Хамза майже впорався… - виправдовувався худорлявий невисокий чоловік, зіщулившись під гнівним поглядом Тіньового володаря.

- Мене не влаштовує «майже»! – гаркнув Аяз, спопеляючи гостя гнівним поглядом. – Мені потрібен результат!.. Прибери цю погань раз і на завжди, бо інакше ТИ займеш її місце!