Голос піску. По той бік світу

Єва

Ви коли-небудь пробували запхнути кудись щось абсолютно невпихуєме? Хто хоч раз таке пережив, той обов’язково мене зрозуміє, адже я спробувала записати в майбутній договір все, що лишень можна було: від прав на ідею і виплат, до усіх можливих форс-мажорних обставин. На все про все пішло понад шістнадцять годин. Шістнадцять пекельних, виснажливих годин без сну та відпочинку. І все ж, нам це вдалося!

Коли я нарешті виповзла з будинку саіда, на вулиці займалася зоря. Навіть хмари на горизонті розповзлися в різні боки, відкриваючи крихітний клаптик блакитного неба. Чудово! Сподіваюся, це саме той знак, якого я так довго чекала. Дайна повинна була на сьогодні домовитися про зустріч з Асхатом, тож залишилося геть трішки до омріяного безпечного та ситого майбутнього. Лише один ривок!.. Але, спочатку - спати!

Прокинулася від неймовірного аромату смаженого м’яса. Що це? У мене галюцинації, чи хтось тут вирішив витратити залишки наших заощаджень на бенкет?

- Доброго ранку, - посміхнувся Алл, перемішуючи у казанку соковиті підсмажені шматочки з овочами. – Я вже почав було хвилюватися, все ж таки ти не прокидалася майже дві доби…

- Що? – від швидкості, з якою я підвелася, в голові задзвеніли мідні дзвоники, а світ перед очима пішов обертом.

Ох, ти ж йо!.. Невже це непомітно підкралася старість?..

- Зустріч… - простогнала, хапаючись за голову в намаганні зупинити кімнату. – Чому ти мене не розбудив?

- Ми її перенесли, - знизив плечима хлопець, насипаючи в тарілку запашної страви і впихаючи мені до рук ложку. – Навряд чи напівздохлому трупові у твоєму виконанні вдалося би про щось домовитися з деманійцями. Тож, не дякуй! Смачного.

І то правда. Та все ж…

- В честь чого бенкет? – від майже забутого смаку на очі навернулися сльози. – Святкувати наче ще зарано.

- Це бонусом, наперед так би мовити, - примостився поруч Аліф. – Гадаю, сьогодні тобі необхідно багато сили. Тому, швидше доїдай! За годину виходимо.

І все ж, мені неймовірно пощастило!..

Натягнувши свій «парадний» шадран та захопивши договір, я швидко зібрала себе до купи і попленталася до внутрішніх воріт Дакарфату. Кам’яне нагадування, аби жоден з нас не забув про своє місце. Ех!.. Расовий поділ - це капець як несправедливо!

Оминувши всі перешкоди, подивувавшись велетенським ящерам, що прийшли на зміну летючим автомобілям, і про себе тихенько проклявши місцеву бюрократію, вже за якихось дві години ми всією нашою маленькою компанією дісталися до центрального складу столиці. Велетенський ангар, заповнений всякою всячиною, зустрічав звичним галасом.

- Перепрошую, - гукнула до велетня з незвично темною шкірою, що працював неподалік, – де я можу знайти ейла Асхата?

Окинувши мене неприязним поглядом, напівкровка мовчки махнув вглиб складу. Чудово! Це неймовірно допомогло!

Полишивши марні спроби чогось добитися від чоловіка, побрела у вказаному напрямку.

- Сподіваюся, нас не приб’ють за самодіяльність!.. – буркнула Дайна, озираючись.

І я щиро на це сподіваюся.

- Можливо, нам варто спочатку пошукати його в кабінеті? – висловив здорову думку Алл. І він був абсолютно правий, та згадавши останні свої пригоди в цьому кабінеті, мене одразу ж від неї відвернуло.

- Ні! – відповіла різкіше, аніж вартувало. – Асхат ніколи там не сидить.

Угу! Бо там час від часу сидить геть інша нагла, самозакохана, брехлива морда! Трясця! Тільки настрій зіпсувався!

Робота кипіла, галас стояв такий, що аж у вухах дзвеніло, тож нічого дивного, що на нас ніхто не зважав. Я навіть задивилася, як злагоджено тут уживалися люди, напівкровки та деманійці. Ніколи б не подумала, що ці самопроголошені боги здатні виконувати важку роботу на рівні з простими смертними.

Довжелезні ряди стелажів аж до самої стелі залишилися позаду, галас притих, проте Асхата я так і не знайшла. Будь-яка істота при здоровому глузді у такій ситуації поверне назад і таки загляне до кабінету деманійця, але ж це не про мене!

- Досить! – гримнув Алл, відриваючи мене від важкої дилеми, куди податися далі. – Повертаємося, доки геть не заблукали! Спочатку перевіримо кабінет, а далі, якщо й там Асхата не буде, знайдемо провідника.

- Можливо нам краще розділитися і пошукати деінде? – пискнула невпевнено.

Спохмурнів. Здається, я зараз отримаю на горіхи!

- У мене складається таке враження, що ти готова на будь-що, аби цієї зустрічі не трапилося! – перехопив мій переляканий погляд хлопчина.

Відвернулася. Отже, я для нього, наче відкрита книга. Дратує!

- Не те, щоб я уникала, просто…

«Годі, Єво! Бери себе до рук. Зрештою, просувати неможливе колись було твоєю роботою. Чого ти злякалася зараз? Подумаєш, від сьогоднішньої зустрічі залежить не лише ваше майбутнє, але й життя! В прямому сенсі цього слова…»

- Ну, добре! Зізнаюся, мені лячно. Не стільки за себе, скільки через те, що я вас обох втягнула в усю цю авантюру. Нехай я, але ж ви ще геть діти!.. Що буде, якщо нас не зрозуміють? Якщо вони вирішать, що ми якісь…терористи?.. Даремно ви прийшли. Варто було залишитися вдома…

- Фу-у-у-у!.. – видихнув полегшено молодик, хапаючись за голову і опускаючись на підлогу. Дайна, що досі мовчки за усім спостерігала, голосно розсміялася, відпускаючи напругу.

Невже вони думали про те ж саме? Невже хвилювалися за мене?..

- Он як, - усміхнулася, відчуваючи, як тривога більше не стискає мені лещатами грудну клітку. Дурепа, вона і в іншому світі дурепою зостанеться. – Тоді, чого ми чекаємо? Ходімо!..

Знаєте, інколи те, що має трапитися, трапляється, навіть якщо ми всіма силами стараємося цього уникнути. Доля, боги чи ще там хтось, вони граються нашими життями, наче іграшками, не рахуючись ні з чим. Я давно це зрозуміла, і все ж щоразу дивуюся: невже таке взагалі можливо?..

В той самий момент, коли я нарешті відпустила і прийняла неминуче, доля підсунула мені ВЕЛИКУ ЖИРУ СВИНЮ! Стіна, що перегородила нам шлях, раптом повільно почала рухатися, відкриваючи по той бік ще один велетенський ангар. Ангар, посеред якого монументально височіли наші, земні, літаки! ЛІТАКИ, трясця його матері! Три величезних древніх, як світ, радянських винищувача!