Голос піску. По той бік світу

Єва

Повернувшись додому, я надовго засіла перед чистим аркушем пергаменту. В голові роїлися сотні ідей, але жодна не здавалася достатньо хорошою. Чого бракує цьому світові? Холодильника, мікрохвильовки, кондиціонера?.. Та всього і одразу. Але ж я поняття зеленого не маю, як вони працюють! Який сенс братися за те, для чого тут немає ні можливостей, ні необхідної ніші збуту. А це, по суті, основне, що повинно було мене хвилювати. То що ж мені пред’явити імператору наступного разу? Як забезпечити свою незамінність?..

- Що ти робиш? – не втерпів Алл, коли я пожбурила в куток третій аркуш пергаменту, дорогого пергаменту!

Підхопивши жовтуватий шершавий папір з моїми нерозбірливими карлючками, хлопець акуратно розправив папірець і поклав переді мною на стіл.

- Намагаюся зрозуміти, без чого цей світ не виживе, - буркнула, розтріпавши й без того зіпсовану зачіску, якщо високу дульку взагалі можна так називати. Боги, як я хочу в гарячу ванну!.. І щоб з ароматною пінкою, шампунем, масочкою на всю моську… Ніколи не думала, що сумуватиму за такими банальним речами.

- Навіщо? – здивувався Алл, акуратно відбираючи у мене олівець і підсовуючи поближче горнятко чаю. Солодкий аромат залоскотав ніздрі, змушуючи губи розповзтися в задоволеній усмішці. Обожнюю його!..

- Тому що нам необхідні гроші, - підсумувала усе, що вертілося в голові. - Багато грошей! Фінансова подушка – це основа стабільного безбідного майбутнього, і я збираюся її нам забезпечити.

- А хіба ти цього вже не зробила? – присів навпроти хлопець. – Тих виплат, що ми отримуємо за болли вистачить на все життя! Не розумію, навіщо так знущатися над собою?

Гірко посміхнулася. Все ж таки, він іще така дитина!..

- Контракт нічого не вартуватиме, якщо одна зі сторін перестане виконувати його умови, - розвела руками. – Якщо одного разу деманійці вирішать, начебто платити нам відсотки - дурна витрата коштів, що ми зможемо вдіяти?

- Підемо до імператора! – насупився Алл, помалу вникаючи у плин моїх думок.

- А якщо це вирішить сам імператор?.. – підкинула ще одне припущення. - Хто стане на наш бік? Хто змусить його дотримуватися договору?

- Але ж ти все це прописала у контракті, хіба ні? – напружився хлопець, блідніючи на очах.

- Прописала, - видихнула, повертаючи свою увагу охололому напоєві. – І щиро сподіваюся, що нас не кинуть. Та навіть так, одного разу я таки доведу цим хвостатим, моє життя та мої ідеї набагато цінніші, аніж моя смерть. Розумієш? Отож, я й надалі розраховую на вашу з Дайною допомогу. Потрібно зрозуміти, що саме вкрай необхідно Дакарфату. Без чого це місто не зможе існувати? Як гадаєш?..

Аласкар, імператор Хамадського королівства

З тих пір, як він востаннє бачився з Євою, минуло майже половина шахра. Державні справи впереміш із забаганками Алії, які йому постійно доводилося виконувати, забирали не лише час, але й усі сили. Та ще й жерці блідими тінями снували палацом, лякаючи мешканців і нагадуючи йому про невиконаний обов’язок. Та хіба ж він міг поступитися їх варварським методам? Якби вони дійсно працювали, могутня Хамадська Імперія процвітала б і до сьогодні!..

- Ми отримали відповідь від наших постів на кордоні, - доповідав на черговому засіданні хадір Ганем, - бойові болли успішно знищують монстрів, які останнім часом занадто активувалися. Напади продовжуються не лише вночі, але й у день, правда зазвичай не чисельними групами аґріфів із заростів чагарнику. Думаю, як тільки сезон дощів закінчиться і Арайна знову висушить рослини, монстри відійдуть глибше у піски...

- Що з припасами? – перевів тему монарх.

- Ми вже готуємося до збору нового урожаю, - задоволено пробелькотів хадір Заїд, міністр аграрної промисловості. За його круглими щоками заледве можна було розгледіти хитрі вузькі оченята. – Як тільки закінчиться сезон дощів і почне визрівати урожай, ми одразу ж вдосталь наб’ємо наші сховки. А завдяки новим боллам, нам можливо не доведеться жертвувати десятком-другим людей, яких щороку загризають монстри…

Аласкар лише зубами скрипнув від досади. Це ніколи не зміниться! Легковажність, з якою відносився до людських жертв Заїд, і не лише він один, була загальноприйнятою нормою. Так, раніше він і сам сприймав подібне за норму! Проте зараз… Як тільки перед очима виникало ЇЇ бліде, перелякане обличчя, серце зривалося в галоп, а між пальцями проскакували іскри. Магія бунтувала, не готова відпустити людську жінку! Людську!.. Якщо подумати, хіба між ними така вже й велика різниця?..

- Навіть не віриться, що комусь із цих… істот, вдалося вигадати подібне!.. – продовжував белькотіти Заїд, не помічаючи загрози, що кам’яною брилою нависла над головами присутніх.

- ДОСИТЬ! – гаркнув Аласкар. Здалося, від його голосу навіть стіни здригнулися, змушуючи оточуючих втягнути голови в плечі. – Передайте частину попереднього урожаю саіду!..

- Але ж…

- Нехай виставить на продаж за ціною, нижчою за ринкову, але не більше однієї міри в руки. В Дакарфаті ніхто не повинен голодувати! А якщо я дізнаюся, що мене хтось, хоч хтось намагається обдурити!.. Обіцяю, відрубаною кінцівкою він не обійдеться!

- Слухаюся! – схилив голову хадір Ганем, суворо зиркнувши на зблідлі обличчя міністрів. – Як накажете, Ваша Величносте!

Аласкар повільно оглянув принишклих підданих, лякаючи присутніх потемнілим поглядом. Магія кипіла всередині його тіла, наелектризувавши повітря довкола настільки, що навіть легкий рух викликав хвилю мурах по всьому тілу.

- Від сьогодні на зовнішній стіні чергуватимуть не лише вартові, але й тураї, - продовжував шокувати імператор. – Кількість бойових боллів і досі обмежена, тож захищати місто доведеться спільними зусиллями. Якщо впаде зовнішня стіна, внутрішня не протримається навіть кількох діб, тож не варто сподіватися, що лихо вас омине! Постраждають усі! Ваше зневажливе відношення до людей геть не доречне в нинішній ситуації, не вважаєте?.. І затямте нарешті, зараз ми всі – один народ, замкнений у пастці. Проти нас не просто якийсь там ворог, проти нас самі піски, увесь світ! Світ, який намагається нас знищити! Якщо не почнемо змінюватися, нам усім незабаром прийде кінець!

Після цього засідання швидко згорнули і хадіри мовчки один за одним покинули залу. Здавалося, вони вперше у своєму житті задумалися над власним майбутнім.

- Це було… занадто, - підбирав слова Ганем, що так і залишився сидіти на своєму місці.

- Зате дієво, - важко видихнув монарх, розтираючи долонями хворобливо бліде обличчя. Агресія відступила і на його плечі опустилася страшенна втома. – Прослідкуй, щоб мої накази виконали без затягування. Боюся, часу в нас майже не залишилося, тож нехай хоча б перед смертю усі будуть ситі…

- Думаєте, ми не впораємося? – стиснув вуста головний радник імператора. – Зрештою, є ще підземелля…

- Як довго ми зможемо вистояти проти Світу, Ганеме?.. – гірко посміхнувся Аласкар, підводячись. - Це все. Залиш мене!

Власне безсилля змушувало монарха розриватися на шматки. Обов’язок, бажання, традиції… Що з цього переліку могло наштовхнути його на правильний шлях? Що допоможе врятувати колись могутню імперію, яка зараз заледве налічувала кілька мільйонів осіб? Слабке королівство, спотворене традиціями, зламане упередженнями, зіпсоване нерівністю! Як витягти його з тієї бездні, в яку воно занурюється? Хіба є така сила, що змогла б зупинити піски?..

- Тінь! – гукнув у простір, навіть не сумніваючись, що його почують.

- Я тут, господарю! – прошелестіло поруч. Отже він усе чув!

- Мені потрібно її побачити… - промовивши це вголос, Аласкар увесь напружився.

- Лише побачити? – насміхався невидимий помічник.

- І поговорити, - процідив крізь зуби монарх. – Я хочу зустрітися з нею!

- Буде виконано, - розвеселився Тінь, зникаючи у найближчому темному кутку, наче його тут ніколи й не було.

Аласкар втомлено усміхнувся. Напевне ця істота єдина у всьому Всесвіті, хто завжди бачить його наскрізь, і єдина, кого він сам геть не розуміє!