Голос піску. По той бік світу

Єва

- Єво! Єво, покинься!..

Знайомий голос, наче крізь важку пелену, проник до моєї свідомості, висмикуючи із в’язких обіймів мороку. Яскраве світло пробилося під повіки, змушуючи дужче заплющитися і закопатися з головою під важку теплу ковдру. Схоже, я проспала аж до полудня!

Скривившись, незадоволено виповзла на світ Божий.

- Чого тобі, нелюде? – буркнула, розтираючи заспану моську.

Алл полегшено видихнув.

- Ти стогнала у вісні, наче тобі боляче, - від співчуття в рідному голосі, на очі навернулися сльози. Стоп! З яких це пір я стала настільки сентиментальною?.. – З тобою все в порядку?

Озирнулася, спантеличено відмічаючи незвично високу стелю, світлі стіни, величезну скриню в кутку і широке, доволі зручне ліжко. Отже, ми вчора таки перебралися до нового будинку. Навіть не пам’ятаю, як вибирала для себе кімнату. Здається, просто завалилася в першу ліпшу і відключилася…

- Кошмар наснився, - відмахнулася, активно сповзаючи з чистого ліжка. Воно то чисте, а от сама я не дуже… Цікаво, десь тут є ванна?.. – Ви вже освоїлися?

Запитала просто так, аби змінити тему, та хлопець чомусь вмить весь почервонів, присоромлено відводячи погляд. Не зрозуміла!

- Щось трапилося? – стримано поцікавилася, зазирнувши за непримітні двері. Та-да! А ось і ванна! Навіть ціла купальня з крихітним джакузі і санвузлом. Я в раю! - Чуєш, а як тут воду увімкнути? Щось я ніде не бачу вентилів…

Алл швидко забіг, багряний, наче той буряк, мовчки помахав боллом біля кам’яної панелі над імітацією ванни і зник за дверима. Незабаром з крана полилася приємно терла чиста вода. Треба буде потім у Дайни запитати, як це технічно-магічне диво працює…

- То як? – повернулася до спальні і з головою закопалася у скриню. Пожитків у мене не багато, тож і вибирати довго вбрання не доводилося. Чисте, і на тому дякую! – Невже ви таки з’їхалися?

Бовкнула просто на осліп, проте влучила просто в ціль. Він несподіванки хлопець аж захлинувся.

- Кхе-кхе!.. Звідки ти знаєш? – відкашлявся молодик.

Знизала плечима:

- На це варто було б очікувати. Ви хороша пара, - сказала достатньо спокійно, аби він раз і на завжди зрозумів, я підтримаю їх у будь-якій ситуації.

Пом’явшись ще якусь хвилину, Алл все ж повернувся до справ:

- Не сиди довго! Асхат надіслав повідомлення, він хоче тебе бачити...

- З приводу чого? – вигукнула, швидко знімаючи брудний одяг і по саму шию занурюючись в теплу купіль. Та-ак!.. Яке блаженство!..

- Уявлення не маю, - почула перш, ніж двері до спальні гучно закрилися.

Отже, це був сон… Перед очима й досі стояло бліде обличчя незнайомки, а у вухах лунав її останній вигук: «Від долі не заховатися, Єво!..» «Не заховатися» кажеш… Якби вона мене знала, то зрозуміла б: подібне навряд чи справить достатнє враження на людину, котра вже майже рік успішно переховується в цьому світі. Я більше не слабке дівчисько, здатне лише плисти за течією! Я сама керую власною долею і ніхто не в змозі цього змінити!..

Викупавшись і поснідавши, чи швидше пообідавши, я поплелася на зустріч з Асхатом. Ні Дайна, ні Алл зі мною не пішли. Та я й не наполягала. Діло молоде, їм потрібно не лише звикнути до нового житла, але й повністю прийняли зміну свого статусу. Зрештою, це мені усе давно зрозуміло, але коли ти юний максималіст, життя здається надто складним.

Звично простягнула пропуск на воротах, привіталася з вартовими і увійшла до внутрішнього міста. Чисті широкі вулиці, скляні будинки, надмірні погляди. Здається, наче в одну мить опиняєшся не просто за кам’яною стіною, а потрапляєш в геть інший світ. Світ, де не має ні голоду, ні бруду, ні страху… І тим відчутнішою була моя нікчемність у цьому світі…

«Ніхто не вціліє! Прокляття не вибиратиме, кого вбити…»

- Стоп, Єво! – струснула головою. – Це не твоя справа! Самі заварили цю кашу, нехай тепер самі її жеруть! Байдуже!

На склад залетіла, наче за мною хтось гнався. Серце калатало десь аж у горлянці, а вуха закладало від довколишнього гамору. Важко видихнула. Потрібно негайно взяти себе в руки і заспокоїтися, інакше знову звалюся від перевтоми!

- Асхате!.. – покликала темношкірого велетня, що якраз керував розвантаженням палет з ящиками.

- О, Єво, ти вже тут! – зрадів деманієць, все ще не відволікаючись від роботи. – Куди ти посунув! Краще підчепи палету, інакше ящики з’їдуть!.. Єво, не стій тут, іди до кабінету. Я закінчу і прийду. Ну, куди?..

Не стала сперечатися. Зрештою, так траплялося щоразу, коли ми приходили. Двері легко піддалися, впускаючи до тісного, запиленого, до самої стелі заваленого паперами та різним мотлохом кабінету. Єдине, що вибивалося зі звичної картинки: велетенський деманієць у військовій формі та з добре знайомою наглою посмішкою на доволі вродливій пиці.

Тільки його мені зараз не вистачало!

Алія ель Якхар, імператриця Хамадського королівства

- Насправді, я дедалі більше захоплююся вами, Ваша Величносте! – посміхалася Захра, відпиваючи маленькими ковточками ароматний чай. Останнім часом вона перестала уникати щоденних зібрань, активно приймаючи участь в обговоренні різних дурниць.

Алія лише запитально звела брову.

- Незважаючи на усі ті… плітки, що гуляють палацовими коридорами, ви залишаєтесь такою зібраною та спокійною…

Від солодкої отрути в її словах аж зводило зуби. Присутні ерії стривожено перезирнулися. Всі чутки, що стосувалися монарха, були суворим табу в покоях імператриці.

- Тому, що це не правда, - намагаючись зберегти спокій на власному обличчі, усміхнулася деманійка. – Подібні плітки постійно народжуються довкола Його Величності, але ми надто довіряємо одне одному, щоб звертати увагу на такі дрібниці. Тим паче, зараз в імператора багато важливіших справ, аніж якесь там дівчисько.

Помітивши схвальні погляди оточуючих, Алія відчутно збадьорилася. Адже це дійсно було правдою. Вони з Аласкаром надто кохають одне одного, щоб відволікатися на інших. Та й враховуючи кепські справи королівства, навряд чи в її чоловіка є час на подібні дурниці.

- Он як, - протягнула ахмадарка, наче б то розслаблено відкинувшись на спинку дивану. Хоч насправді, уся її сутність напружилася, неначе напнута тятива. – Тоді зрозуміло, чому він раптом відмінив заплановану на сьогодні зустріч. Зізнатися чесно, спочатку я навіть образилася, адже чекала на ще з минулого шахра. Але тепер розумію, в Імператора є важливіші справи, аніж співпраця наших королівств. Дійсно, я нікуди не поспішаю. Свої питання ми ще обов’язково вирішимо.

Алія промовчала. Жоден м’яз на її обличчі не смикнувся, хоча всередині підвела голову лиш не на довго принишкла тривога.

Заледве дочекавшись закінчення чаювання, деманійка вискочила зі своїх покоїв і вихором понеслася до його кабінету. Байдуже, що подумає Аласкар! Байдуже, що скажуть інші! Вона повинна переконатися, що всі ті його слова були правдою! Повинна! Інакше ревнощі зжеруть її раніше, аніж Хаос зрештою поглине цей світ.

- Куди ви? – спробував зупинити імператрицю Камаль, проте помітивши її шалений погляд, боязко відійшов подалі.

Двері з гуркотом відчинилися. Завмерши на порозі в напівтемній кімнаті, деманійка не одразу зрозуміла, є тут хтось чи ні. Та вже за мить, коли очі налаштувалися на сутінки, її серце пронизав пекучий біль. НЕМАЄ! Його тут немає!

Сльози та розпач рвалися назовні, але вроджена впертість швидко взята гору. Замкнувши за собою двері, вона повільно видихнула і вже геть іншим, беззаперечним тоном покликала:

- Тінь! – у відповідь лише тиша. – Тінь! Я знаю, що ти тут! Виходь негайно!

- І навіщо так галасувати? – зі звичною легковажністю почулося з найближчого кутка. – Я й так усе добре чую…

- Де він? – крізь зціплені зуби прошипіла імператриця.

- Хто? – розважався невидимий співрозмовник.

- Де Аласкар? – загарчала Алія, ледве стримуючи власну лють. – І не кажи, що ти не знаєш!

- Знаю, - покірно погодився Тінь, легким вітерцем промайнувши над її вухом. – Проте це не означає, що я скажу тобі, Аліє.

В його голосі було стільки глузування, стільки зверхності… Не звикла до подібного деманійка навіть отетеріла на якусь мить. Проковтнувши в’язку слину, вона міцніше стисла кулаки. Гострі, наче леза, кігті боляче прошили ніжну шкіру. Багряна кров тонкою цівкою засочилася крізь стиснуті пальці.

- Скажеш! – гаркнула, беручи себе в руки. – Договір, укладений з імператорським родом, непорушний! Ти не зможеш збрехати!..

- Саме так, - погодився співрозмовник. – Але ти не належиш до імператорського роду…

- Але моє дитя належить! – відрізала Алія, задоволено посміхнувшись. – і доки воно в мені, я - частина роду! Відповідай, де він? Аласкар пішов до неї? Це правда, він зраджує мені?

В кабінеті запанувала напружена тиша, що переривалася лише шумним диханням імператриці. Здавалося, Тінь зник і більше нічого не відповість, та вже за мить, його голос залунав з найтемнішого кутка.

- І так, і ні, - слова звучали невпевнено, наче підбиралися спеціально, аби відповідь здавалася м’якшою.

- Тобто… - нахмурилася деманійка.

- Він дійсно пішов до неї, але я не впевнений, що це можна назвати…

- ДОСИТЬ! – гаркнула Алія, втрачаючи контроль. - Отже, він збрехав! ЗБРЕХАВ! Цього досить!

Вискочивши з кабінету, імператриця швидко повернулася до себе. Всередині кипіла образа впереміш із ненавистю. Як він міг? Як міг так вчинити із нею? Хіба ж вона не віддала йому всю себе? Хіба ж не підтримувала? Хіба ж вона хоч раз дала йому привід сумніватися у своїй вірності?.. Тоді чому він так вчинив з її серцем, з її довірою? Чому так легко розірвав зв’язок, що сплітав їхні долі стільки часу?...

- Приведіть її до мене! – прогарчала, коли до кімнати ледь чутно увійшов довірений охоронець. – Тихо, так, щоб ніхто не довідався. Я хочу на власні очі поглянути на жінку, що посміла вкрасти у мене чоловіка!