Голос піску. По той бік світу

Єва

Не висовувалася з будинку майже два тижні, з головою занурившись у планування майбутніх великих проєктів. Насправді нічого путнього вигадати не вдавалося, хоч як не старалася. Чи то я не настільки розумна, як собі уявила, чи то просто довколишній простий, як пробка, світ змусив мої креативні мізки помахати умовною ручкою і злиняти у відпустку… Не ясно! Зрозуміло одне – у мене повна творча криза!

- Єво! – покликав Алл, коли я вже збиралася пожбурити записи у камін, аби раз і назавжди з усім покінчити. Пора визнати власну неповноцінність!.. – Досить киснути, тобі повідомлення від саіда…

Підірвалася з місця раніше, аніж він встиг договорити. На тонкому, ретельно скрученому шматку пергаменту акуратними літерами виведено кілька слав: «Справу вирішено. Чекаю вас у себе.»

- Так! – вигукнула, лякаючи хлопця. – Ходімо швидше!

- Це те, про що я думаю? – обережно поцікавився Аліф, невідривно слідкуючи за аркушем в моїх руках.

- Сподіваюся! – загадково усміхнулася, накидаючи на ходу шадран. – По дорозі захопимо Дайну!..

Двотижневу меланхолію, як рукою зняло! Я не йшла, летіла до нашого майбутнього будинку, раз по раз стримуючи кроки, аби збоку все виглядало, наче мені це не так вже й треба. Алл тільки важко зітхав, поспішаючи слідом.

- Будинок? – здивовано вигукнула дівчина, зустрівши нас у своїй майстерні. – Чому ви раніше мені нічого не сказали? Це ж так дорого!.. Я б вам обов’язково допомогла. Тим паче… останнім часом батько сам не свій. Йому геть не подобається те, чим я займаюся…

Вона невпевнено озирнулася, наче підсвідомо побоюючись, що от просто зараз з кутка вискочить напівбожевільний старий з несамовито виряченими очима і почне щось втирати. Не те, щоб я була знайомою з її батьком, але…

- Там буде місце під майстерню, - загадково підморгнула, направляючись до виходу. – То ти з нами?

Дурне запитання! Дайна вискочила на вулицю швидше, аніж ми встигли моргнути.

- Чому так повільно?..

Здається, не мені одній потрібно змінити обстановку…

- Нас запрошували, - простягнула слузі аркуш, коли двері розкішного будинку саіда відчинилися.

- Зачекайте тут.

Отакої!.. Це вперше, коли мене не впустили.

- А що тут взагалі відбу…

- Єво! – наче чортик із табакерки, вискочив нам на зустріч знервований до крайності володар нетрів. – Люба! Радий тебе бачити!..

- Сумніваюся, - буркнула, дупою відчуваючи підставу. – Щось трапилося?

- Ні! Зовсім ні, - метушився чоловік. Він уже підхопив мене під лікоть, наполегливо відтягуючи від порога. – Як я і обіцяв, усе виконано точно за списком, тож сподіваюся, тобі сподобається!

- Ну-ну…

Сперечатися не стала. Просто поставила собі умовну галочку і пішла оглядати майбутнє майно. А оглядати, зізнатися чесно, було що! Розкішний будинок, навіть цілий палац у два повноцінних поверхи і ще кімнати під дахом, широкі сходи з різьбленими перилами, засклені вітражами вікна, а головне паркан. Високий кам’яний паркан, що відділяв усю цю територію від міста! І це ще я навіть всередині не була!.. Клас!

- Ну, і?.. – запитала холодно, максимально стримуючи будь-які емоції. Навіть молодь отетеріло завмерла, дивлячись на мене.

- Тобто? – Расул вмить якось увесь зіщулився. Отже, я не помилилася.

- В чому підстава? – пронизала чоловіка крижаним поглядом. Макс завжди жартував, наче з таким поглядом мені варто було йти до розвідки… В грудях на мить защеміло. Навіщо згадала?..

- Не розумію, про що ти… - відвів погляд саід. – Хіба це не те, чого ти хотіла? Швидше заходь. Поглянь лишень, як усе влаштовано всередині! А головне, власник зараз під слідством, тож мені не довелося нікого виселяти. Майно й так конфіскували…

- Он воно як, - протягнула, вмить складаючи два до два. – Отже, це будинок Аяза…

- Що?.. Кхе-кхе! – аж закашлявся Алл, шаленими очима витріщившись на мене.

- З чого ти?.. – хитрі оченята забігали, уникаючи мого пильного погляду.

- А хіба ти раніше не бував тут? – здивовано поглянула на друга. – Я думала, ви родичі…

- Де там? Він завжди приймав відвідувачів у шатрі на ринку, - буркнув хлопець з явною образою. І чого дутися?..

- Якщо сьогодні підпишемо договір, вже до вечора ви зможете заселятися, - підсолоджував пігулку Расул, потираючи долоні. – Тим паче, все, що залишилося в домі від попереднього власника, також переходить до вас. Хіба ж не чудова пропозиція?..

- Чудова, - криво посміхнулася, оглядаючи розкішний просторий зал, що відкривався одразу ж за вхідними дверима. Будинок був аж ніяк не гірший резиденції саіда, якщо не кращий. – Залишається відкритим лиш одне запитання: коли чекати в гості попереднього власника? Я нізащо в світі не повірю, що Аяз добровільно покинув власний дім!

Чоловік невпевнено відвів погляд. Все зрозуміло!

- Отже, - продовжила, оглядаючи перший поверх, - якщо ми погодимося на цю пропозицію, в комплект до будинку додається збожеволілий попередній власник з маніакальним розладом і схильністю до насилля. Я правильно все зрозуміла?

- Навіщо ти так… - бубонів саід, не насмілюючись підвести погляд.

- В такому разі, я вимагаю двадцятивідсоткову знижку, оформимо паперовий договір, а ще патруль, який прочісуватиме довколишні вулиці кілька разів за ніч, аж поки ви не спіймаєте Аяза!..

- Але це не можливо! – обурився володар нетрів, геть забувши, з ким він розмовляє.

- Або так, або шукай для нас інший будинок, - знизала плечима. – Зрештою, це саме тобі відповідати перед імператором, коли йому донесуть…

І щоб підтвердити власну рішучість, швидко попрямувала до виходу.

Три-два-один…

- Ну, добре-добре! – вигукнув саід, розлючено скрипнувши зубами. – Домовилися. Я все влаштую!.. Але, гроші повертати не буду! Передам їх для оплати вартовим, що чергуватимуть біля вашого дому.

- Чудово! – задоволено усміхнулася, потискаючи жилаву долоню Расула. – Підпишемо договір?..

Десь у палаці

«Ви вже чули плітки? – шепотілися по кутках придворні, обережно озираючись. – Кажуть, імператор сплутався з людською жінкою!..»

«Кажуть, він не одноразово відвідував її покої!.. І це саме тобі, коли імператриця нарешті понесла!..»

«А хіба він не зневажав людей?.. Мені завжди здавалося, хто-хто, а імператор нізащо не погляне в бік цього непотребу!..»

«Невже це правда?..»

«Я чула, саме через неї Аласкар посварився з жерцями!.. А що, як напади монстрів – це покарання Предків за його зраду?..»

«Він зрадив нас! Зрадив нашу віру, традиції!.. Він прирівняв нас до непотребу!..»

«Хтось повинен відповісти за це! Чому хадіри нічого не роблять?.. Чи ми всі повинні загинути перш, ніж зрадник понесе покарання?..»

«Зрада!.. Зрада!.. Це зрада!..»

Сум’яття ширилося кутками палацу, проникаючи в кожну шпарину, просочуючи чужі голови і серця, підіймаючи бурю там, де ще нещодавно навіть легкого вітерцю не відчувалося. Ні, це ще не ураган, ще не стихія, здатна все знести на своєму шляху. Це іскра, кинута в суху траву, крихітний вуглик серед безмежного простору. Він може згаснути в будь-який момент, наче й не було ніколи, а може спалахнути, розгорітися, спопелити увесь світ…

Вона зронила слово, посіяла зерно в благодатний ґрунт… Залишилося дочекатися сходів. А коли зерно дозріє, вона обов’язково стане першою, хто збере врожай!