Голос піску. По той бік світу

Аласкар, імператор Хамадського королівства

Дакарфат – пародія на колишню столицю могутньої Хамадської імперії. З одного боку прекрасна, наче Притулок Предків, а з іншого… Місто-привид, розрізане муром навпіл, ніби це могло хоч якось приховати ганебну реальність… Так, колись, сотні років тому, деманійці панували у світі, а люди дійсно були лише комахами під ногами володарів, але тепер… Чому ніхто не помічає, наскільки вони стали залежними від цих недовговічних істот?

«Схоже, колишні «комахи» незабаром просто витіснять нас з цієї землі!..»

Час від часу, коли тягар влади та дурості його підлеглих видавався надто важким, Аласкар перевдягався звичайним воїном і виходив у місто. Споглядаючи мирське життя, він блукав столицею, попутно відшукуючи в серці сили, аби продовжити боротися за власні переконання. Та й своїми вухами почути думки його народу було не аби як корисно…

- Муса, невже це ти? – з-поміж загального галасу виділився сильний басистий голос, що належав далеко не молодому, проте ще й досі міцному, наче справжня скеля, деманійцеві. Цього чоловіка Аласкар знав давно і, якби не вимушена брехня, міг би назватися його товаришем.

- Маді, - обхопивши однією рукою міцне передпліччя колишнього воїна, Аласкар радісно похлопав іншою його по спині, - а ти все не міняєшся! Так само розливаєш клієнтам свою бурду і оббираєш до нитки молодих тураїв…

- Я нікого не примушую, - вишкірився деманієць, виставляючи на показ довгі білі ікла. Вправно протерши склянку, господар місцевого шинку наповнив її мутною брудно-коричневою рідиною з вираженим запахом бродіння і підштовхнув до імператора. – Давненько тебе не було! Невже знову на кордоні пропадав?

Пильний темний погляд швидко пробігся по не новій, але добротній формі прикордонних військ, проте без будь-яких розпізнавальних елементів. Аласкар криво усміхнувся.

- По різному… Краще розкажи, що новенького в столиці? Чув, цієї ночі було гучно…

- То ти тільки прибув? - хмикнув ветеран, повертаючись до роботи та наповнюючи келихи молодим деманійцям, що сиділи неподалік за барною стійкою. Від їхнього галасу імператор заледве розрізняв незвично тихий голос старого знайомого. – Сам не бачив, але кажуть, мангури збісилися. Цілою зграєю напали на зовнішню стіну. Яким чином вартовим вдалося відбити натиск, не знаю, але якщо це повториться, боюся мені доведеться закрити свій шинок. Сумніваюся, що внутрішня стіна встоїть…

- А що інші? – нахмурився монарх, надпиваючи зі склянки в’язку терпку рідину, що наче вогнем, обпікала горлянку.

- По різному, - знизав плечима господар. – Молодь рветься до бою, а інші чекають, що скаже імператор… Зрештою, тільки від його рішення залежатиме, як нам діяти. То що нового чутно з кордону?.. Правду кажуть, ніби емір зі своїм військом готуються до війни? Невже таки доведеться знову повертатися на службу?..

Раптом в приміщенні запанувала важка тиша. Кожен присутній, так чи інакше причетний до армії, хотів знати, що ж чекає на них найближчим часом. Тривога тонким серпанком оповивала зал.

- Не бери до голови, без тебе розберуться, - звівся на ноги Аласкар, залишаючи на столі дрібну монету. – Я ще загляну на днях!

Він покидав шинок під пильними поглядами тураїв. Народ хвилюється, час діяти!..

Єва

- Шановний ейл! – вклонилася, поборовши ступор. Здається, я ніколи не звикну до цих істот… - Я тут…

- Ти хто така і що тут робиш? – прогарчав деманієць, протискаючись до кімнати і в одну мить заповнюючи собою весь вільний простір.

Справжній велетень. Темношкірий, могутньої статури, з чорним, наче воронове крило, волоссям і золотаво-карими очима, що пронизують наскрізь, ніби тонка шпилька, якою намагаються пришпилити тебе до стіни. Пересмикнула плечима, скидаючи напругу.

- Єва, - прохрипіла не своїм голосом, не в змозі відірвати погляду від вузьких зіниць, що пульсували дедалі швидше. – Мені дозволили тут зачекати ейла Асхата…

Хмикнувши, деманієць таки відвернувся і попрямував до столу.

- Навіщо тобі Асхат… Єво?

Власне ім’я, промовлене з утробним гарчанням і натиском, викликало цілий табун мурах по задерев’янілому тілу. Так, люба, бери себе в руки, інакше профукаєш контракт!..

- Хочу обговорити деякі вигідні для нас обох справи, - натужно всміхнулася, опускаючись назад в крісло. Деманієць здивовано звів брову, проте нічого не сказав. Добре, а то ноги чомусь відмовляються тримати моє дрібне, в порівнянні з незнайомцем, тільце.

- Я хотів би послухати…

- Не впевнена, що це в вашій компетенції! – бовкнула, не подумавши, і одразу ж пожалкувала. З грудей деманійця вирвалося загрозливе гарчання, а жорсткі на вигляд губи привідкрили довгі гострі ікла. Дурепа!

- Тобі не варто цим перейматися! – натиснув незнайомець, змушуючи мене несвідомо втягнути голову в плечі. – Відповідай!

«Відповідай, Єво, якщо дороге життя!» - читалося в його погляді.

Добре-добре! Але якщо що, я ні в чому не винна!..

- Ми з ейлом Асхатом уклали договір на постачання заготівок для боллів, - випалила, як на сповіді, помічаючи здивування, що прослизнуло доволі вродливим, навіть для деманійця, обличчям.

- Тобто, твій чоловік… - не перепитував, переконував. ПОЧИНАЄТЬСЯ!

- Тобто, я та ейл Асхат уклали тимчасовий договір…

- Але ж ти жінка! – насупився темношкірий «геній». Цікаво, у цієї гори м’язів хоч щось в черепній коробці хлюпочеться? Чи там одна ниточка вуха тримає?..

Видихнула!.. Ненавиджу, коли зрештою все зводиться до наявності причандалів у штанях, замість того, аби керуватися мізками! Але, не все так погано. Злість, що в одну мить скипіла всередині, протверезила голову і тепер моє тіло, душа та розум готові були синхронно братися за підкорення цієї недалекоглядної і трохи примітивної горили.

- Ви здивуєтеся, коли дізнаєтеся, на що здатні жінки, - посміхнулася, зручніше вмощуючись в кріслі і щиро кайфуючи від ошелешеного виразу його обличчя. Попався, смаглявчику!

Палац Тіньового володаря

Аяз сидів у своєму кабінеті, раз за разом пробігаючи шаленим поглядом по паперах, що залишили йому перевіряючі. Звідки тільки вони звалилися на його бідолашну голову? Невже це помста саїда? Не може бути! Расул нізащо б його не підставив, адже вони удвох по самі вуха загрузли у цьому багні…

- Штраф! Штраф! Попередження! Ці кровопивці здерли з мене останню сорочку, - хапаючись за голову, горлав Тіньовик. Бліде обличчя перекосило, осунулося, щоки запали, наче після важкої хвороби, а руки мілко тремтіли. Чоловік тепер швидше нагадував тінь себе колишнього, аніж живу людину. – Впевнений, це все її рук справа! Це все ця підла вертихвістка!.. Запудрила усім мізки і змушує танцювати під свою дудку…

- Звідки б у неї взялися такі зв’язки? – спробував донести здорову думку до свого господаря Ґонзар, але його не чули.

- Так-так, це вона! – вириваючи з голови залишки ріденького волосся, казився Тіньовик. – Хто вона взагалі така?.. Звідки взялася?.. Нізащо не повірю в її побрехеньки про нареченого і втечу… Ні-ні, тут щось не чисто…

Скочивши на ноги, чоловік похитуючись підійшов до Ґонзара і міцно схопив його за сорочку, божевільним поглядом заглядаючи йому в очі:

- Дізнайся, чуєш! – шипів Аяз, бризкаючи слиною. – Дізнайся, хто вона насправді! Якщо треба, перекопай усі піски, але дізнайся! І тоді… тоді я виведу її на чисту воду! Я нарешті знищу її!