Історія Дор. Кинджал смерті

Дор, нарізаючи хліб на кухні, відчула стукіт у шибку. Це була маленька пташка, яка влетіла в її вікно. «Не до добра це», — подумала вона, запускаючи кавомашину, щоб відігнати моторошні думки зі своєї голови, Дор ввімкнула радіо «Класик», якраз звучав Вівальді «Пори року. Літо», а тим часом вулицями через усе місто мчали поліційні машини. Коли прозвучала остання нота цього шедевру, у її браму постукали. Постукали — це, м'яко кажучи, Лариса просто ломилася. Дор глянула на екран, поправила халат і натиснула на пульті управління. Лариса та група з чотирьох осіб, явно нижче по званню за неї, вбігли на подвір'я. Двоє обійшли будинок, а двоє стояли на вході до будинку.

— Чим можу допомогти? — я спитала, стоячи на ґанку.

— Хочу запитати про Філіпа Верика.

— Кого?

Вона витягла з теки фото. — Ти його знаєш? Працював у колонії, де ти сиділа.

— А мені що до того? Може, працював.

— Поглянь! — вона дістала наступне фото. — Так краще?!

— Якого милого ти мені роботу Джека Різника тикаєш? — з огидою відповіла я.

— Ви підозрюєтеся у вбивстві Філіпа Верика. Ви затримані. Будь ласка, пройдімо з нами для подальшого розслідування, — поліціянтка звернулася до своїх колег. — Хлопці, треба тут все оглянути.

— Так! — копи заметушилися по сторонах.

— Стоп, пригальмуй на повороті! — я різко підняла руку, демонструючи свою впевненість і силу. — Це що за маячня? Ти сюди приперла без ордера і хочеш мені приписати вбивство!

— Вона права, — сказав Малий. — Капітану це не сподобається.

— О, у вас хоча б одна людина розумна! — я пильно придивилася до молодого поліціянта, когось він мені нагадував, але пригадати не можу. — Мажор?!

Поліціянт знітився, але слова не промовив.

— Точно! Мажор, — я підійшла ближче. — Ти малий сучий пес, як ти попав по той бік кордону?

— Ви знайомі? — спитала Лариса.

Поліціянт промовчав.

— Ще як знайомі, — продовжила я. — Цей малюк винен мені п'ятсот баксів.

— Я піддався, — сказав Малий.

— А ти знову за своє, коли програв, то прийми це, — я посміхнулася. — Ти не засвоїв цей урок, ти надалі пуцьвірінок.

— Послухай, лейтенант, — я звернулася до Лариси. — Ти можеш все оглянути тут, я нічого до цього мертвяка не маю, він ніхто і звати його ніяк. Ключі від машини та гаража в домі, проходь, дивись, що захочеш. — Вони пройшли в будинок. — Ледь не забула, в бібліотеці є сейф і до нього можеш заглянути, він відчинений.

Лариса взяла ключі від гаража, віддала одному поліціянту, іншому віддала від ауді:

— А від цього старого пікапа де ключ?

— Вона не моя. Пікап Назара.

— Твого хлопця?

— Можна так сказати.

На горищі рипнули двері, поліціянт вийняв пістолет з кобури.

— Спокійно! — сказала я. — Це Назар, він ночує в мене.

Назар спустився сходами:

— Що тут коїться?

— У нас гості.

— Я дзвоню адвокату. — Він почав шукати свій телефон по кишенях штанів.

— Руки вгору! Не рухайся! — наставив пістолет поліціянт.

— Капітан буде в ярості, — додав Малий.

Малий нахилився до Лариси та нашептав на вухо: «Це Назар, власник ресторану, друг мера, його всі знають, і якщо хтось з журналістів рознюхає, що тут відбувалося, нас розмажуть по стіні».

Звук колодок гальм старого «Мерседеса» було добре чути з двору. Капітан поліції ввірвався в будинок, він нічого не сказав, але його обличчя почервоніло, очі звузилися, брови зійшлися в одну лінію, утворюючи грізний погляд.

— Капітан! — з нерозумінням сказала Лариса.

— Капітан? — запитала я. — Де зірочку посіяв? — я посміхнулася.

— Що! Ти ще тут?! — не без здивування поцікавився капітан у Лариси. — Вийшли!

Лариса та її колеги попрямували до машин.

Капітан із жалем у голосі сказав:

— Я винен у всьому.

— Петренко! — гукнув капітан, наздоганяючи Ларису. — Сідай в мою машину, негайно! Малий, забери її авто, зустрінемось у відділку.

Мерседес Тіні мчав дорогою. Лариса тихо сиділа, ледь не ридаючи; всередині неї вирувало море питань. Вона не могла повірити своїм очам, що капітан так захищає цю жінку. Кожна її клітина кричала: «Я щось копнула, носом чую».

Тінь виїхав на об'їзну дорогу, покидаючи місто.

— Капітан, куди ми? — заїкнулася Лариса.

Тінь різко пригальмував, змусивши авто видати жахливий рев гальмівних колодок.

— Тупа курка!

Лариса витріщила очі на капітана.

— Що дивишся? Як за десять років роботи в поліції можна все так спартачити?

— Ви про що?

— Ти справді не розумієш, чи з мене дурня ліпиш?

Вона мовчала, приголомшена поведінкою капітана.

— Петренко, якого ти чорта попхалася до неї?

— Вона підозрювана, — сказала вже більш впевнено Лариса, — в кишені загиблого ми знайшли книгу з її іменем, вони були знайомі, і тепер він мертвий.

— Отже, ти вирішила допомогти її адвокатам? — запитав капітан.

— А?!

— Це не може бути, ти справді тупа або хочеш такою здаватися. Послухай мене, ти зайшла без дозволу суду та прокурора в її дім, зробила обшук незаконно. Як гадаєш, після цього який прокурор підпише дозвіл на обшук, якщо буде в цьому потреба?

— А як синяк на шиї жертви, таке гравіювання в неї в саді?

— Що за гравіювання?

— Лілія.

— Зрозуміло, — сказав капітан і продовжив мчати дорогою.

— Куди ми?

— Секунду, нам треба проїхати близько кілометра, і все побачиш своїми очима.

Через три хвилини капітан зупинив авто.

— Далі пішки, — сказав він і відчинив двері авто.

Капітан провів Ларису старою дорогою до зруйнованого заводу, де на фасаді ледь-ледь проглядалося таке саме зображення, що було на шиї жертви.

— Бачиш, це тобі нічого не нагадує? Ну, давай біжи до власників, можливо, вони вбили, а може... — він підкотив рукав, — ...мене ще арештуєш. Нумо, веди всіх, хто пов'язаний з цим малюнком, — він показав на малюнок на фасаді будинку. — Якщо ти хочеш її посадити, то знайди реальні докази.

— Вона вбила одного з наших.

— Припини це, мені нецікаво. Я хочу бачити докази. Схоже, ти ще досі не зрозуміла, я не буду руйнувати чиєсь життя, бо ти щось там собі придумала.

— Ви захищаєте вбивцю!

— Знайди докази! — він відвернувся, намагаючись приховати своє розчарування.