Історія Дор. Кинджал смерті

Максим увімкнув радіо. «Доброго ранку, дорогі наші слухачі! Ви з нами на хвилі нашого міста. А тепер сьогоднішні новини: шкільна команда здобула перемогу в матчі з рахунком 1:0. І до подій, які тримали нас у напрузі останні два місяці: правоохоронці встановили ймовірного вбивцю. Ним виявився учитель нашої школи. Його підозрюють у вбивстві чотирьох людей: трьох у нашому місті й ще однієї жінки у Львові», оголосив ведучий. Він вимкнув радіо.

Дор стояла перед дзеркалом, відчуваючи себе виснаженою у свої тридцять чотири роки. Час ніби передчасно позначив її своїм відбитком: перші зморшки з’явилися на її обличчі завчасно, вона висмикнула сиву волосину. Плече нестерпно боліло. Один пакетик знеболювального мав втамувати її біль. Дор сподівалася, що за кілька хвилин, він мине. Одягнувши класичний костюм невідомого їй бренду з шафи, вона зав’язала волосся у хвостик. Воно ледь трималося разом — ще занадто коротке, але розпущене вже набридло.

Дор спустилася сходами до кухні. Максим готував собі каву, пара з кавоварки наповнювала кімнату приємним ароматом. Він швидко глянув на неї. «Ох, сонечко, яка божевільна ідея цього разу?» Наливаючи каву для неї, він роздивлявся її костюм і розумів, що вона щось задумала. Поставивши чашку на стіл, він спостерігав, як вона взяла її й піднесла до губ. Максим поцілував її у маківку.

— Ти як? — запитав, доторкнувшись її плеча.

— Усе добре, — відповіла вона, скривившись від болю, що все ще пульсував у плечі. Ліки ще не подіяли.

Показатися лікарю Максим не пропонував — після попередніх відмов знав, що це марно. Її рука була синюшна, вкрита темними бордовими плямами. Саме така її поведінка дратувала його найбільше. Розумів, що вона все одно вчинить по-своєму, не зваживши на його слова. У ці моменти він згадував слова капітана, сказані сім років тому: «Не треба з нею зв’язуватися». Деякі колеги тоді кепкували з нього, називаючи це «хворим бажанням» бути з нею. Вони просто не розуміли його — вважали, що Дор йому не пара. Для них вона була звичайною, навіть не дуже красивою дівчиною з її божевільними вибриками.

Одного дня до відділку прийшли практикантки з юридичного — дівчата-красуні, справжні «інстаграм-діви». Це сталося на другий місяць після того, як Дор потрапила до тюрми. Один зі старих поліцейських підбив Максима, запросити білявку на побачення. «Мені б твої роки — я б не проґавив такого шансу», пояснював поліціянт. Максим подумав: «Чому б ні?» Їй лишалося ще десять років, якщо пощастить — сім, але з її характером здавалося ймовірнішим, що термін тільки збільшиться.

Коли Максим уперше прийшов на побачення до Дор у тюрму, вона чітко дала зрозуміти, що не хоче його бачити. Тож він вирішив, що не має перед нею жодних зобов’язань — принаймні себе так запевняв. Але побачення з білявкою провалилося з тріском. Дівчина захотіла сфотографувати свою ідеальну вечерю він не стримав сміху, знав, що Дор ніколи не фотографувала їжу перед тим, як поїсти. Уявив, як вона готує вечерю, згадав, як повернувшись із полювання вправно розбирала перепілку тесаком. «Це б точно ніякий Інстаграм не пропустив».

Бідолашна дівчина не розуміла, що викликало таку реакцію в її кавалера. А коли принесли каву — на молоці з якимось незрозумілим додатком, — Максим ледь не виплюнув напій на свою супутницю. Він вибачився і сказав, що це побачення було помилкою. Оплативши рахунок, він пояснив ошелешеній дівчині:

— Справжня кава не потребує нічого зайвого.

Повертався він додому з жахливим відчуттям провини. «Чого ти згадуєш її, та ще й із полювання?» — ударив себе по обличчю. «Хай мене лихий забере, але вона в ту мить була сексі».

— Припини, — сказав він собі. — Тобі треба піти випити.

Врешті Макс опинився в барі, де перебрав із випивкою.

На ранок він прокинувся в невідомому йому місці. Розплющивши очі побачив незнайому дівчину, років п’ятнадцяти-шістнадцяти, симпатичну, з довгими косичками, у які були вплетені кольорові пасма, з нафарбованим обличчям і чорною підводкою, яка тримала свій телефон і переглядала щось на ньому.

— Ти лягавий? — запитала вона. — Ого, ти в нас місцева знаменитість! — Вона відкрила його соцмережу. — Ти нудний, — засміялася вона.

— Хто ти? — запитав Максим. — Скільки тобі й де я?

— Ого! Ти не пам’ятаєш нашої гарячої ночі?

Максим ледь не посивів від почутого. Піднявши з себе ковдру, подумав: «Не голий, це добре, але, біс його знає, це нічого не значить». Дівчина розсміялася.

— Мені шістнадцять, ти знаєш, що це означає?

Двері відчинилися, до кімнати зайшов незнайомець. Спортсмен — це одразу впадало в око.

— Я… я нічого з нею… — намагався сказати Максим.

— Ти що тут робиш? — звернувся незнайомець до дівчини. — Ти уроки зробила?

Дівчина, вибігаючи з кімнати, крикнула: «Фу, два сторожових пса!» Незнайомий глянув на Максима:

— Анна там сніданок зробила.

Виходячи з кімнати, Максим помітив на шиї хлопця татуювання кинджала. Таке ж він пізніше побачив у Анни, але вже на правій нозі, над коліном. Коли Максим запитав, що це означає, Анна лише сказала, що це символ їхньої дружби.

— І коли прийде час, можливо, ти теж матимеш таке, якщо захочеш, — додала вона.

«Нащо мені це?» подумав Максим.

Дівчинка-підліток щось пробурмотіла до Анни, а потім голосно сказала:

— Вони не хочуть, щоб я була їхнім другом.

Потім глянула на Максима:

— Ти хто в поліції? От мій брат, цей громила, в СБУ, Анна — його подружка, чемпіонка якогось там спорту, — сказала вона невимушено, зневажливим тоном.

— Ти ще мала, — відповіла Анна. — І хоч ти непогана в програмуванні, тобі спочатку треба закінчити школу. Тоді ми подумаємо над твоїм бажанням приєднатися до нас.

— Ви взагалі хто? — запитав Максим.

— Як прийде час, то дізнаєшся. Поїж і їдь додому, я не хочу, щоб вона хвилювалася.

— Вона? Хто… Дор? Ви якась секта? І що означають ті малюнки — у тебе на нозі, а в твого хлопця на шиї?

— Я її захищаю, а він… — Анна зупинилася. — Це тебе не має хвилювати.

Максим зупинив потік спогадів у своїй голові.

****

— Твоя кава, сонечко, — посміхаючись він долив ще кави до її чашки.

— У мене деякі справи в ресторані, — вимовила я. — Тінь прийде на вечерю о восьмій, думаю, до сьомої вечора я все владнаю. Через годину мені треба йти, — додала без емоцій, наче зачитувала склад із пачки молока.

— Чи не краще…

Я перервала його:

— Ти у відділок не йдеш, треба, щоб хтось повернув капітанові "Мерседес".

— Я звільняюсь, — сказав Максим, важко проковтнувши шматок сендвіча.

— Чому?

На цьому запитанні в кімнаті запанувала тиша. Через хвилину я продовжила:

— Через те, що сталося вчора? Це через мене?

— Ні… просто… — він хотів наблизитись до мене, але мій погляд зупинив його, — я не впорався зі своєю роботою. Тінь дав мені тиждень подумати, але немає про що думати.

— І що ти робитимеш?

— У мене є ресторан, він усе ще мій. Ти не захотіла, щоб я повернув його тобі.

— Припини, ти хороший коп, а цьому місту потрібні хороші поліцейські.

Я встала й підійшла до холодильника, на якому лежали ключі від "Ауді".

— Мені пора. О, ледь не забула: нам потрібна людина, щоб готувала й прибирала в будинку.

— Чекай-но, ми маємо поговорити, — зупинив мене Максим.

Я завмерла. Він продовжив:

— У нашому будинку не буде чужих, — чітко пояснив — Ти… — його голос став спокійнішим, — через слова того психа стала такою. Мати Василева, сонечко, ти думаєш… ні. Маленька, — він потер рукою шию, — я не слабак. Боже, якби я не хотів бути тут, мене ніхто б не змусив робити те, чого я не хочу.

«Знаєш, коли я вдихнув повітря у твої легені, коли ти знову почала дихати, я зрозумів, що не можу знову тебе втратити», згадав він.

— Ми можемо поговорити про те, що сталося два роки тому? — запитав Максим.

— Нічого не сталося.

Він схопив мене й обійняв.

— Ти знаєш, хто це був? Хто вбив нашу дитину? Хто хотів убити тебе?

— Вони влаштували пастку, — почала розповідати я. — Один із моїх так званих "братів" найняв тих божевільних жінок, щоб вони побили мене під час прогулянки в одному з тюремних коридорів. Вони встромили ножа… на жаль, дитина, яку я носила під серцем… її не стало. Тюремні лікарі чомусь вирішили, що нею можна пожертвувати. Стояв вибір: або моє життя, або ми обидві загинемо.

— Я уб’ю їх! — сердито гримнув кулаком об стіл.

— Це неможливо, — пояснила я. — З ними так не вийде. Вони уб’ють тих, кого ти любиш: твоїх племінників, сестру, батьків і навіть сусідів, якщо зрозуміють, що вони тобі небайдужі.

— І що мені робити? Змиритися? Вони не понесуть покарання?

— Ще як понесуть, — впевнено сказала я. — Вони за все заплатять. Я все зроблю, я заберу в них усе. Вони благатимуть нас про пощаду. У неділю ти все зрозумієш, залишилося недовго. Я вже перехопила деякі їхні закордонні рахунки. Мені важко самій із усім впоратися, тому я хочу попросити допомоги в людей, які, сподіваюся, мене підтримають. І тоді ми одним ударом покладемо мою "сім’ю" в могилу — уже назавжди.

О восьмій, як і було заплановано, начальник відділу поліції нашого міста заїхав на моєму мотоциклі на наше подвір’я.

— Ви їдете? — перше, що він запитав. — Залишаєте нас? І це місто?

Я посміхнулася:

— Ох, ні. Це наше місто, і ми його нікому не віддамо.

— То з якого дива Максим звільняється?

— Знаєш, Тінь, — пояснила я, — у нього синдром відмінника. Максим чомусь вбив собі в голову, що це його провина — те, що сталося вчора. Мовляв, не впорався зі своєю роботою.

Капітан ішов за мною до вітальні, а тим часом Максим спустився до льоху по вино.

— Я хочу, щоб він зайняв моє місце. Я вже надто старий, щоб керувати цими гульвісами, та й серце останнім часом барахлить. Через рік я йду на пенсію і не хочу, щоб на моє місце призначили чужака чи, не дай Боже, того недотепу — мого заступника. Послухай, поговори з ним, переконай залишитися. Він тебе послухає. Він хороший поліцейський і буде гідним начальником.

Максим повернувся з пляшкою і трьома келихами.

— Я пас, — сказав капітан.

Максим налив вина у два келихи.

— Чули? Ми Богдана в розшук по всій країні оголосили, — капітан усміхнувся. — Нехай того гандона шукають. Він добре заховався — тонни бетону на будівництві надійно його прикрили. У його домі ми знайшли знаряддя вбивства: медичне долото і кинджал, яким він убивав своїх жертв.

Максим вийшов на кухню по тарілку з нарізкою.

— Дор, раз ми вже самі, — капітан витягнув з-за пояса кинджал і передав мені, — я зробив копію і підкинув тому поганцю, щоб жоден слід не вказував на тебе чи твоїх друзів. Сховай його добре, але не в старий пікап. Якби не я, Лариса б його тоді знайшла.

Я заховала кинджал за пояс. Вечеря пройшла досить невимушено, навіть приємно. Коли капітан збирався йти, я провела його до брами, де вже чекав його син.

— Тінь, — спитала я на прощання, — чому ти не зупинив мене ще тоді, сімнадцять років тому?

— Ти виправила мою помилку — ту, яку я допустив, не зупинивши того психа.

****

Дор, увійшовши до будинку, кинула погляд у бік кухні. Максим порався біля посудомийки, складаючи брудний посуд. Вона попрямувала до бібліотеки, відчинила сейф, витягла кинджал із-за пояса й поклала його всередину. Клацання замка сповістило, що сейф зачинено. Повернувшись до вітальні, Дор сіла перед каміном, тепло якого огортало її, і відчула різкий біль у плечі.

— Я купив мазь, — сказав Максим і простягнув їй баночку.

Дор узяла його руку, повернувши долонею до себе, набрала трохи мазі, а потім скинула піджак і розстебнула блакитну сорочку. Максим повільно зняв лівий рукав, оголивши її бік. Увесь лівий бік був синій, а подекуди виднілися темніші смуги — відбитки решітки з вікна. «З якою силою треба було вдарити того поганця, — подумав він, — моє маленьке сонечко.» Його обличчя похмурніло.

— Лишенько! — здавалося, це єдине, що вона могла вимовити.

Дор доторкнулася до його обличчя й тихо промовила:

— Це нічого.

— Це моя провина, — відповів він. — Я мав захистити тебе. І ти не повинна виконувати роботу поліції.

— Я теж так вважала, — зізналася Дор, ніби сама собі. — Поки не закохалася. По-справжньому. Дивні речі тут діються… — Вона поклала руку на його груди, відчуваючи, як б’ється його серце.

Його дотики полегшували біль у плечі. Дор поцілувала його в шию, повільно підіймаючись до губ. Але Максим різко прибрав руки з її шкіри — він добре пам’ятав, що може статися, коли торкатися її в такі моменти, коли все йшло до близькості. Це сталося вперше за ґратами, коли вона пробула там уже шістдесят три дні: вона поцілувала його, а його руки мимоволі ковзнули під її тюремну робу, обхопивши талію. Наступне, що він пам’ятав, — як лежить на підлозі з пекучим болем у руці. Через місяць, коли зняли гіпс, усе повторилося, але того разу він устиг зреагувати — залишився лише синець.

Коли Максим намагався вибити ще один дозвіл на побачення, йому відмовили, пояснивши, що дружина не хоче його бачити. Це спантеличило його, і він почав шукати причини такої зміни. Перше, що спало на думку, — хтось її скривдив. Він узявся переглядати її минуле. Це був уже другий раз: спочатку — коли розслідував смерть її матері, яка згодом виявилася тіткою, а тепер — щоб зрозуміти й допомогти. Так він собі це пояснював.

Максим переглянув її медичну картку. Боявся знайти там найгірше, але там не було нічого — жодних записів, і він зітхнув із полегшенням. Потім він узявся за її сім’ю, але й там не знайшов зачіпок. Зрештою, поговоривши з Олегом, дізнався, що в сімнадцять років Дор перебувала в клініці для душевнохворих. Олег пояснив, що відправив її туди, щоб урятувати їй життя, але запевнив: над нею ніхто не знущався — це він знав напевно.

Через тиждень Дор сама зателефонувала йому, благаючи, щоб він прийшов. Вона знайшла розв’язання їхньої проблеми. Їй допомогла сестра Марія з місцевого монастиря, якій за державною програмою дозволялося відвідувати жіночу колонію — так би мовити, нести Боже слово ув’язненим. Дор не спілкувалася з жінками, які сиділи поруч: вона не довіряла їм, боялася, що серед них може бути заслана «коза» від одного з так званих її «братів». А от сестра Марія стала для неї справжньою знахідкою. Перша зустріч була сповнена недовіри, але коли Марія розкрила своє минуле, Дор поступово почала їй довіряти. Розкрити таке минуле нелегко, особливо коли ти психолог із привілеями. Ні, вона не була повією — вона надавала психологічні послуги, але з невеличким «плюсом». Цей «плюс» полягав у тому, що іноді люди хотіли, щоб їх принижували, деколи навіть застосовували силу, а деякі, навпаки, прагнули когось підкорити. Марія вміло справлялася з обома ролями, даючи своїм пацієнтам таку можливість. Сексу між нею та клієнтами не було — вона вважала це неприпустимим. У неї було багато клієнтів різного достатку й статусу. З часом їй це набридло, і вона повернулася до свого хобі — малювання. Марія гарно малювала, і через чотири роки вона наб’є на спині Дор один зі своїх малюнків. Саме Дор умовить її навчитися працювати з тату-машинкою, і це стане першою роботою Марії в цій справі. Дор довірятиме Марії, хоча скоріше робитиме вигляд, що довіряє, а згодом допоможе їй із її власною проблемою. Пізніше вона контролюватиме Марію, хоча та вважатиме їх подругами. Дор попросить Марію пильнувати Руду на волі. Руда після передозування мало не вбила своє новонароджене дитя. Дор зрозуміла, що це занадто, поговорила з Віктором, і вони так усе влаштували, що соцслужби забрали маленьку дівчинку. Вона обрала Віктора, бо він не став би розпитувати, а просто зробив би, що треба, за певною угодою. Він був наче її брат у великій «сім’ї», але, як і вся її родина, діяв так, як йому було вигідно. Саме він умовив Максима удочерити дівчинку. Що змусило Максима погодитися — знає лише один Бог.

Хоча секс для Дор і Максима на побаченнях за ґратами був на першому місці, між ними було й багато іншого, що вони любили робити разом. Вони часто розмовляли. Бувало, що ціле побачення вони просиділи в так званій кімнаті для подружжя, не торкаючись одне одного. Він розповідав про свою роботу, про те, що нового в місті, а ще читав їй книги вголос, притулившись до її плеча. Перший рік у тюрмі пролетів непомітно. На другому році на неї скоїли перший замах. Вона пережила його легко, хоча й пролежала кілька тижнів у лазареті. Але коли дізналася, що Максима шантажують, щоб він забрав кинджал із її рук, це вибило її з колії. Вона зрозуміла, що весь попередній рік був суцільною брехнею — усе лише заради кількох мільйонів. Але Дор не була б собою, якби не продовжила цю гру. Вона часто питала Максима, чи має він їй щось сказати, сподіваючись, що він зізнається або хоча б щось пояснить. Але відповідь завжди була однаковою. За ці п’ять років, що вони бачилися, Дор завжди була чесною, коли він розпитував про її минуле. Вона розповідала про першу любов, про дитинство, перше авто, полювання і навіть більш особисте — скільки в неї було хлопців, інколи в таких деталях, що Максимові й не хотілося б знати. Свої секрети вона випалювала на нього навмисне, від чужих же вміла тримати язик за зубами. Проблема полягала в тому, що половина її життя складалася з чужих секретів. Вона ніколи про них не говорила, хоча ці таємниці були нерозривно вплетені в її долю.

Вона завжди була з ним відвертою. Максим був ошелешений, коли дізнався, що Ян був першим, кого вона полюбила. Але згодом, коли вона розповідала про нього, Максиму здавалося, що це була не любов, а радше зобов’язання. Ян працював на її сім’ю, і вона вважала його безпечним кандидатом у партнери. Вона ставилася до нього як до належного їй. Він не перечив їй — скоріше був для неї другом. Максим відчував, що інколи сам стає заміною такого зручного друга. Але коли він суперечив Дор, вона не поводилася з ним так, як із Яном.

Спілкуючись із сестрою Марією, Дор зрозуміла, чому вона так панічно реагувала, коли її торкалися під час зближення з чоловіком. Марія називала це перенесенням. Усе почалося, коли на неї напав «сбешник» Кеп: він вколов їй якусь гидоту, і після падіння з балкона щось розбудило спогад, який вона поховала глибоко в пам’яті. Дор придушила цей спогад через почуття провини — вона картала себе за те, що не допомогла тій дитині, хоча сама була тоді ще дитиною.

Усе закрутилося, коли вона потрапила до божевільні. Вона хотіла втекти, і це їй майже вдалося. Після відбою Дор тихенько пробралася коридором до сестринської, шукаючи ключі. Раптом гримнули двері сусіднього кабінету. Вона перелякалася, що її зловлять, і сховалася. Почувши плач, Дор підкралася до сусідньої кімнати й зазирнула в дверну шпарину. Там вона побачила лікаря-інтерна. Дор добре його знала — він здавався дивним і не сподобався їй із першого погляду. Але за весь час перебування в лікарні він жодного разу її не зачепив. Причина була проста: у лікарні знали, чия вона донька, і що чекає на того, хто її скривдить. Насправді їх більше лякала сама сімнадцятирічна Дор.

Та якщо він не чіпав її, це не означало, що іншим пацієнтам не перепадало. Вони не могли себе захистити, тож усі свої збочені фантазії він виливав на них. Жертву лікаря Дор не знала. Але ця дівчинка, років п’ятнадцяти, була ще зовсім дитиною — за рівнем інтелекту їй можна було дати років п’ять. Дор дізналася про це вже потім. Софійка — так її звали — стояла в кабінеті. На перший погляд, це нагадувало звичайний огляд. «Але який огляд о півночі?» подумала Дор. Дитина так сильно боялася, що Дор побачила, як вона впісялася. Дор хотіла влаштувати гамір, щоб того негідника впіймали на гарячому, але ще більше вона прагнула вибратися з лікарні. Тому пішла. Та, не дійшовши до виходу, повернулася. Їх там уже не було.

Вранці вона зустрілася з головним лікарем і все розповіла. Спочатку той не повірив, але, знаючи сім’ю Дор, боявся, що її слова вийдуть за поріг лікарні. Тож він призначив перевірку. Лікарі оглянули Софійку, але не знайшли жодних ознак насильства. Це було логічно: той негідник фізично їй нічого не зробив.

За два дні інтерн зайшов до кімнати Дор. Він хотів її вбити, але вона його випередила й увігнала заточену ложку йому в шию. Марія пояснила Дор, що бажання захистити Софійку перенеслося на неї саму. Дор частково погодилася, бо знала, що підловила того негідника. Але вона не погоджувалася з тим, що боїться, адже страху в неї це не викликало. Вона прагнула вбити його, і це бажання іноді спливало в її голові. Дор хвилювалася, що одного разу все може вийти з-під контролю, і вона вб’є Максима.

Перед Новим роком, на п’ятий рік свого ув’язнення, Дор налагодила всі контакти із зовнішнім світом. Під її керівництвом Олег успішно справлявся з роботою «сім’ї»: він поступово перебирав їхні ресурси, і на рахунках уже накопичилося кілька мільйонів. Руда спокійно жила в монастирі — Марія допомогла їй позбутися залежності. Кинджал із картою пам’яті залишався в руках Дор, і все, здавалося, йшло за планом. Вона здобувала дедалі більше вірних людей, готових стояти за неї горою. Проте одна помилка, яку припустив Максим, змусила Дор вигнати його зі свого життя на два роки. Точного дня вона вже не пам’ятала, але це був найгірший день у її житті.

Того дня до неї прийшла Анна. Вона розповіла, що Максим по черзі зустрічався з її братами, і Тарас поставив йому умову: якщо той не принесе кинджал протягом місяця, йому доведеться «поговорити» з його родиною. «Поговорити» в їхній сім’ї, пояснила Анна, означало лише одне. Крім того, вона додала, що два тижні тому Максим заходив до ювелірної крамниці й обирав обручки. Дор одразу зрозуміла, що це значить.

Коли Максим прийшов на відвідування, вона віддала йому кинджал і розірвала з ним стосунки, переконавши його, що в неї роман з охоронцем. Максиму це важко було повірити, але Дор у своїй звичній манері пояснила, що він був для неї лише іграшкою. У неї навіть було відео як доказ, але під час облави один із охоронців його забрав. Утім, відео не знадобилося: Андрій, охоронець із татуюванням кинджала на правій нозі вище коліна, переконав Максима, що це правда. Максим добре розгледів його тату, коли той одягав штани в кімнаті поруч із Дор. Тоді він ще не знав, що означає цей символ і, головне, яке значення має місце його розташування на тілі. Тож у нього не лишилося сумнівів, що між ними справді були стосунки.

Як тільки двері брами зачинилися за Максимом, він востаннє поглянув на колючий дріт паркану колонії. «Та щоб тебе, — подумав він, — Бог зовсім розум забрав? І якого біса я взагалі сюди припхався?» Він дістав із кишені коробочку з обручками, хотів жбурнути її за паркан, але передумав і кинув на заднє сидіння авто. Поглянув у дзеркало і сказав собі: «Дурень ти! Пів країни проїхати, щоб переконатися в тому, що знав із самого початку».

Телефон дзвонив безперестанку. Максим глянув на екран і відхилив виклик. Та майже одразу пролунав другий дзвінок — це була його сестра. Вона сказала, щоб він зателефонував своєму другу Тарасу, бо той не може до нього додзвонитися. Через хвилину Тарас зателефонував сам.

— Ти дістав те, що я просив?

Максим тримав у руках згорток паперу з адресою, де був захований той шматок заліза.

— Ні, — відповів він. — Вона прогнала мене. Це вже назавжди.

Максим опустив голову на кермо.

— Вона сказала, що це кінець.

Тарас зареготав — його злий регіт ідеально пасував до його образу.

— Я тебе знищу, — кинув він крізь сміх. — Заберу в тебе найцінніше, затям це.

— Ставай у чергу, — процідив Максим крізь зуби, — за своєю сестрою.

— Ти про що?

— Гідність мою вона вже забрала, — відрубав Максим, роз’єднав дзвінок і заблокував номер.

Максим зробив єдине, що вважав правильним у цій ситуації: спакував валізи — свої та маленької Лілі — і вони покинули місто. Через два місяці Анна знайшла його у Львові. Вона намагалася переконати Максима поїхати до Дор, пояснюючи, що з нею все погано: ніхто не знає, що сталося, вона різко обриває розмови і нікого не хоче бачити. Анна благала пояснити, чому він так вчинив із Дор.

— Невже для тебе гроші цінніші за неї? — вигукнула вона йому в обличчя.

Колеги Максима у відділку ще довго кидали на нього підозрілі погляди після цієї розмови.