Історія Дор. Кинджал смерті

— Вітаю, Вікторе.

Тінь та Лариса зайшли до секційної.

— Капітане, висновки про розтин будуть через годину.

— Ларисо, — звернувся капітан, — знайомся, це Віктор, наш незамінний патологоанатом, ми вигризли його від столичних.

Віктор подає руку Ларисі.

Через годину Віктор зайшов до кабінету капітана.

— Секунду, — сказав капітан, він відчинив двері та покликав поглядом Ларису.

— Що у нас нового? Є хоч щось, що наблизить нас до убивці? — запитав Тінь.

— Те, що я побачив... — Віктор зробив паузу, в його голові була одна думка: «Якби не цей аматор, я б більше дізнався, а так він лише познущався». — Причина смерті — сепсис. «Тут той незграба не помилився», — подумав Віктор.

— Це ми вже знаємо, — не стрималася Лариса.

Капітан глянув суворо на Ларису.

— Навіщо я вам тут? Ви ж усе знаєте.

— Ми уважно слухаємо, — чітко відповів капітан.

Віктор продовжив свою розповідь:

— В рані на голові та в волоссі я знайшов часточки старої фарби, це з мосту на Східній вулиці.

— Чому саме цей міст? Звідки ми можемо бути впевнені, що це з мосту? — поцікавилася Лариса.

— Ви намагаєтесь піддати сумніву мою професійну компетентність? Я хочу, як і ви, знайти вбивцю, і якщо я кажу, що це з цього мосту, то це так і є. По-перше, фарба з дев'яностих років — Віктор наблизився до Лариси, схилився над нею, показавши аналіз фарби — такої вже не виготовляють, оскільки її склад і тривалий час висихання роблять застосування нерентабельним. По-друге, метал, який був з фарбою, такий сплав використовували при будові мостів, тож які мости в нашому місті побудовані до дев'яностих і не перефарбовували до сьогодення? Правильно, на Східній. Жертва там не загинула, це я точно знаю, але був там три дні перед смертю. Там щось трапилося, він отримав колоту рану кинджалом або подібним йому предметом з декоративним різьбленням, синець на тілі жертви це підтвердить. А помер він деінде, я ще не знаю, але я дещо знайшов в його ранах — були часточки кісток тварин.

— Яких? Вікторе, ти знаєш, що за тварини? — запитав капітан.

— Експертизу кісток ми зробимо через три дні, у нас немає обладнання. Мої друзі зі столиці все зроблять як треба. Зараз можу сказати єдине: шукайте м'ясні крамниці, м'ясокомбінат або скотобійні.

— Гаразд, дякую, це вже щось, — сказав капітан. — З мене пляшка бурбона, ти ще любиш це пійло.

Віктор засміявся:

— Не моє це, вона любила пригощати, все казала...

— Як можна бурбон змішувати з водою або колою? — Віктор і Тінь сказали одночасно.

Лариса перервала їхню душевну бесіду:

— Очі жертви — це птахи зробили?

— Не думаю, я знайшов дещо цікаве. На стінках очниці є подряпини від долота, можливо стоматологічного або будівельного, не знаю, може для різьблення або для бетону.

— Це що за псих таке робив? — спитала Лариса.

— У деяких культах або релігійних групах очі можуть символізувати знання, духовний зір або контроль над індивідуумом. Пошкодження очей може бути використано як символічний акт відмови від зовнішнього світу або як спосіб досягнення духовної чистоти чи просвітлення. Це може також бути способом контролю або підкорення. Деякі убивці вірили, що очі можуть виказати їх, наче плівка для фото: жертва, побачивши свого вбивцю перед смертю, зафіксує його як стоп-кадр. Едгар Аллан По вірив, що очі віддзеркалюють наше єство, що вони — вікно у душу.

— Капітане, нам тепер шукати м'ясника, літературознавця, сектанта? — іронічно промовила Лариса.

— Дякую, Вікторе, ви нам дуже допомогли. Ви можете бути вільні. А ти залишся.

Віктор вийшов з кабінету.

— Ти що собі дозволяєш? Повірити не можу, в чому річ, Петренко? Ти вирішила, що великим детективом стала, шерлок хомс місцевого розливу?

— А...

— Замовкни! Я не знаю, в що ти граєш, просто роби свою роботу. В мене виникає підозра, що ти не розумієш... — він підійшов до столика з кухлем води, налив води в стакан, випив, трішки заспокоївся. — Я хочу... не так, я вимагаю, щоб ти зайнялася реальним пошуком вбивці і припинила вважати, що навколо тебе всі дурні, бо поки ти виглядаєш дурно. Ти хочеш розслідувати цю справу?

— Так.

— Ну, до роботи! Чого ти тут сидиш? Виправ помилки!

***

— Петрович, як я радий.

Петрович з хмурим поглядом попрямував до кімнати для персоналу.

— Він ще гнівається, – прошепотів Назар.

— А ти як думаєш?

Він змовчав.

— І як все пройшло, як ти його переконала?

— Я нічого не робила, ми поговорили. У гори сходили.

— А тут як, місто заспокоїлося?

— Та де там, там такий гамір і... і Віктор повернувся, сюди він не прийде, він знає, що ти зі мною, додому не повернувся, ночує в готелі.

— Ви не бачилися?

— Поки ні, але я не побіжу до нього, як його сучка...

— Припини! Він ніколи б не назвав тебе псом жіночого роду.

Назар легко посміхнувся та прошепотів:

— Ого, сонце, відколи ти слівце підбираєш?

— Петрович, я не можу його засмутити.

Цілий день Петрович виконував відмінну роль бармена. На вечір Дор присіла до барної стійки, опустивши голову.

— Втомилася? — запитав Петрович.

— Не те щоб, але все так заплутано.

До барної стійки підійшов молодий хлопець.

— Пиво і для дівчини бурбон чистий.

— Ваше пиво, — сказав Петрович, — а для дівчини лимонад.

Хлопець глянув на Петровича, а потім на мене.

— В тебе все добре?

Я підняла голову.

— Мажор, рада тебе бачити, дякую, — я посміхнулася до Петровича, — я буду лимонад.

— Невиправне дівчисько, — пробурмотів Петрович та пішов на склад.

— Відколи? — він поглянув на мій лимонад.

— З Петровичем краще не сперечатися. Так скажи, Мажор, якого милого ти тут? Ти ж для батька копаєш, знаєш, я з тим вбивством нічого не маю. Тінь думає, що знає мене...

Мажор перебив:

— Борг віддати, — він витяг п'ять купюр по сто.

— Ти думаєш, що мене батько змусив у поліцію піти, це не так. Коли пов'язали мою подругу, її знайома мало не вмерла від передозування, ці негідники підставили цих дівчат, руда потрапила в тюрму, про це ти добре знаєш, а мою кохану знайшли в лісі, сказали, що сама, я не вірю.

— Розумію, — сказала я, — слухай, Мажор, коли «та противна» була в мене з обшуком, скажи... — я зупинилася, думаючи, як правильно запитати, — вона щось забрала, не знаю, якісь речі, документи або ще щось?

— Ні.

— Ти впевнений?

— Нічого не було, зазвичай усі докази по справі оформлювати кидають мені, як стажеру, вони ще досі мене таким бачать. Вона нічого не давала, це точно. Щось у тебе пропало в цей день?

— Не те щоб, але по старій дружбі, якщо щось спливе, скажи мені.

— Добре, — він допив своє пиво, — бувай, Дор, і не гони тим своїм байком, я бачив твої нічні поїздки.

— Звичайно, пане поліціянте, слухаюсь.

Він посміхнувся.

— Це що за малий? — спитав мене Петрович.

— Син Тіні.

— Це той бешкетник, що поцупив у мене з СТО байк?

— Той самий.

— Він поліціянт, що сталося, він на себе не схожий, як же його девіз "паленої гуми і перегонів"?

— Не знаю, та... але ми часом робимо дурні речі, така у нас натура.

***

В ресторані було кілька гостей, зал був напівпорожній. Я Богдана побачила одразу, як він зайшов у двері.

— Екстремал, який вітер тебе сюди заніс? А як же це місце найбільш недоступне? — я обійняла його. — Рада тебе бачити в гарному гуморі.

— Ми можемо поговорити? — запитав Богдан.

— Так, звичайно, пройдімо за вільний столик.

Петрович приніс зелений чай для мене:

— Бажаєте щось? — спитав він у Богдана.

— Те, що дівчина, дякую.

— Твоя взяла, ти мала рацію, — сказав до мене Богдан.

— В чому? Зазвичай я завжди права, — я засміялась.

— Ці люди забувають усе, якщо трапляється щось жахливе. Всі вже забули про тих засранців, що познущалися з мене. Вони не отримали по заслугах, це розчаровує, але принаймні я можу повернутися на роботу. Ніхто вже не шепчеться за спиною, все місто гуде про вбитого чоловіка, що знайшли в річці за містом.

— Я тобі казала, ні, — я зітхнула. — Це казав бурбон.

Петрович подав зелений чай Богдану та суворим поглядом глянув на мене, від чого аж мурашки побігли по моїй спині.

— Це було в минулому, — я звернулася до Петровича.

— Ти готовий до школи? — запитала я Богдана. — Ті діти такі не те, що ми були в дитинстві.

— Діти як діти, просто батьки піднялися по харчовому ланцюжку цього міста, і дозволяють тим шмаркачам думати, що все купляється і продається. Ось бачиш цього? — він махнув головою в напрямку дверей, де заходив уже мені знайомий бармен-барига, якого я нещодавно прогнала. — Цей екземпляр — доказ моїх слів. Батько священник у нашій церкві, в минулому був відомий на все місто психологом. Не знаю, чого пішов в релігію, можливо, гроші більші, але подейкують, що деякі діти наших чинів ходять на терапію до нього. А син працював тут і його прогнали не через погано зроблену каву, але ти вже це знаєш.

Петрович підійшов до хлопця, той скавчав, просився поновити на роботі, але Петрович прогнав його, як наказав Назар. Я махнула до Петровича рукою:

— Можеш покликати цього хлопця і…

Петрович перебив:

— Наказ його гнати під хвіст та гриву.

— Будь ласка.

Петрович наздогнав хлопця, провів на кухню:

— Будеш мити посуд. Якщо я дізнаюся, що ти барижиш, я не подивлюся на Дор і здам тебе копам з бельбахами.