Історія Дор. Кинджал смерті

Для Максима слідчі дії були звичною справою. Він знав усі процедури:



- Внесення даних про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань


- Відкриття кримінального провадження слідчим


- Огляд місця події, затримання підозрюваного, допити, обшуки, вилучення речових доказів.



Якщо знайдено тіло, шукайте свідків, родичів або друзів жертви. Імовірно, хтось із близьких може бути убивцею. Виконувати всі ці процедури легко, коли вони тебе не стосуються особисто.



Але коли няня твоєї дитини не відповідає на дзвінки, і ти мчиш додому, боячись найгіршого, відчиняєш двері, біжиш до дитячої, і на мить полегшення приходить, коли бачиш, що дитина спить і все гаразд. Коли приходиш до тями, тебе охоплює роздратування через недбальство няні, ти береш сонну дитину о 7 ранку і везеш її через все місто до своєї сестри. Це доводить тебе до шаленства, і ти готовий роздерти ту жінку на шматки!



Максим повернувся на роботу. Вже в відділку знали, що він знайомий з жертвою, бо її телефон фіксував його дзвінки. Його попросили поговорити зі слідчими та впізнати тіло жінки. Коли твої колеги тебе підозрюють, це неприємно, але коли ти розумієш, що можливо причетний до її смерті, це нестерпно. Ти шукаєш усі можливі пояснення, чому це сталося з тобою. Тебе лякає думка, що це могло статися з твоєю дитиною. Ти не уявляєш, що було б, якби з нею була твоя дитина. Він згадує, де був, коли її вбивали, де був, коли його маленька дівчинка була сама, замкнена у домі, що могло статися, якби вона прокинулася без нагляду. Він сидів у відділку, переглядав старі документи, пив каву, щоб якось дотягнути до ранку, а тим часом жінка, яка мала пильнувати його дитину, десь там лежала у рові, стікаючи кров'ю.



Макс ретельно вивчав справу вбитої, вчитуючись у кожну деталь. Він годинами вдивлявся в стос документів, фото з місця злочину, намагаючись зрозуміти, чому вона не викликала поліцію і не повідомила йому. Судмедексперт сказав, що вона стікала кров'ю понад пів години, а телефон був у неї в кишені — достатньо було лише набрати 102. Коли з'явилися нові дані, начальник Максима скликав усіх детективів, які працювали над справою, і оголосив про результати токсикологічного аналізу. Виявилося, що жінку спочатку приспали, а потім закололи. Рана мала ширину 15 мм і пройшла прямо в черевну порожнину, пошкодивши печінку, що призвело до масивної кровотечі.



Маленька Ліля перестала розмовляти, з кожним днем все більше замикалася в собі. Він не розумів, чому дитина так поводиться, але психолог з його відділу порадив змінити її оточення. Розпитавши, чого хоче дівчинка, вона намалювала будинок, в якому вони жили до переїзду у Львів. Порадившись із сестрою, Максим вирішив, що вони повернуться у своє рідне місто.

Розслідування не просувалося, Максим зателефонував своєму давньому другові Віктору, який розповів, що у них також трапилися подібні вбивства з аналогічними пораненнями. Відтак Максим переконав свого начальника зв'язатися з начальником міста Яр для спільної роботи над цими справами. Все було погоджено, залишалося лише підписати документи на переведення, що займе приблизно кілька днів. Максим ненавидів бюрократію, але не мав вибору, крім як чекати та вивчати документи і переглядати години відео, які все одно не приносили прогресу у справі.



***

Віктор увійшов у двері ресторану, першими його словами були:



— Він повертається.



— Хто? — запитав Назар.



— Макс.



— Ні, ні, як мені його захищати, якщо він повертається? — Я взялася за голову руками.



— Він не повинен сюди наближатися, це місто запалає, якщо Олег не візьме під контроль родовище. Скоро уряд дасть дозвіл на видобуток літію. Не треба, щоб наші слабкі місця були на видноті.



— Це наказ його керівництва. — почав розповідати Віктор — У них подібне убивство, як у нас, гадаю...



Віктор на хвильку зупинився.



— Він сам захотів повернутися, думаю, через дитину. В неї проблеми, вона не хоче там жити, марить повернутися у свій дім.



— Буде нелегко, але ми маємо їх захистити. І ще ми повинні підтримувати один одного, що б там не творилося. І до лихого, знайдіть вже хоч щось на того маніяка! Поліція не хоче напружуватися.



— Чому ти на мене так дивишся? Я лише роблю експертизу по загиблих, я патологоанатом і не приймаю ці кляті рішення. Я не можу керувати слідчими.



— Олег не дасть слабину? — запитав Назар.



— Не хвилюйся, він не зрадить нас, усе буде гаразд. Сім'я не нападе на нього, допоки я контролюю їхні рахунки.



— Чорт, Дор, ти втратила кинджал. Думаєш, вони будуть спокійні, якщо..

— Ніяких "якщо". Все буде як треба. Ви маєте знайти хоч щось на цього маніяка і не хвилюватися про те, що від вас не залежить.



— Куди це ти йдеш?



— Мені треба подихати. Як тільки Макс приїде, візьміть його під охорону, але так, щоб він не знав.



Я сіла в авто, завела машину і поїхала. Проїхавши кілька кілометрів, мене підрізав чорний Порш.



Недоумок! — подумала я.

Я зупинила авто, вийшла.



— Ти що робиш?



— Мені треба поговорити з головою сім'ї.



— Ха-ха, боюсь, у мене погані новини.



Я підбігла до нього і влупила йому в щелепу. Він упав.



— Підіймись, поглянь на мене! Прокуроре, займись цими злочинами! І не марнуй свій час на ілюзії.



— Про що ти?



Я глибоко дихала, дивлячись на цього недоумка. Ці люди прогнили, готові повзати на колінах, навіть такі успішні, як головний прокурор. Мої очі наповнилися сльозами, які почали некеровано литися, а я не могла стримати сміх, що виривався з мене.



— Геть, забирайся з моїх очей!



Я повернулася до своєї машини, відчуваючи адреналін у крові, і рвонула вперед. Шини, розігріті від тертя об гарячий асфальт, почали шипіти, залишаючи за собою тонкий слід гуми. Відчуття було таке, ніби я лечу, а кожен поворот керма відгукувався скрипом і гудінням двигуна.

***

Ти йдеш на побачення? — повідомлення від Назара.

«Іду» — я відправила Назару таку відповідь. Я не хотіла ніяких побачень, але Назар примусив мене, переконавши, що мені це конче треба. І в якійсь секунді я подумала: а чому б ні? На ранок я повернулася в ресторан, і Назар чекав на подробиці.

— Привіт.

— Привіт.

— Вікторе, ти на роботу не йдеш? — запитала я.

— Підвіз Назара і на чашечку кави заскочив. Він пішов у кабінет, зараз повернеться.

— Між нами мир.

— Я з тобою не воював. Ти злилася на мене через дитину.

— Ти не повинен був вплутувати Макса.

— Послухай, я маю подбати про спадкоємця. Я не хочу, щоб у майбутньому сім’єю керували діти твого брата або цих близнюків. Та й Падре може склепати дітлахів. Ліля очолить сім’ю після Олега, а її батько гарно її виховає та підготує, ми всі прослідкуємо.

— Вона ще дитина.

— Усі ми були дітьми.

Віктор почув кроки Назара.

— Так, ми змінили тему.

— Ну, як твоє побачення? — запитав Назар.

— Усе ідеально — я зупинилася.

— Але... — додав Віктор.

— Але я стара для цієї ролі.

— Припини.

— Богдан... він хороший, він поводився як джентльмен. Ти уявляєш, він приніс квіти. Ти знаєш, коли все гарно, наче в кіно з бантиками і рожевими поні, аж млосно.

— І чим він тобі не підійшов? — запитав Назар.

— Розумієш, він мене не бісить.

— Не бісить? Чуєш, Вікторе, то тепер, щоб людина тобі подобалася, треба, щоб вона тебе вибішувала?

— Чого тепер? Це завжди так було — Віктор посміхнувся.

— І я тебе бісив?

— Ще як.

— І коли це було?

— Коли, коли... — я посміхнулася. — Ти не помічав нічого.

— Твій погляд... ти не був такий милий зі мною, як з гостями ресторану, коли подавав чашку або склянку на барі, а на мене ти дивився як відлюдник і ні разу не посміхнувся.

— Ніколи такого не було — стверджує Назар.

— Було, друже, було. — я підтвердила слова Віктора.

— І що ти зробив?

— Він заставив тебе дивитися таким поглядом, як це цуценя - я показала на маленького песика Джека.

— Я так не дивлюся.

— Дивишся, любий, в тебе погляд як в цих анімешних героїв.

Задзвонив телефон.

— Відповідай, капітан викликає.

— Зараз буду — сказав Віктор по телефону.