Історія Дор. Кинджал смерті

У понеділок вранці Дор прочитала записку й спробувала діяти за вказівками, але просто сидіти й відпочивати було для неї надто складно. Тож вона сіла на байк і вирушила на роботу. По дорозі, на світлофорі, її підрізав інший мотоцикліст — чорний мотоцикл із прихованими номерами. Дор намагалася наздогнати порушника, але несподівано шлях їй перегородила жінка з візком, повним різного мотлоху. Через різке гальмування її телефон випав і розбився об асфальт. Їй не залишалося нічого, окрім як їхати до майстерні, щоб полагодити його.

Максим сидів за своїм столом, гортаючи файли по справі Рудої, коли рація ожила: за містом виявили розбитий мотоцикл, водійка — жінка — загинула на місці. Лариса виїхала на виклик, щоб оформити ДТП. За якийсь час на базу надійшло нове повідомлення: аварію перекваліфікували на вбивство, потрібна група криміналістів.

Тінь вийшов із кабінету й наказав Максиму приєднатися до команди — його інтуїція підказувала, що з цією аварією щось нечисто.

— Жінка, приблизно 30–35 років, — сказав він — загинула за дивних обставин. Особлива прикмета — татуювання ножа на передпліччі, — додав.

Максим почув це й похолов. Він зателефонував Мажору, той підтвердив слова капітана.

— Хто вона, ти знаєш? — запитав Максим.

— Ні, обличчя сильно пошкоджене, я б сказав, стерте об асфальт, — відповів Мажор.

— Перевір її спину, — благав Максим, біжучи до машини.

— Не можу, чекаємо криміналістів.

— Глянь, це може бути вона! — наполягав Максим.

— Дор?

— Так, вона не відповідає, мотоцикл схожий! — кричав в трубку телефона Максим.

Мажор наблизився до тіла і, закинув куртку не торкаючись жертви кульковою ручкою, запитав:

— І що я тут маю побачити?

Потім додав:

— Нічого цікавого, лише подряпини й синці.

Максим завершив дзвінок і почав набирати Назара. Назар розказав, що на стоянці байка нема, як і машини. Максим пояснив, що взяв її авто, і попросив Назара: якщо той помітить мотоцикл або Дор, щоб одразу йому подзвонив й затримав її, допоки він не прибуде.

Максим мчав на місце аварії, одночасно перевіряючи камеру спостереження будинку. Не впоравшись із поворотом, він добряче протаранив праве крило авто. За містом, на дорозі 67, неподалік заплави, стояли поліційні машини, обмежуючи проїзд до місця аварії.

Лариса помітила чорну "Ауді", яка ледь не врізалася в поліційну машину. Водій вискочив із неї й побіг щодуху до місця аварії.

— Це не вона, — стримав Віктор Максима.

— Не вона?! Це її мотоцикл, але номери...

— Хтось зробив клон номерів.

Територію, де лежало тіло, обгородили стрічками, навколо працювали слідчі в білих захисних комбінезонах. Віктор із Мажором підійшли до початкової точки ДТП. На узбіччі лежав розбитий байк.

— Дивно, — промовив уголос Віктор.

— Що? — запитав Мажор.

Віктор нахилився, помітивши розірвану жилку, натягнуту вздовж дороги й зафіксовану між двома деревами по обидва боки.

— Малий, познач маячками, — показав Віктор на дерева та жилку. — Чого тут немає?

— Не знаю... Крові? Якби жертва не впоралася з керуванням, тут мав би бути шлейф крові. Ти ж бачив, що з її обличчям — вона добряче ковзнулася по асфальту. Де краплі крові?

— Припускаю, що вона вже була мертва. Хтось це підлаштував?

Віктор підійшов до групи криміналістів.

— Можу сказати, що думаю, але майте на увазі: це лише попередні припущення. Точні відповіді з короткого огляду отримати неможливо.

— Ми уважно слухаємо, — відповів один із поліціянтів.

— Це постановка.

— Що? — перепитав хтось.

— Крові на дорозі немає, її тягнули вже мертвою. Вона померла приблизно дві-три години тому, — він присів біля тіла, показуючи рукою. — Трупного задубіння ще немає, воно настає через три години після смерті, але температура тіла вже знизилася на два градуси. Тіло остигає приблизно на градус за годину. Враховуючи сьогоднішню температуру, можу сказати точно: смерть настала між 10:30 та 11:30. І точно не в ДТП. Бачите? — він показав на її шию.

— Слід.

— То жилка, яку ти знайшов, — це вона нею...? — запитав Мажор.

— Ні, та жилка між деревами — щоб нас заплутати. Якби вона була на мотоциклі, шию б їй розрізало. А тут слід удушення.

Думаю, вона сиділа нерухомо, і хтось її душив. Бачите сліди? Вони йдуть від низу горла вгору, а ззаду підіймаються до потилиці, — Віктор нахилив голову жертви, щоб показати.

— А що з її волоссям? — запитала Лариса.

— З волоссям? — перепитав Максим.

— Тут усе зрозуміло: жодна жінка так би себе не постригла. Воно обрізане якось незграбно.

— Цілком згоден, — кивнув Віктор. — Чоловікам це не одразу впадає в око, але стрижка неакуратна.

Віктор звернувся до Мажора:

— Допоможи зняти куртку.

Вони обережно стягнули куртку з руки жертви.

— Чому вона одягнена наполовину? Одна рука відкрита, а друга в куртці, — здивувався Мажор.

— І мені це цікаво, — відповів Віктор. Він узяв спиртовий розчин, протер татуювання ватною паличкою — і воно почало стиратися.

— Це фарба.

Віктор відвів Максима вбік:

— Занадто багато схожості з нею.

Максим кинувся до машини.

— Куди це він? — запитала Лариса.

— Капітан викликав, — пояснив Віктор. — Давайте до роботи. Пакуйте тіло, на горизонті гроза насувається, досить час гаяти.

---

Максим забіг на кухню. Я стояла біля мийки, миючи посуд. Раптом я відчула, як мене хтось міцно обняв ззаду. Я глянула на руки, що обіймали.

— Ти чому не на роботі? І звідки такі ніжності? Щось у лісі здохло? — я обернулася до нього.

Він поцілував мене, так і не промовивши ні слова.

— Ей, що відбувається? — я відсунула його на відстань витягнутих рук.

— Я згоден, — сказав він.

— Згоден?

— Бути з тобою.

Не такого я чекала, це точно. Я все робила, щоб я йому спротивилась.

— Але є одне правило, — продовжив він, — ніяких вистав і гулянок з ким попало. Тільки ти і я, тільки ми. Ти згодна?

У мене пересохло в горлі, я ледве отямилася від почутого.

Я не встигла відповісти, а він нахилився, поцілував мене — легкий дотик губ, — і зник у ресторані.

***

Присутність офіцерів поліції на вулицях міста була сумним нагадуванням про все, що сталося. Це місто побачило забагато смертей за цих два місяці.

***

— Чому ти сидиш надворі? — запитав Максим, вийшовши з машини. — Холодно, та й уже глибока ніч. Комендантську годину мер запровадив через ці вбивства.

Він підійшов до альтанки, де я сиділа, і приліг поруч, поклавши голову мені на коліна. Я погладила його по волоссю:

— Ти б розповів мені про аварію на 67-й? Ти тому…

Він перебив:

— Я не хотів, щоб ти хвилювалася.

— У нас останнім часом погано виходить не хвилюватися, — відповіла я, відпила теплого чаю з термоса й простягла чашку Максиму. — Тобі варто повечеряти. Дитина поїла й спить.

Він поглянув на мене з підозрою.

— Не дивись так. Їжа з ресторану.

— Тобі Віктор сказав?

— Ні, не Віктор. Ти погано думаєш про мою сім’ю. Ми вміємо мовчати, коли треба, і зраджуємо тих, кого любимо, якщо це необхідно. Тінь дзвонив.

— Капітан? — здивовано перепитав він.

— Ага. Питання таке: чому він у цій грі й на чиєму боці? Як гадаєш, чому Віктор підтримав мене? Він міг обрати сильнішого кандидата, а вибрав мене.

— Він любить тебе як сестру.

Я засміялася:

— Сім років тому він був слабким між інших в сім’ї. І вибрав слабшу за себе — так він думав. Може, й досі так вважає.

— Але це нелогічно.

— З погляду психології — можливо, але дієво. Слабкими легко керувати.

— А Назар? Хто він у твоїй ієрархії?

— Що ти маєш на увазі? Чи він за мене? — Максим кивнув. — Цього я не знаю, але шанси в мене слабкі.

Я обняла його.

— Знаєш, людьми керує прагнення. Прагнення підкорювати світ, контролювати інших. Ми за природою хижаки зі своїми амбіціями. І скільки б ми не мали, нам завжди мало: мало грошей, мало влади, мало життя. Ми перегриземо горло будь-кому, якщо це нам вигідно. Завжди підіймаємо ставки, навіть ризикуючи загинути. Іноді вночі я думаю, що все могло бути інакше. Я могла б усе змінити. Могла погодитися на пропозицію адвоката, могла виїхати з цього міста чи навіть країни. Жила б собі гарно десь біля океану. Сімнадцять років тому в мене був непоганий рахунок у банку. Якби я зникла тоді все би було по іншому. Можливо, моя подруга не померла б…

— І ми б ніколи не зустрілися, — додав він.

— У тебе було б нормальне життя.

— Це не так. Ти помиляєшся.

— Хотіла б я помилятися, але, на жаль, це правда. Чому ти не віддав кинджал? Вони б відчепилися. Думаю, ще й добре заплатили б. Ти міг би отримати набагато більше.

— Навряд чи я позбувся б твоєї сім’ї. Вони надто люблять усе контролювати. Що цінного в тому кинджалі?

— Він — важливий інструмент. Буде у твоїх руках — виживеш. Якщо ні… станеш їхньою здобиччю. Сім’я для нас як наркотик: ми залежні один від одного, але вона нас убиває. Карта пам’яті, яку я сховала, захистить нас.

— Захистить?

— Гроші на тих рахунках — занадто мало, щоб мене позбутися, але забагато, щоб вони їх втратили.

— Що?

— Якщо зі мною щось станеться, усе пропаде, і кожен у сім’ї втратить усе, що має. Знаєш, у чому моя проблема?

— Про що ти?

— Я занадто слабка, щоб зруйнувати все, що вони збудували. Ця слабкість переслідує мене усе життя. Ти був правий: я ніхто в цьому житті. Якби не вони, я — просто дівчисько зі страхами. І це не вони мене такою зробили — я народилася такою. Ці страхи керують мною і роблять жорстокою. Сімнадцять років тому, якби я не боялася й зізналася в убивстві, усе б змінилося. Як думаєш, чи я б стала хорошою людиною якби я обрала правду, а не сім’ї? Якби я залишилася Дарією Шевченко — школяркою, яка бігала вулицями в пошуках місця для графіті, — ким би я була тепер?

Максим встав і подав мені руку.

— Ідемо, вже надто холодно.

Він чекав на їжу, яку я розігрівала. Раптом я почула стогін із його комп’ютера. Він сидів перед старим ноутбуком. Побачивши, що я помітила, швидко натиснув кнопку — диск висунувся, і Максим його розломив.

— Що це було? — спитала я.

— Нічого важливого. Щось по справі, яку ми ведемо.

— Що за справа? Ти мене за ідіотку маєш? Думаєш, я не впізнаю свій голос?

— Давай, що ти там такого побачив? — я кивнула на уламки диска.

— Думала, такими дисками вже не користуються.

— Там ти… — почав він.

— Ну?

— З… це з тюрми… ти і якийсь чоловік, — поспішно сказав Максим. — Ви точно не книжку читаєте.

— І це все, що ти побачив? Трахтібиідох і… — я захихотіла.

— Вибач, — стримувала себе. — Як виглядав той чоловік?

— Яка різниця, як той мудак виглядав? Чому мені це підкинули?

— Ну, не мудак він, це точно, але дурник трохи, — усміхнулася я.

— Хтось хоче тебе налякати, — сказав він. — Ти це розумієш? Це відео — не просто так. Хтось хоче нас посварити.

— Дурні вони, якщо обрали такий примітивний спосіб.

— Якщо в них є копія, ти не боїшся, що це десь спливе?

— Я — ні. А ти?

— Я? — перепитав він.

— Ну?

— Це ж не мене там ти тра … — вигукнув Максим, але я затулила йому рота рукою.

— Тихо, дитину розбудиш! Стривай, що тебе тривожить? Що хтось це побачить, чи…

— Неважливо, — перебив він. — Що було в минулому, те там і лишиться.

— О мій Бог, — я схопилася за голову, — ти ревнуєш! — усміхнувшись. — Просто ревнуєш! — я розсміялася щосили.

— Я йду спати, — Максим попрямував до дверей.

— Чекай, — я схопила його за руку. — Вибач, поговорімо спокійно.

— Немає про що говорити.

«Тут ти помиляєшся», — подумала я.

— Що ти побачив на відео?

— Тебе.

— Це я вже зрозуміла.

— Хочеш, щоб я все переказав? — перепитав він.

— Ну, переглянути не вийде — ти ж розтрощив диск, — пояснила я.

— Ти там… красива… Його руки вільно гуляють по твоїй талії.

— О, це вже цікаво. Ти злишся через це?

— Ти йому довіряєш?

— Ой лишенько, сонце, як ти накрутив! Ти ж поліціянт, а зір у тебе нікудишній. Дивився відео й не помітив головного.

Він глянув на мене з цікавістю.

— Давай за порядком : хто він, як виглядав?

— Це має значення?

— Якби уважно подивився, то зрозумів би.

Я взяла його за руку й підвела до стіни.

— Стій тут.

Поставила телефон на шафку навпроти, увімкнула камеру й підійшла до нього.

— Похилися назад.

— Що ти задумала? — запитав Максим.

— Не хвилюйся, постій секунду, і все, — я повернулася до телефона, зупинила запис і простягла його Максиму. — Дивись, що тут бачиш.

— Ти і я, — відповів він.

— Ні, що бачиш, не знаючи, що це ми?

— Жінка стоїть спиною до камери, навпроти чоловік.

— Який чоловік?

— Звідки мені знати? Обличчя не видно, але точно чоловік — статура чоловіча, руки великі.

— І?

— Але ж… за ці п’ять років я добре пам’ятаю…

— Це було після поранення. Мій мозок не реагував так, як зазвичай. А ти не помітив, що твої руки звільнилися?

— Гаразд, припустимо, це був я. То який сенс мені це надсилати?

— Не знаю. Може, сподівалися, що ти повіриш і втечеш із міста? Чи розізлишся й придушиш мене? Думаєш, я знаю, що в того психа в голові?

— Ти куди? — запитав він.

— Спати. Досить розмов, — я пішла до спальні, але Максим наздогнав мене.

— А як щодо нас? Тобі не треба спати там, на тому матраці.

— Ти розумієш, що пропонуєш? — перепитала я. — Я не змінюся. Завжди житиму з цим. Мушу контролювати, і ці наручники завжди будуть на твоїх руках, коли ми… — я важко зітхнула.

Він обняв мене.

---

— Хто там? — пробурмотіла я, ще не прокинувшись, поправляючи подушку.

— Спи, сонечко, — Максим підтягнув ковдру, накриваючи мене щільніше.

— Одягни хоч сорочку, надворі ж жовтень.

Дзвінок на брамі не переставав дзижчати.

— Та йду я вже! Йду! — пробурмотів Максим, спускаючись сходами.

— Чого вам? — вигукнув він із порога.

— Ти? — здивовано запитав Богдан, глянувши на нього — Ви помирилися?

Максим спросоння не зрозумів і перепитав:

— Про що ти?

— Дор казала… Ти їй пробачив, пробачив це все?

— Про що ти, чуваче?

— Це не важливо, — Богдан простягнув букет. — Це для неї. Як їй набридне гратися в сім’ю, нехай подзвонить.

Максим відштовхнув його, але той схопив Максима за руку.

— Ти чого? — вигукнув Максим. — Зуби зайві маєш?

— Ви одружені? Ха-ха! Вона казала, що ніколи не вийде заміж, що дорожить свободою і не стерпить стосунків.

— Послухай, — Максим пильно глянув на Богдана, — не приходь сюди, букети свої не присилай, не лізь у мою сім’ю. Я сам розберуся зі своєю жінкою і з тим, що вона цінує.

Максим закрив браму.

Я взяла телефон, зайшла в систему спостереження й побачила, як Богдан сідає на мотоцикл і від’їжджає. Максим підняв букет із землі й пішов до сміттєвого бака. Я поклала телефон і зручніше вляглася в ліжку.

Максим повернувся у будинок, узяв телефон із куртки на кухні й набрав Мажора.

— Привіт, малий. Можеш у базі перевірити одну людину, але не вводячи офіційно?

— Так, — одразу погодився Мажор. — Кого шукати?

— Богдан, місцевий вчитель. Це, на жаль, усе, що я знаю. Молодий, років двадцять сім. Якщо дізнаюся щось іще, скину тобі повідомлення.

Максим піднявся до спальні та прошепотів:

— Там така холоднеча,словами не передати.

— Ти що, напівголим ходив? Хто приходив у таку рань?

— Помилилися адресою. Ти обнімеш мене?

— Звичайно, — я обняла його. — Тобі на роботу не треба?

— Ні. Тінь наказав пильнувати тебе.

— Що?

— Поговорімо про це за сніданком, а зараз просто засинай, ще надто рано, враховуючи, коли ми лягли.

— Ага, — мої очі злипалися, відчуваючи його серцебиття та спокійне дихання.

Я прокинулася десь о десятій побачила Джека, який грався, покусуючи одну з іграшок Лілі. Я встала, одягнула одну з сорочок Максима й спустилася на кухню. Він підійшов і поцілував мене.

— Дитина може зайти, — прошепотіла я.

— Вона в садку, тож ми можемо…

Він підхопив мене піднявши, і не переставав цілувати.

— Що будемо їсти? Як щодо сирників? - запропонував Максим.

— Ти і їх навчився готувати?

Він посміхнувся.

— А що мені було робити ці два роки як ти мене ігнорила.

— Вибач…

Він усміхнувся.

— Припини. Я тобі казав: усе в минулому, є тільки зараз.

---

Телефон задзвонив. Максим кинувся до нього — його злякало те, що він побачив.

— Що там?

— Та так, по роботі.

— Ей, — я підійшла до нього, узявши його за руку, — ти блідий, як стіна, і не бреши мені, що це по роботі. Я тебе знаю. Що трапилось?

— Віктор прислав фото з розтину жертви.

— І що тебе так налякало?

— Її рани… вони такі, як у тебе.

— Та не може бути!

— На жаль. Я знаю кожен сантиметр твого тіла, і повір, вони повторюються.

— Покажи фото.

— Не треба, я не хочу, щоб ти це бачила.

Я простягла руку, показавши, що не відступлю.

— Нічого схожого, ось поглянь: на нозі ззаду в мене немає сліду від рани, та й вона не схожа на мене.

Він обійшов мене ззаду, підняв сорочку, оголивши мої сідниці, і доторкнувся до ноги позаду.

— Поглянь, це свіжа подряпина, така ж, як у жертви.

— А точно, я й не помітила. Поранилась, це певно до байка. Почекай секунду… — я ледь приходила до тями, усвідомлюючи, що це може означати. — Хто знає про такі деталі?

— Не знаю. Може, той, хто добре тебе розглядав голою, — запитав Максим із нотками ревнощів.

— Ех, блін, ти знову за своє, — я вже роздратовано відповіла. — Ти її убив? — викрикнула я.

— Ну, не треба, це не смішно. Убивця зробив твою копію з бідної жінки. Є ймовірність, що він спершу мав із нею статевий акт. Вона була проституткою, і я не думаю, що ми дізнаємось, чи це був злочинець, чи клієнт. Але Віктор не знайшов жодного генетичного матеріалу, щоб хоч якось наблизити нас до вбивці. Лишається одне, — він поглянув на мене, — він добре тебе знає. Я б сказав, досконало.

— Але ж я…

— Мені байдуже, хто це був. Я лише хочу знайти того психа.

— Ой, лишенько. Ти мені не віриш?

Я вийшла з кухні.

— Та не було нікого! Послухай, забудь усе, що я казала. Чорт, це завжди був ти!

Я вибігла на подвір’я.

— Куди ти?

— Мені треба подихати! — я сіла на байк.

Максим заблокував браму на пульті управління.

— Ти так хочеш їхати в одній сорочці, коли за тобою полює маніяк?

— Чорт, і тут ти правий, — я злізла з байка та побігла в гараж. Узявши пляшку бурбона, який ще був схований, семирічної витримки, відкрила її й почала вливати в себе.

Максим підбіг і вирвав пляшку.

— Досить!

Я почала схлипувати, сльози виступили на очі.

— Я ненормальна, чуєш? — я ударила його в груди. — Нічого не було, я намагалась, чуєш? Але, глянувши в їхні очі, я лише бачила переляк. Переляк в їхніх очах! Така я ненормальна! Чому ти не боїшся мене? Скажи, якого біса ти так дивишся? Чорт, мені зараз голову зірве! Ти маєш жахатися! Я божевільна! Я ледь не спалила єдину людину, яка мене любила! Я стала вбивцею в сімнадцять, а через десять років по тому я прикінчила брата своєї першої жертви! А ще Руда… Я забрала в неї дитину, і врешті вона загинула від того маніяка. Я не захистила її! Це через мене з нею таке сталося! Якби я не вбила її братів, вона б не пішла на слизьку доріжку, не стала б залежною від наркотиків, і ця дитина жила б зі своєю матір’ю! Я монстр, а ти тримаєшся за мене, прокляття! Не дивись так на мене!

— Ш-ш-ш, — він обняв мене. — Ти не монстр. Ну, хіба трішки, — він засміявся, і я посміхнулась. — Ти все зробила, щоб захистити Руду, і ти не винна. Я тебе не покину, запам’ятай це. Є лише ми в цьому світі. Зрозуміло?