Історія Дор. Кинджал смерті

Інколи Дор робила багато помилок. А інколи вона вважала, що її життя — це суцільна помилка.

***

Максим разом зі слідчою групою ретельно аналізував записи з вуличних камер відеоспостереження, щоб відстежити переміщення жертви та встановити її маршрут. Вони переглядали кадри у високій роздільній здатності, фіксуючи кожен момент, коли Руда з’являлася в об’єктивах камер, і відзначали точний час на тайм-кодах. Руда вийшла з ресторану о 19:12, пройшла дві вулиці — Садову та Мазепи, — а потім звернула в провулок із назвою Затишний. На записах із камери на розі провулка було видно, як вона зупинилася на мить, оглянувшись, після чого її силует зник із поля зору — слід обірвався, і вона наче провалилася крізь землю.

Лариса припустила, що жертва могла зайти до одного з будинків у провулку, можливо, через незачинені двері або навіть силоміць. Щоб перевірити цю версію, група розділилася: Максим із двома оперативниками почав обшук під’їздів і підвалів, а Лариса з експертом-криміналістом оглянула прилеглі двори на наявність слідів боротьби чи інших доказів. Обшукавши всі шість будинків у провулку, вони натрапили на крихітні, ледь помітні залишки крові на бетоні в підвалі будинку №14. Кров була частково затерта, але кілька крапель збереглися в тріщинах підлоги. Експерт одразу взяв зразки для ДНК-аналізу, а також сфотографував місце знахідки під різними кутами, використовуючи ультрафіолетове світло для виявлення можливих прихованих слідів.

Цілий день слідча група опитувала жителів цього будинку та прилеглих будинків. Максим і Лариса ходили від квартири до квартири, показуючи фотографію жертви та розпитуючи, чи не бачив хтось підозрілих осіб чи автомобілів у провулку. Дехто з мешканців згадав про припаркований напередодні фургон без номерів, але точного часу чи опису водія ніхто не надав. Паралельно інша частина групи переглядала додаткові записи з камер на сусідніх вулицях, намагаючись знайти цей фургон або будь-які інші аномалії. Увечері криміналісти провели додатковий огляд підвалу будинку №14, використовуючи спеціальні реагенти для виявлення прихованих відбитків пальців і слідів взуття, але результатів це не дало — жодних підозрілих людей чи машин, які б чітко вказували на злочинця.

Зібравши необхідні зразки, свідчення та фотофіксацію, вони повернулися до відділку для аналізу зібраних матеріалів. У лабораторії почали термінове дослідження ДНК із крапель крові, а аналітики обробляли записи камер, застосовуючи програмне забезпечення для розпізнавання облич і номерних знаків.

Ресторан був порожній, лише легкий гул кондиціонера порушував тишу в залі. Бувають такі дні, особливо в перші дні жовтня, коли гостей немає зовсім, і нічого не залишається, як просто чекати закінчення робочого дня, перебираючи в голові плани на завтра чи гортаючи стрічку новин у телефоні. Дор, сидячи за барною стійкою, переглянула контракти, які прислав Олег їй на пошту ще зранку. Усе йшло так, як він задумав: новий завод на Польовій, що мав стати сучасним виробничим центром із новітнім обладнанням, уже готувався до початку будівництва — техніка гуділа, а перші котловани вже викопали. Старий м’ясокомбінат, який роками стояв занедбаним на околиці міста, був викуплений у старих власників за вигідною ціною та офіційно перейшов до рук ПП «Оберіг», обіцяючи нові робочі місця та пожвавлення економіки району.

До завершення робочого дня залишалося три години. Дор прибрала літній майданчик, протерла підлогу та полила квіти. Надворі вже сутеніло, коли до ресторану завітала група місцевих лікарів, які святкували день народження одного з колег. Їхня поява оживила атмосферу закладу, принісши довгоочікувану роботу та дохід. Гості весело проводили час, а за годину до них приєдналися ще люди, і зал закладу почав гудіти, мов мурашник. Відвідувачі насолоджувалися їжею, напоями та розвагами, аж поки один із чоловіків через необережність не розбив склянку.

— Усе гаразд, я приберу, — сказала я, підходячи до столика.

— Вибачте, — промовив він. — Я компенсую збитки.

— Та нічого страшного, це лише склянка, — заспокоїла я.

Я повернулася за барну стійку. Чоловік, який щойно вибачався, підійшов слідом.

— Пиво. А що питимете ви?

— Ось, будь ласка, — я поставила перед ним келих пива, — дякую, але я за кермом.

— Тоді, можливо, келих червоного вина, коли будете не за кермом? — запропонував він.

— Побачення? Це не для мене, я не ходжу на побачення, — відрізала я.

— Зрозумів, — відповів він, повільно відходячи від стійки.

— Хоча… — я хитро примружилась, і він миттю обернувся, сповнений надії, — як щодо того, щоб просто розважитися? Без усіляких там серйозних планів?

— Ого! — вигукнув він, його обличчя осяяла широка усмішка, очі спалахнули захватом.

— Після роботи, десь за дві години, я буду вільна. Не люблю готелі, тож можемо поїхати до мене.

— Домовились, — кивнув він, повертаючись до своїх колег.

Після виснажливого робочого дня, коли ноги гуділи від біганини між столиками, я попрямувала до свого байка, припаркованого біля тротуару під мерехтливим світлом ліхтаря. Вечірнє повітря було прохолодним, із легким присмаком дощу, що збирався на горизонті.

— Дор! — вигукнув новоспечений кавалер, його голос пронизав тишу, як постріл. Він стояв трохи осторонь, тримаючи в руках мій шолом. — Все в силі? Щодо вечора, бокалу червоного? — додав він, посміхаючись так, що на його щоках з’явилися ямочки.

Я зупинилася, обвівши його поглядом. Його волосся було скуйовджене, а темна сорочка виглядала трохи пом’ятою.

— А, так, зачекай секунду, я візьму ключі від машини, — відповіла я, кинувши погляд на свій байк.

Хлопець стояв коло мого байка, і я детально розглянула, який він високий, із широкими плечима, які натягували тканину сорочки, і очима кольору міцної кави. За мірками сучасності він був справжнім красенем. Не одна дівчина заглядалася на нього, коли він проходив повз, та на роботі медсестри та лікарки, мабуть, не давали йому проходу.

— Сідай, — сказала я, відчиняючи замок чорного «Ауді».

— Нічого собі, — видихнув він, сідаючи на пасажирське сидіння. Його очі пробігли по шкіряному салону, затримавшись на сенсорному екрані панелі управління. — То скільки заробляють тут офіціанти?

— Заробляють, — я посміхнулася, заводячи двигун, який м’яко муркотів, наче задоволений кіт. — Мені треба заїхати в ТЦ, купити корм для собаки. Ти не проти?

— Ні, — відповів він, усе ще оглядаючи салон. Я бачила захват у його очах, коли він торкався гладкої поверхні сидіння.

Зайшовши до мого дому, я провела мого кавалера на кухню. Під ногами поскрипувала дубова підлога, а в повітрі витав запах лаванди. Букет лаванди стояв у вазі на кухонному столі, а троянди, які прислав Богдан, лежали в смітнику. Я дістала з шафки пляшку бурбона, налила в кришталеву склянку з товстим дном і простягла йому.

— А собі? — запитав він, піднявши брову.

— Я не п’ю, Макс сердиться, — відповіла я, кивнувши у бік сусідньої стіни.

— Чоловік? — уточнив він, і в його голосі промайнула нотка цікавості.

— Сусід.

Я підійшла до нього ближче, відчуваючи тепло його тіла, і мої пальці ковзнули до його штанів, витягнувши шкіряний ремінь із металевою пряжкою.

— Повернись, — сказала я тихо, але твердо.

— Я на таке не підписувався, — відповів він, але в його очах промайнув вогник цікавості.

— Руки, — додала я, і він слухняно простягнув їх назад.

Я міцно зав’язала його руки ременем, відчуваючи, як шкіра натягується під моїми пальцями. Він спробував мене поцілувати, але я відсахнулася, і в цей момент пляшка бурбона, що стояла на краю стола, грюкнула об поверхню. Темно-золотиста рідина розпливлася по дерев’яному столу, стікаючи тонкими цівками на підлогу і на його штани.

— Мій телефон! — вигукнув він, намагаючись вивільнити руки.

Я спокійно витягла телефон із кишені його штанів — останню модель iPhone із тріщиною на екрані — і поклала на кухонну тумбу. Я почала розстібати його сорочку, один ґудзик за іншим, оголюючи його груди. Моя рука опинилася на його серці, і я відчула, як воно калатає, наче барабан перед боєм. Я поглянула йому в очі — темні, сповнені суміші страху і бажання.

— Трясця, — тихо промовила я, відчуваючи, як у мені борються суперечливі емоції.

— Забирайся! — раптово вигукнула я, відступивши.

— Що? — його голос тремтів від здивування.

— Геть! — я схопила пляшку, що залишилася на столі, і розбила її об край столу. Скло розлетілося, а залишки бурбона бризнули на стіну, залишаючи темні плями.

Максим повернувся додому після нічного чергування. На дзеркалі біля входу він помітив приклеєний листок із повідомленням: «Я забрав дитину з дитсадка, ми їдемо в Карпати на вихідні. Повернемося в неділю ввечері. Обговоріть усе і дійдіть згоди. Назар». Максим зітхнув, провів рукою по втомленому обличчю і піднявся до своєї спальні. Там він зняв робочу форму, кинув її на крісло і пішов прийняти душ. Гаряча вода зняла напругу з м’язів, і він вирішив приготувати сніданок.

Перед цим він тихенько відчинив двері до кімнати Дор. Вона спала на матраці, у порожній кімнаті, де, крім матраца, стояла лише відкрита шафа — так само як до її ув’язнення. Двері до ванної були ледь прочинені. Максим обережно підійшов і сів на підлогу поруч. Дор ворухнулася уві сні, скинувши легке шовкове простирадло, яке оголило її тіло. Максим уперше побачив її такою: на спині виднілися татуювання — загадкові рівняння, переплетені з ніжними квітами лілій, що створювало враження таємничого шифру. Він легенько поправив простирадло, щоб прикрити її, але вона раптово схопила його за руки, наче хижак.

— Ніколи так більше не роби, — сказала я, міцно стискаючи його руку.

— Вибач, — я відпустила його, сіла і прикрила груди простирадлом.

— Така різка реакція… ти…

— Коли твоє життя постійно під загрозою, реагуєш і не так. Це вже стало звичкою. Вибач.

— Будеш, каву?

— Так, зараз спущуся.

Максим пішов на кухню. «Дор! Якого хріна?» – він кричав із кухні. Я швидко одягла футболку і спустилася вниз. Він стояв із розбитою пляшкою в руках.

— Ти знову за своє?

— Ні, присягаюся, я не пила!

Він підійшов до мене і поцілував.

— Справді не пила, — пробурмотів він і пішов викинути уламки пляшки. Раптом він помітив телефон на підлозі.

— Якого біса… ти… на кухні? — він ударив рукою по столу. — Ми їмо тут, а ти граєшся невідомо з ким!

— Нічого не було, розслабся.

У цей момент у двері постукали.

— Не відкриєш? — запитала я, кивнувши в бік дверей.

Максим зітхнув, кинув телефон на стіл і пішов до дверей. На порозі стояв чоловік.

— Ти сусід? — звернувся він до Максима, оглядаючи його з ніг до голови.

— Чого тобі? — грубо відповів Максим, стискаючи кулаки.

Я на кухні чітко чула їхню розмову.

— Дор, тут твоя іграшка повернулась! — гукнув Максим у бік кухні, не відводячи погляду від незнайомця.

Він повернувся до столу, схопив телефон і простягнув його чоловікові.

— Іграшка? — здивовано перепитав той, не розуміючи, про що йдеться.

Максим щось пробурмотів у відповідь, але я не розчула. Натомість почула, як незнайомець глузливо сказав:

— Вчора ввечері вона гарно розважалася, енергійно трясла головою.

Після цих слів почувся звук удару, крик від болю та глухий стукіт тіла, що котилося сходами.

— Сусід? Який, біса, сусід? Я її чоловік! — гаркнув Максим і грюкнув дверима. Я підійшла до холодильника, відкрила морозилку і дістала лід. Максим повернувся на кухню, і я поклала лід на його розпухлу руку.

— Терпіти не можу брехунів, — сказав він.

— Розумію, — відповіла я. — То що, готуємо сніданок? Кава і тости?

Я увімкнула кавоварку.

---

Я поставила каву перед Максимом, він сидів за столом, тримаючи лід на руці. Він поглянув на мене і запитав:

— Що ти, в біса, намагаєшся довести?! Я не буду твоєю іграшкою, навіть не мрій! Скільки їх уже було за ці кляті два місяці?

— Три. Стривай. Богдан ще, і той прокурор — ледь не забула, виходить, п'ятий, мать його!

— І що ти хочеш цим сказати? — запитав він.

— Я шльондра? Хвойда?

— Та припини, це не смішно, чорт забирай! Ти взагалі розумієш, що цими жалюгідними виставами не змусиш мене прогнутися перед тобою?! Послухай, — він схопив мене за підборіддя, його пальці тремтіли, — я не буду твоїм хлопчиком для биття! Коли тобі зручно, я твій, а коли набридну — ти викидаєш мене, як сміття? Та я вже занадто старий для цих твоїх ігор, ти чуєш?!

— Тридцять вісім — це ще не край світу, — я ледве стримувала сарказм, — до того ж ти красень, а тіло — як у самого Аполлона, клянусь! Та будь-яка вчепилася б у тебе, як п'явка, і серце твоє тримала у своїх руках.

Я люто намащувала авокадо на тост, ледь не розірвавши хліб.

— Та я навіть не знаю, що тобі сказати, — Максим стиснув кулаки, його голос тремтів від злості. — Я лише хотів, щоб ти пояснила, що за цирк відбувався ці два роки! Та ні, до дідька, чому ти дозволила засунути себе за ґрати на сім довбаних років?! Ти що, думала, я повірю в цю твою казочку про раптове каяття?! Я втомився, втомився від тебе, від твоєї божевільної сімейки, від їхніх погроз, ти чуєш?!

— Погроз?! — я аж підскочила.

— Та забудь, я сказав!

— Ні, стривай, як це забудь?! — Я кинулася до нього, впираючись поглядом у його очі. — Хто, в біса, тобі погрожував?! Розповідай, негайно!

— Та яка різниця, — він відмахнувся, але голос його тремтів, — я все одно був би з тобою ці п'ять років, мене не треба до цього змушувати, ти розумієш?!

— Тарас, та скотина, я його придушу, клянусь!

— Та припини, кажу тобі, це не має значення! — Він майже кричав. — Він відчепився, коли дізнався, що ти закрутила з тим тюремним охоронцем. Але я, я не розумію, чому ти ще цілий рік тягала мене за собою, коли вже спала з ним, га?!

— Ну й що, я була така. І що з того! — Я кинула йому в обличчя, відчуваючи, як кров кипить у жилах. — Ти для мене — просто лялька, Максиме! Погралася — і в смітник!

Він різко встав, кулак його затремтів, очі палали люттю.

— Клянусь! Колись я тобі засаджу по самі гланди, що ти надовго запам'ятаєш!

Я з усієї сили вліпила йому ляпаса і кинулася до дверей.

— Пробач, — кинув він у спину, але голос його звучав, як рик пораненого звіра.

---

Я вийшла на пробіжку, відчуваючи прохолоду осені на шкірі, і зупинилася біля старої дерев'яної лавки в парку, щоб зателефонувати братові. Після кількох невдалих спроб набрати його, я вирішила написати коротке повідомлення: «не лізь у мої спр…». Втім, я зупинилася набирати текст і стерла його — немає сенсу щось писати, цим повідомленням я ще більше підсилю його азарт і виявлю свою слабкість. Я глибоко вдихнула, відчуваючи свіжість осені, заспокоїлася і попрямувала додому. По дорозі заскочила до місцевої кондитерської й купила кілька смачних тістечок.

Коли я зайшла на кухню, Максим спав, притулившись до старого дерев'яного столу, сонце освітлювало його обличчя, надаючи йому спокійний вираз. Я тихенько сіла навпроти, спостерігаючи, як його груди повільно підіймаються та опускаються.

— Ти повернулася, — проказав він, протираючи очі.

— Так.

Він обережно обійняв мене.

— Я не хотів... Я б ніколи... Мені соромно за мої слова. Я б ніколи не скривдив тебе, це вислів, я б ніколи не познущався... Мені немає виправдання.

— Це точно, за це тобі справді має бути соромно.

Субота для нас обох минула в розумінні, що буде краще не тиснути один на одного, просто жити, наче добрі сусіди. По обіді ми приготували борщ, подивилися серіал, прибрали на кухні і розійшлися по своїх кімнатах. Я чула, як Максим заснув, і я пішла, сіла на байк і поїхала.

У неділю вранці, коли перші промені сонця ледь торкалися наших вікон, Максим готував сніданок, і, помітивши мене через вікно, коли я повернулася, він не сказав ні слова. Я теж вирішила промовчати, відчуваючи потребу у відпочинку, і пішла спати. По полудню приїхав Назар з Лілею, її обличчя сяяло від щастя, побачивши Джека. Я запропонувала Назару залишитися на вечерю, і він з радістю погодився.

---

Ці двоє приготували вечерю. Вона була чудовою: запіканка та салат з гарбузом і фетою. Назар приніс біле вино з льоху, а ми з Лілею накрили стіл у їдальні. Все виглядало дуже естетично й мало бути смачним. Раптом пролунав дзвінок у двері, я підійшла до планшета і побачила молоду дівчину в поліційній формі.

— Макс, — гукнула я, — це, мабуть, до тебе.

Максим відкрив двері, а я пішла за ним. Поліцейку звали Катя, вона принесла документи щодо справи. Я запросила її на вечерю, вона спочатку вагалася, але погодилася, коли Максим сказав, що не проти. За столом нас було четверо, але одна з нас поводилася як дитина, хоча їй вже було за тридцять. Ми сиділи так: я біля Максима, а навпроти - Назар і Катя. Дитина, втомившись від вечері, гралася з собакою біля каміна.

— Ви та дівчина? — запитав Назар.

— Та дівчина? — перепитала я.

— Віктор казав... — Назар зупинився.

— Ми лише раз поцілувалися, — сказав Максим.

— Ось чому ти не хочеш спати зі мною, — я поклала собі в тарілку ще салату.

Катя мало не подавилася. Максим поклав руку на моє коліно.

— Не зважай на неї, — звернувся Назар до Каті, — вона така завжди непрогнозована і ляпне щось дурне, не тримаючи язик за зубами.

У двері подзвонили.

— Я відкрию, — сказав Назар і пішов до дверей.

— Дор, це до тебе. — У дверях стояв Богдан з букетом. Я встала з-за столу, взяла букет. Богдан намагався мене поцілувати, я відступила, лише подала йому руку привітатися. Усі це помітили, а Богдану, мабуть, стало неприємно. Я зрозуміла, що не хочу його ображати, тому треба якось це згладити. Мені нічого не лишалося, як сказати:

— Я не люблю поцілунки. — Тиша, яка запанувала, здається, могла налякати. — Я не... це не тому, що ти мені не подобаєшся чи що ви там могли собі подумати, просто я не пропрацювала свою підліткову травму. — Вони ще більше дивилися на мене з нерозумінням. — Один придурок намагався мене поцілувати в сімнадцять, не можу терпіти на моїх губах чиюсь слину. Цей скажений пес, який хотів мене зализати, давно далеко, і я ніколи вже не побачу його, але відчуття його смердючої слини в мене ще досі в ніздрях.

Вони явно не хотіли цього чути.

— Ну що ж, давайте по келиху, — підняла я бокал, — нехай у нас будуть тільки хороші спогади.

До Максима підбігла дитина:

— Можна ми з Джеком у садок на гойдалку?

— Звичайно, — сказав Максим і провів дитину в сад.

Я запитала Катю, скільки їй, вона відповіла, що двадцять п'ять. Я сказала:

— Де мої двадцять п'ять? Були часи.

— Тобі справді подобається Максим? — Катя засміялася. — Я можу дати тобі пораду.

Вона почувалася ніяково. Назар звернувся до Богдана:

— Ідемо покуримо, нехай дівчатка попліткують.

Назар та Богдан пішли на ґанок, а Максим повернувся, присівши поруч з Катериною.

— Вона тебе не дістає? — запитав він її.

— Знаєш, Катю, йому подобаються дівчата ніжні та милі, я добре його вивчила за ці роки, ми були колись сусідами. Дім поряд, він його орендував, а коли розійшовся зі своєю дружиною і оренда йому була не по кишені, він переїхав сюди. Не хвилюйся, між нами нічого.

— Припини, Дор, — сказав Максим.

Я продовжила:

— Хочеш маленький секрет? — Вона на мене витріщалася. — Він хоче бути головним у парі, щоб дівчина була чемненька, але... — я нанизала шматок гарбуза на виделку — поклади його на широке, м'яке ліжечко, затисни його руками, щоб він не поворушився, він любить, щоб ним володіли, і тут він... — я проковтнула гарбуз — буде мурчати як кошеня.

— Припини! — Максим ударив рукою по столі, що аж задзвеніли келихи.

Катя встала:

— Мені вже пора, — сказала вона.

Максим провів її до виходу.

— Ти звертайся, якщо що, — вигукнула я їй услід.

— Ви вже йдете? — запитав Назар Катерину. — Почекайте, я теж, і вас підвезу.

Максим та Богдан повернулися. За ними йшла дитина.

— Мені пора вкладати дитину, — сказав Максим.

Богдан та я залишилися самі. Він поруч сів, і я відчула запах сигарет та парфумів. Я поглянула на свої руки, злякалася того, що побачила і відчула. В моїй руці була виделка, і я хотіла його штрикнути. Ще секунду — і я б це зробила. Я відкинула її на стіл, потягнувши скатертину за собою, і весь посуд посипався на підлогу.

— Що сталося? — перелякано запитав Богдан.

Я відступила в самий кут кімнати, я боюся взяти хоч щось у свої руки, бо ця річ перетвориться на знаряддя. Максим почув гуркіт посуду, який впав, він побіг донизу в їдальню.

— Я нічого їй не зробив, — переконував Богдан Максима.

— Все добре, залиш нас, вона тобі подзвонить.

Богдан пішов, а Максим обняв мене і заспокоював.

— Мене зараз знудить, — сказала я, і він повів мене до моєї спальні.

Я забігла в мою ванну, думала, що весь шлунок вирву. Я встала, почала знімати свою кофтинку, включила воду, щоб вона набиралася у ванну, стягнула з себе весь одяг і залізла в ванну. Максим не розумів, що діється, справді я не розуміла, чому запах якихось там сигарет так тригерить, ніколи такого не було.

— Послухай, — він витер мою сльозу, — ти вагітна?

— Боже, ні, це неможливо, — я потягнула його в ванну, і він, вбраний, сів у воду поряд зі мною.

— Я ледве його не заколола виделкою, ти це розумієш? Не винна людина... Чому тепер сплив цей спогад? Вже сімнадцять років пройшло, я стикалася з іншими людьми, які курили ці сигарети, і парфум такий багато хто носить, мене це не чіпало, а зараз так накрило.

Він обняв мене, через деякий час закутавши мене в рушник, заніс у мою спальню.

— Ти хочеш, щоб я залишився? — запитав він.

Я нічого не сказала, він приліг поруч на підлозі, тримаючи мене за руку. Так я проспала до ранку. Пробудившись, я побачила записку: «Відпочинь сьогодні, я завіз до садка Лілю, повернусь одразу після роботи. Сніданок на кухні, ми тебе любимо».