Історія Дор. Кинджал смерті

***

«Я їду до дому. Будиночок в Карпатах такий як в моїй пам’яті. Під'їжджаючи до воріт я бачу тітку та дядька. На ґанок виходить матір, я йду до неї, вона заходить в дім, я крокую за нею. Будинок пустий, горить камін, біля каміна на своїй лежанці спить Віні. Котик муркотить в такт тріскоту дров в каміні, мені так тепло та затишно. — Дор, люба, — я повертаюсь і бачу Яна, він прекрасний як у день нашої зустрічі, я міцно його обіймаю. — Я так за тобою скучала! – сказала я, він, обійнявши, відповів: — Тут тобі не місце.» Сновидіння ті були такі живі й реальні, поки тривали, хоча, прокинувшись, я все ще була за ґратами.

***

— Побудка, ув’язнена 236, на вихід. — З гуркотом відчинились двері камери. — Начальник кличе, рухом, руки за спину.

— Дівчатка, вимушена вас покинути, — сказала Дор. — Ну, що малий, веди. — Дор вийшла, крутячи стегнами, наче на подіумі в Парижі.

Молодий тюремний наглядач вів коридором Дор, довгожителі цього місця підсвистували та пускали бісики в сторону цього красеня.

— Ти обережно — сказала я до нього — деякі з цих красунь закрутять голову так, що проблем нахапаєш як Сірко бліх, не обманюй себе, святих тут нема. Один знайшовся придуркуватий, молодий був такий як ти, закохався по вуха в дівчину, нема його вже з нами, царство небесне — я перехрестилась.

— Ступай, досить настанов, — сказав він, штовхнувши двері, ми пройшли вузьким коридором прямо до начальника тюрми.

На дверях, які щойно відчинились, є табличка власника цього кабінету, цю табличку ніхто ніколи не читав, всі до нього звертались «начальник». За ці сім років я також не прочитала його повне ім’я та прізвище. Увійшовши в кабінет, за столом сиділи двоє: начальник і чоловік обернений до мене спиною. Начальник наказав конвоїру звільнити мої руки від кайданів та залишити нас, що той і зробив.

В кабінеті залишилось нас троє. Начальник поглянув на мене та сказав:

— Дор, присядь. — Стілець підсунув мені другий чоловік.

— Назар! — сказала я, він піднявся зі стільця, і ми декілька хвилин міцно обіймались.

— Присядьте, — звернувся до нас начальник — у вас ще багато часу. Не буду я зачитувати все, що тут написано — вийняв він з теки аркуші — ти все і так зрозуміла, недурна. Коротко по суті: ти вільна, але пам’ятай, три роки, які тобі залишились тут куняти, одне порушення — і ми знову зустрінемось. Ну, що, пакуй манатки та забирайтесь, щоб я твоєї дупи тут більше не бачив. — І ми вийшли, через годину остаточно відкрились ворота на свободу.

— Не оглядайся — сказав Назар — тобі нічого тут ловити. — Ми сіли в авто, поїхали, не оглядаючись назад.

— Телефон, гаманець, дублікат ключів від цієї ауді в сховку, на задньому сидінні одяг. Ти до дому чи в ресторан?

— Додому — сказала я — далі я сама.

Назар вийшов, пустивши мене за кермо, сам пересів в авто охорони, і я поїхала, не знаючи, по правді, куди їхати, розуміючи, що ніхто ніде мене не чекає.