Історія Дор. Кинджал смерті

Близько шостої Макс і Віктор зайшли до ресторану, але атмосфера не була такою затишною, як вони сподівалися. У повітрі відчувався легкий запах свіжого хліба і спецій, проте він змішувався з якимось дивним, майже хімічним відтінком. Світло було приглушене, над кожним столом висіли лампи з теплим світлом, але воно мерехтіло, наче попереджаючи про напругу. Тиха мелодійна музика грала на фоні, але іноді здавалося, що між нотами ховається ледь чутний шепіт. Відвідувачі говорили тихо, але в їхніх голосах відчувалася напруга, наче вони очікували чогось небажаного. Вікна були завішені легкими фіранками, крізь які пробивалося світло вуличних ліхтарів, але зовні все виглядало надто тихим. У кутку, де не сягало світло, ховалося щось темне й тривожне, а кожен крок по дерев'яній підлозі видавав звуки, що більше нагадували стогони, ніж скрип.

— Він не хотів приходити, але дитина хоче у свій рідний дім, — сказав Віктор, трохи роздратовано. — Назаре, дай йому запасні ключі від будинку, — звернувся він до Назара.

Макс виглядав стурбованим, що було зовсім не схоже на його звичайну впевненість, яку він демонстрував раніше.

— Я не можу жити в її домі, — строго, але з нотками гіркоти сказав Макс.

— Я піду, — вийшла я із темряви, почувши їхню розмову, — і не заважатиму вам.

Коли він поглянув на мене, моє серце забилося швидше; я підійшла і міцно обійняла його, ніби цей момент міг компенсувати всі пропущені моменти. Відчувала, як його серце б'ється в унісон з моїм, і на мить наче не було нікого, крім нас двох, у цьому моменті єдності.

— Вибач, — зробила я крок назад, відчуваючи, як тепло його обіймів зникає.

— Ти тут бос, — прошепотіла маленька дівчинка, визираючи з-за батька з великими очима, сповненими захоплення.

— Бос? Ні, ми сім'я, — відповів Макс, лагідно посміхаючись до маленької Лілі.

— Я Ліля.

Ліля подала руку для привітання, її очі сяяли цікавістю.

— Привіт, я Дор, — відповіла я.

— Ви моя хресна?

Я подивилася на Віктора, потім на Макса, відчуваючи одночасно роздратування та збентеження.

— Так, я твоя хресна, — відповіла я.

— Макс казав, що ти супергерой, ти врятувала його, — сказала Ліля, її голос був сповнений захоплення.

"Це жахливо, реально жахливо. Такі методи не використовують. Ти таким обманом хочеш мене змусити полюбити цю руду. Ти хочеш обдурити мене. Чесно кажучи, нас четверо - ми як сім'я, і ми чудово вивчили один в одного методи досягнення своїх цілей. Віддаю руку на відріз. Віктор гарно навчив цих двох умінню маніпуляції, яких нас вчили ще з дитинства," — думала я.

— Ви поїдете додому, я не буду вам заважати, вам трьом не варто турбуватися, я залишуся сьогодні в ресторані, а потім підшукаю знімну квартиру, — пояснила я, відчуваючи себе зайвою.

— Які троє?

— Ти, твоя дівчина та ця мала, — відповіла я з нотою іронії.

Я посміхнулася до дівчинки, і ця посмішка... Я не розумію, чому я радію від їхнього приїзду, ця дівчинка мене підкупила своєю прямолінійністю.

— Дівчина? Яка дівчина? А... ти бачила нас – він засміявся – Це няня. Ти думаєш, я Ісус... Я не воскресну. Я знаю, що за мною стежать твої люди? Та ти б мені ноги повідривала, — обурено і з гумором відповів Макс.

— Припини, не при дитині. Назаре, почастуй нашу гостю морозивом, — спробував розрядити ситуацію Віктор.

— Ліля, — покликав Назар маленьку леді з теплою усмішкою.

— Я хочу шоколадне з кольоровою посипкою, — радісно стрибала на місці Ліля.

Вони пішли до столу, Назар підсунув стілець як джентльмен для панночки, Петрович приніс замовлення, а я відчула легке полегшення, бачачи, як дитина радіє. (Чому у мене з'являється це відчуття, я маю ненавидіти цю дитину через її дядька, який намагався мене прикінчити, через якого я втратила сім років мого життя.)

— Гей, в що ти граєш, вигадуєш жінку, якої в природі не існує. Чому торочиш про якихось там баб? — запитав Макс. — Ти думаєш, я собака на ціпку, якщо зірве, то за першою зустрічною побіжу.

— Це не має значення, — відповіла я з легкістю в голосі, — я хочу, щоб ти повернувся додому, де ти і ця дитина будете в безпеці. Ти маєш зробити так, щоб вона почувалася комфортно у вже знайомому їй місці.

Дор стояла за барною стійкою, натираючи до блиску склянки. Прийшов якийсь парубок і вмостився за барною стійкою на вільному стільці. Він щось промовив, але Дор не звернула уваги на його голос і натирала склянки з такою силою, що здавалося, ще мить — і вони розкришаться в її руках. Назар і маленька Ліля сиділи за столом у кутку залу, ласуючи морозивом, а двоє інших відвідувачів з іншого кінця пили щось міцніше. Дор не дивилася в їхній бік.

— Ей, красуне, де мій віскі? — вигукнув парубок за стійкою.

— Віскі, хлопче? ID покажи, тоді буде віскі.

— А дзуськи, — відказав парубок. — У мене паспорт-книжечка.

Я засміялася.

— Книжечка, кажеш? Та тобі мати ще соплі підтирає. Ось твій лимонад. Пий лимонад.

Хлопець покинув ресторан.

— Усе добре? — запитав Петрович, повертаючись за барну стійку.

— Так. Кавалер набивався, але куди йому до цих, — я показала на Макса та Віктора, які вже допили свої коктейлі.

Ліля встала з-за столу й підбігла до батька:

— Я хочу додому.

— Гаразд, ми вже поїдемо, — сказав Максим.

— Куди ти? Випив, — стримав його Віктор.

— Це лише один коктейль, не думаю, що я хоч трішки сп’янів.

— Вона тебе відвезе, — він показав рукою на мене.

— Ні, краще…

— Ти хочеш потрапити в аварію, ще й з дитиною?

— Ну, тоді, може, Назар?

— Ні, — відповів Назар. — Мене в це не вплутуйте, я маю роботу.

— Дор, — покликав Віктор, — відвезеш їх додому, вам по дорозі.

— Я не таксі, — я не хотіла, але розуміла, що Віктор не попустить. — Я на байку, як ти собі це уявляєш?

— Припини, на стоянці стоїть "Ауді".

— А щодо охорони? Нехай хтось із хлопців завезе.

— Ти настільки нас ненавидиш? — вклинився в нашу розмову Максим. — Чому все так змінилося? Що трапилося?

— Нічого. Давай збирайтесь, — я прогнулася під їхнім натиском.

Макс і маленька дівчинка вийшли на подвір'я ресторану.

— Сюди, — я показала на чорну "Ауді".

Я відчинила машину з замка, підійшла й причинила двері для пасажирів прямо за водієм. Максим посадив дитину. Я обійшла машину та відкрила двері поруч із водієм, Максим всівся, а я закрила їх, сама цього не усвідомлюючи, що вчинила, як людина, яка дбає про свою половинку. Так часто роблять чоловіки, але я не чоловік, а він — не кохана людина.

Я обійшла машину спереду. Він сміявся.

— Чого ржеш? — я завела машину.

— Ти випив, я подумала, що у двері не потрапиш.

— Ага.

Ми їхали кілька хвилин мовчки. Максим перервав цю загробну тишу:

— Нам треба заїхати в маркет, купити деякі продукти. У тебе, як завжди, порожній холодильник.

— Я готую, просто не часто, — пояснила я.

— Сонце — він розсміявся від почутого, — і що ти приготувала останнім часом?

— Тост з авокадо.

— Це прогрес.

— Стулись, — я штурхнула його. — Переконав, зараз поверну до торгового центру, але підеш сам. Мені нічого не треба, якщо тобі так конче — іди.

За кілька хвилин я під’їхала до торгового центру, заїхавши на підземний паркінг.

— Я не йду, а ви шуруйте. Довго не ходіть, бо я вас покину, і будете шурувати пішки.

— Добре, сонечко, не сердься, — вони пішли.

Чорт, не ведись на його слова, він говорить, щоб тебе дратувати. Він спеціально одягнувся, як із глянцю, і ця зачіска… Чорт, борода йому личить, це я мушу визнати. Я поглянула в дзеркало: «Що дивишся, незграбо? Ти не заслуговуєш його, тому закатай губу і не псуй людині життя».

Максим повертався, дитина бігла за ним, щаслива. Він уже щось купив, що вона хоче. Я ж кажу, як можна бути таким слабкодухим? Я відчинила багажник, ми все нарешті спакували й поїхали. Мала позаду щось розказувала про якусь іграшку, яку вона хоче до своєї колекції. Я дивилася краєм ока на Макса: «Боже, це ідеальний раб жінок у цій машині».

---

Відчинивши двері мого дому, маленький сірий пес підбіг до Лілі. Вона одразу впізнала цю мордочку.

— Джек! — викрикнула радісно дитина.

— Це не Джек, доню, це собачка Дор, — пояснив дитині Максим, нахилившись до Лілі.

— Це той самий Джек, твій Джек, — сказала я.

Дівчинка взяла у руки собачку і побігла до своєї кімнати.

— Тут нічого не змінилося, все так, як ти залишив, — сказала я з ноткою ностальгії в голосі, ідучи до кухні з легким сумом в очах.

— Чекай, ми можемо поговорити спокійно, — він ішов за мною. — Чому ти сердишся на мене? Я щось не так зробив? — запитав Максим.

«Повернувся сюди», — подумала я. — «Ні, це неправда, але я не хочу в цьому зізнаватися. Я боюся твого повернення, боюся, що нароблю дурниць».

— Ні, все гаразд, я не серджуся, і немає за що, — відповіла я, відчуваючи, як хвилювання поступово залишає мене, залишаючи лише легку втому. — Домовмось бути добрими сусідами, як колись, до того, як ти перетнув поріг цього будинку, — мій голос тремтів від нотки ностальгії, згадуючи минуле. — Я найближчими днями знайду собі інше помешкання і поїду, — слова лунали з рішучістю, але в них вчувався і відтінок полегшення, наче важкий камінь з плечей нарешті падав. — Давай уже до роботи, досить цієї балаканини! Ця дитина напевно голодна.

Максим, зітхаючи від втоми після довгого дня, пішов до автомобіля, щоб забрати решту пакетів з продуктами. Тим часом маленька Ліля, з радісною усмішкою на обличчі та очима, що блищали від захвату, обережно спускалася по скрипучих дерев'яних сходах до мене, тримаючи в руках свого улюбленого плюшевого ведмедика.

— Ти будеш з нами жити? — запитала вона.

— Не думаю, можливо кілька днів. Не можу жити в одному домі з чоловіком, коли у нього вже є своя сім'я.

Ліля похмурилась.

— Ти чого насупилась?

— Бо я люблю Джека, і якщо ти поїдеш, то він поїде.

— Ні, Джек твій, ти ж сама його знайшла, а може, він тебе.

— Ти не любиш мого тата.

Максим тихенько повернувся.

— Мала, послухай, любов — це надто складно коли стаєш дорослим. Важко любити…

— Дор, а буває, щоб батьки не дорослішали? Бо Максим, він казав, що…

— Так, що у нас на вечерю? — повернувся з пакетами Максим.

— Спагеті і морозиво! — викрикнула Ліля.

— А ти що будеш? — запитала вона мене. — Він все приготує, що захочеш. Він добре готує.

Я глянула на Максима, і в голові мене не залишала одна думка: Віктор мав рацію — Максим справді чудовий кандидат, щоб з любов'ю і розумінням виховати цю дитину. Але коли настане час, дитина відчує тягар відповідальності за вчинки свого роду, і це викликає в мені змішані почуття — чи маю я радіти цьому, чи співчувати Максиму.

— Чого дивишся? Замовляй.

— Спагеті і морозиво, — повторила я за Лілею, і вона засміялась.

— Лілю, будь ласка, візьми Джека на прогулянку у двір! Він більше не може терпіти, його очі благають погратися в садку! Він так довго був замкнений, що вже ледь не збожеволіє від нудьги! Дай йому трохи радості і свіжого повітря!

Дитина побігла до саду.

— Ну що, буде паста з куркою? — запитав Максим.

Максим увімкнув радіо на планшеті, і мелодія, що лунала з динаміків, додавала йому ще більше чарівності. Це була зачаровуюча джазова композиція з віртуозною грою на саксофоні та м'яким ритмом ударних, яка наповнювала кімнату теплим, душевним звучанням.

— Не сиди без діла, наріж помідори, — сказав він, поклавши переді мною кошик з овочами. — Ще зробимо салат, тобі корисно свіжі овочі.

Я пішла до холодильника, витягла пляшку з бурбоном і взяла склянку.

— Куди, не можна! Тобі життя набридло? Від сьогодні ніякого алкоголю, і ти нікуди не їдеш. Я буду контролювати, щоб ні грама, ти зрозуміла? — він забрав склянку і налив сік. — Не сердь мене.

«Що за прикол?» — подумала я.

— Наріж овочі та попий соку. Я не повернувся сюди для того, щоб бачити, як ти вмираєш.

— Ти про що? Все буде добре, рана давно загоїлася, а один стакан мені не зашкодить. Я так просто не помру, — засміялася я.

— Раз обпечешся, то й на холодне будеш дмухати. Рана може і зажила, але твоє серце вже не таке, як до поранення.

Максим підкотив рукав своєї білої сорочки, відкриваючи мужні руки, взяв шматок курячого філе і почав його нарізати на тонкі, рівні шматочки. На плиті стояла пательня, де олія вже починала потріскувати, наповнюючи кухню запахом свіжої смаженої їжі. Його рухи були впевненими і легкими, що свідчило про його досвід і майстерність у кулінарії. Я, не витримавши, підійшла ззаду, ніжно взяла його за руку.

Він зупинився, відчуваючи мій дотик, і повернув голову, зустрічаючи мій погляд з легкою посмішкою на губах.

— Пробач, — сказала я, відпускаючи руку. — Ти прибрав тату?

Він поглянув на мене.

— Пробач? За що?

— Ти правий, я маю багато за що просити вибачення. Але сьогодні за слова, сказані тоді — «господар не носить повідець, а натягає на свого пса» — я ніколи...

Максим перервав:

— Не треба, за правду не просять пробачення. І тату я видалив не тому, що почуваюсь рабом твоєї сім'ї.

— Я цього не казала, — заперечила я.

— Ми добре знаємо правду. Поглянь навколо, тепер це так не називають, як у старому місті, але по суті нічого не змінилося. Ти тут господар, а мені нічого не залишається, як це прийняти. І це тату на руці я видалив, тому що я не є частиною тієї сім'ї, — він доторкнувся до кинджала, набитого на моєму передпліччі. — Ти теж не належиш до сім'ї. Ти не живеш по законах сім'ї, ти створюєш свої. Ця зброя завжди у твоїх руках, і тобі вирішувати, чи захищати, чи нападати.

Він розстібнув свою сорочку, на його тілі був такий самий малюнок, як у мене, тільки направлений лезом прямо в серце.

— Це твій символ, не лілія.

Двері гримнули, маленька Ліля поверталася. Максим поправив сорочку.

— Вечеря готова, іди мий руки, — сказав він до маленької дівчинки.

— Джек, він знає команди, — сказала в захваті Ліля. — До мене! — собачка почала виляти хвостом.

---

Після вечері дитина заснула у своєму ліжечку. Джек лежав на краєчку її ліжка, наче вірний охоронець. Максим укрив дитину та спустився на кухню. Мене там уже не було, адже пляшка бурбона манила. Він вибіг на ґанок.

— Ну що, не втрималась? — він присів біля мене.

Я простягла йому пляшку вже добре надпитого бурбона.

— Сьогодні можна.

Він зробив один ковток і відклав пляшку.

— Ти приїхав сюди не просто так. Ти думаєш, що я пов’язана з цими вбивства.

Він мовчав.

Цей вечір був особливо красивим. Місяць на небі був повним, небо чисте, зірок — безліч. Алкоголь у моєму тілі почав діяти. Я сиділа з іншого боку сходів, навпроти Максима. Я не знала, що маю сказати. Він почав перший:

— Як у тебе справи?

— Як щодо сексу? Чого гаяти час? — я запитала у відповідь.

— Ти тільки цього хочеш?

— Зануда, — я махнула рукою. — Пробач, я не хочу тебе спокушати. Знаєш, я справді поважаю вірних людей. І жінка, яка з тобою поруч, витягла щасливий білет у цьому житті. Вона має це знати.

— Це точно, — засміявся він. — Не розумію, за що їй так пощастило.

— А я була на побаченні нещодавно.

— І хто ця нещасна людина? — запитав Максим.

Я штурхнула його в плече.

— Ти вважаєш, що чоловік, який буде зі мною, — нещасний?

— Думаю, так. З твоєю сім’єю, і ти жахлива в ліжку. Нічого втрачати.

Я засміялась.

— Ого, ти здалеку зайшов. Насправді це нещастя з’явилося недавно. Він хотів стрибнути з мосту, я його відмовила, ну і все закрутилось. Місцевий вчитель. Сходили раз на побачення. На ранок він прислав мені букет, ти бачив квіти на кухні. Не думаю, що щось із того вийде, але розважитись — чому б ні?

Хоч було темно, але обличчя Максима змінилось. Я це добре розгледіла.

— Мені все одно, хто це буде. Ти ж не хочеш, — мій язик вже почав заплутуватись від випитого алкоголю. Я підсунулась до Максима. — Що змінилось? Ти закохався? Хто вона?

— Вона розумна, — почав Максим. — Вона поважає мене і не вважає мене своєю іграшкою.

— Тобі не подобались наші зустрічі в тюрмі? Міг не приходити. Думаю, я знайшла б заміну за кілька сотень, хтось таки погодився б.

Алкоголь розтікався по моєму тілі. Це розв’язувало мені язик, і я вже перестала контролювати свої рухи. Я наблизилась до нього. Моя рука опинилась на його коліні, поступово підіймаючись усе вище, розпалюючи пульс.

— Припини, ти п’яна, — Максим відштовхнув мене.

— Я заздрю цій жінці, — сказала я. — Мене ніхто так не кохав. Якщо вона тебе скривдить, то я її уб’ю. Знай це.

— Собі це скажи. Це ти тільки мені погрожуєш.

Я розплакалась.

— Ти правий, вибач.

Він нахилився та поцілував мене в чоло.

— Припини. Я не потребую твого співчуття. Я вже доросла, а ти поганий. Не виконуєш забаганки твого боса. У період рабовласництва господар би добряче відшмагав такого раба.

Я не пам’ятаю, що я це сказала, але камера на моєму подвір’ї зафіксувала ці слова. Коли я відключилась, Максим переніс мене до спальні. А коли я прокинулася, то помітила поруч чиєсь тіло. Мій мозок вигадував чимало, а після випитого — тримайте мене семеро. Поклавши руку на його груди, я відчула його серцебиття. Його аромат заповнив увесь простір. Я не розумію, як так: лосьйон на його тілі так гарно пахне, а такий самий на комусь іншому викликає у мене відразу. Через мить, прийшовши до повного розуміння того, що могло бути напередодні, я обернулась на інший бік ліжка, щоб Максим, прокинувшись, не бачив мого обличчя, яке горіло від сорому.

А чорт із тою ганьбою! Я штовхнула його ногою, щоб розбудити, схопила його обома руками й пристрасно поцілувала. Раз — і відсторонилася. Він відповів на мій поцілунок.

— Та пішов ти! — викрикнула я. — Я не розумію.

— Що?

— Вчора в тебе були свої принципи. Чому ти сьогодні цілуєш мене, а повинен прогнати? Це вбиває. Як можна напідпитку триматись і бути вірним, а на ранок, тверезим, зраджувати?

Я вийшла зі спальні. Я була кращої думки про людську вірність, але я помилялась. Як і в багатьох речах.

---

Максим уже готував сніданок на кухні. Я спустилася сходами, приваблена ароматом свіжозвареної кави. Ліля вела Джека на прогулянку. Максим налив води у склянку.

— Як твоя голова?

Я протерла очі рукою.

— Норм, було гірше.

— Кава та омлет, — він подав мені тарілку та філіжанку кави.

— З дитиною що будемо робити? Я не буду за нею доглядати, а тобі на роботу.

— Не переживай, я поговорив зі Степаном. Він припильнує її сьогодні, а завтра вона піде до садочка. Сьогодні я заїду, щоб усе владнати.

— Не розумію, чому ти на все це погодився. Ще й мого садівника використовуєш.

— Погодився на що?

— На… Це не важливо. Роби, як хочеш. Я на роботу іду.

Я хотіла сказати: «Не чекай мене на вечерю», але це без сенсу. Чому йому чекати?

— Ця няня… Чому ти не забрав її сюди? Не було б краще, щоб вона доглядала малу? Якщо потрібні гроші на її зарплату, не соромся, Назар оплатить.

— Вона мертва. Її вбили двадцятого.

— Мені шкода.

Макс подивився на мене. У його очах читалася моя байдужість до почутого, але так часто говорять тим, хто зазнав утрати.

— Ти тому повернувся? Не вийшло там…

— Зупинись. Ти будеш шкодувати, що наговорила зайвого. Перестань поводитись, як ревнива баба.

— Ха-ха, я? — я показала пальцем на себе, потім на нього. — Ревную? Ти просто іграшка, яка розважала мене п'ять років за ґратами. Знаєш, у мене не було можливості вийти, щоб ходити на побачення, тож я викручувалася, як могла.

Максим налив склянку соку для Лілі, а мені долив кави.

— Тобі пора на роботу, — він поцілував мене в голову. — Як будеш виходити, поклич дитину з саду. І корм для собаки купи, як вертатимешся з роботи.