Історія Дор. Кинджал смерті

Ресторан був заповнений під зав'язку. Назар провів нас до столика у кутку залу:

— Тут спокійніше, офіціант принесе, що забажаєте, все коштом закладу, я згодом приєднаюсь до вас.

— Хто ти така? — запитав мене Богдан. — І чому вони тебе кличуть босом? Це твій ресторан?

— Ні.

— Впевнена?!

— Ми колись працювали разом, точніше ми були сім'єю, принаймні так я вважала, ще до мого ув'язнення. — моє обличчя посерйознішало — Важко пояснити, усе надто складно.

— Ти сиділа?

— Так, сім років.

— Сім років?!

— Вбивство. Точніше, умисне при перевищенні меж необхідної оборони, стаття 118. — я зітхнула в задумі, глянула на людей, які безтурботно танцювали — досить про мене, що ти робив на мості?

Коли Богдан почув, де я була останні сім років, його погляд змінився. Сказати чесно, він перелякався до всрачки. Щоб заспокоїтись, перехилив стакан бурбона, випив одним махом і потягнувся за моїм стаканом.

— Спокійно, друже, ще ціла ніч попереду, не спіши, ти за хвильку будеш в дрова.

— Ти свою жертву також другом звала?

— Може нам варто взяти щось поїсти, — наполягла я, він поглянув спідлоба. — Цей хлопець був поганцем, він справді був поганою людиною. Дуже поганою. Він заслужив на смерть.

— Господи! Я не впевнений, що будь-хто на це заслуговує, — промовив Богдан.

— Я знаю, життя — це найцінніше, що є на цій планеті, і я хочу, щоб так лишилось, але коли треба зупинити якогось божевільного, приходиться рушити цю догму. — я оперлась руками на стіл — Ось такий парадокс.

Уяви собі — я вмостилась в кріслі зручніше — тобі шістнадцять років, щасливе юнацьке життя, а потім з'являється він і все іде коту під хвіст. Ти можеш подумати, — я іронічно посміхнулась — що це хлопець, ну знаєш, перша любов і інша фігня, але ж дзуськи, це спадок, велика купа грошей. День «Х» я вже і не пам'ятаю коли настав, але це найгірший день мого життя, все котилось в пи... (тут я зупинилась, не хочу перед чужою мені людиною показати свій ганебний образ) в прірву, почались ці голодні ігри, я з сімнадцяти зі шкури пнусь, щоб дожити до завтра.

— Ти думала, я псих, — погляд Богдана зупинився на моїй лівій долоні, яку я правою стискала, щоб зупинити судому, що звела мою руку. — Цей мій вибрик на мості для тебе може здатись смішним, це було так по-дурному, так, я це розумію, але, Дор, ти нічого не знаєш, ці три місяці вибили мене з колії. — Богдан продовжив свою розповідь, доливши бурбон у свій стакан — мене шантажують мої учні, покинула дівчина, я залишився у розбитого корита. Я майже впевнений, що це все провернули той шмаркач Сем і його дружки.

— Шантажують! Чим? Тільки не кажи, що ти... — я глянула на нього з огидою.

Богдан перервав моє запитання:

— Ні, Боже ні, я б ніколи... Я б ніколи не скривдив дітей.

— То, що трапилось? І чому тебе шантажує твій учень?

— Не знаю. Я... знаю, він не головний, швидше пішак в чиїйсь брудній грі.

П'ята склянка бурбона для мого нового знайомого стала не по зубах, і він відключився на дивані.

— З тобою все гаразд? — Назар підсів до мого столу.

— Краще ніж будь-коли.

— Вона зажила, чи не так? — Назар взяв мою руку, обернувши долонею до себе, і провів по шраму своїм пальцем. Мої очі стали мокрі, по щоці покотилась сльоза.

— Дор, слухай, все буде добре.

— За останні кілька тижнів, як я на волі, тільки те й роблю, що кажу собі, що все буде добре.

— Що ж, можливо, нам доведеться говорити собі це частіше, враховуючи, чим займається наша сім'я.

— Це брехня… Нема у нас сім'ї. — Я плачу, схлипуючи. — Думаю, я прийшла сюди, щоб щось згадати. Згадати те, що забула за ці роки. Я все зруйнувала… Ти та Віктор…

— Досить, припини заганятись у цю пастку самобичування. У нас усіх все буде добре, і в тебе, — Назар рукою поправив мої пасма волосся, — і у нас з Віктором все налагодиться, треба лише зачекати.

— Привіт. Ти в порядку? — запитала Анна.

— Так, — зворотнім боком долоні я змахнула сльозу. Я усвідомлювала, що це не правда, у мене вже давно не все в порядку, але збрехати виявилось легше. Якщо замислитися, я гадки не маю, що усі вони думають, побачивши мене знову. Кожен з них жив своїм життям, кожен вигризав право на хороше майбутнє, і кожного з них я підвела. Дехто хотів мене вбити, вони мали на це вагомі причини, я кинула їх на поталу сім'ї. Що якщо після семирічної розлуки вони зустрінуть мене лише холодним поглядом? А тоді Анна схопила мене і мало не задушила в обіймах:

— Ти вдома! — Анна відпустила мене на секунду, щоб переконатись, що це справді я, і повторно обійняла.

— Так, я з вами, — прохрипіла я, намагаючись вдихнути повітря.

— Вам треба відпочити, — сказала Анна. — Я завезу тебе додому.

— Це чудова ідея. — Я піднялася з-за столу і побачила знайоме обличчя десь там серед натовпу. — Ні, я ще залишусь. А з тим, що робити? — Я глянула на Богдана. — Я не знаю, де він живе.

— Нічого, хтось з наших його відведе в кімнату відпочинку для персоналу. Думаю, він би не проти. Ми не викинемо його на вулицю в такому стані, — Анна покликала охорону.

***

В ресторані пахне дорогим алкоголем, травою та феромонами молодих гарячих тіл. Алкоголь ллється рікою, бармен не встигає поповнювати пляшки зі складу. Шумна компанія молодих хлопців веселиться, не бачачи нікого.

Молодий хлопець підійшов до Дор.

— Одне мохіто для одинокої красуні.

Я взяла коктейль та перевернула догори дном на стіл.

— Вивертай свої кишені! — грубим, строгим голосом сказала я до хлопця.

— Не хотіла пити, могла відмовитись.

— Присядь, — він подивився на мене здивовано, — якщо не хочеш говорити з поліцією, будь ласкавий, сядь за цей стіл!

Хлопець присів, його очі світились від випитого алкоголю, а по спині пройшли мурашки від переляку.

— Що ти підсипав у склянку?

— Нічого, клянусь!

— Я бачила, це ЛСД, кислота? Послухай мене уважно: якщо я хоч краєчком вуха почую, що хтось постраждав сьогодні від цього лайна, я все зроблю, щоб ти сів надовго за продаж.

— Це не так, — перелякано сказав він, — мені продав один хлопець, я ніколи не продавав, і ми сьогодні тут вперше.

— Ви місцева команда з футболу? — запитала я.

— Так, — радісно сказав хлопець, забувши, що його зловили на злочині. — Сем капітан футбольної команди. — Гордо представився хлопчина.

— Я вражена. Тож скажи, капітане футбольної команди, чому ти домашку не робиш, а тут вештаєшся?

— Канікули ще серпнь.

— Точно, серпень. Гадаю, таких дурбецал по голові не погладять. Хто тобі продав наркоту? — Сем поглянув назад. — Не озирайся, твої дружки тобі не допоможуть.

— На барі, це всі знають.

— Слухай, капітан, клич бармена і таблетки, які в тебе в кишені, на стіл. В темпі.

Сем витяг пакетик, поклав на стіл, стрімголов побіг до своєї команди. Мій погляд зосередився на ньому, вся команда попрямувала до виходу, Сем перелякано озирався. Через хвилину підійшов бармен.

— Присядь, — я показала рукою на вільне місце на кріслі-дивані.

— Ви хотіли мене бачити?

— Що це? — Я показала на пакетик з таблеткою.

— Не розумію, про що ви.

— Досить корчити дурня, я таких за кілометр бачу.

— Яких таких?

— Довбаних бариг цієї зарази, — я підсунула до нього пакетик.

— Це не моє.

— Назар в долі або Анна, вони знають?

— Ні, чого хочеш? 500. — Бармен зрозумів, що не викрутиться, тому перейшов до торгу.

— Що 500?

— 500 доларів за те, щоб ніхто не взнав. Мені треба, щоб ти мовчала. Я не проти тобі допомогти, усі дівчата люблять красиве життя, не треба жаліти цю золоту молодь, ми можемо домовитись. — Наполягає він.

— Що мені з тобою зробити, хлопче, що на твій погляд я маю робити?

— Не слід нічого робити, — відповідає бармен, — ти знаєш, що на моє місце прийде інший, можливо з гіршим товаром. — Він посміхається, гадає, що переконав мене.

— Гм... повірити не можу.

— Чого ти хочеш?

— З цієї хвилини ти тут не працюєш, це по-перше. Все, що ти не продав, залиш в Анни, згинь з моїх очей, це по-третє. Зрозумів?!

Вечір добігав свого логічного завершення, ресторан поволі порожнів, так само, як пляшка бурбона на моєму столі. «Дежавю», — подумала я, побачивши Макса, який іде з ресторану. Мої повіки опускаються, я зручно вмощуюсь на дивані, дрімота ловить мою свідомість.