Історія Дор. Кинджал смерті

«Невже я справді обіймав і пестив її?» — думав Максим, відчинивши двері для Джека. Вона відлякувала його, але водночас притягувала сильніше за будь-що інше. Максим налив води в миску собаці й глянув на годинник — наближалася північ. Дор заснула біля каміна в кріслі-гойдалці, укутавшись пледом.

— Геть! — крикнув він Джеку, махнувши рукою, щоб той не тягнув плед із неї. — Якби тобі не захотілося надвір, я був би в її обіймах.

Він поправив плед і пішов нагору до спальні. Джек чалапав за ним сходами, насилу переставляючи маленькі лапки.

Вранці вона залишила записку з коротким «Пішла на роботу». Максим залишився вдома — він узяв відгул. Капітан дав йому час до неділі, щоб обміркувати, чи звільнятися, чи повернутися на службу. Дор повернулася з роботи пізно вночі. Він спав, а в його ногах дрімав Джек. Коли вона увійшла до спальні, пес ворухнувся.

— Ш-ш-ш, ти розбудиш господаря, — Дор віднесла собаку у вітальню на його лежанку. Джек умостився, схопивши свою іграшку-кістку.

Повернувшись до спальні, Дор лягла поруч із ним і зиркнула на пов’язку на його руці — вона була чиста. «Гоїться», — подумала вона. Він обернувся до неї обличчям, і його голова опинилася в неї на плечі. Вона доторкнулася до його гладкої шкіри — ямочки на щоках залишалися помітними навіть уві сні. Їй здавалося, що все в ньому подобається, але вона не могла пригадати, коли це почалося. Його спокійне дихання заспокоювало її.

Лежачи поруч, вона пригадувала той день на бойні, коли той чорт цілився в нього. Тоді вона не думала про страх. Там були лише вони — Максим із нею — і зброя, націлена на них. Їй нічого не лишалося, як спокійно знешкодити ворога.

Ранок суботи. Дор остаточно прокинулася від легкого тепла води у ванні. Вона одягла його сорочку, а рожеві мереживні трусики доповнювали її особливим шармом. Відчинивши двері кухні, побачила, що Джек уже чекав на свою миску корму, лащився до її ніг. Вона ввімкнула радіо на планшеті, дістала з холодильника масло, шинку й два помідори. Хліб підсмажувався на сковорідці, а кава крапала з кавоварки в чашку, наповнюючи кухню ароматом, від якого остаточно прокидаєшся.

Пес метушився. Вона відчинила двері, випустивши його надвір. Війнуло холодним повітрям перших заморозків. Газон покрився білим інеєм, але троянди ще тримали свою красу — цієї ночі вони перемогли холод. Відхиливши фіранку на вікні, Дор спостерігала, як Джек ганяє за м’ячем.

Максим спускався сходами.

— Я тебе розбудила? — тихо запитала вона.

— Ні, — усміхнувся він.

Дор поцілувала його в щічку. Він узяв свою філіжанку кави й став поруч, вдивляючись у вікно.

— Красиво, — задумливо сказала Дор.

Він глянув на неї.

— Ідеально, — тихо відповів він.

Вона обійняла його, притулившись до його міцного торсу. Він відгорнув комір її сорочки й поцілував, розстебнувши верхній ґудзик. Його губи опускалися нижче, відкриваючи її груди, які здіймалися з кожним її вдихом. Наступний ґудзик оголив її стрункий животик. Максим опустився на коліна. Але тут задзвонив дзвінок на брамі.

— Нічого, — сказав Максим, — вони підуть, зрозуміють, що нікого нема, і заберуться.

Дор глянула краєм ока на екран планшета й засміялася.

— Неможливо. Не пам’ятаю, щоб хоч колись казала їй, що вона буде тут гостею.

Дор подала руку Максимові, і він підвівся. Лариса стояла під брамою, дивлячись у камеру й махаючи папкою в руках.

— Робота є робота, — сказала Дор. — Іди відчини.

Максим попрямував до дверей.

— Макс! — вигукнула вона, показавши на руку.

Він зняв обручку й сховав у кишеню шортів.

— Макс, одягни худі! — усміхнулася вона. — Побережи її очі. Він кинув посмішку у відповідь і натягнув худі з вішалки в коридорі. Дор пішла вдягнутися.

— Як добре, що я тебе застала, — сказала Лариса.

— А де мені ще бути в таку рань?

— Рано! Та я вже з восьмої на роботі, розгрібаю твою ж роботу. Капітан передав мені цю справу...

— Логічно, — погодився Максим. — Але ж твого сина також викрав той маніяк, то як...

Лариса перервала:

— Капітан сказав, що не треба викрадення Сема вписувати в справу. Він і так стільки пережив, ще раз по колу — занадто для дитини. Ми й так поговорили й дізналися, що треба. Наша психологиня буде з ним спілкуватися, але він ще дитина, розумієш...

— ...і ти не хочеш, щоб виплив інцидент на футбольному полі.

— І це теж. Він уже покараний, навіть занадто.

— Гаразд, а від мене ти що хочеш? — запитав Максим, провівши пальцем по своїй брові.

— Хочу, щоб ти розповів, як усе сталося і... як ти його знайшов. Капітан мало що пояснив, лише що той негідник утік, почувши звук двигуна. Як капітан дізнався, що ви там, і чому на подвір’ї бойні сліди від протектора такі ж, як у тебе на подвір’ї?

Дор спустилася до кухні.

— Добрий ранок, — сказала вона.

Лариса глянула в її бік. Дор бачила, як їй важко навіть привітатися, не те що просити вибачення, але, мабуть, капітан змусив її вимовити це слово.

— Вибач, — сказала Лариса.

— Нічого, — відповіла Дор, обернувшись до неї спиною.

Макс налив Ларисі кави й поставив на стіл. Вона присіла, сьорбнула разок, поглянувши на Максима, який, не усвідомлюючи цього, мимоволі обійняв Дор за талію, притулившись до неї.

— Ларисо, — почав він, — усе було, як казав капітан.

— Але Сем згадує, що там ще хтось був. Він чув третій голос ще до приїзду капітана. Якщо там був хтось третій, нам необхідно з’ясувати хто і додати в розшук. Ми маємо його зловити.

Вона глянула на Дор:

— Ти де була? Ти була з капітаном, коли ви знайшли мене після аварії, тож... куди ти поїхала?

— На роботу, — випалила Дор.

— Там тебе не було.

— У котрій годині це сталося? — запитала Дор.

— Між 19:00 і 20:00?

— Так, — підтвердила Лариса.

— А тоді...

Максим перервав її відповідь:

— Вона була на побаченні.

Дор глянула на нього.

— Побаченні? — перепитала Лариса.

— Я ж бачу, ти обманюєш. Як ти зайшла сюди, я одразу помітила, що ти нервуєш. Поглянь у дзеркало — твоє обличчя почервоніло, наче щойно з гарячого душу.

«Дурна, яка ти тупа, як пробка», — подумала Дор. Макс глянув на неї й засміявся. «Он як, тепер ти смієшся». Лариса продовжувала ставити свої запитання:

— То хто той кавалер?

«Так хто? Ну що тепер ти скажеш, котику?» — це єдине, що промайнуло в голові Дор. На кухні запала тиша — якби комар пролетів, його звук було б чути, як двигун гелікоптера.

— Назар, — сказала Дор. — Але ми не розголошуємо, бо в нього серйозні стосунки. Ти його знаєш, бачила, коли приходила з минулим візитом. Хочеш, можемо подзвонити, сама дізнаєшся.

Лариса кивнула — явно хотіла, щоб Дор подзвонила.

— На гучний постав, — це не було проханням, це виглядало як наказ.

— Алло, дорогенька, — прозвучав голос із того боку трубки.

— Друже, — почала Дор, — ти пам’ятаєш, де я була в середу? — Вона зупинилася. Лариса прошепотіла: «Між 19:00 і 20:00». Дор повторила.

— Ти знущаєшся, — обурливо сказав Назар. — Ти забула наше побачення? Я так розчарований, а я думав, що все було чудово.

Лариса перехопила розмову:

— Де ж ви були? Мені треба хоч щось або хтось, щоб підтвердив ваші слова.

— На моїй квартирі, свідків немає, — спокійно сказав Назар. — А підтвердити — у неї на лівій сідниці набита пелюстка.

Лариса роз’єднала виклик і глянула на Дор.

— Чого? Я штанів знімати не буду, — відрізала Дор.

— Це правда, — підтвердив Макс.

«Люди, що з вами?» — подумала Лариса. «А ти, Максиме, тобі не гидко з нею бути? Ти ради бабла готовий на все? Її можна зрозуміти — “зечка”, яка втратила орієнтир, але ти?»

Дор пішла в коридор, взула кросівки, натягла куртку, узяла шолом із тумби при виході.

— Ти куди? — запитала Лариса. — Ми ще не закінчили. Дор повернулася на кухню, посунула чоловіка — він загороджував їй доступ до шухляди, де лежали ключі від мотоцикла. Узявши ключі, вона нахилила його підборіддя до себе й поцілувала:

— Увечері продовжимо те, що почали за сніданком, — сказала вона. — Не люблю кидати почату справу.

— Із задоволенням, — відповів Максим, підморгнувши.

«Серйозно, ви гадаєте, що в фільмі для дорослих?» — подумала Лариса. «Ти ще за сідниці його ущипни. Бля, він поводиться… Вона що, читає мої думки? Лячно». Виходячи з кухні, Дор звернулася до Лариси:

— Якщо ще є питання, звертайся офіційно й через мого адвоката. І ще — я не казала, що рада тобі в моєму домі.

Вона сіла на мотоцикл — їй треба було подумати, а в дорозі це в неї виходило найкраще.

— Я одягну форму, і ми поїдемо у відділок, — сказав Максим.

— Ти повертаєшся?

— А в мене є інший вихід?

— Чому ти її захищаєш? Це що, через ресторан? Ти аж так женешся за її грошима? Я в курсі — її брат подарував тобі...

— Послухай, — серйозно, навіть роздратовано сказав, — не лізь до неї. Ти програєш їй, ти це розумієш? Усі, хто пішов проти неї, або мертві, або...

— Або?

— Ну, як я бачу, ти копирсалася в моїй справі. Ти добре знаєш про ресторан і, мабуть, про те, хто розслідував справу її матері, тобто тітки. А про “брата” Олега ти також чула — коли він пішов проти неї, автоматично потрапив у СІЗО на добрий місяць. Про Кепа не треба згадувати — хробаки вже доїдають. А я... я в її ліжку, як ти могла здогадатися. Ні, я не скаржуся. Ти не тупа, в тебе не великий вибір. Нагадую — її ліжко зайняте. Думай!

Максим піднявся до спальні за формою.

****

Дор сіла на мотоцикл і озирнулася на вікно свого дому. Максим жваво дискутував із Ларисою. Щойно брама відчинилася, Дор дала по газах. Мотор заревів, наче звір. Їй здавалося, що це її власний голос виє від болю. Вона промчала через усе місто, розуміючи, що сьогодні мусить перевірити всі об’єкти своєї родини. Вона не вірила, що все так, як казав Олег, — що все настільки погано й люди перешкоджають будівництву заводу. Її шлях мав бути довгим — тридцять кілометрів від дому через майже зруйновану дорогу до села Долина, повз кар’єр із видобутку піску.

На півдорозі мотоцикл почав захлинатися через брак пального. Вона зупинилася на узбіччі, оглянулася навколо — ні душі. Дві години вона штовхала свого залізного звіра до найближчого поселення, благо дорога стала трохи кращою, де зустріла тракториста, який їхав на поля для першої оранки після збирання врожаю. Він сказав, що допоможе — у нього є каністра бензину в будиночку для інвентарю. Щоправда, туди треба їхати ще три кілометри вглиб полів. Дор погодилась. Вони кинули її мотоцикл на борт трактора й сіли в кабіну. Дор глянула на циферблат трактора — полудень. «Отже, я дві години штовхала свого звіра чотири кілометри», — подумала вона.

— Куди ви так? — запитав чоловік. Йому було близько п’ятдесяти, але важка робота викарбувала на ньому свої сліди.

— Робота, пане, — відповіла Дор.

Чоловік посміхнувся.

— Який я вам пан? Зранку до вечора по тих дорогах на поле. Ці кляті видобувачі так зруйнували дорогу, що до нашого села не доїдеш, коли почнуться зливи, не кажучи вже про місто чи бодай Долину.

— А що, мер нічого не робить із цим? — запитала вона.

— Хм, ти, дитинко, думаєш, що у вас там, у місті, мер може будувати корти, сквери й ще Бог знає що, а в нас тут — земля, поля й осіння жижа.

— Завжди так не буде, — сказала Дор, намагаючись хоч якось його розрадити.

— Ох, це я чую вже сорок років, відтоді як уперше сів за кермо. А нічого не міняється. Ще й ті магнати зі своїм заводом нам усі пасовища поруйнують відходами.

— Але ж… — Дор хотіла сказати, що нові технології не дозволять забруднювати, але лише промовила: — Не буде цього, думаю, ви помиляєтеся.

— Дай Боже, дай Боже, — повторив чоловік.

У будиночку знайшлося три літри бензину. Вона залила бензин у бак і заглянула в сумку на мотоциклі. Тоді й зрозуміла, що телефон і гаманець залишила вдома — лише сотня гривень валялася між інструментами. Дор поклала купюру біля собачки, що рухала головою на торпеді трактора.

— Не треба, дитинко, — сказав чоловік.

Сідаючи на свій мотоцикл, вона спитала:

— Як найкоротшою дорогою дістатися до асфальтованої, оминаючи села, щоб швидше доїхати до Долини? Не хочу повертатися вночі.

— Панночка, — усміхнувся він, — хіба що прямо через це поле до лісового масиву, а потім стежкою кілометр — і буде об’їзна.

— Дякую, — промовила Дор. — І завжди так не буде. Скоро прийдуть зміни, ось побачите.

Вона штовхала мотоцикл, який грузнув у болоті. Ці два кілометри Дор подолала завдяки твердій стежці легше, ніж сподівалася, щоправда, її кросівки та штани були по коліна в багнюці. Виїхавши на асфальт, Дор відчула повернення до цивілізації. Вона вдарила по газах, і двигун увійшов у свій природний ритм.

Кілометри пролітали миттєво. Дор раділа, що їй не доведеться їхати тією багнюкою, хоч дорога додала десяток кілометрів. Шлях був легкий, небо затягувалося хмарами. Дор тиснула на газ. Проїжджаючи ліс, в інший час вона могла б рухатися повільно, милуючись природою, але сьогодні прагнула повернутися додому вчасно. Сьогодні був день, коли Макс ще не розумів, що вона задумала. В його очах вона ще не стала мерзенною тварюкою, готовою мстити.

Вовк, що стояв на дорозі, вона помітила не одразу. Різке гальмування, мотоцикл хитнуло, і вона пустила його в занос. Мотоцикл влетів у дерево, а сама Дор ковзнула по асфальту добрих двадцять метрів, залишаючи за собою слід. Вона лежала, краплі дощу з неба приводили її до тями. Дор почала сміятися. «Було б смішно померти сьогодні», — подумала вона. Вовк підняв голову до неба, його виття змусило ворон злетіти з верхівок дерев. Дор лежала й дивилася в небо, яке почорніло від зграї птахів. Вона повільно підіймалася — нога була подерта об асфальт, але болю не відчувала.

Вона вигукнула до вовка:

— Не цього разу! Забирайся, сьогодні я перемогла!

Дор не розуміла, кому це сказала — бідній тварині чи смерті, що стояла за її спиною. Мотоцикл був розбитий вщент. Вона знайшла шматок деревини й, підпираючись ним, повільно пішла дорогою. На жаль, ніхто не їхав. Через два кілометри вона знесилилася й зійшла з дороги. Стежка, що вела вглиб лісу, свідчила, що там хтось недавно ходив — витоптаний шлях був свіжий. За тридцять хвилин вона побачила дерев’яний будиночок лісника. Дощ шмагав її побиту спину. Дор дісталася до хати, зламала старий замок і зайшла всередину. Ноги так нили, а холод пронизував до кісток — жовтневий дощ завжди холодний. Вона бачила, як пара здіймалася від її подиху. Знявши мокрий одяг, Дор лягла на підлогу, укутавшись старим мішком, у якому колись зберігали корм для лісових тварин. Мишачий запах одразу вдарив у ніс. Вона не помітила, як сутеніло. Їй хотілося їсти, а ще більше — спати. Голова гуділа — чи то від падіння, чи від втоми.

*******

У відділку Максима зустріли оплесками — усі вважали, що це він урятував Сема. Лише Лариса поглядала скоса, бурмочучи щось про його брехню. Ближче до обіду до відділку завітав Олег із парою адвокатів. Він попрямував до капітана, щоб з’ясувати, чому затримують будівництво на Польовій. Капітан пояснив:

— Дай мені три дні, і мої люди все владнають.

Олег скривився, але махнув рукою — мовляв, гаразд. Виходячи, він перестрів Максима.

— Братан! — гукнув Олег. — Стій, давай перекинемося кількома словами.

Максим зупинився, явно не в настрої.

— Та нема про що говорити. Говори з нею, я не втручаюся у ваші справи.

— Ти що, досі ображаєшся через той мій шантажик? — засміявся Олег. — А подивись, як усе склалося: ти з нею, у вас усе добре, і ніхто не скаржиться. Якби я тебе тоді не підштовхнув, що б ти робив ці сім років? Зітхав би по кутках через своє нещасне кохання?

— Шантаж? Ти не уявляєш, що сталося! Що ми втратили! Сучий ти пес, через тебе вона стільки пережила! — Максим схопив його за барки. — Якби не твої ігри, цей негідник не нашкодив би їй!

— Ти про що? — здивовано спитав Олег.

— Ти справді нічого не знаєш? — Максим відпустив Олега. — Той негідник Тарас… Він мало не вбив її! Він хотів змусити мене витягнути з неї інформацію про приховані рахунки вашої сім’ї. Коли я не погодився, він забрав… — Макс зупинився на слові "забрав", стиснувши кулак.

— Я, так само як і вона, завжди живу під тиском. Вони постійно чубляться між собою. Ти думаєш, мені легко? Я хотів такого життя? Знаєш, вона каже, що сама, але це брехня. У неї є ти, Максиме, а я… справді один між двома сім’ями, які поводяться зі мною як зі своєю власністю. Так, я міг би втекти, усе покинути, але хто я без цього? Сорок три роки живу їхнім коштом, і вони мені завжди про це нагадують. Але, трясця, це все має належати мені! Мій батько мав очолити "сім’ю", а їхні матері…

— Досить! Я не слухатиму, який ти нещасний! — Максим ткнув пальцем йому в плече.

— Щасливчик? Гарно ти влаштувався! Не боїшся, що вона викине тебе за поріг, коли ти їй набриднеш, як паршиву собаку? Або… ще гірше — ти станеш її ворогом, — Олег хихотнув. — Вона ніколи не прощає зради, а ти її зрадив не раз.

— Зрадив?! — Максим стиснув зуби. — Коли це я її зраджував? — процідив він крізь зуби.

Олег розсміявся. Максим зацідив йому кулаком в обличчя. Охорона підбігла до Олега.

— Спокійно, — він махнув рукою, щоб зупинити охоронців. — Максе, ти пішов на угоду з одним із нас за її спиною. Вона такого не прощає. — Він витер кров із губи. — Удариш мене — нічого не зміниться. Вона не пробачить тому, хто зазіхнув на її власність. А Тарас це легко зробив із тобою. Як ти взагалі міг із ним говорити? Ти справді не здогадувався, що він зробив ставку на тебе, щоб підібратися до неї й знищити її? Ти такий слабак! — Він фиркнув, демонструючи свою зверхність. — І що вона в тобі знайшла? Цей негідник ще з відділку, коли вперше прийшов до неї, зрозумів, що ти запав на неї, і через тебе можна забрати все її майно й той проклятий спадок, що залишила їй мати. Він роками виношував цю ідею, і, здається, йому вдасться. Якщо вона дізнається, що ти повівся на пропозицію Тараса, що ти став на його бік і ці сім років шпигував за нею, вона не пробачить тобі. Тарас переміг, ти її знищив. Ти це розумієш? Боже, ти навіть не можеш захистити її від своєї напарниці, яка полює на неї, щоб знову загнати за ґрати!

— Вона заспокоїться. Лариса нічого на неї не знайде.

— Звичайно, не знайде, — погодився Олег. — Я все зроблю для цього. Я розберуся з нею по-своєму, і це буде мій подарунок тобі. Сподіваюся, він не стане останнім перед твоєю смертю.

Максим повернувся додому. Її не було. Він увійшов до кімнати, яка колись була її спальнею. Вона не ночувала там із того дня, як він запропонував їй зустрічатися. Він оглянув усе — речі лежали на своїх місцях. Заглянувши під матрац, він знайшов зошит, звичайний, у клітинку. Максим відкрив його й почав читати. Це був опис першого запису щоденника. Перегорнувши кілька сторінок, він побачив почерк іншої людини. Там уже чітко описувалася історія Рудої. Він хотів закрити зошит, але з нього випав аркуш із детальними інструкціями, як під’єднати прослуховування й встановити камеру. Тоді зрозумів, що це одна з її робіт, про яку вона ніколи не розповість. Він закрив зошит і поглянув на годинник — чверть на дев’яту вечора. «Чому її ще немає?» — подумав він і взявся телефонувати. Дзвінок її телефону пролунав неподалік.

— Сонечко, ти повернулася! — він побіг до дверей.

Але, вийшовши в коридор, нікого не побачив. Телефон гудів у тумбочці.

Максим одразу зателефонував Назару, і той відповів, що її сьогодні не було в ресторані. Подзвонивши Анні ще раз, він почув, що вона також нічого не знає. Не гаючи часу, він вибіг до машини й помчав до відділення.

— Вона доросла, а зараз лише дев’ята вечора. Ти справді хочеш, щоб ми всю поліцію поставили на вуха через неї? — буркнув черговий.

Максим вилаявся й різко вийшов із відділення. Йому залишалося тільки набрати Олега.

Через хвилину після розмови з Олегом Анна зателефонувала Максиму й пояснила, що їхні люди її розшукують, але ніхто не знає, куди вона могла податися. Максим присів на лавку. «Я нічого не знаю, — думав він, — я взагалі її не розумію, прокляття! Вона все знає про мене, а я… Що я? Вона дбала про мене, і коли була потрібна допомога, вона все владнала, хоч була за ґратами. Вона захищала мою родину».

Мерседес капітана з рипінням шин заїхав на стоянку.

— Максе! — гукнув капітан. — Прус, ти чого тут застиг? Ти відстежив її телефон?

— Вона його не взяла.

— А камери по місту? Ти хоч їх переглянув?

— Там… — почав Максим.

— Ставай, ідемо, зараз усе з’ясуємо. Хто сьогодні на чергуванні зі слідчих?

— Лариса.

Анна з кількома хлопцями під’їхала на чотирьох машинах.

— Максиме, — звернулась вона, — що нам робити?

— Чого ти мене питаєш? Шукайте свого боса, — він різко відвернувся, протираючи очі рукавом. — Куди вона могла поїхати?

— Не знаю. Дор… вона… — відповіла Анна.

— Що?

— Вона казала, що якщо з нею щось трапиться, ти станеш головним. У нас є всі інструкції: що робити, її рахунки — вона все тобі передала. Ти станеш лідером тих людей, — вона показала на хлопців, які стояли біля машин. — Завтра ввечері мала бути зустріч «Кинджала смерті» у вас. Усі наші отримали запрошення. Вона хотіла змінити порядки в цих містах, їй набридло бачити цей бруд, корупцію й лицемірство.

— Зустріч? Якого біса, що за дурня, які інструкції? — уточнив Максим.

— А ти не знав? — здивувалася Анна.

— Трясця! Я не знав… Вона згадувала про неділю, що має важливу справу, але… я не думав, що це щось таке. Вона…

Лариса відвела Максима вбік.

— Послухай, он ті люди мають бачити силу і чіткі накази. Не поводься як її іграшка… Чорт забирай, мені байдуже, які у вас там особисті справи, ти це розумієш? Але вони мають відчути твою готовність до правильних рішень, якщо буде така необхідність. Ніхто не має бачити голову слабким — слабкість спровокує бунт. І те, що між вами, — це лише ваше і за поріг не виходить, зрозуміло? Ніхто, крім мене і ще одного чи двох людей, не здогадується, що все настільки серйозно. Інші вважають, що це її розваги. Ти хочеш, щоб її люди думали, що вона помилилася з наступником, що вона думала не головою, а… — Лариса тицяла в його груди рукою, пояснюючи. — «Кинджал смерті» — не народні месники, ми не змінимо увесь світ, але дещо зробити кращим зможемо, справедливішим. Кожен із нас постраждав від системи, чиєїсь корупції, недбальства чи, як вона, від своєї сім’ї. Вона вклала все, що мала, у цих людей, усі ці роки вірить у них. Усе тримається на тому, що ми готові один одного захищати. Перестань пускати соплі, візьми себе в руки. Якщо ми її не знайдемо, ти єдиний…

— Не кажи так, вона… Ми знайдемо, щоб ти там не думала, і я аж ніяк не хочу їм, — він показав на хлопців, — щось пояснювати. «Кинджал смерті» — не моя команда, і не мені їм щось наказувати, ти це розумієш? — Максим ухопив її за плече.

— Не твоя, кажеш? — вона спритно вислизнула з його рук. — То шукай її. До біса, десь там моя роботодавиця, а значить, і мої гроші. І ми маємо її знайти, — цинічно додала Анна.

Максим думав: «Про що ти говориш? Який "Кинджал смерті"?» Але він запитав:

— Як так? Вона легковажно ставиться до цього життя. Та най тобі грець, вона вперта й непередбачувана.

— Стривай, — сказала Анна. — Ми про одну й ту ж людину говоримо?

— А?

— Ти помиляєшся, — пояснювала Анна. — Вона все прораховує, кожен свій крок. Знаєш, у природі має бути баланс, а ми просто допомагаємо їй.

— Залишайтеся тут! — звернувся капітан до Анни. — Якщо щось з’ясуємо, одразу дамо вам знати. А ти, Максиме, ми знайдемо її.

Капітан влетів у відділок, черговий підвівся.

— До мого кабінету, — наказав він Ларисі, проходячи повз її робочий стіл.

Капітан сидів за своїм столом, Максим — на канапі. Лариса зайшла.

— Зачини двері за собою, — сказав він їй. — Як з’явиться інформація з камер, ти, Ларисо, візьми ще кілька людей і поїдете на місце, де її востаннє бачили. А ти, Максиме, повертайся додому, можливо, вона вже там.

— Капітане, але ж ще тільки десята вечора! Ви хочете витягти наших людей із їхніх домівок, щоб шукати дорослу жінку, яка не повернулась? Може, вона десь у коханця, без образ, Максе, — сказала Лариса.

— Петренко! — жорстко крикнув капітан.

— Чого? — вона зірвалася на голос. — Вона доросла, з кримінальним минулим! Та вона просто того бовдура кинула й розважається з одним зі своїх чоловіків!

— Послухай, — встав на повний зріст Максим, — я зараз тобі язик вирву з твого поганого рота!

Через дві години пошуків команда знайшла мотоцикл Дор біля повороту до лісу. Анна зрозуміла, куди вона їхала, але сказала Максиму, що Дор не прибула на будівництво:

— Отже, вона десь там у цьому лісі. Проблема в тому, що гроза розмила дорогу, і нам доведеться обійти той ліс пішки. Дрони вночі не побачать її в лісі, бо там багато звірів, і тепловізором важко буде знайти. І ще там гроза: у нас ледь накрапає, а за тридцять кілометрів — злива.

О першій ночі Максим уже вдруге повернувся на місце ДТП. Цього разу він пішов іншою стежкою. Пройшовши два кілометри заростями, він помітив будиночок, оброслий плющем. Ліхтарик уже майже згасав. Він подумки благав, щоб вона була там. Відчинивши двері, він побачив її: вона лежала на підлозі, обгорнута старим ганчір’ям, її губи вже синіли. Він обійняв її, відчуваючи, як її холодне тіло тремтить, і вона почала прокидатися, шепочучи щось незрозуміле.

Дор відкрила очі, доторкнулася до його обличчя.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Я не можу бути з тобою. Це була помилка з самого початку. Ти був для мене хорошим другом, ти вірив у мене, як ніхто інший, але я не можу. Я намагалася. Ти не повинен жити задля мене, ти маєш бути щасливим, ти маєш жити. Я люблю його — пробач, Яне.

Максим завмер, не знаючи, що відбувається. Він зняв із себе куртку й худі, обійняв її міцніше. Її обличчя почало набирати кольору — його тепло повертало її до життя. Вона поволі приходила до тями.

— Як ти? — запитав він — Впізнаєш мене?

— Я завжди тебе впізнаю, засранцю, — усміхнувшись, відповіла вона.

Максим засміявся й поцілував її. Він узяв телефон і набрав Анну:

— Я знайшов її! Вона тут, вона жива…

Дор забрала в нього телефон.

— Повертайтесь додому, — сказала вона. — Ми приїдемо вранці, зустрінемось увечері, як домовлялись.

Вона поклала слухавку.

— Дор, тобі треба в лікарню…

Вона зупинила його, поцілувавши.

**Два роки потому.**

Київський окружний суд 23 березня ухвалив рішення про взяття під варту міського голову Сурму С. Я., якого підозрюють у корупції та зловживанні владою. Суд постановив арештувати мера на час досудового розслідування. Разом із Сурмою заарештували ще трьох його підлеглих. Сурма та ПП «Оберіг» організували незаконне будівництво в заповідній зоні. Обшуки в ПП «Оберіг» допомогли вийти на синдикат, що діяв не лише в Україні, а й за її межами. У Болеславській гміні польська поліція виявила втікача — громадянина ФРН, якого за запитом СБУ розшукують за розкрадання коштів. Голова ПП «Оберіг», кандидат до Верховної Ради України, громадянин Ш., перебуває в розшуку за підозрою в організації шантажу посадових осіб і продажу спеціальної інформації третім особам. Цей короткий допис спричинив лавину арештів по всій країні.

Тарас сидів у кріслі у відпочинковому комплексі «Весняний гай». Він зателефонував на рецепцію, і за хвилину до нього піднявся адміністратор.

— Цей лист, — Тарас передав його адміністратору, — відправте й проконтролюйте, щоб одержувач отримав його особисто.

Через десять хвилин пролунав постріл. Коли двері відчинили, Тарас востаннє вдихнув — його серце зупинилося о 21:45. Інші члени так званої «сім’ї» поховалися в різних куточках світу, де немає екстрадиції до України.

**25 березня**

О восьмій ранку кур’єр подзвонив у двері сім’ї Прус. Він шукав Шевченко Дарію. Максим пояснив, що це його дружина, але її зараз немає — вона повела доньку до школи. Кур’єру не хотілося виконувати всі настанови відправника. «Що поганого станеться, якщо лист забере чоловік?» — подумав він і, не вагаючись, віддав його Максиму.

Він глянув, хто відправник, і розкрив конверт. Усередині було лише одне речення: «Я убив її через тебе, живи з тим». Макс порвав лист на дрібні шматки й викинув у смітник. Потім піднявся до їхньої спальні. Дор уже не спала.

— Хто так рано приходив? — запитала вона.

— Це не важливо, — відповів і поцілував її. — Кур’єр по роботі дещо приніс.

Дор обійняла його.

— Мені треба на роботу, — сказав Максим.

Вона скривилася, наче засмутилася.

— Звісно, начальнику поліції не личить запізнюватись.

Вона чмокнула його на прощання.

Дор не читала новин — вона й без того знала, що «сім’я» отримала бажане: усе майно, активи й оборудки дісталися єдиному спадкоємцеві, який мріяв про це ще з дитинства.

**3 квітня**

Максим поїхав до столиці на конференцію. Дор займалася своїми справами. Розслідування щодо навмисного пошкодження зразків експертизи у справі №1745 завершилося на користь Віктора, але Максим попросив його піти за власним бажанням, щоб уникнути звільнення за статтею.

На ранок 4 квітня о 5: 47 до будинку сім’ї Прус увірвалися. Дор спала у своїй спальні, у сусідній кімнаті в ліжечку спала маленька Ліля, а внизу, у вітальні, дрімав Петрович. Коли Максим їхав у відрядження, батько Дор залишався з ними — після останніх подій Максим боявся залишати своїх дівчат самих, хоча будинок охороняли.

Дор почула удар біля ліжка. Прокинувшись, вона побачила маленький ліхтарик, що засліпив їй очі. Пістолет, націлений на неї, тремтів у руці зловмисника.

— Вітання від «сім’ї», — це єдине, що вона почула, а потім відчула біль у грудях.

Кажуть, перед смертю людина бачить усе своє життя. Дор нічого не бачила. Другий постріл злочинець зробив собі в голову, перед тим зачинивши двері на замок, щоб допомога не прийшла швидко. Він хотів, щоб вона страждала й боялася смерті, щоб усвідомлювала, що за кілька хвилин сконає від болю.

Дор намацала в темряві телефон і набрала коханого:

— Алло, — ледь прохрипіла вона.

— Дор, сонечко, чому ти мовчиш? Щось сталося?

— Ні, я… сумую… — вона щосили затискала рану пальцем, крові ніби стало менше.

— Я повернусь у неділю, — він засміявся, і вона чітко почула його сміх. — Невже моя дівчинка така нетерпляча?

— Максим, пробач мені за все. Ти єдиний, хто не заслуговує цього.

— Сонечко, не мовчи, що сталося? Ти тут?

— Так, — вона вже провалювалася в сон.

— Сонечко, хто там кричить?

— Я мушу йти. Засранцю мій, я кохаю тебе, пам’ятай це. Пообіцяй мені.

— Що, сонечко?

— Живи й вір у людей, які були поруч зі мною. З деякими ти вже знайомий. Анна все тобі пояснить. Ви ще багато зміните. У тебе добре серце, бережи його. Такі, як ти, тримають цей світ від прірви.

Петрович вибив двері. Максим чув по телефону метушню в кімнаті, сирени надворі й крики Лілі, яка гукала матір.

*******

— Це моє пекло чи твоє?

Дор зайшла до будинку матері. Тарас сидів за столом.

— А як думаєш? — запитав він. У цю мить увійшла Іра.

Дор засміялася.

— Твоє пекло, — сказала вона. — У моєму вас би не було.

— Зіграємо? — запропонував Тарас, показавши на стіл, де зненацька з’явилися шахи. — Це буде найдовша гра.

Дор присіла. Кімната розширилася, наче футбольний стадіон. Іра віддалялася все далі. Дор почула вдалині тихий голос і слово, яке важко розібрала: «со-не-ч-ко».

— Ти чув? — вона обернулася.

— Тут нікого немає, лише ми й фігури на дошці. То що, почнемо? Якими хочеш ходити — білими чи чорними?

— Починай, — махнула вона рукою.

Тарас підняв фігуру на e2.

— Твій хід.

— Чому в цьому пеклі є Іра? Вона не заслуговує бути тут із тобою.

— Не заслуговує? Дор, ти знущаєшся? Скажи, що й ти тут не повинна бути, — він підвівся, і раптом з’явилася Іра. — Твоя подружка ще та курва. Перед смертю вона зізналася, що любить тебе.

Білі фігури Тараса почали чорніти, переходячи під контроль Дор.

— І я її люблю, — відповіла Дор. — Вона єдина була моєю подругою за все життя.

— Ей, не прикидайся тупою! — він божевільно закричав. — Вона не хотіла бути твоєю подругою, вона хотіла…

Дор розсміялася.

— Не вигадуй дурниць, я такого не чула.

— Хотів би я, щоб це була брехня.

— Якщо це так, як ти кажеш, то чому ти її забрав? Чому не повернувся з нею? Ти так прагнув нас посварити, що зробив найбільшу помилку в житті.

— Що? Про що ти?

— Ти дав їй ілюзію, що якби ми не розсталися, то могли б бути разом, — Дор усміхнулася. — Ти хотів, щоб вона мене забула.

— Можливо.

— Ти дурень!

Дор підвелася й пішла на голос, але він віддалявся, і вона знову опинилася перед шахівницею. Підняла фігуру й поставила на e4.

— Вона б ніколи не стала для мене більш ніж подругою. Ти усвідомлюєш свою помилку?

******

Максим схилився над ліжком Дор. Вона була підключена до апаратури, яка показувала, що вона ще тут, поруч із ним. Він приходив до неї щовечора, а вранці йшов на роботу, заскочивши додому лише переодягнутися й прийняти душ. Іноді Анна заходила й проганяла його, щоб він хоч трохи поспав. Через тиждень лікар пояснив, що операція пройшла успішно, але причин, чому вона не прокидається, немає.

На десятий день після операції Дор розплющила очі. Дізнавшись про це від лікаря, Максим помчав до лікарні. Увійшовши, він побачив, що вона його не впізнає й не реагує на слова людей поруч, наче дивиться в порожнечу. Іноді йому здавалося, що вона чує, як він читає їй.

Дор виписали з лікарні й перевели до пансіонату при психіатричній лікарні. Лікарі казали, що після поранення немає фізичних підстав для такого стану — це, імовірно, психологічне. Вона наче не могла повернутися. У пансіонаті Макс проводив із нею кожну ніч. Він розповідав про свою роботу, нових працівників, про секретарку, яка кидала на нього багатозначні погляди.

— Повертайся, — сказав він якось. — Давай надери мені дупу, а то я піду до неї і трахну.

Наступного дня він вибачався за ці слова.

— Маніпулятивна егоїстко, ти вирішила все звалити на мої плечі, — кричав він. — Ти цього хотіла? Щоб я став лідером? Ти перемогла! — Він схопив її за руки й тряс. Лікарі ледве відтягнули його. Сівши на підлогу, він продовжував: — Ця твоя гра зайшла надто далеко. Коли ти все задумала? Ти так зі мною поводилась… Анна каже, що ти прораховувала кожен крок. Ну що ж, це ти прорахувала?

Дні минали. Якось Максим приніс букет лаванди й поцілував її в чоло — вона заплакала. Лікар пояснив, що це може бути просто біологічна реакція, але її стан не змінився. Люди Дор приходили — вона досі була для них важливою. Один із них розповів, що її обранець добре справляється з роботою й створив фонд для жертв насильства.

Згодом Максим перестав її відвідувати. Петрович піклувався про свою єдину доньку й розповідав, що хлопець поринув у роботу з головою. Він відмовився від посади начальника й перевівся до друга Анни. Вони гасали країною, ловлячи психів.

— Послухай, дитинко, скажи йому щось. Він цією гонитвою себе згубить, — благав Петрович.

Через два місяці Максим повернувся до відділку завдяки бюрократії, яку ненавидів, але яка допомогла йому втримати посаду начальника поліції. Назар став мером у першому турі, набравши 59% голосів. Віктор влаштувався санітаром у пансіонат — він досі почувався винним перед Дор за те, що обманув її, піддавшись шантажу Тараса. Олег виконав обіцянку й розібрався з Ларисою по-своєму. Щоправда, тепер вони пара, але коли мова заходить про Дор, вона досі бурчить із ненавистю.

Мажор знайшов свою любов — дівчину з косичками й кольоровими пасмами у волоссі. Вона називала його начальника «нудним лягавим». Коли Мажор запитав чому, вона розповіла кумедну історію їхнього знайомства восьмирічної давнини.

На день народження Мажора всі з відділку зібралися в ресторані «For You». Мажор умовив Максима прийти на вечірку. Два капітани, Максим і Тінь, сиділи й випивали. Одна з нових слідчих підійшла й усміхнулася до начальника.

— Можна вас пригостити? — запитала вона, тримаючи келих шампанського.

Він глянув на неї й усміхнувся у відповідь.

— Я ще жити хочу, — показав обручку.

На подвір’я заїхав мотоцикл. Максим підскочив, наче ошпарений. Дівчина злізла з мотоцикла.

— Це не вона, друже, — сказав Тінь.

Мажор помітив, як його колега фліртувала з Максимом, і покликав її на подвір’я.

— Бачиш цей мотоцикл? Хочеш їсти через трубку — можеш і далі загравати з шефом.

— Ой, ти оптиміст, — підійшла дівчина з кольоровими косичками й узяла Мажора за руку.

— Як справи в аспірантурі? — запитав він.

— Легко, — відповіла вона.

— Ти ж моя розумниця, — Мажор поцілував її.

— Здуріти можна, — сказала вона вголос.

*****

*Ранок напередодні цього вечора*

Віктор набрав у шприц жовту рідину. Дор сиділа на кріслі-гойдалці, втупившись у порожнечу.

— Привіт, сестричко. Пам’ятаєш мене? Ти зруйнувала мою сім’ю, тобі не варто жити, — він зареготав. — Вітання від «сім’ї».

Він підніс голку до неї.

— Я… я… — Дор намагалася щось сказати. Її голос наче забув, як звучати. — Я зараз тобі в око запхаю ту голку, — прохрипіла вона нарешті.

Віктор відкинув шприц подалі від себе.

— Ти повернулась, повернулась! Я завжди в це вірив!

— Забавно, — вона засміялася. — Я повернулась туди, де все почалося, — мовила Дор.

— Чекай, я зараз покличу лікаря, — радісно вигукнув Віктор.

— Стривай, не треба. Це затягнеться надовго: аналізи, пошуки причин, розумієш? Я втратила забагато часу, щоб залишатися тут ще хоча б день. Тож нікому не кажи. Пообіцяй.

— Що, навіть Анні? — здивувався Віктор.

— Нікому. Допоможеш мені звідси вибратися?

— Але ж Дор, що це було? Ти два місяці дивилася в порожнечу, не говорила, не реагувала.

— Друже, це була найдовша партія в шахи, і я перемогла, — Дор усміхнулася й підвелася. Її ноги здавалися ватяними, але до вечора вона вже ступала впевнено.

*****

Чорна «Ауді» під’їхала до подвір’я ресторану «For You». Тінь почув вигук: «Здуріти можна!»

— Що там таке? — запитав він у друга і пішов на літній майданчик.

З «Ауді» вийшла Анна, відчинила двері, і з машини незграбно ступила жінка в чоловічій сорочці та джинсах.

— Це хто така? — поцікавилася одна з поліцейських.

Жінка важко піднімалася сходами.

— Засранцю! — гукнула вона.