Історія Дор. Кинджал смерті

Сонце тільки-но піднялося над обрієм. Дор, вбрана в легкі спортивні шорти та футболку, зав'язує шнурки своїх кросівок, відчуваючи свіжість ранкового повітря на шкірі.

Вона вставляє навушники, з яких лунає «Sweet Dreams», і легкою розминкою, розтягуючи м'язи, починає бігти. Її кроки м'які, але впевнені, ступаючи по тротуару, вона пробігає вздовж парку, глибоко дихає, кожен вдих наповнює її енергією, а кожен видих дозволяє відпустити всі турботи.

Вона відчуває, як її тіло входить в ритм, серце б'ється в унісон з темпом її бігу.

Нарешті, вона повертається до точки старту, сповільнюючи біг до ходи, щоб охолонути. Вона знімає навушники і чує:

— Обережно.

Дор повернулася, і в її бік полетіли бризки води з-під коліс чорного Порше.

— Я гукала вам "обережно" — до мене звертається жінка-бігун.

— Це що, за агент 009?

— Наш новий прокурор. До речі, я Ніка.

— Дор.

— Ви не тутешня? — запитує мене Ніка.

— Чого ви так думаєте?

— Його машину всі знають.

— Нещодавно приїхала. Ну я побігла.

— Удачі.

Дор вставила навушник та продовжила біг, минаючи квіти вздовж доріжки, які починають розкривати свої пелюстки, і попри все, вона насолоджується цим ранком.

***

— Чорт! — викрикнула офіціантка, обпікшись кавомашиною.

— Бачиш, — сказав до мене Назар, — ти вигнала нашого бармена, тепер ця спалить кавомашину.

— Знайди кращого, — сказала я, — перший зустрічний буде краще за неї, та хоч би Петровича.

— Петровича? Та ж він стариган, і не думаю, що після всього він захоче говорити хоч би з кимось із нас.

— Назар, не такий він уже старий. Нам треба свої люди, я носом чую, наближаються веселі часи.

— Якщо ти його знайдеш, то нехай. Я чув, він аскет. І не думаю, що когось послухає. В мене складалося враження, що він нас не долюбляє, — він засміявся.

— Ага, Петрович суворий дядько. Ти думаєш, він пробачив мені за СТО?

— Ні, — він задумався — Та уяви собі, бити тебе треба за це у хвіст і в гриву.

— Чорт, це точно.

— Облиш це, цього діда не зміниш. Нехай лишається у своєму лісі.

— Припини, не такий він уже дід. Йому скільки, 58?

— 55.

— Я сьогодні думаю поїхати до нього.

— Ми обоє поїдемо, так буде безпечнішим для вас обох.

Він саркастично поглянув.

— Без образ, Назар, але якщо поїдеш зі мною, він точно нам надере дупу.

— Я все розумію, а як розслідування? Думаю, Тінь слідкує за тобою.

— О, тут і треба мені твоя допомога. Допоможи мені вибратися з міста, я знаю, ти маєш доступ до камер і в поліції вуха.

— Дор, чому ти взагалі лізеш у цю кролячу нору?

— Ти допоможиш?

— Ні. Якщо вони тебе вловлять, ти сядеш надовго.

— Ну, друже, будь ласка, я зроблю що ти захочеш.

— Помирись з Віктором.

Я опустила голову на стіл, прикривши обома руками.

— Добре.

— Що? Не чую.

— Я поговорю з Віктором.

— Тепер послухай, я подзвоню тобі на цей телефон, — він поклав телефон на стіл — свій віддай мені. В торговому центрі через дві години приїде Анна, сядеш у її авто, твою машину вона забере, покружляє пару кварталів з твоїм телефоном, вони можливо відстежують тебе, потім Анна поїде до дому і буде там, поки ти не повернешся.

— Дякую, я тебе люблю.

Я обійняла Назара.

— Та іди вже, і пам'ятай, що мені обіцяла.

***

— Чого припхалась? — Петрович спитав, вдаривши сокирою по колоді.

«Точно наче стариган», подумала я.

— Треба поговорити.

— Проходь, як прийшла.

Я відсунула сосновий брус, який слугував за ворота.

— Ти огорожу досі не зробив. Петрович, ти помолодів за ці роки.

— Припини дуркувати та ходи сюди, — він обійняв мене.

Петрович поправив мою гривку, відкривши повністю обличчя.

— Постаріла я вже, і перші зморшки виступили, — я посміхнулася, — не те що ти.

— Припини, коротка стрижка тобі личить, ти завжди красуня.

— Ти сам тут?

— А кому ще бути.

— Не знаю, можливо…

Він перебив:

— До матері сходи і не говори дурниць. Вечеря о 9 годині, кухарка накриє ще одну тарілку, залишайся, а рано щоб твого духу тут не було.

— Підеш зі мною до матері? — він глянув. — Вибач за СТО, я знаю, вона була важлива для тебе.

— Припини, мала, бешкетництво в тебе в крові, — він вщипнув мене за щічку.

— Їй-бо, мені ж не сім.

— Пробач, ходімо в хату, там бабуся зрадіє тобі.

— Вона тут? — я зупинилася. — Петрович, вона ще ображається.

— Певне, що ображається, онука не слухає її, вона їздила до тебе в колонію, благала, щоб ти не робила дурниць.

— Послухай, коли все скінчиться, я все поясню їй, а зараз нехай вона краще на мене злиться, ніж має лишній раз переживати.

— Дурко мале, вона на тебе не злиться. І при бабусі не говори, чого приїхала, завтра рано про це поговоримо.

***

— На стіл у великому залі накривати? — запитала мене жінка років 43, маючи в руках скатертину.

— Перепрошую, — я не почула, зриваючи квіти у букет у квітнику Петровича.

— Пані Дор, вечерю в будинку накрити? Може, щось особливе бажаєте, щоб я приготувала?

— В будинку, будь ласка, не люблю ці ліхтарі вуличні, і нічого не треба, що собі готуєте, то і мені підійде.

— Ви не так зрозуміли, вечерю подавати в господарському будиночку?

— Чекай но, чому ти запитуєш мене, де накривати вечерю? Господар тут Петрович, до речі, де він? І не викай мені, аж ніяково.

— На конюшні, повернеться вже на вечерю. Як приїжджав ваш брат зі своїми друзями, я кожного дня приходила готувати, а коли тут нема нікого з власників, їжу для Петровича я готую в запасі на три дні, він собі розігріває.

— Почекай, чому ти називаєш дім господарським, а де живе Петрович?

— Тут, в будиночку для персоналу, робітники, що тут працюють, місцеві та повертаються по домівках, лише Петрович лишається. Завтра вам приготовити сніданок, якщо треба, я рано прийду, скажіть, будь ласка, о котрій годині ви снідаєте.

— Ні, я якось сама, дякую, а бабуся вже поїла, вона рано лягає, я ще з дитинства пам'ятаю.

— Бабуся? А Катерина, ні, її вже відвіз наш водій.

— Стривай, ти мене вже геть зовсім заплутала, бабуся поїхала, куди? Петрович живе в цій прибудові, це хто так звелів? Тарас? Чому мій... Петрович ночує в цій прибудові?

— А де ж йому жити? — вона засміялась.

— Я повечеряю з Петровичем на кухні, — я глибоко вдихнула, — якщо він мені дозволить.

***

— Ти тут? — присів коло мене Петрович.

— Думаю, матері сподобалося це місце, вона любила ці гори. Коли їхала, в її погляді я бачив, що вона сумує за ними.

— Шкода, що тоді вона не могла признатися в цьому, — мої очі наливаються сльозами, — ця калина посеред хвої наче вона серед нас, така інша і чужа.

— Це не так, вона любила тебе, і коли не могла тебе бачити, її серце рвалося на куски, — він обняв мене, витираючи мої сльози.

Я прихилилася до його міцного плеча, обнявши двома руками, немов потопельник за рятувальне колесо.

— Повертайся додому.

— Ще рано, занадто рано, Петрович. Я маю захистити свій дім там. Ще нічого не скінчилося, я маю повернути мій дім, і благаю, допоможи мені. Я втратила кинджал, я втратила родину. Я не зможу повернутися сюди сама, я мушу його повернути.

— Дор, минуло сім років, і ти вирішила розстатися з ним.

— Це була моя найжахливіша помилка. Максим — єдине, що давало мені надію витримати ці роки. Я програла в цій битві, але наступну я не програю, я знищу їх, винищу усю нечисть цього клятого міста.

— Я не допоможу тобі копати могилу. Твоя мати не простить мені, вона захищала тебе і втратила тебе назавжди, а ти стала така, як вона. Я бачу це по твоїх очах, вони жахають мене, твій погляд звіра, який стоїть на захисті своєї зграї.

— Петрович, стань поруч зі мною, прошу.

Петрович піднявся та сказав:

— Пора, вечеря вже холоне, повертаємося до дому. Ранок покаже, що робити.

Петрович спускався з гори мовчки, але його погляд казав, що з ранку ми вже поїдемо до дому, до мого дому.

Зранку Петрович пакував свою валізу у мою машину. «Куди ти не підеш, я піду за тобою», подумки сказав Петрович.

— Ну що, поїхали? — сказала я.

— Ти завжди маєш те, що хочеш.

— Ага, — посміхнулась я, — не далеко падає яблуко від яблуні.

— Уся в матір, їй-Богу.

— А, я не про матір.