Історія Дор. Кинджал смерті

«Я завжди була готова дати пояснення, але ніколи не приносила вибачень, якщо робила те, що вважала правильним.» — Елеонора Рузвельт

Церква Святої Марії є центром нашого міста. Вечірні служби освітлюють теплом кам'яні стіни, пошарпані часом, тільки додаючи їй вишуканості. Зайшовши всередину, можна побачити достаток у цьому місті: золоті чаші, старовинні ікони, велика кількість квітів перед кожною іконою прикрашають цю будівлю. Запах ладану надає сили цим стінам, але мене він тривожив, відчуваючи, який секрет вони приховують.

— Дарія? Дор? — підійшов до мене священник.

— Так.

— Назар говорив мені, що ви прийдете. Я вже давно не приймаю пацієнтів як психолог, тепер я несу Боже слово, але по старій дружбі я погодився вам допомогти.

«Назар завжди не вмів вибирати собі друзів», — подумала я.

— Ми можемо тут поговорити, або можемо пройти в мій кабінет.

— Буде ліпше в кабінет. Востаннє, коли я так стояла напроти вівтаря, погано закінчилося для священника — його розмазали по підлозі.

Іларіон провів мене у свій кабінет. Кабінет був заставлений антикваріатом; ці меблі та книги не говорили про аскетизм отця, більше про його схильність до великих грошей.

— Сідай, — запропонував мені Іларіон, показавши на маленький диванчик. — Так, про що ви б хотіли поговорити?

— Що, так зразу ви не хочете дізнатись мою медичну картку чи що там потрібне лікарям?

— А треба?

— Не знаю, але якщо вам цікаво, то в мене все добре, принаймні так писали лікарі за тюремною решіткою. І, будь ласка, давайте на ти.

— Так, і що цей клаптик паперу дає тобі відчуття спокою?

«Не погано, мозгоправе», — подумала я.

— Я хочу, щоб ти написала все, що ти відчуваєш, в цьому записнику. — Він вийняв зошит з шухлядки.

— О, — я засміялась.

— Щось кумедне я сказав?

— Ні, без образ, просто я в першому вже намагалась писати і ні одного слова не вписала, загубила його. Другий повторно я почала писати в тюрмі, коли згадувала життя семирічної давності. Це був один розділ на дві частини. Насправді це була повна дурня, не знаю, що з цього правда, а що маячня під впливом наркотиків, якими мене хотіли вбити.

— Напиши все, що відчуваєш. Це допоможе тобі краще розуміти себе, відстежувати зміни у настрої та навіть знаходити рішення для проблем, які турбують.

— Нічого хорошого з цього не вийде.

— Розумію, що твій досвід із веденням щоденника не був позитивним. Можливо, варто було б спробувати інший підхід. Наприклад, ти можеш завести "журнал думок" або "блокнот ідей", де записувати не обов'язково особисті переживання, а скоріше думки, ідеї, цитати чи навіть малюнки, які надихають. Це може бути менш формальним і більш креативним способом самовираження. Як тобі така ідея? Ми пізніше можемо поговорити та розібрати на сеансі.

— Ні, це точно не проканає. Та й немає у мене тих, як ти кажеш, креативних ідей.

— Дор, ти хочеш ліки? Зразу кажу, таблетки по рецепту я не випишу, моя ліцензія закінчилась, а поновлювати мені нема потреби, тому ніяких рецептів на ліки.

— Ні, ти мене не так зрозумів, мені не треба таблетки. Та й рецепт без вас я легко дістану з моїм минулим. Я напишу все, що пам'ятаю з минулого мого щоденника, якщо ти вважаєш, що це допоможе, але це трішки займе часу.

— Я нікуди не йду, — сказав Іларіон, — тому пиши спокійно.

Я взяла ручку та листок паперу та почала писати: «25 квітня 2029 року від народження...»

— Можна? — я підняла голову та глянула на мозгоправа. —Чашечку чаю?

— Так, звичайно.

Іларіон пішов по чай, а мені лишилися лічені хвилини, щоб поставити прослуховування.

— Твій чай, м'ята-ромашка. Я надіюсь, тобі буде смакувати.

«Наплювати на той чай, якби ти вернувся хвилину тому, я б стала лузером цього століття.»

— Ну, як успіхи?

— Все просто чудово, вже дописую, — я підняла листок паперу, показавши, що він увесь списаний, і вдала ніби рада цьому.

( Див. «Історія Li або як я вбила свого боса»Розділ 1)

— Що тебе так розвеселило?

— Ця сторінка, перша в моєму щоденнику, закінчувалась тим, що Максим сказав мені, що я янголятко в пушку. Дивно, звідки в моїй пам'яті з'явилося таке визначення, бо ангелом мене точно не назвеш.

— Ого, — сказав він, глянувши на текст.

— Це точно.

— Я хочу, щоб ти описала, що ти відчувала, коли це писала.

— Відчувала... — я глибоко замислилась. — Господи, це повна нісенітниця.

— Чому ти так кажеш?

— По-перше, арешт мене Максимом. Та це ж смішніше, ніж спроба зловити вітер у сітку для метеликів! Скоріше я...

— Що ти зробила б?

— Я б його прикувала наручниками в його ж машині. — Я ледь помітно всміхнулася, прикусивши нижню губу. — Потім зняла з нього його поліційну куртку та розстібнула сорочку, моя рука поволі опустилась нижче по його рельєфному животику, рахуючи кожен кубик до ременя, мої зуби ніжно покусували його вухо, спускаючись на його божественну шию, у нас спалахнув гарячий та пристрасний... Одним словом, я точно не була святою. Вибачте, отче, трохи занесло мене.

— Не судіть, щоб і вас не судили.

«О, тут ти загнався, служка божий.»

— Так, я зрозумів твої почуття. Можеш мені номер телефона цього Максима дати? Мені це б допомогло з’ясувати, що в цій розповіді правда.

«Тут підкрались сумніви в тобі як в психологу, але нехай твоя взяла.»

— Звичайно. — Я взяла ручку та написала номер.

Іларіон взяв свій мобільник і набрав Максима. Він поговорив хвилин п'ять, його обличчя мінялося кілька разів за цей час. Він відклав телефон.

— Я поговорив з Максимом, і він підтвердив, що знає тебе, але не підтвердив, що у вас були близькі стосунки, крім поліцейський-підозрювана. Він сказав, що ніколи б не покохав таку як ти. І дещо розказав про твоє отруєння, ти сама це зробила. Дор, все, що ти згадуєш, момент у поліційній машині, це плід твоєї уяви, що вказує на можливу психологічну травму. Ще ти згадуєш кота Веніаміна, що може говорити про втрату невинності або контролю над власним життям.

— Ні, він бреше. — Я затиснула кулак так, щоб він побачив.

— Ну, бреше, так бреше. — Підійшов до мене Іларіон і поклав руку на мою.

«Мене зараз вирве. Спокійно, Дор, ти сюди не за тим прийшла.»

— Послухай, забудьмо про Максима, згадай своє дитинство. Я хочу, щоб ти розслабилася та спокійно поринула в минуле. Розкажи про свою матір.

— Вона загинула в авіакатастрофі, точніше, її вбили.

— Так вбили чи авіакатастрофа?

— Її нема.

— А батько?

Я глянула з-під лоба.

— Твій батько казав мені, що зізнався тобі.

— Якщо це можна назвати зізнанням, це швидше вимушений крок.

Він уважно вслухався в мої слова.

— Якщо цікаво, то спершу я його називала Діма, коли підросла — то дядько. Потім я його намагалася застрелити, а пізніше спалити. Не пам'ятаю точно, що було перше — спалити чи застрелити. Тепер він Петрович, і на сьогодні мене це влаштовує.

Мій телефон задзвонив.

— Пробачте, але мені пора.

— Усе добре, іди. Але другу частину ти маєш дописати, як обіцяла, і на наступному нашому сеансі ми це розберемо. У п'ятницю тобі буде зручно?

— Так.

***

Гроза, яка насуватиметься на це місто, набирає своєї могутності. Коли перші краплі дощу почнуть битися об вікна, це місто розкриє свою сутність, а гріхи його жителів проявляться. Буря повзе повільно, але невідворотно, як хижак, що вистежує свою здобич. Грім гуркотітиме на відстані, спочатку тихо, але з кожною секундою його голос ставатиме все більш грізним, наче попереджувальний шепіт перед катастрофою.

***

Отець Іларіон провів поглядом Дор. Він знав, що вона щось приховує і не щира з ним; вона припускалася помилок, її розповідь була занадто божевільною. Чуття казало, що щось не так, але коли отець поговорив зі своїм сином, і той підтвердив, що знайомий з Дор, і розказав, що вона насправді неврівноважена, це трохи заспокоювало отця.

Руда повернулася.

Дор не знала, що на неї чекає; вона в хорошому настрої поверталася до ресторану. Відчинивши двері, вона побачила Назара та Петровича, вони сиділи за столом і розмовляли. Дор не розуміла, що відбувається, але вона раділа, що вони не гавкають один на одного. Це вже була велика перемога в її житті.

*** 

Двері відчинилися, ударившись клямкою об стіну, цей удар почули всі. В зал зайшла Руда, тримаючи на прицілі охоронця цього закладу.

— Спокійно. Опусти зброю, Руда, ми спокійно все обговоримо, — наблизилася я до Рудої.

— Не підходь, я його порішу, ти мене знаєш.

— Відпусти його, це лише між нами, вони не винні.

— Не винні, ти... Ти забрала її у мене, мою доньку, де ти її сховала?

— Дор, про що вона говорить? — запитав Петрович.

— Не зараз.

— Послухай, сонце, ти маєш зробити одне.

— Що?

— Повертайся в монастир, ми домовилися ще кілька днів, і все скінчиться.

— Скінчиться... — її трусило наче наркомана від ломки, насправді вона була ним, її наркотик стояв перед нею. — Ти обіцяла мені, що ми поїдемо до неї, до моєї донечки, що ми будемо сім’єю.

— Зупинись, Руда, послухай, я не буду тобі потакати. Стріляй, — я наблизилася повільно до неї.

— Дор, назад! — викрикнув Петрович.

— Замовкни, старий, — викрикнула крізь сльози Руда, її руки тремтіли.

— Віддай пістолет мені. Я підійду до тебе, і ти віддаси мені пістолет, — я ступила ще один крок.

В ресторані прозвучав постріл, штукатурка зі стелі посипалася донизу.

— Не роби дурниць, Руда, відпусти їх, і я тебе відведу до доньки.

Руда махнула пістолетом, показавши, щоб вони вийшли.

— Ми не підемо без тебе, — сказав Назар.

— Назар, виведи батька і забирайся, бо я тебе під землю дістану.

У залі ресторану залишилося двоє, коли пролунав другий постріл. Назар забіг у зал, я лежала на підлозі, тримаючи праву руку, яка стікала кров'ю.

— Наздоженіть її! — сказав Петрович до Назара.

— Не треба, — пробурмотіла я. — Їй нікуди йти, вона повернеться у наше місце, заспокоїться і повернеться.

— Дор, про що ти говориш? Вона стріляла, вона може когось убити, ми маємо заявити в поліцію, — запевняв мене Назар.

— Що у вас діється? — увійшов Богдан до залу. — З тобою все добре? Там якась божевільна ледь мене з ніг не збила. — Він підбіг до мене. — Ти поранена.

— Нічого, це подряпина, але що ти тут робиш в такий час?

— Хотів... — він задумався. — Хотів поговорити.

— Вибач, зустріньмось завтра.

— Гаразд, але з тобою все буде добре?

— Так.

— Ти впевнена?

— Не хвилюйся, усе буде добре, я розумію твоє занепокоєння. Завтра зустрінемось. Іди, до завтра, Богдане.

Він пішов.

— Він явно до тебе не байдужий, — жартома зауважив Назар.

— Замовкни.

Худенька молода дівчина бігла вулицею, неохайно вдягнута. Її руде волосся єдине, що казало, що вона не безхатько, воно було прекрасним, хоч вітер розпатлав його під час біганини.

«З тобою все добре?» — запитав хлопець руденьку дівчину.