Учень дощу І

Була середина ночі. Вчитель Ракор міцно спав, розвалившись на всьому ліжку, і дивився якісь сни, поки його слина просочувала подушку. З відкритого вікна лунали співи цвіркунів. Залітав свіжий вітерець та приємний запах дощу, що ліниво колихали фіранку.

Зненацька, роздався гуркіт. Хтось залетів у кімнату та стрімко хлопнув дверима. Чоловік аж підскочив, глянувши у сторону виходу.

— Хто тут? — миттю запалив він сферу світла.

Під дверима грудкою сидів Хаол у чорній одежі, притискаючись спиною до дверей. Увесь він тремтів, дивився величезними очами в порожнечу, а руками стискав іграшкову рибу, впиваючись у неї пальцями так сильно, що ледь не проштрикував наскрізь. У Ракора волосся на голові заворушилося від такої картини.

— Хаоле! — скочив він на підлогу та хутко підбіг. — Що сталося? — побіжно огледів дитину, впав на коліна. — Що таке? — вже приготувався щось робити.

Той глянув на старшого. Очі жалісно блиснули, а все обличчя викривилося.

— Наставнииикуууу! — подався хлопчик до вчителя, починаючи гірко плакати.

— Так! Так! — швидко обійняв його старший. — Що трапилося? Що таке? — приклав великий палець учню до чола та встановив душевну рівновагу.

Однак хлопчик нічого не відповів, розревівшись ще дужче.

— Хаоле! — сів Ракор на підлогу. — Що сталося? Поганий сон?

— Б-батько! — у відчаї викрикнув той, сильніше забиваючись до серця.

— Він тобі снився? Тобі снився духовний батько? — швидко уточнив старший.

Учень метушливо кивнув.

— От дідько, — тихо висловився чоловік. — Як часто він тобі сниться? Відчуття, ніби це постійно відбувається.

Хаол почав перелякано кивати.

— Що? — вражено підняв вчитель брови. — Він тобі сниться постійно?

— Він…! Він…! — задихався хлопчик від схлипів, намагаючись хоч щось сказати. — Він…! З-заклинання…! В…! Він…!

— Заклинання примусу? — перебив Ракор.

Той швидко кивнув.

— Він знову застосовував його у твоєму сні?

Учень підтвердив.

— Дідько… — стиснув наставник підопічного, не бажаючи його нікуди відпускати, аби не наражати на небезпеку.

«Знову і знову, знову і знову… — прокручував Ракор у своїй голові. — Він постійно йому сниться. І постійно із цим заклинанням. Ще і робить із ним незрозуміло що… Ще і я, довбень, повів його у купальні, — стиснув губи та притулився щокою до волосся Хаола, гніваючись на самого себе. — Із цим треба щось робити, — провів через дитину імпульс, намагаючись знову заспокоїти. — Не може він просто так постійно снитися йому. Так часто і з такими снами. Звичайні сни не можуть бути такими однаковими настільки довго. От же… — роздратовано заплющив він очі, згадавши дещо. — У нього ж в кімнаті повно іграшок, які йому дарував той батько. А що як це він приходить до нього у снах? — подивився вперед. — Із цим терміново треба щось робити. І краще приступити до цього прямо зараз,» — опустив погляд до хлопчика, відсторонився та витер його сльози.

— Хаоле, — із твердістю говорив вчитель, — нам треба провести ревізію у тебе в кімнаті.

— Ре-що…? — стривожено застиг той, сильніше стиснувши рибу.

— Перевірку. Нам треба перевірити деякі речі.

— Які…?

— Ті, які дарував тобі твій батько, — обережно піднявся Ракор. — Я попрошу у вчителя Шийме неонор, — змахнув рукою, чаруючи біля хлопчика маленький столик із гарячим чаєм та солодощами. — Якщо хочеш, можеш посидіти тут. Я сам усе перевірю.

— Не кидайте мене… — жалібно узявся він за край білої штанини, шморгнувши носом.

— Добре. Тоді підіймайся і ходімо.

Учень скуто встав, не відпускаючи свою іграшку, витер обличчя від сліз та ніяково узяв педагога за руку.

— Ходімо, — відкрив Ракор двері.

Обидва вийшли. Чоловік повів їх до однієї з дверей цього коридору. Постукав.

— Так? — почувся спантеличений голос вчителя Шийме. — Заходьте.

Новачок заглянув усередину, ховаючи підопічного за собою, і побачив двох старших вчителів, які у нижніх сорочках зі штанами, сиділи по різні сторони великої дошки та розставляли по ній чорні і білі камінці.

— Чого ти не спиш? — миттю запитав Шийме. — Ніч на дворі.

— Вчителю, — вклонився йому Ракор. — Вчителю, — вклонився Топнору. — Мені потрібен неонор, — повернувся до першого. — Я можу позичити його у вас?

— Нащо він тобі? — піднявся викладач із вітряною кров’ю і попрямував до свого столу.

— Хочу провести ревізію на предмет непогодженого і регулярного проникнення у сон.

— Це серйозно… — занепокоєно буркнув повненький.

— Дійсно, — неспокійно взяв Шийме чорний бінокль із золотою окантовкою та повернувся до гостя. — Користуватися вмієш?

— Так, — миттю кивнув новачок.

— Обережно із лінзами і коліщатком чутливості, — поніс чоловік прилад до молодого покоління.

— Я дбайливо поставлюся до вашої власності, — поважно схилився Ракор.

— Повернеш вранці або вдень, — протягнув йому неонор. — І розкажеш про результати.

— Звісно, вчителю, — узяв він бінокль. — Дякую, — ще раз вклонився та закрив за собою, подивився на заплаканого учня.

Хаол шморгнув носом, все ще притискаючи іграшку до тіла.

— Почнемо із тебе, — відпустив його викладач, витер дитячі сльози і відсторонився на крок, приклав прилад до очей.

Увесь коридор занурився в пітьму, яку ще чорнішою робили темні лінзи, призначені для регулювання чутливості. Посеред же чорноти, замість звичного образу Хаола, знаходилося яскраве джерело помаранчево-червоного світла, яке перетікало, не виходячи за межі обрису хлопчика. І тримало у руках білосніжну рибу, яка теж світилася, але світло в ній зовсім не рухалося.

— Без іграшки зараз, — забрав її педагог, не відволікаючись від споглядання за магічною силою дитини.

Учень зіщулився, коли відняли єдине, чим він прикривався. Опустив голову, плечі, зігнувся, натягуючи край чорної сорочки нижче.

Вчитель спантеличено прибрав неонор від очей та глянув на учня. За лічені секунди, Хаол встиг почервоніти так, як помідори не червоніють на грядках. І причина тому була доволі інтимною.

— Кхм, — незручно відвів чоловік погляд у сторону. — Ти просто ростеш, — протягнув руку до його голови, поклав на волосся і пропустив імпульс, який повністю очистив одяг.

— Я не хочу… — на межі зі сльозами висказався хлопчик.

— Але таке буде відбуватися… — співчутливо подивився Ракор на нього, прибираючи долоню. — Під час снів…

— Коли мені батько сниться? — із надривом глянув він на старшого.

«Це особливо гидко…» — відвернув педагог голову.

— Я не хочу! Зробіть щось із цим!

— Я не можу перервати чи змінити дорослішання твого тіла, — стиснув вчитель губи, повернувшись до вихованця.

— Я не хочу, аби це відбувалося… — похнюпив Хаол голову.

— Я можу розказати, як це можна контролювати, однак… — зупинився чоловік. — Я не знаю, як ти поставишся до такого способу і чи прийдеться він тобі до душі. Це… Хаоле, — співчутливо видихнув наставник, — сім’яна рідина має знайти собі вихід. Вона не може утримуватися тілом довго. Особливо тим, що дуже активно росте. Вона або знаходить вихід, коли ти сам… Ем… «Допомагаєш їй». Або вона виходить, коли сама захоче. І це може статися коли завгодно. У тому числі і під час «особливих» снів.

— Я не хочу, аби вона виходила… — закрив він обличчя руками, почавши здригатися від нових схлипів. — Під час ігор вона виходила… У батька вона постійно виходила… Я не хочу… Не хочу… Не хочу… — хитався з боку в бік.

— Хаоле… — ступив педагог до нього та обійняв, намагаючись втішити.

— Я просто хочу бути дитиною… — у сльозах втупився хлопчик чолом у ключицю дорослого. — Не хочу дорослішати… Хочу гратися… І вчитися… Я нічого цього не хочу…!

— Хаоле…

Учень просто плакав, випускаючи усі страждання з глибин душі. Щойно пхикання почало стихати, Ракор відсторонився, витер долонею гарячі сльози та поцілував його вище чола.

— Я попрошу у старших вчителів поради щодо цього питання, однак… Я не впевнений у тому, що вони мені дадуть відповідь відмінну від моєї власної…

Хаол шморгнув носом, сильно підіймаючи плечі. Наставник знову поцілував хлопчика у волосся, бажаючи втішити, та повів до сходів, повернувши до рук нову улюблену іграшку.

На перший поверх вони спустилися мовчки. Повернули до одного з коридорів, оминули розклад занять, зайшли у крило для учнів та попрямували до необхідної кімнати. Прямо біля дверей Хаол зупинився, жалібно притискаючи рибу до себе, і навідріз відмовився йти далі.

— Добре, — спокійно видихнув педагог. — Тоді давай я сам огляну твою кімнату, а потім вийду і сповіщу тебе про свій вердикт.

— Ви дійсно думаєте, ніби мій духовний батько приходить до мене у снах…? — ледь чутно запитав хлопчик.

— Не знаю. Але краще перевірити, — відвів Ракор важкий погляд на двері. — Все ж, у вас був духовний зв’язок і ти сам мені показував іграшки, які він тобі дарував. Таку вірогідність виключати не можна, — повернувся до учня, який опустив обличчя до іграшки. — Однак спершу треба оглянути саме тебе.

— Мене? — підняв він погляд до вчителя.

— Точніше твою магічну силу. У якому вона стані. Дозволиш мені оглянути тебе? — протягнув йому руку, ніби просячи віддати рибу.

— Ну… — невпевнено подивився хлопчик на цей жест. — А що ви будете робити? — підозріло виглянув на чоловіка. — Як саме будете мене оглядати?

— Просто у неонор огляну. Я не буду торкатися тебе.

— Ну… — опустив очі на руку. — Добре… — не дуже охоче віддав іграшку та з’єднав пальці, почавши їх м’яти.

Ракор відійшов на крок, подивився на хлопчика через прилад. Весь Хаол світився помаранчево-червоним, що повільно циркулював усім тілом. По руках і ногах, тулубом, головою. На животі та передпліччях досі залишалися великі білуваті плями від риби, що повільно всмоктувалися магічною силою і розносилися по організму, розчиняючись у ньому без залишку. Крім того, педагог помітив більш світлу помаранчеву плямку у центрі чола. Подивився на свою руку, аби звірити колір.

«Так, це мій.»

— Я так часто встановлював тобі душевну рівновагу, — почав викладач, продовжуючи свій огляд, — що у тебе посеред чола пляма залишилася з моєї сили, — іронічно посміхнувся.

Хлопчик ніяково підняв куток губ, заражаючись настроєм.

— Повернися, — кивнув йому старший.

Учень скуто розвернувся, ставши до чоловіка спиною. Той пройшовся поглядом з голови до п’ят. Особливо уважно придивився до волосся, аби оцінити його стан і точно упевнитися, що з ахором підопічного нема ніяких проблем.

— А яка магічна сила була у твого духовного батька? — відняв Ракор неонор від очей. — Можеш повертатися.

— Помаранчево-жовта… — розвернувся хлопчик і забрав свою рибу, яку одразу ж обійняв.

Від такої відповіді, педагог замислився. Він не побачив жодного домішку іншої магічної сили, окрім власної та тієї, що належала іграшці.

«Якби той батько дійсно прийшов сьогодні до нього у сон, — роздумував чоловік, — його магічна сила залишилася би у будь-якому випадку. Неможливо вторгнутися до когось та не залишити по собі жодних слідів.»

— Хочеш подивитися, як сила виглядає? — вирішив перервати Ракор власні роздуми на таку неприємну тему.

Хаол підняв обличчя до вчителя та злегка кивнув.

— Добре, але обережно, — вручив він учню неонор. — Я буду світитися сильніше за тебе, тож аби краще роздивитися мої потоки, ось тут коліщатко, — показав йому.

— Угу, вчителю, — кивнув хлопчик та узяв прилад, приклав його до очей, поглянувши на старшого.

Викладач світився наче вечірнє Сонце, що створює мальовничі розводи на небі та хмарах. Хаол трохи покрутив коліщатко, зменшуючи чутливість, і побачив потоки. Гарячі і стрімкі потоки магічної сили, що носилася руками, ногами, тулубом та головою. Вона була настільки гарною та впорядкованою, що учень мимовільно зарум’янився, відчувши тепло у серці. Ці маленькі доріжки — шляхи якими струменіла сама магія, перетікаючи з пальця у палець. Здавалося, що хлопчик здатен цілими годинами спостерігати за тим, як вона перетікає чужим тілом. Це було наче… Наче водні потоки, наче фарба, яку веде пензлик, що ніколи не зупиняється. Вона світилася, струменіла та… Хаол почервонів дужче. Видно йому це розглядання виявилося значно більш привабливим, ніж він думав спочатку.

— Дуже гарно, — метушливо віддав він неонор вчителю, вихопив іграшку та швидко обійняв її, бажаючи приховати дещо.

— Хм, — із незрозумілою емоцією відреагував Ракор на цей поспіх. — А хочеш подивитися, як магічні сили взаємодіють одна з одною?

Хлопчик покосився на старшого, ніби вагаючись із відповіддю.

— Ну ж бо, — протягнув вчитель йому прилад та приклав своє передпліччя до учнівського. — Подивися. Тобі це буде корисно.

Підопічний нерішуче узяв неонор знову, приклав до очей та спрямував погляд на їх руки. Власне передпліччя світилося значно слабше, тож, аби добре роздивитися контакт магічних сил, довелося покрутити коліщатко трохи назад, коли сили вчителя ледь не засліплювали хлопчика.

— О… — зачаровано протягнув Хаол, спостерігаючи за тим, як два кольори об’єднуються і потоки уносять із собою частку чужої магії.

— Так, це гарно, — посміхнувся Ракор. — Магічні сили взагалі дуже привабливі. Думаю маги-науковці, які досліджують їх природу, взагалі почали займатися усім цим тільки заради того, аби на чужі магічні сили цілими днями дивитися! — усміхнувся.

Хлопчик посміхнувся у відповідь.

Трохи постоявши так та давши учню ще більше захопитися світом магії, вчитель все ж забрав неонор і нарешті приступив до того, для чого вони сюди прийшли. Увійшов у кімнату. Оглянув все через прилад. Інтер’єр світився кольором Хаола. Це і не дивно, бо його магічна сила торкалася усього у власній кімнаті. Однак немало було і магічної сили самого Ракора — на півсфері ліжка, на порцеляновій ляльці, яка лежала на краю стола під маленькою ковдрою. Це було настільки мило, що вчитель затримав погляд на цьому прояві турботи трохи довше. Білими залишалися той корабель, нічник та рослина, що стояла у маленькій піалі на вікні. Серед зошитів взагалі були усі кольори веселки — що не предмет і інший вчитель то власний колір педагога, який колись перевіряв роботи.

«Нічого, — покрутився чоловік, окинувши уважним поглядом всю кімнату. — Його, моє,» — покосився під стіл, де стояли коробки з іншими іграшками.

Відсунув перший ящик.

— Ох, — вражено видав Ракор, побачивши відверто жовтуватий колір.

Одна іграшка, друга, третя. Усі вони світилися доволі тьмяно, ніби були створені дуже давно. Висунув іншу коробку — теж саме. Озирнувся. Побачив яскраве світло під ліжком.

— А це ще що таке…? — протягнув він до жовтуватого світла руку та магією притягнув предмет.

Оглянув дерев’яну ляльку.

— Та вона світиться, немов нова, — спантеличено пробурмотів вчитель і прибрав неонор від очей.

Це виявилася та сама нещасна іграшка, що пережила незліченну кількість стусанів, знущань і киданнь об стіну.

— Хаоле! — обернувся Ракор і піднявся, попрямував до дверей.

— Так, вчителю? — заглянув хлопчик.

— Скажи, — підійшов старший до нього, — коли тобі подарували цю ляльку? — показав він дерев’яну іграшку.

Учень глянув на неї, невдоволено насупився і опустив погляд:

— Взимку, — сильніше обійняв рибу, ніби показуючи їй власну прихильність.

— Взимку коли? Цієї зими?

— Так, — відвів погляд у бік.

Педагог випустив повітря через ніс.

— Хаоле, — м’якше продовжив чоловік та нахилився, заглядаючи підопічному в обличчя, — скажи, а чому ти так не любиш саме цю іграшку? Інших ляльок ти так не б’єш.

Той мовчав, похмуро дивлячись у одну точку на стіні. Вчитель трохи почекав відповідь, але так, як її не послідувало, то вирівнявся і кивнув на нещасну ляльку:

— Краще її позбутися.

Учень зло покосився на педагога:

— Її треба спалити.

Ракор трохи підняв брови:

— Хочеш повністю знищити її?

— Так, — перевів він погляд на дерев’яну іграшку.

І від цих очей лячно стало навіть викладачу.

Було прийнято рішення розібратися із цим зараз, поки усі сплять. Хаол наполіг на тому, що спалити її треба за межами школи. Наставник, у цілому, був із цим згодний. Тож вони одягнулися, зібрали своє волосся, залишили іграшкову рибу та попрямували надвір. Вийшли за ворота. Шлях освічували літаючі сфери світла, які начаклував вчитель.

Вони вже минули половину шляху по довгим кам’яним сходам, як Хаол сказився та почав трощити ту ляльку об все навколо. Ракор шоковано завмер, зовсім не очікуючи зараз подібного. Іграшка з усіх сил летіла у сходи, її запускали у скелю, буцали, топтали. Вона мала усі шанси просто не дожити до того багаття, на яке її несли. Із кожним новим кидком від ляльки відколювалися шматочки, летіли друзки. Хлопчик взагалі її не шкодував. Навіть навпаки — він намагався нанести якомога більше пошкоджень, аби не зламати чи розтрощити її, а повністю знищити, не залишивши навіть якоїсь впізнаваності форми.

— Хаоле, — стривожено спостерігав вчитель за його люттю.

— ЦЕ ВСЕ ЧЕРЕЗ НЬОГО! — у нестямі кричав хлопчик низьким голосом, ледь не зриваючи його. — УСЕ! ЧЕРЕЗ! НЬОГО! — з розмаху кинув ляльку в каміння.

— Будь обачний на сходах, — обережно сказав Ракор, розуміючи, що Хаолу дійсно треба дати висловити все це. А можливо і помститися. Якщо не живому магу, то хоч іграшці.

Коли вони спустилися до підніжжя гори, лють хлопчика меншою не стала. Він так само продовжував кидати колись подаровану іграшку об валуни і сходи. Бив нею каміння, відколював друзки та топтав, трощив, знищував. Енергії Хаола було до такої міри багато, що він не втомлювався ще хвилин сорок. А вчитель за усім цим мовчки спостерігав, стоячи в стороні. Як розлітаються шматочки деревини в усі боки, як кричить та розмахується учень, як він важко дихає, після кожного нового кидка. І від всього цього серце чоловіка стискалося в одну болючу грудку.

«Що і як довго він мав переживати…?» — запитував себе Ракор, бажаючи підійти і просто обійняти хлопчика, втішити, захистити. А той все лютував.

Минув час і вже лялька була сама на себе не схожа. Не залишилося на ній рук та ніг, які можна було упізнати. Не було голови. Залишився тільки пошматований огризок, в якому не вгадувалася хоч якась іграшка.

— Я ХОЧУ СПОПЕЛИТИ ЙОГО! — підскочив Хаол до вчителя, лякаючи його своїм розлюченим поглядом.

Ракор швидко створив вогонь та передав його учню. Хлопчик повернувся до іграшки і кинув вогник прямо на її залишки. Розгорілося полум’я. Хаол дивився. Вчитель тихо підійшов, спостерігаючи за спаленням з-за плеча.

Дерев’яний огризок доволі швидко обвуглився і почав розсипатися, перетворюючись на попіл. Коли вогник зовсім погаснув, через те, що було вже нічому горіти, хлопчик підійшов та з розмаху тупнув по попелищу, розчавивши останнє, що залишалося від цієї іграшки. І ще, ще, ще! Ніби добиваючи вже мертвого, ніби розбиваючи вже розтрощене, він продовжував топтати попелище, бажаючи знищити його ще більше, ніж зараз. Бажаючи взагалі нічого не залишити, після цієї ляльки.

Розмазав попіл ногою. Розкидав друзки в усі сторони.

— НІХТО БІЛЬШЕ НЕ ДІЗНАЄТЬСЯ ПРО ТЕБЕ! — кричав він на все горло до цих залишків. — ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕМА! НЕ ІСНУЄ! — злісно тупнув по попелищу та витер підошву об землю. — НЕ! МА! — стрімко подивився на вчителя.

Той мовчки дивився у відповідь. Тиша утворилася навкруги. Суцільна. Хаол більше не кричав, не тупцював, не знищував іграшку. Не шумів ліс. Не було вітру. Не співали цвіркуни і птахи.

Хлопчик зробив рух назустріч до педагога. Зірвався з місця та на всій швидкості врізався у нього, силоміць узявши в обійми. Ракор огорнув Хаола руками, немов крилами.

На ранок, Ракор віддав неонор його власникові та доповів, що підтвердження проникнення у сни він не знайшов, однак прилад йому дійсно допоміг із вирішенням іншої проблеми.

Вже після уроків, вчитель знайшов у себе на порозі нового паперового журавля.