Учень дощу І

Перше заняття нового вчителя розпочалося вже на наступний день.

— Що ж… — із посмішкою зайшов чоловік у невеликий клас, несучи в оберемку декілька стосів паперів та сувоїв.

— Добрий день, учителю, — піднялися хлопці зі своїх місць, склали свої руки разом та вклонилися педагогу.

Дітей тут було 11 і кожен сидів за своєю окремою одномісною партою, що мала достатньо місця для різних книжок, зошитів та інших навчальних предметів. Розставлені у чотири ряди, по чотири столи у кожному, і розділені із великим вчительським столом парою метрів, де зазвичай проходили учні, коли сідали на свої місця та покидали урок. Одяг дітей зовсім не був схожий на одежу дорослих. Це було довге блакитне вбрання до щиколоток, із прорізями для ніг та вузькими рукавами, чиї передпліччя вкривали чорні шкіряні наручі. Зокрема, чорними були і тканинні чоботи, штани та пояс, чий вузол та кінці ховали під ним самим. Волосся ж, яке вже сягало лопаток, хлопці зав’язували блакитними стрічками у високі хвости.

— Тепер, — став вчитель Ракор за свій стіл, поклавши на нього стоси паперів, які приніс із собою, — я буду вести у вас основи створення туману. Сідайте, — кивнув їм.

Діти зайняли свої місця.

— Вчителю! — підняв руку хлопець з першої парти. — А коли у нас будуть практичні заняття?

— Зазвичай, екзамени по створенню туману починаються восени, — відповів старший. — Тож, влітку ми вже будемо практикуватися на вулиці. Це будуть ранішні заняття, тож не бешкетуйте до середини ночі, а лягайте якомога раніше. Сьогодні, у нас буде ознайомчий урок, — відвернувся педагог до великої дошки та взяв шматок крейди, яким почав писати своє ім’я: — Мене звуть вчитель Ракор…

— Вчителю! — підняв долоню той самий. — А ви, як вчитель Уман? Теж все руками пишете?

— Вчитель Уман вчить нас… — вронив він крейду. — От трясця, — прошипів педагог собі під носа та нахилився за шматком.

— Вчителю! — ще більше загорівся учень. — А що таке «трясця»?!

Ракор ошелешено обернувся, вирівнявшись у весь зріст: «Який у вас слух гарний, діточки…»

— Ну… Це просто слово… — почав ухилятися чоловік від відповіді.

«Та вони ж його повторювати на кожному кроці почнуть… — подумки закрив він своє обличчя долонею. — Хтось запитає їх де вони це почули і виженуть мене звідси вже завтра…»

— Загалом, — тяжко видихнув наставник та повернувся до учнів всім тілом, — це погане слово. Майже лайливе, — виставив їм палець.

Хлопці аж очі повикочували. Лайливе слово?! Яке сказав вчитель?! ТА ЩЕ І У СТІНАХ ШКОЛИ?!

— Його не варто говорити, — наголосив на цьому Ракор.

— Але ж ви сказали!

— Так але це недобре слово. Його використовують, як лайку.

— А що воно означає?!

— Взагалі, трясця — це лихоманка. Стан, коли тебе трясе від холоду і жару одночасно.

— Оо… — зачаровано протягнув один з хлопців. — То це хвороба?

— Так, але люди використовують це слово, як лайливе. Вони часто зазначають його у прокльонах — це коли люди бажають іншим людям чогось поганого. От наприклад, як таку хворобу.

— Люди бажають, аби інші люди хворіли? — вразився хтось.

— Люди бувають дуже злі, — кивнув на це вчитель. — Але вам таке слово не варто використовувати, особливо у побажаннях якимось людям, чи навіть магам. Бо ви самі є магами, і, якщо люди кажуть це слово просто через злість, то від вас це може звучати, як реальна погроза. А магам заборонено погрожувати людям своєю магією.

— Бо люди безпомічні, перед магією, — кивнув учень.

— Так, — підтвердив це наставник.

— Але ж ви сказали це слово! — обурився той хлопчик, що почув його найпершим. — І ви — маг!

«От же… — стримано подивився на нього педагог. — Вітряна кров…»

— Вчитель нікого не проклинав! — несхвально подивився на крикуна інший однокласник.

— Але ж сказав! — повернувся до нього самий невдоволений. — А у школі не можна лаятися!

— Не можна! — підвищив голос учитель, аби діти перестали кричати. — І той, хто порушив правило школи — має бути покараний! — змахнув рукою, за допомогою магії повертаючи учнів до дошки. — Але наразі я маю провести заняття і дізнатися ваш рівень знань по основам створення туману! Тому, — взяв він до рук стос паперів, які приніс із собою, — я підготував завдання на контрольну роботу, — кинув аркуші в повітря, відправивши 11 з них кожному хлопцю на стіл. — Тут є різні питання по темам з усього курсу, тож, якщо ви чогось не знаєте — не хвилюйтеся, просто поставте прочерк чи залиште завдання пустим. Так я зрозумію, що цієї теми ви ще не знаєте.

Два головні крикуни покосилися один на одного та показали язики.

— Не бешкетуйте, — розвернув їх Ракор за допомогою магії до завдань. — Контрольна ця на весь урок. Встигніть її написати.

Діти почали читати запитання. А поки вони це робили, педагог повернувся до дошки, побачив свій не самий гарний та ідеальній почерк, який був написаний власною рукою, важко зітхнув і змахнув долонею, магією завершивши написання свого імені, крові та кольору магічної сили. Після чого сів за свій стіл, почавши спостерігати за хлопцями та їх розумовими потугами.

Однак у спокої і тиші цей клас перебував лиш п’ять хвилин, перш ніж вхідні двері відчинилися і у середину зайшов старший вчитель — Шийме.

— Вчителю, — метушливо піднявся Ракор, склав руки та вклонився йому.

— Вчителю, — так само зробили учні.

— Що у вас тут за галас? — спантеличено пройшов гість до вчительського столу, мимохідь зробивши дітям знак, аби вони сідали.

— Хах… — ніяково усміхнувся на це молодий педагог.

Хлопчики повернулися до своєї роботи.

— Галас виник через одне нехороше слово… — незручно повідомив Ракор.

Шийме скептично підняв брови, почувши цю новину:

— Я знаю, хто сказав це слово?

— Думаю, здогадуєтеся… — винувато сховав той очі.

— Ракоре, — підійшов той ближче та взяв молодого наставника за вухо.

— Ай! Вибачте, вчителю! Це вийшло випадково!

— Хах, — легко посміхнувся старший. — Як вчитель Оллон тебе за вуха тягав у десятому класі, так я тепер на посаді вчителя тягаю. Добре, що це єдина твоя вада, — відпустив його. — Слідкуй за тим, що ти кажеш, бо зараз до тебе прислухаються десятки дитячих вух. І вони повторюватимуть за тобою.

— Так, вчителю… — вклонився парубок, потираючи своє вухо. — Я більше не схиблю… — опустив винуватий погляд. — Буду… Намагатися не схибити…

— Хах, не турбуйся ти так. Це тільки перший твій урок. Напочатку усі молоді вчителі припускаються дрібних помилок. Хвилювання, — вказав він на Ракора, — твій найгірший ворог, тож просто розслабся. Ходи сьогодні із нами у купальні. Тобі точно варто розслабитися, — ткнув його пальцем у плече. — Твою напруженість видно неозброєним оком.

— Дякую за запрошення, вчителю, — склав молодий педагог руки та вклонився.

— Приходь. Ми біля восьмої збираємося відпочити.

— Я прийду, — кивнув той.

— От і добре, а ви, — повернувся Шийме до учнів, — не здіймайте галасу. Хоч вчитель перед вами і молодий, проте він все ще вчитель. Не змушуйте його підвищувати голос. Не дивлячись на свою помилку, він розуміє, що вчинив погано і надалі намагатиметься її не повторювати.

Діти піднялися та вклонилися наставникам:

— Вибачте вчителю, і дякуємо за настанови.

Старший педагог ще раз окинув поглядом усіх присутніх та пішов. Ракор провів його поглядом, опустившись на своє місце. Глянув на хлопчиків:

— Там ще друга сторінка є, — кивнув на свої завдання.

Щойно урок скінчився, всі учні здали свої однакові зошити, підписані різними іменами, і пішли на наступне заняття.

«Хм, — стурбовано насупився Ракор, дивлячись услід одному з підопічних, який крокував із опущеною головою, не підіймаючи погляду на інших дітей та вчителів. — Так погано свою роботу написав?» — глянув на стос зошитів.

Вечором, вже після перевірки зроблених завдань, педагог відправився до купалень, які знаходилися дещо осторонь від будівлі самої школи. Встановлені вони були на схилі, тож стежка до них деколи переривалася кам’яними сходами.

Місцина це була особлива, відмінна від всієї іншої території навчального закладу. Навколо протоптаної стежини знаходилися густі зарості невисокої трави, маленькі деревця та кущі, за якими слідкував один з вчителів. Поодинокими купками росли якісь квіти, що ніби білі і жовті зорі розкривали свої крихітні бутони на зеленому тлі. Тут і там можна було почути квакання різних жабок, які ховалися від допитливих очей у хащах, дзижчання жуків, що вже закінчували свій день, та пищання комарів, для яких вечір тільки починався. У цю годину, сонце починало заходити за обрій, тож ані нічних метеликів, ані світлячків тут поки не було. Один лиш запах свіжості, вечірньої прохолоди весняного вечора, та аромат трав, який не покидав цю стежину протягом усього часу, окрім зими, коли тут лежали кучугури.

Чоловік неквапливо крокував цією дорогою, насолоджуючись атмосферою тотального розслаблення, та деколи кивав дітям, які зустрічалися йому на шляху, що йшли до купалень або назад у двір.

«Стільки років пройшло… — оглядав новий вчитель ландшафти, насолоджуючись шумом дерев, через легкий вітер. — А це місце зовсім не змінилось… Жаби квакають, бджоли вдень літають… Та струмок, — зупинився, побачивши за пару десятків метрів від себе маленький місток. — Тече з купалень,» — повернув погляд наліво, помітивши краєчок схилу, на якому розташовувалися величезні казани, наповненні водою.

Це був справжній каскад з одинадцяти ємностей, які одна за одною переповнювалися рідиною. Вода виливалася з них через спеціальне поглиблення на краю і стрімким потоком наповнювала кожен наступний казан, поки вже забруднена милом із піною, вона не переповнювала найнижчий та не стікала зі схилу одним струмком. Потім зникаючи у скелях, які слугували в цій школі стінами від зовнішнього світу. Саме над цією маленькою та брудною «річкою» і пролягав невеличкий місток, дорога по якому вела до гаю із дикими птахами, які кожен раз злітали, якщо до них хтось підходив.

Очолював цей каскад з купалень — найбільший казан, у якому вже сиділи пара вчителів і спокійно могли поміститися усі інші педагоги. Завершував — найменший, у якому зараз активно терли себе мочалками шість першокласників. Що нижче йшла вода — то більш мильною та пінною вона ставала. Перші класи намилювали себе, як востаннє, третій-четвертий милили тільки найбільш забрудненні місця, а усі наступні взагалі не займалися гігієнічними процедурами, бо застосовували на собі заклинання, які у мить робили їх чистими. Тож усі старші за п’ятий-шостий клас просто відпочивали та розслаблялися, сидячи у гарячій воді, з якої йшла пара.

Вчитель Ракор, окинувши поглядом весь цей схил, сам собою усміхнувся, згадуючи, яким же був його власний шлях від самого низу до верхівки.

«І нічогісінько тут не змінилося, — огледів він низьку траву навколо казанів, де була складена одежа учнів, та прокладені стихійні стежки, якими підіймалися діти до своїх ємностей. — Все так само, як і 10-20 років тому…» — попрямував однією стежкою нагору.

— Хаха! — весело привітав Ракора вчитель Шийме, що сидів у казані спиною до учнів. — А от і новачок до нас приєднався!

— Дякую за запрошення, вчителю, — склав той руки та вклонився йому.

— Та годі тобі! — махнув наставник рукою. — Краще до нас лізь! Ще двоє тут хочуть тебе за вуха потягати!

— Хах… — ніяково усміхнувся молодий педагог.

— Перший урок, — почав йому знайомий голос зі спини, від чого Ракор аж сіпнувся, — а вже правило порушив, — взяв новенького за вухо та не сильно відтягнув його угору, після чого відпустив.

— Хах, вчителю Умане… — невпевнено обернувся той, погладивши вухо рукою.

— Ой, — скептично відгукнувся на це старий директор, що сидів біля гарячого водного потоку, який наповнював їх казан, — ніби я тебе перший місяць за вуха не тягав.

— Наш дорогий вчитель Уман також помилявся першим часом? — оживився Шийме, повернувшись до Даікона.

— Усі молоді вчителі однакові, — видихнув старий, глянувши на мовця. — Усі роблять помилки… Адже досвіду в навчанні не так багато, а правила рідної школи вже забуті, — покосився на Ракора.

— Я намагатимусь виправитися, — схаменувся новачок та швидко вклонився.

— Правильно, — підтримав це Уман, вже розв’язуючи свій золотий пояс. — Кожен вчитель, це, в першу чергу, наставник для молодих магів. Той, з кого вони беруть приклад для наслідування, — розправив свій білий халат, вкритий вишитими блакитними блискавками. — І той, до кого вони йдуть за допомогою. А вже у другу, — подивився на нього, — маг, який передає знання про те, як треба користуватися своєю магічною силою, — зняв верхній шар одягу, почавши складати його руками.

— Я не ідеальний наставник… — невпевнено зауважив новачок.

— Так, — погодився директор, — але ти молодий. У тобі все ще живі згадки про дитинство та досвід життя поза школою. Ти можеш розказати цим дітям, як зараз влаштований світ.

— Чим живуть зараз люди, — продовжив Уман, знімаючи вже свій білий халат. — Що про нас думають, як живуть маги із людьми… Ми все це поступово забуваємо за стінами школи.

— Хоч ми іноді і виходимо із дітьми назовні, — знизав Шийме плечима, — однак думаємо ми тільки про наших учнів.

— У школі, — неголосно відповів Ракор, — відчуття, ніби зупинився сам час.

— Почасти так воно і є, — погодився із цим вчитель, який тягав його сьогодні за вухо на уроці. — То що? — кивнув він на парубка. — У одежі купатимешся? Ще одне правило порушити хочеш? В школі заборонено ходити у мокрому одязі.

— Хах, що ви, — ніяково відреагував новенький та почав розв’язувати свій пояс.

— Вчителя Умана наслідуватиме, — спокійно зауважив старий директор, беручи чипси, з миски на траві поруч. — Теж у перший місяць свого викладання мокрі сліди по собі залишав.

— Вчителю! — несхвально шикнув Уман на Даікона.

— Хах! А що? — почав хрумтіти той. — Це було доволі смішно.

Усі цікаво переглянулися між собою.

— І все ж… — незручно посміхнувся Ракор, сором’язливо складаючи свій пояс. — Мої екзамени та співбесіда не були ідеальними… А я тут…

— Так, — погодився із цим найстарший, беручи ще чипсів. — Були кандидати і ліпші за тебе.

— Тоді чому я…? — ніяковів новачок.

— Твоєю перевагою був вік, — зазначив Уман, знімаючи сорочку. — Ти був наймолодшим. Молоді вчителі завжди краще знаходять спільну мову зі зростаючим поколінням. Особливо із підлітками, — повчально кивнув йому, почавши складати спідню білизну.

— Крім того, — додав директор, — ти чотири роки був вихователем у малій школі. Досвід навчання вже є. І характеристика непогана.

— Ти не без вад, — продовжив Шийме, створивши собі склянку із напоєм та соломинкою, — але ти відповідав нашим вимогам для нового вчителя. Предмет ти знаєш добре, коли сам вчився — теж був відносно безпроблемним учнем.

— Якщо не брати до уваги моментів, коли він приносив до школи нову лайку, — зазначив Уман, почавши роззуватися.

— На одній хвилі із сучасними віяннями, — усміхнувся Шийме, починаючи втягувати свій напій через соломинку.

— Хах, — ніяково посміхнувся цьому Ракор. — Я багато разів думав про те, що мене не візьмуть…

— Твої помилки на екзаменах не були критичними, — підмітив Даікон. — Чого тільки не вчудить вогняна кров, через хвилювання.

— Ох, ця вогняна кров… — важко видихнув вчитель Уман, починаючи знімати штани, під якими більше нічого не було. — Деколи, я її зовсім не розумію…

— Хах, все той хлопець дошкуляє? — з посмішкою кивнув педагог із соломинкою в зубах.

— Я, певно, йому вже разів 10 сказав подумати щодо якогось іншого вчителя на роль його духовного батька, — склав він останній елемент одягу та поклав до іншого. — Все одно дитина вперта. Каже: «Ви мені подобаєтеся. Хочу, щоб ви були моїм духовним батьком». Цей вогник мене випарує колись, — шоковано почав опускатися у гарячу воду.

— Адже хлопчик хороший, — усміхнувся Шийме, спостерігаючи за усім цим. — Слухняний, вчиться гарно.

— Він надто активний, — зазначив Уман, сівши на своє місце. — Он, — кивнув у сторону, — позавчора на скелю поліз голими руками. Так ледь не зірвався, — поклав лікті на траву за своєю спиною. — Добре, що схопити встигли. Допитливий, що страшно стає. Ще і галасливий, — без задоволення відвів погляд у сторону. — Як впаде у калюжу — так на всю школу чути. Забери його ти, — махнув рукою по воді до Шийме, породивши хвилю, яка вдарилася тому у груди. — Як раз весняним вітром зветься. Ви з ним точно спільну мову знайдете.

— Кого учень собі в батьки вибрав, — весело підняв чоловік долоні із напоєм, — той і наставник.

Уман без задоволення відвернув погляд.

— Хах… — ніяково усміхнувся Ракор, теж бажаючи приєднатися до розмови. — А що? Якийсь учень із вогняною кров’ю до вас у духовні сини так сильно хоче?

— Та другокласник один покою не дає… — втомлено видихнув Уман, опустивши руки у воду. — Дитина гарна, здібна, але ж… Вогняній крові точно буде краще із вітряною, аніж із водяною, — покосився на Шийме. — Сподіватимуся, що і він це до кінця наступного року зрозуміє та обере собі іншого духовного батька. До того ж колір магічної сили у вас більш схожий, — штовхнув хвилю у сторону вчителя.

— Дивний вибір зробив хлопець, — знизав плечима Даікон. — Однак, здається, що ти дійсно подобаєшся йому.

— І це мене лякає… Його тягне до протилежності самому собі.

— Можливо, — почав міркувати директор, — його духу якраз і потрібен той, хто урівноважить його, заспокоїть та потушить цю надмірну енергію, аби встановити справжню та стабільну душевну рівновагу.

— Сподіватимуся на це, — стурбовано відповів Уман. — Бо повністю загасити цей вогонь я зовсім не бажаю…

— Ніхто з нас не бажає нашкодити цим дітям, — задумливо підсумував Шийме. — Усі вони занадто дорогі нашому серцю, аби бажати їм чогось поганого.

— Кхм, — сухо прочистив своє горло директор, відводячи незручний погляд у сторону.

— М? — спантеличено подивився на того мовець.

— В одне вухо влетіло, — тихо дорікнув Уман, — в інше вилетіло, — штовхнув Шийме під водою.

— А? — розсіяно нічого не розумів Ракор.

— Нічого, — махнув Даікон новачку. — Не бери у голову. Краще роздягайся та залізай до нас.

— Дійсно, — насуплено подивився Уман на молодого вчителя. — Скільки ти вже той пояс складаєш? Чи вогняна кров купатися не любить? — весело плеснув на нього водою.

— Хах, — ніяково відскочив парубок, ухиляючись від бризків, частина з яких все одно заплямували білий халат.

— От і ще одна причина, аби потягати тебе за вуха, — посміхнувся цьому Даікон.

— Не можна ходити по школі у мокрому одязі, — потішно зазначив Шийме.

Залишок вечора, молодий педагог присвятив спілкуванню із більш досвідченними вчителями та відмоканню у повному казані гарячої води, яка дійсно заспокоювала будь-який неспокій, породжений новою посадою, великою відповідальністю за дітей та поверненням до стін рідної школи, за якою він так сильно сумував.