Учень дощу І

Щойно навчальний день добіг кінця, Ракор пішов на двір та розпочав таке звичне для себе чергування, коли він спостерігав за дітьми, що бігали по кам’яних плитах і сходах, відпочиваючи від довгих уроків. День це був хмарний, свіжий та дуже приємний. Особливо із тими спогадами про усмішку Хаола. Цей хлопчик змінювався прямо на очах. Вже не так сильно сумував, не так стискався та рідше дивився собі під ноги. Ще і надворі бував частіше. Однак зараз педагог його не помічав. Крутив головою в усі боки, а милу дитину знайти не міг. Чи сховався учень краще, ніж раніше, чи з будівлі не виходив, але надворі його не було. Ракор навіть турбуватися почав, чи не сталося щось непоправне. Однак інші вчителі швидко його заспокоїли. Виявилося, що у п’ятого класу сьогодні було дві контрольні, тож скоріше за все хлопчик просто відпочивав, чи навіть дрімав у себе в кімнаті.

Ближче до вечора, коли частина дітей стихійно попрямувала у їдальню, трохи звільняючи подвір’я, Ракор теж зайшов у будівлю. Піднявся на поверх вчителів, як несподівано завмер, побачивши у себе на порозі три розмальованих журавлика, складених з паперу.

— Хм, — ласкаво посміхнувся їм педагог.

Підійшов, спустився на присядки, узяв одного та роздивився. Акварельні патьоки, розводи, змішання яскравих кольорів…

— Гарно так… — ніжно милувався чоловік.

Підняв інших двох та заніс у кімнату. Поставив на поличку над столом, де вже були попередній журавель і ваза бузку. Після чого зітхнув, насолоджуючись цими подарунками.

«Усього пару місяців, як вчитель, — думав про себе Ракор, — а мені вже журавлів приносять,» — задоволено огледів паперові фігурки.

Помилувавшись ними ще трохи, чоловік повернувся на двір та знову почав хвалитися перед іншими вчителями тим, що йому дарують журавликів.

— Цілих трьох, цього разу, — вагомо кивав новачок. — Розмальованих, гарних.

— Дивися ще трохи та тебе пережене, — кепкував повненький Топнор над Шийме, який невимушено слухав усе це, склавши руки в рукави.

— Я тут вже більше десяти років працюю, — спокійно відповідав на це самий популярний учитель. — Не пережене.

— Хах… — ніяково усміхнувся Ракор від такого порівняння своїх чотирьох журавликів із колекцією старшого педагога.

— Хто знає, — продовжував низенький чоловік. — Діти гарно відгукуються про нього. Та і ми тут не усе життя працюватимемо. Може за 10 років він отримає журавлів навіть більше, ніж ти.

— Хай спочатку першого духовного сина отримає, — покосився Шийме на свого друга. — І доведе його до окталли. А потім і мірятися журавлями можна, — повернувся до новенького.

Той незручно відвів погляд у сторону.

— Хах, та чого ти? — штовхнув Топнор Ракора плечем. — Усі вихваляються своїми першими журавлями.

— А ми навіть знаємо хто їх тобі дарує, — кивнув інший.

— Я теж здогадуюся, — ласкаво посміхнувся молодий наставник. — Хаол гарний хлопчик…

— До речі про нього, — продовжив Шийме. — Після того, як ти прийшов, йому дійсно стало краще. Він і на заняттях добре сидить, конспектує, роботи пише. Практика ще далека від ідеалу, але його прогрес важко не помітити.

— Правда? — із надією покосився Ракор на старшого.

— Звичайно, — кивнув той. — Я їм веду підготовку до польоту та факультатив з музики. Відірватися від землі він ще зовсім не готовий. Однак стрибає завзятіше, аніж раніше.

— Та і я зміни помітив, — додав Топнор. — Хоч я нічого і не веду п’ятому класу, однак надворі він попадається мені частіше. Ходить, сидить та і виглядає жвавіше, ніж до того.

— У нього навіть щічки порожевіли, — вагомо кивнув на це Шийме. — А до того блідий був, наче хворий.

— Він ще спить погано, — співчутливо продовжив Ракор. — То безсоння, то кошмари…

— А Кайто оглядав його? Може порекомендує щось? — запитав повненький.

— Ні. Хаол не хоче, аби його хтось оглядав… — видихнув новачок.

— Він тільки тебе до себе підпускає, — скорботно зауважив Шийме. — Ми стільки із ним мучилися, поки тебе не було… Він зовсім із нами говорити не хотів. І в очі не дивився, і сторонився… Серце кров’ю обливалося від такої реакції на нас.

— Думаю, на нас у нього така реакція досі, — невесело додав Топнор.

— Але із тобою йому значно краще, — бадьоріше кивнув Шийме новенькому. — Він і жвавіше став, і балакучіше. І, здається, що я навіть один раз бачив його посмішку.

— Посмішку? — здивовано повернувся до нього низенький.

— Так-так, — вагомо кивнув тому друг. — Навіть не знаю, чи здалося мені, чи він дійсно легенько посміхався.

— Він дійсно почав усміхатися, — ласкаво продовжив Ракор. — Навіть сьогодні усміхався мені… Він гарна дитина. А коли усміхається, то за щічки хочеться його взяти і так… — задоволено узяв повітря пальцями та ніби потріпав за щоки, насолоджуючись цим милуванням.

— Він вже дорослий для такого, — потішно зауважив Шийме. — П’ятикласники не даються, аби ними так тішилися. Навіть не усі першачки згодні на таке.

— Навіщо ви так над дітьми знущаєтеся? — посміхнувся цьому Топнор.

— Але ж вони такі милі, — усміхнувся молодий вчитель.

— Може тобі не до середніх класів, а до молодших треба було? — наївно запитав Шийме.

— Я люблю усіх дітей, — опустив Ракор руки. — Але молодші класи я би не потягнув.

— Вони дуже грайливі, — продовжив той. — Їх вчити треба зовсім не як випускників.

— Думаю у кожного класу є свої особливості, переваги та недоліки, — розсудливо кивнув Топнор. — Одним вчителям більше подобається із зовсім дітьми, а інші тільки із юнаками знаходять спільну мову, — склав руки у рукави.

— А хтось зі всіма може подружитися, — подивився на нього Шийме.

— Виключення з правил, — не поступливо видав той.

— Усі діти гарні. І до усіх треба окремий підхід.

— Якщо кожного вчити окремо — жоден навчальний план не буде витримано у повному обсязі.

— Буркотун, — штовхнув його Шийме.

«Вони дійсно гарно ладять, — спокійно посміхнувся Ракор, спостерігаючи за всім цим. — Незважаючи на протилежну природу своєї крові.»

— Хм, — задумливо продовжив молодий вчитель, дивлячись на старших, — можливо і вогняна із водяною будуть ладнати так само гарно, як і ви?

Більш досвідченні педагоги повернулися до новенького.

— Що суміжна, що протилежна кров може ладнати однаково добре, — відповів йому Шийме.

— Аби тільки колір магічної сили був підходящий, — з докором покосився Топнор на приятеля.

— Хіба у вас схожий колір? — спантеличився молодший. — Я завжди думав, що різний.

— У мене персиковий, а в нього — фіолетовий, — кивнув Шийме на свого колегу.

— А у Хаола, часом, не знаєте який колір? — поцікавився Ракор.

— Схожий на твій, але червоніший, — відповів старший педагог із вітряною кров’ю. — Не дивно, чому ви так добре потоваришували.

— Червонуватий…? — співчутливо перепитав новачок.

— Йому дійсно не повезло, — додав Топнор.

— Він такий чутливий… Мало того, що він пережив, так ще і сила червонувата…

— Була б вона синьою — шкоди було б менше, однак… — невесело видихнув Шийме. — Будь із ним обережним. Тим паче зі своєю кров’ю.

— Так, я розумію… — відвів Ракор погляд у сторону. — І не тільки через це…

— Гей! — зненацька крикнув переляканий Уман, що тільки вийшов з-за рослин, які прикривали стежку до купалень. — ЛАМ’Є! — стрімголов помчав до білявої дитини, що видиралася на скелю. — КУДИ ТИ ЛІЗЕШ?!

Інші педагоги сполохано озирнулися та швидко знайшли того самого другокласника.

— Лам’є! — швидко стрибнув до нього Шийме, злетівши у повітря.

— А? — розсіяно обернувся хлопчик, як рука його зісковзнула з єдиної опори.

— Лам’є! — встиг схопити його старший педагог.

— ВЧИТЕЛЮЮЮЮЮЮЮЮ! — миттєво розревівся учень.

— Що ти там робив? — забрав його Уман та поставив на землю, нахилився, почав перевіряти руки та ноги на предмет забоїв.

— Я ХОЧУ ЛІТАААААААААТИИИИИИИИИ!!! — голосно плакав Лам’є.

— Маленький ти ще для польотів, — повчально зауважив Шийме. — От будеш у восьмому класі –тоді і будеш по схилам стрибати. А зараз ти ще маленький.

— ХОООООЧУУУУУ ЛІТАААААААТИИИИИИИ!!! — вередливо тупав другокласник.

Уман втомлено переглянувся із іншими викладачами: «От за що мені таке щастя?»

— Лам’є, — упевнено та м’яко повернувся він до хлопчика, — у нас школа Злітаючого журавля. У нас вчать літати тільки у середніх класах, — поклав йому великий палець на середину чола та встановив душевну рівновагу, від чого той почав заспокоюватися. — Ми спеціалізуємося на дощах та грозах.

— Я хочу, як журавель літати… — шморгав він носом, сильно підіймаючи плечі.

— Лам’є… — розчулився такому Шийме. — Усі ви журавлики для нас.

— Але ти ще маленький, — продовжив Уман. — У тебе ще не виросли крильця, аби навчитися літати.

— Хочу літати, — примхливо тупнув хлопчик.

— У середніх класах у тебе будуть обов’язкові уроки, де вас цьому вчитимуть, — витер старший наставник його сльози. — І ти обов’язково полетиш. Але не зараз, — вирівнявся. — Зараз тобі треба сконцентруватися на хмарах та підкоренні блискавки.

Хлопчик жалібно викотив губу, дивлячись на педагога далеко угору.

— А тепер, ходімо, — узяв Уман його за руку. — Треба поговорити із тобою на тему того, що не варто дертися на наші стіни, — попрямував у школу.

Чергові викладачі провели їх поглядом, як Топнор несхвально насупився ще двом другокласникам, які тишком-нишком кралися від тієї скелі до кущів, намагаючись не привертати до себе увагу.

— Гей! — гукнув їх низький чоловік. — Стояти!

Ті перелякано застигли та обернулися.

— Чия це була ідея? — не менш грізно запитав їх Шийме.

Хлопчики миттю вказали пальцями один на одного.

— Скелі — це не місце для ігор, — нагадав Топнор. — І дертися на них нічого!

— Так, вчителю! — швидко склали вони руки та вклонилися.

— І щоб більше такого не було! — суворо насупився повненький. — Зрозуміли?!

— Так, вчителю! — гуртом вклонилися хлопчики.

— Ану йдіть звідси, поки не покарали! — махнув він від себе рукою.

Ті миттю вклонилися та хутко втекли.

— От же діти… — провів їх наставник незадоволеним поглядом. — Їм місця для ігор мало? Чого на стіну лізти? — глянув на скелю, по якій ще треба було постаратися видертися.

Ракор, спостерігаючи усе це зі сторони, дочекався поки насварені учні втечуть та підійшов до чергових викладачів:

— Це той самий хлопчик, про якого казав вчитель Уман? — кивнув він услід заміснику директора.

— Він самий, — склав Шийме руки в рукава, намагаючись заспокоїтися. — Галасливий, активний, вередливий і дуже допитливий. Ще і літати неймовірно хоче.

— Чого ще варто чекати від «весняного вітру»? — прокоментував усе це Топнор.

— Диво, а не дитина.

— Ну… — неоднозначно подивився новачок на скелю. — Я можу зрозуміти, чому вчитель Уман так хотів, аби той обрав собі іншого духовного батька…

Шийме покосився на новачка та розсміявся:

— Це ще не саме галасливе та допитливе дитя, яке у нас було за останні роки. Цей хлопчик мало відрізняється від інших учнів із вогняною кров’ю. Такий самий рухливий та непосидючий.

— Краще така непосидючість, аніж те, за що карають старшокласників, — вагомо кивнув Топнор.

— А за що карають старшокласників? — зацікавився Ракор. — За мого навчання мене за лайку часто карали.

— Це не саме жахливе правило, яке може порушити випускник… — зітхнув Шийме. — Часи змінилися. Зараз старші класи примудряються приносити у школу і щось гірше за лайливі слова.

— Наприклад? — напружено насупився той.

— Куріння та міцний алкоголь.

— Старшокласники палять? — шоковано перепитав новачок.

— Не усі, однак парочку я бачив на власні очі.

— І у цьому випадку вогняна кров їх зовсім не виправдовує, — категорично відгукнувся Топнор.

Пройшло години три. Сонце вже заходило за обрій, як Ракор несподівано натрапив поглядом на свого улюбленця, який втомлено йшов подвір’ям до входу у школу.

— Гей! Хаоле! — привітно гукнув його вчитель.

— М? — озирнувся хлопчик, побачив педагога та миттю засоромився, заховавши обличчя, на якому почала з’являтися посмішка.

— Чим займаєшся? — підійшов наставник до нього. — Гуляєш та відпочиваєш після уроків?

— Я практикувався, вчителю, — ніяково з’єднав він руки та почав м’яти ними тканину своєї одежі.

— Хм, — приємно здивувався старший. — Так? І як? Як успіхи?

— Гірше, ніж хотілося… — невесело видихнув молодший.

— Але краще, ніж було! — енергійно підбадьорив викладач. — Скажи, що ти практикував? — нахилився до хлопчика.

— Блискавку, — сором’язливо стиснувся учень, усміхаючись ще більше.

— Хм, і як? Які твої успіхи?

— На півметра можу…

— Ого! — весело здивувався Ракор. — І ти називаєш себе слабким? Блискавка на цілих півметра! Та це ДУЖЕ добрий результат!

Хаол виглянув на вчителя з-під чола, ніби підглядаючи за його реакцією.

— Це дуже, дуже гарна блискавка, — переконливо нахвалював старший. — А як щодо дощика? Які успіхи в ньому?

— Я його не практикував сьогодні… — зажурено опустив хлопчик голову.

— Ну нічого, нічого, — поспішив заспокоїти наставник. — Головне, що ти практикуєшся і у тебе є такі приємні успіхи. Адже… Хаоле, — хитро примружився Рактор та вирівнявся, спостерігаючи за дитиною, — тобі ще не зайвим буде підтягнути теорію. Скажи… Яка різниця між снігом та градом?

— Сніг це замерзлі краплі у хмарах, — більш невимушено відповідав той. — Вони замерзають у хмарах та випадають. А град це коли краплі замерзають у хмарі, потім тануть і знову замерзають, а потім падають…

— Хм… — виважено слухав усе це викладач. — У яких умовах створюється туман?

— Коли земля ем… Ну, коли різна температура у землі та повітря. Ем… Ну…

— Я ж пояснював тобі, — потішно усміхнувся чоловік.

— Я знаю, — насуплено кивнув хлопчик.

— Просто забув.

— Так… — відвів він незадоволений погляд у сторону.

— Добре… Яка різниця між різними типами хмар? Що треба зробити, аби один тип хмар перетворився на інший?

— Змінити тиск.

— Угу… — задумливо кивнув на усе це вчитель. — А хто мій самий улюблений учень?

Хаол миттю підняв обличчя та подивився чоловіку прямо в очі. Стрімко витягнув руку, як на уроці.

— Хм… — оглянув педагог цього вихованця, який аж тягнувся, бажаючи відповісти саме на це запитання. — Хаоле? — кивнув на нього.

— Я! — викрикнув хлопчик. — Я улюблений учень вчителя! — стиснув кулаки та почав стрибати на місці.

— Хах! Так, — лагідно посміхнувся Ракор. — Ти мій найулюбленіший учень, — розпростер руки та обійняв його, накриваючи широкими рукавами плечі.

— Я улюблений учень! — притиснувся хлопчик до старшого.

— А я — твій улюблений вчитель? — потішно уточнив чоловік.

— Найкращий вчитель на світі! — кинувся той йому на шию.

— Хах, Хаоле! — пригорнувся наставник до нього.