Учень дощу І

Минула друга половина серпня. Прогриміли громом та пролилися зливами усі випускні іспити десятого класу. Жаби кумкали по всій території школи, думаючи, що це тепер їх величезний ставок. Усюди стояли калюжі, струменіли струмки. А Хаол все так само базікав із Вайо у своїй кімнаті.

Після того, як вчителі зробили їм амулети зв’язку, хлопці розмовляли ледь не постійно. Вранці, коли збиралися та йшли на заняття, під час обідньої перерви, після уроків і ледь не до півночі. Ракор, спостерігаючи таку тягу до спілкування, починав навіть жалкувати про те, що запропонував амулет ще до кінця здачі усіх контрольних і іспитів. Тепер, йому доводилося вмовляти учня приступити до практичних занять ледь не по півгодини кожен раз І постійно Хаол кивав на це, казав, що от-от завершить розмову та прийде на майданчик. Однак його рішучості вистачало лиш на п’ять хвилин, у продовж яких вони із Вайо починали нову тему, котру було неймовірно важко покинути. Вчитель від всього цього лиш важко зітхав, не розуміючи, що йому тепер робити.

— Хаоле, — втомлено стояв Ракор у кімнаті підопічного, спостерігаючи за його жвавою розмовою по амулету.

— Так-так, наставнику, — поспіхом відгукувався хлопчик. — Я вже йду, — помахав старшому, одразу ж повернувшись до Вайо: — Та ти що?! Реально?

— Хаоле, — суворіше повторив чоловік, намагаючись привернути до себе увагу.

— Я вже біжу, наставнику, — повільно вставав він, не в силах відірватися від амулету, який висів на шиї.

— Хаоле, — поблажливіше звернувся викладач, стримуючи своє невдоволення, — я пропоную тобі угоду, — хлопчик навіть не реагував. — Ти добре складеш іспити, а я влаштую вам зустріч.

Учень миттю повернувся до вчителя із палаючими очима:

— Зустріч?!

— Але тільки, якщо ти підготуєшся до іспитів та добре їх складеш.

— Я вже біжу! — помчав він до дверей. — Наставнику! — вискочив у коридор. — Не відставайте!

Ракор провів Хаола ошелешеним поглядом, не очікуючи, що його пропозиція матиме настільки плідний ефект, вдавився сміхом та пішов за ним.

Сьогодні хлопчик працював ще завзятіше, ніж раніше.

Пройшов один день — роз’їхалися усі випускники. Пройшло ще два — п’ятий клас написав підсумкові контрольні з історії та природознавства. А після обіду, частина з них, що мала сонячну кров — склала іспит на володіння магією світла. Серед них був і Хаол.

День за днем, контрольна за контрольною поступово закінчувалися усі заняття, залишаючи на своїх місцях час для відпочинку, або нового тренування, перед останніми іспитами.

Хаол працював більше своїх сил. Постійно практикувався, щось читав, питав у наставника, пробував і старався, лиш вранці та надвечір жаліючись Вайо на своє важке навчання. Однак зусилля були варті того. Він гідно склав іспит з блискавки, показав достатні вміння побутової магії і створив невеликий туман, який йому зарахували три інших вчителя, окрім Ракора. Усі підсумкові контрольні були написані так гарно, наскільки він міг. Усі іспити складено настільки добре, наскільки вистачало його магічних сил.

Коли було оголошено результати останнього з іспитів, після якого вже всі п’ятикласники були вичавлені подібно до винограду, який чавлять на вино, Хаол підійшов до Ракора та з втомленим викликом подивився йому в очі. Склав руки на грудях. Вчитель пройшовся задоволеним поглядом по учню:

— Щось бажаєш, Хаоле? — люб’язно посміхнувся він, склавши долоні за спиною.

— Ви обіцяли мені зустріч з Вайо, якщо я добре складу іспити, — тупнув хлопчик ногою. — Я — склав.

— Хм, — радісно відгукнувся педагог. — То дізнайся, коли духовний батько Вайо вільний. Я пропоную зустрітися не пізніше цієї неділі. Бо п’ятнадцятого вересня буде вручення окталл і його духовний батько може бути не у тому стані, аби гуляти із нами.

Хлопчик спантеличено насупився:

— Чому він буде не у тому стані? Хіба щось зміниться? Заняття вже закінчилися.

— П’ятнадцятого числа він буде прощатися зі своїми духовними синами, якщо вони є у випускному класі, — співчутливо зазначив чоловік. — А прощатися із тими, кого ти ростив останні десять років — дуже важко. Домовся із Вайо до п’ятнадцятого числа, — легенько посміхнувся Ракор. — Зустрінемося у якомусь місті, між нашими школами, аби нікому довго їхати не довелося.

Хаол кивнув та пішов до їдальні, аби трохи поповнити сили, після останнього іспиту.

Упродовж вечора він домовився із Вайо про день, а їх вчителі, за посередництвом самих хлопців, про час та місце.

Минула усього доба, як Ракор із Хаолом вже їхали самохідним возом до одного з міст. Учень був неспокійним протягом усього шляху. То хвостик собі переробить, то пояс інакше зав’яже, то червону стрічку на шиї поправить, то шнурок на наручах переплете. Хлопчик постійно чепурився, періодично радячись із педагогом щодо свого вигляду. А у якийсь момент взагалі почав щось бурмотіти собі під ніс і робити якісь недовершені жести, ніби репетируючи, перед зустріччю.

Чоловік, спостерігаючи усе це, задумливо посміхався і качав головою, не розуміючи, чому вони не називають цю зустріч побаченням.

Коли прибули на місце, вчитель одразу ж створив ще один дерев’яний медальйон та одягнув його Хаолу на шию.

— Наставнику! — обурився хлопчик такому. — Ви мені хвіст зіпсуєте! Я з цим амулетом, як маленький! У мене вже є медальйон на шиї!

— Сховай його під одяг, — відтягнув Ракор горловину блакитної одежі та кивнув свій амулет туди. — Із ним я завжди знатиму де ти.

— Він не гарний! Наставнику!

— Я не хочу знову загубити тебе, — однозначно подивився він йому в очі.

Хаол посумнішав від цього погляду і підкорився. Поправив шнурок, заховавши його під краями блакитного одягу.

— Добре, — відреагував Ракор на таке. — Якщо будете бігати — бігай обачно. Неприємностей оминай, — провів долонею по його волоссю, пригладжуючи півники. — Будь люб’язним і ввічливим, — струхнув пил з плечей. — Якщо щось станеться — не соромся говорити. І якщо Вайо буде робити щось неприємне — одразу припиняй це. Угу? — кивнув.

— Угу, наставнику, — кивнув той у відповідь.

— Добре, — повернувся викладач до возу та знищив його. — Підготував для Вайо якийсь подарунок до зустрічі?

— Подарунок? — ошелешено випростався Хаол. — Треба було підготувати подарунок?

Чоловік потішно усміхнувся такій реакції:

— Я кажу про щось маленьке, на кшталт квітки з паперу.

— Я не зробив, — швидко покрутив він головою.

— Ну, нічого. Наступного разу тоді зробиш, — поправив дитячий хвіст.

— А треба було?

— Це не обов’язково. Але Вайо було б приємно, — легенько посміхнувся.

— Може я ще встигну зробити? — у паніці почав він м’яти руки.

— Хах, Хаоле… — милувався вчитель такому хвилюванню. — Нічого не трапиться, якщо ти йому нічого не подаруєш сьогодні. Адже це «просто друг», — задоволено примружився. — А «просто друзі» не засмучуються, якщо їм не дарувати квіти на першу заплановану зустріч. Не турбуйся, — погладив його по голові. — Не подаруєш сьогодні, подаруєш іншого разу. Нічого поганого не сталося. Адже це «просто прогулянка», а не щось більше, — хитро посміхнувся.

— Що ви маєте на увазі? — напружено відсторонився хлопець.

— Нічого. Розкажу, коли будемо повертатися до школи. А зараз, — відвернув голову до ґрунтової дороги, — нам варто прибути до місця зустрічі. Адже ми не хочемо запізнитися? Ходімо, — жестом закликав учня із собою та пішов уздовж будівель.

На зазначене місце вони прибули дещо раніше іншої сторони, тож Хаол встиг ще раз причепуритися та повторити вже заготовлені слова.

Минуло хвилин п’ять, як чоловік із хлопчиком помітили серед тьмяної одежі людей два яскраво-червоних вбрання, які наближалися до них.

— Хаоле! — завищав Вайо, щойно побачив друга.

— Вайо! — миттю зрадів той, відкинувши усю підготовлену промову.

Учень в червоному зірвався з місця та помчав до приятеля. Той побіг назустріч. Зустрілися вони на середині, схопили один одного і почали перекочуватися з однієї ноги на іншу, не в силах натішитися. Вчителі усміхнулися такій дії і глянули один на одного.

Викладач Червоної лілії був старшим за Ракора років на 10. І носив він майже таке саме вбрання, але червоного кольору, із вишитими на ньому вогнями та ліліями. Пучок на маківці тримала аналогічна прикраса, але дерев’яна.

Чоловіки підійшли до своїх підопічних, склали руки і вклонилися один одному.

— Вчитель Ракор, — представився маг Злітаючого журавля. — Новенький у своїй школі. Вогняна кров, магічна сила… — створив на долоні помаранчеву сферу.

— Вчитель Согнот, — відповів колега. — Працюю вже сьомий рік. Водяна кров, магічна сила… — показав зелений колір.

Їх учні відволіклися один від одного та вклонилися педагогам навхрест. Ракор одразу звернув увагу на Вайо. Роздивився його, повернувся до наставника.

— Незвично тут бачити новенького вчителя, — виразився Согнот. — Я думав до нас приїде духовний батько Хаола.

— Йдіть гуляйте, — люб’язно спонукав Ракор хлопчиків, не бажаючи, аби вони чули наступну розмову.

Ті кивнули, узялися за руки та пішли уперед, почавши базікати про своє.

— Духовний батько Хаола, — неголосно відповів новачок вже досвідченому вчителю, — більше не викладає у нашій школі.

— Не викладає? — насупився той. — Чому? Щось сталося?

Ракор жестом запропонував йому крокувати за учнями. Согнот кивнув.

— Про це вам краще запитати вчителя Умана або Даікона, — розмірено пішов молодий вчитель за дітьми, утримуючи дистанцію між ними.

— То коли вас прийняли? — приєднався до нього чоловік, намагаючись говорити не голосніше.

— Навесні. Я викладаю трохи менше за півроку.

— Навесні… — задумливо перевів викладач погляд на учнів, які почали грайливо штовхатися. — Давно це було.

— Іноді, час минає швидше, ніж здається.

— Так, можливо, однак… Перервати діяльність вчителя посеред учбового року… Мало статися щось серйозне.

— Я не наважуся говорити про це. Краще вам питати відповіді у Даікона чи Умана.

— То ви знаєте причину зміни педагога? — глянув Согнот на нього.

— На жаль, — спостерігав той за Хаолом. — Однак я знаю не усі деталі. Та і дізнаватися їх не хочу, — покосився на колегу. — Краще взагалі не говорити про це. Розкажіть, як пройшов ваш рік? Іспити? — склав руки за спиною.

— Оу, іспити? — перевів він погляд уперед, розгубившись від зміни теми. — Іспити пройшли непогано…

Хлопчики тим часом вже дуркували, сміючись на всю вулицю. Вони весело штовхалися, щипали один одного за боки, лоскотали, показували язики та корчили пики, ніби дражнячись і підбиваючи до ще провокативніших дій.

— Хахаха! Вайо! — відскакував Хаол, намагаючись врятуватися від лоскоту.

— Хаха! — завзято стрибав той до нього.

— Оп! — вщипнув за бік.

— Ха! — схопив його за стрічку і розпустив хвіст.

— Вайо! — перелякано схопився хлопчик за свою потилицю.

— М! — висунув друг язика, відтрибнув і подражнив блакитною смужкою.

— Віддай! — рвучко кивнувся Хаол до того.

— Хаха! — відскочив той. — Спробуй забери! — відбіг у сторону і глянув через плече, перевіряючи, чи женуться за ним.

— Вайо! — обурено переслідував його хлопчик.

Металися вони від однієї сторони вулиці до іншої. Вайо ривками відбігав метрів на п’ять, сповільнювався, обертався до знайомого і тікав прямо з-під рук, завжди знаходячись за крок, аби його упіймали. Ніби вогник чи світлячок стрибав він по вулиці, розпалюючи в Хаолі справжню жагу до «полювання». Дражнив стрічкою, сміявся, показував язик і все тільки заради того, аби за ним гналися, забуваючи про весь навколишній світ.

Бігали вони по ґрунтовій дорозі, тож у якийсь момент, Хаол вирішив використати це на свою користь. Знову побіг на Вайо, що завзято дражнив, підманюючи до себе. Вичекав, коли той знову втече і стрімко кинув йому під ноги калюжу. Учень в червоному спантеличено завмер, проїхавшись по багнюці, ніби по льоду. Насилу втримав свою рівновагу, як йому в спину прилетів Хаол і збив з ніг. Вайо скрикнув, як нападник вже вихопив свою стрічку.

Хлопці подивилися один на одного. Обидва в багнюці, на землі, у дивних позах один на одному.

Не встиг Хаол насолодитися демонстрацією своєї перемоги, як Вайо хитромудро викрутився, забрав стрічку та підскочив, закрученим рухом підійнявши і приятеля з собою.

— Хаха! — грайливо кинув він руки на плечі переможцю, почавши зав’язувати йому хвіст.

Хаол у шоці завмер. Приятель був настільки близько до його обличчя, що парубок ледь не відчував його дихання. Він дивився у великі блискучі очі, дрібні цяточки на носі та щоках, рум’янець, довгі вії, гарні брови, рожеві губи… Хлопчик затамував дихання, відчуваючи, як серце не те що прискорилося, а як воно виривається з грудей, калатаючи ніби скажене. Загорілися щоки, пришвидшилося дихання, запаморочилося у голові.

— Хаха! — легко відскочив Вайо, завершивши хвостик.

Хаол загальмовано повернув обличчя до нього. Проковтнув слину.

— М! — показав той язика і втік.

Хлопчик в блакитному погнався за ним, оминаючи будь-які перепони.

Вчителі, спостерігаючи все це, переглянулися один із одним, приходячи одного і того самого висновку, щодо сьогоднішньої прогулянки.

Учні бігли поміж людей та возів, повз коней і прилавки на узбіччі. Вони перескакували калюжі, канави, каміння. Та хихотіли. Вся вулиця і будь-хто, що перебував десь поруч — усі вони чули дзвінкий підлітковий сміх, від якого з глибин пам’яті підіймалися теплі спогади про перше кохання. Хлопці летіли вулицею, немов два вітри, заражаючи своїм настроєм усіх навколо.

Одна вулиця, друга, третя, як Вайо знову вирішив звернути. Чкурнув у вузький провулок. Стрімко пробіг його і одразу ж звернув наліво, своїм сміхом сповіщаючи Хаола де ж він знаходиться. Переслідувач завзято забіг у провулок слідом за ним. Оминув тісний перехід між вулицями, звернув і шоковано округлив очі.

За декілька метрів стояла ціла компанія з молодиків, що обступили Вайо і тримали його за передпліччя.

— Хаха! — зверхньо сміявся високий парубок, що схопив підлітка. — А що тут маг забув? А? — нахилився до нього, змушуючи стиснутися.

— Відпустіть мене, — смикнув Вайо рукою, не в силах вирватися.

— З чого б це? — зухвало вліз один з нападників. — Так жваво бігав. А зараз увесь свій запал втратив?

— Гей! — влетів до них Хаол і на всій швидкості відірвав руку від друга. — Не чіпайте його! — закрив Вайо собою.

Тут було по меншій мірі п’ятеро сильних парубків, які дивилися на цю строкату дрібноту, як на комарів, яких легко могли прибити. У Хаола почали тремтіти коліна. Погляд його бігав від одного хлопця до іншого, у нерозумінні, що йому зараз робити. Пустити у них блискавку — виженуть зі школи та кинуть в Анкору. Начаклувати якийсь щит — а де гарантії, що він спрацює і хоч якось захистить? Починався справжній мандраж і паніка від цієї безвихідної ситуації, де їх все одно поб’ють, а захистити себе вони не можуть ані кулаками, ані магією.

Вайо різко схопив приятеля за руку і помчав із ним назад. Зі всіх ніг, що було сили. Аби тільки втекти та сховатися якнайдалі від хуліганів, у яких невідомо наскільки поганою була думка про магів.

— Гей! — обурено крикнули їм парубки у спину. — Вони тікають!

— Хаоле! — злякано обернувся чарівник в червоному.

Той міцніше стиснув долоню і почав жвавіше перебирати ногами.

Вони промайнули вузький прохід між домами, яким дісталися цієї вулиці, ще один, звернули наліво, загубилися серед дивних проходів і чиїхось дворів, перелізли через зруйнований паркан, змінили ще пару вулиць і нарешті зупинилися біля якоїсь арки, що була виходом з чийогось подвір’я на дорогу. Захекані, втомлені, вони голосно і важко дихали, озираючись назад. Хаол поглянув на приятеля:

— Ти як…? — із задишкою намагався говорити, стискаючи його руку. — Усе добре…? Вони нічого не зробили…?

Вайо повернувся до друга. Затримав погляд на його очах. Зробив крок назустріч, поклав долоню на шию та пригорнувся до вуст, опустивши повіки. Хаол завмер, припинивши навіть дихати. Серце калатало ще сильніше, ніж до того. Голова ледь розуміла, що відбувається. А губи відчули жар. Справжнє полум’я і сонце, які доторкнулися до нього в цьому місці.

Вайо нерішуче відсторонився, повільно відкриваючи очі. Забрав долоню з шиї, відпустив руку і схвильовано поглянув на Хаола. Миттю заховав обличчя. Нервово завів волоски за вухо.

Хаол не рухався. Секунда йшла за секундою. Як зненацька його тіло викинуло магічний імпульс у землю, що похитнув паркан та найближчі будівлі.

— Хаоле? — глянув Вайо на нього, здогадавшись хто є причиною легкого землетрусу. — Хаоле! — злякано підскочив, намагаючись вхопити тіло, що падало.

Однак тільки хлопець наблизився до друга, його вдарило блискавкою, від якої Вайо відскочив і шоковано впав. Хаол знепритомнів.

Пара хвилин і перелякані викладачі вже були тут, прибігши на джерело імпульсу.

— Хаоле! — шоковано підскочив Ракор до вихованця та миттю затягнув його собі на коліна. — Що сталося? — глянув він на іншого учня. — Що таке? — повернувся до підопічного і дбайливо похлопав дитину по щоках.

— Що трапилося? — не менш схвильовано продовжував Согнот, оглядаючи власного учня. — Що ви робили? Ти в порядку? — побіжно пройшовся очима по Вайо.

— Я… — нерішуче почав той. — Я поцілував його…

— Поцілував? — перелякано повторив чоловік у червоному. — Куди ти квапишся? От куди ти квапишся? — з докором почав він жестикулювати. — Він водяної крові, — кивнув на Хаола. — Збав температуру. Треба тліти, а не спопеляти. Тліти, — пальцями вказав на важливість цього слова. — Ти розумієш що це? Поступово збільшувати градус. А ти вже розпалив вогнище з Золоту вежу! — емоційно змахнув руками. — Куди ти квапишся?

Ракор стурбовано покосився на цю розмову і натиснув великим пальцем Хаолу в центр чола, приводячи його до тями.

— У Хаола хитка душевна рівновага, — неголосно продовжив він, аби інші чарівники чули. — Тож різких дій дійсно краще уникати.

Хлопчик в блакитному повільно розплющив очі і похитнув головою, ніби згадуючи де він та що робив. Побачив наставника, небо, повернув обличчя до Вайо та миттю відвернувся, стиснувшись у радісну грудку. Ракор із полегшенням посміхнувся, наслідуючи усмішку підопічного, яку він сором’язливо ховав.

Декілька хвилин педагоги підіймали своїх учнів на ноги. А коли ті нарешті встали і зустрілися поглядами один з одним, то ледь не синхронно відвернулися, ховаючи обличчя. Вайо наосліп потягнувся до руки Хаола. Намацав його лікоть, спустився до наручів. Той перехопив пальці долонею. Ще сильніше відвернулися один від одного, соромлячись рум’янця і серцебиття, яке відчувалося в усьому тілі. Стиснули пальці.

Вчителі обмінялися схвальними поглядами.

Весь залишок зустрічі хлопці провели спокійніше за її початок. Вони разом ходили, нерішуче перемовлялися, хихотіли і переглядалися, не відпускаючи долоні один одного.

Надвечір, коли вже пора було прощатися, Вайо пошепки і дуже сором’язливо, ховаючи ніяковий погляд від друга, запитав чи можна його поцілувати. Хаол стиснув руку сильніше і майже непомітно кивнув. Хлопчик нерішуче наблизився до нього. Став ще трошки ближче. Стрімко поцілував у щоку та миттю відскочив, заховавшись за власним волоссям. Хаол покосився на нього. Зробив один крок на зустріч, другий, став так близько, що сам Вайо тепер затамував подих. Потягнувся і торкнувся губами щоки. Друг в червоному миттю засоромився, почавши крутитися на місці.

— Зустрінемося ще? — потай запитав Хаол.

Той швидко кивнув.

Дорогою до школи, вчитель Ракор вже не кепкував над своїм учнем, однак тепер вони обидва розуміли, що друг виявився не «просто» другом, а зустріч — не «просто» зустріччю.

— Наступного разу, — радісно шепотів наставник Хаолу, — подаруй йому паперових квітів. Йому має сподобатися.

— Угу… — щасливо кивав хлопчик, обіймаючи коліна.