Учень дощу І

Вже наступного дня настало перше жовтня. Весь день вчителі чергували на дворі, спостерігаючи за тим, як довгими кам’яними сходами до школи підіймаються не тільки всі їх вихованці, що повернулися від батьків, а і нові учні 7-8 років, яких вели за руки дорослі маги. Хтось йшов у супроводі своїх мами та тата, що могли носити одежу різних кольорів, а когось тримав за руку вихователь малої школи. Мала школа була не тільки підготовчою базою, де магів вчили читати, писати та рахувати, але і повноцінною домівкою для тих, кого покинули батьки. Для таких дітей, вихователі виконували повноцінну роль опікунів до моменту, поки вони не підуть у повноцінну школу.

— Світ змінюється… — задумливо спостерігав Уман за новою парою батьків, які підіймали свого хлопчика за руки, допомагаючи йому «перелітати» сходинки. — Все більше магів бажають самостійно виховувати дітей до школи…

— Хотів би я сказати, що це добре, — сухо висловився Даікон. — Цим дітям буде важко звикнути до самостійного життя у школі.

— Вони вже дорослі, — легко вліз у їх розмову Шийме. — Та і зима на носі. Усього три місяці до січня.

Старші покосилися на нього.

— І ці три місяці завжди неспокійні, — висловився замісник директора.

До брами ж підійшов веселий вчитель Моїно середніх років:

— А хто це до нас прийшов? — спустився він перед хлопчиком на присядки. — Привіт. Я вчитель Моїно, — виставив йому долоню.

— А я — Ацос, — гордо заявила дитина.

— Ацосе, — шепнула йому мати у жовтому вбрані, що склала перед собою руки, — це твій вчитель. Вклонися йому, — схилилася перед педагогом.

Хлопчик подивився на маму, на батька у блакитному, що також кланявся, і наслідував їх приклад.

— Привіт, Ацосе, — привітно усміхнувся викладач. — Будемо друзями? — запропонував йому руку.

Той невпевнено узявся за неї.

— Нумо обереш свою кімнату та розкладеш речі, — кивнув він малому.

Першачок повторив рух головою. Тоді чоловік піднявся і поглянув на батьків:

— Церемонія вручення шкільної форми завтра опівдні. Якщо бажаєте подивитися на неї та привітати свого хлопчика із набуттям його статусу учня — можете піднятися на наші скелі, — вказав долонею на хребет, який оточував школу. — На саму територію жінкам та іншим дорослим магам вхід заборонено.

— Добре, вчителю, — вклонився батько дитини. — Ми завтра обов’язково прийдемо та подивимося на нашого хлопчика у формі, — весело потріпав малому розпущене волосся, що прикривало вуха.

— Будь сумлінним учнем і не бешкетуй, — пригладила його зачіску мати. — Обов’язково потоваришуй із кимось зі свого класу, — мило посміхнулася.

— І уважно обирай собі духовного батька, — наголосив на цьому чоловік.

— Все, ми прийдемо завтра, — нахилилася жінка, поцілувала хлопчика у чоло та помахала, відходячи назад.

— От його речі, — вказав батько на скриню середнього розміру, яка стояла у стороні, та також помахав дитині. — Побачимося завтра, Ацосе.

— Бувайте… — помахав він у відповідь.

— Бувайте! — наслідував їх вчитель.

Батьки пішли, прощаючись зі своїм чадом із легкими посмішками на обличчях.

— А тепер, — енергійно продовжив Моїно, коли ті зникли з поля зору, — ходімо до твоєї кімнати, — змахнув рукою на скриню, закликаючи її летіти за ними. — Згодом, ти зможеш її розширити та обставити на свій смак, — повів малого до школи.

Протягом усього дня приходили нові діти. Хтось з вчителів зустрічав їх, спускався на присядки, чи просто нахилявся, знайомився, трохи говорив із батьками, забирав речі та проводжав усередину, показуючи нове місце проживання. Багато першачків, після того, як розібрали свої речі, виходили на двір і знайомилися між собою, починали у щось грати, або розглядати усе навколо, кланяючись старшим за них учням та вчителям.

Біля опівдня до брами підійнявся ще один хлопчик, якого вів за руку вихователь малої школи. Тільки-но опинившись на порозі рідного навчального закладу, чоловік у блакитному огледів таке знайоме подвір’я, у пошуках вчителя, та із подивом упізнав серед них свого старого колегу:

— Совіре! — гукнув він його. — Це ти?

Ракор спантеличено повернувся до брами, не очікуючи, що хтось покличе його на ім’я, стикнувся поглядом із вихователем та підняв брови:

— Хоре? — ступив він до воріт.

— Хах! — оглянув чоловік біле хано із блискавками та омаре із журавлями. — Ми усього два роки не бачилися, а ти вже вчителем став? — склав руки та вклонився йому.

Вихованець повторив цей рух.

— Життя непередбачуване, — цікаво зазначив педагог.

— Або хтось просто дуже амбітний, — примружено подивився на нього чоловік і вирівнявся.

— Хах, не можу цього заперечувати, — усміхнувся Ракор.

— Усього два роки! — захоплено повторив вихователь. — Усього два роки, як ти з малої школи пішов! Це скільки пройшло з твого випуску? Дванадцять?

— Десять, — ніяково зазначив вчитель.

— Десять років! — сильніше вразився той. — Тільки десять років, а ти вже тут! Ото щасливий! Ото везучий! — задоволено штовхнув його в плече. — Деякі роками співбесіду чекають, а ти так швидко!

— Хоре… — ніяковів молодий від таких слів.

— Наставнику, — неголосно привернув до себе увагу знайомий голос.

Ракор миттю обернувся та побачив Хаола, що сором’язливо стояв поруч із опущеною головою і м’яв пальці.

— Хаоле! — жестом закликав його вчитель до себе. — Ходи. Познайомлю тебе.

— Познайомиш? — зацікавився Хор.

Підліток підійшов.

— Так, — задоволено поклав вчитель руки хлопцю на плечі. — Хоре, знайомся, це — Хаол. Ми з ним добре подружилися.

— Вихователю, — вклонився йому учень.

— Подружилися? — здивувався такому Хор.

— Вчитель Ракор мій наставник, — обійняв підліток викладача, ховаючи своє плече під його рукавом.

— Так. Ми стали друзями і Хаол прислухається до мене, — ледь не хвалився Ракор. — Він дуже гарний хлопчик. Я його підтягнув по навчанню та допоміг із багато чим ще.

Підопічний заховано посміхнувся, слухаючи все це.

— «Стали друзями»? — дещо спантеличився вихователь. — Совіре, але ж цим має займатися духовний батько. Сумніваюся, що ти є для цього хлопця таким. Він вже надто дорослий для тебе.

— Ні, я йому не духовний батько, — погладив чоловік спину вже шестикласника. — Ми просто гарно потоваришували.

Хаол стиснув наставника сильніше. Ракор стиснув його у відповідь, не в силах натішитися таким проявом любові. «Давно вже він не обіймав мене. Усю свою прихильність тільки Вайо віддає,» — покачався із учнем з боку в бік:

— Журавлик мій…

— Мій улюблений вчитель, — ще міцніше стиснув він чоловіка.

Викладачу, від такої жадоби обіймів, навіть стало трохи незручно.

Наступного дня почалася та сама церемонія зміни вбрання, коли учні переходили у наступні класи, а першачки набували статусу учня, отримуючи в свої руки шкільну форму. Усі діти зібралися на розлогому подвір’ї вже за чверть години. Згрупувалися по класах, стали майже завершеним колом. На залишене пусте місце прийшли викладачі, що вишикувалися від вчителів старших класів, до тих, хто викладав молодшим. Усі тринадцять педагогів стали однією лінією і начаклували за своїми спинами довгий стіл із білим, чорним та блакитним одягом, який вони мають передати вихованцям. Ракор ніяково стояв між високим вгодованим Вромоном та худорлявим Гоадо, і ніяково посміхався, беручи участь у такій важливій церемонії. Сама душа не знала куди себе подіти від такої честі. Він сам, своїми власними руками буде комусь передавати його новий одяг. Як це робив його духовний батько для нього, як це робили інші вчителі, коли він був малим.

«Ааа!» — ледь не вголос верещав чоловік від щастя.

— Новий учбовий рік починає свій плин! — поетично та важливо почав Даікон до дітей.

Ракор повернув до нього голову, все ще не вірячи тому, що він спостерігає за промовою не десь там, серед учнів, а ось тут — у ряді інших вчителів.

— Завершилися іспити! Пройшли дощі та гради літа! Минуло вересневе тепло! Йде зима зі снігом! Приготуйтеся до нових звершень! Великих хмар та бур, які ви породите власними уміннями! — змахнув рукою, вистріливши величезною блискавкою в небо.

— Оо… — зачаровано відреагували не це старші учні, які рідко бачили силу вищих магів.

Середні вражено підняли обличчя до сірих хмар, очікуючи розкату грому. А молодші сіпнулися. Хтось з першачків навіть заплакав.

Почувши рюмсання, під гуркіт грому, вчителі повернулися до групи наймолодших. З ряду вийшов Ошийо, що вів уроки першим класам, та поспішив до дітей, аби заспокоїти.

— Почнемо церемонію! — оголосив директор, подивившись на своїх учнів. — Дев’ятий клас, що стає десятим! Випускники! Маги, що наблизилися до омаре неймовірно близько!

Деякі педагоги відвернулися до столу та узяли з них довгі блакитні одежі. Ракор скромно спостерігав за такою ностальгічною процедурою. До них підійшли юнаки, кожен до свого духовного батька, із поклоном узяли нове вбрання і пішли на місце десятого класу, звільняючи власне для молодших.

Такі самі дії виконували усі наступні вихованці: підходили до духовних батьків, кланялися, брали одяг та йшли. Молодий вчитель із натхненням спостерігав цю почесну рутину.

«Усі ці діти вже такі дорослі, такі молоді та старанні…» — зітхав Ракор.

Як от настала черга п’ятого класу, що переходив у шостий.

— Наставнику, — шанобливо вклонився Хаол улюбленому вчителю.

Посмішка старшого стала ще ніжнішою. Цей хлопчик так сильно змінився з тих пір, як він прийшов до школи. Трохи зріс, подорослішав, став жвавіше, старанніше.

— Моє журавленя… — із ласкою зняв викладач його шкіряні поручі, як це робили вчителі по сусідству. — Ти вже такий дорослий… — відвернувся та передав йому новий блакитний одяг.

— Дякую, наставнику, — вдячно шепотів хлопець. — Ви найкращий вчитель на світі, — ще раз вклонився та пішов.

Ракор провів учня поглядом, повним любові.

Настала черга четвертого класу, де молодий педагог знову тільки спостерігав. Дітям зняли поножі, вручили одежу п’ятого класу. За ними пішли третьокласники.

Уся процедура була незмінною поки до кожного з учителів не підійшов нерішучий першачок.

«Великий клас,» — ніяково посміхнувся Ракор, коли перед ним став той самий хлопчик, якого привів його давній колега з малої школи.

— А я маю право вручати стрічку? — незручно прошепотів він Вромону поруч.

— Зав’язуй, — тихо схвалив старший.

— Добре… — перевів чоловік погляд до хлопчика, який не знав чого очікувати, і нервово посміхнувся йому: — Привіт.

— …ця стрічка символізуватиме вашу приналежність до школи! — урочисто говорив Даікон, показуючи всім навколо блакитну стрічку у руці.

Кожен з педагогів узяв стрічки, які були приготовані на столі позаду них, повернулися до дітей та почали збирати їх локони у коротенькі хвости. Один викладач насилу впорався з цим завданням, настільки маленьким був ахор хлопчика.

Після церемонії зав’язування стрічок, першачкам вручили їх форму. Директор проголосив ще декілька важливих слів і завершив подію. Всі діти пішли до своїх кімнат, аби переодягнутися. Щойно це сталося, майже усі першачки побігли до брами, аби похвалитися перед своїми батьками та вихователями блакитною шкільною формою, яку вони тепер мали право носити.

Хаол, що вийшов на подвір’я у своїй блакитній одежі без рукавів, одразу знайшов поглядом наставника, який спостерігав за першачками, і вже рушив до нього, також бажаючи похизуватися новим вбранням. Як неприємно пригальмував, побачивши добру посмішку, призначену не для нього. Повернув голову куди і вчитель. Там був той самий першокласник, якого вчора привів вихователь Хор. Хаол стиснув кулаки, свердлячи дитячу маківку недобрим поглядом.