Учень дощу І

Протягом наступних кількох тижнів поведінка Хаола набула нових змін. Що не день та кінець уроків — він до наставника йде і ходить за ним, немов хвостик. Постійно десь поруч стоїть, байдикує, розмови вчителів слухає, а від Ракора не відходить. Навіть навпаки — ще більше обіймає, балакає і береться за будь-яке доручення, яке йому дають. Викладач від такої поведінки танув, немов сніг улітку.

— Який хлопчик гарний… — нахвалював він Хаола перед іншими вчителями, поки той обіймав його збоку. — Старанний, слухняний… Хіба це не щастя? — стиснув учня, не в силах натішитися ласці, яку він вже встиг забути з тих пір, як зробив підопічному амулет для зв’язку із Вайо.

І говорити вони стали більше. Навіть особисті теми зачіпали наодинці.

— Вайо — дурень, — тихо жалівся хлопець та дувся, склавши руки на грудях.

— Дурень? Чому? — дивувався чоловік такій заяві. — У вас щось сталося?

Той щось незадоволено буркнув.

— Хаоле, — ніжно посміхнувся Ракор на це і підійшов, — усі пари сваряться час від часу, — погладив його плече. — Це абсолютно нормально. Головне не тільки як та через що ви посварилися, але і як скоро хтось з вас протягне руку для примирення. Адже ти не хочеш розстатися з ним, через якусь невеличку сварку? — заглянув у очі.

— Він сказав, що я люблю вас більше ніж його і образився на це, — відвернувся підліток, обурено піднявши плечі.

— Хаоле… — з ще більшою ласкою протягнув наставник. — Вайо також любить свого духовного батька більше ніж тебе, — погладив його плече.

— Він дурень, — розплів хлопець руки та обійняв старшого.

— Він просто хоче бути для тебе ціннішим за всіх інших, — погладив чоловік спину підопічного. — Це закономірно, коли кохаєш…

— Але ж не ціннішим за вас, наставнику, — стиснув він вчителя.

— Хаоле… — провів долонею по його голові.

І старатися хлопець став удвічі більше. Усе конспектував, усі завдання робив, віддано практикувався і всіма силами намагався виділитися серед однокласників. Інші вчителі хвалили його перед Ракором, ледь не у самого Хаола на очах.

— Дуже чистий зошит став, — зважено кивав Вромон, поки шестикласник неподалік бавився із магією, намагаючись створити маленьку хмару, яка була б здатна пустити дощ. — Правила краще вчить. Помилок значно менше. Минулий диктант написав ледь не ідеально. Лиш дві помилки на весь текст.

— Водяна кров, — зі стриманими хвастощами кивав Ракор, роблячи вигляд, немов його підопічний завжди був таким старанним.

— І на практичних заняттях став більш зосередженим. Його майстерність росте прямо на очах.

— Він такий, — кивав чоловік, насилу тримаючи себе, аби не почати безсоромно вихвалятися учнем.

— Твій прихід неймовірним чином повпливав на нього.

— Я тут ні до чого, — чемно відхрещувався молодий вчитель. — Все, що я зробив, то це підтримав Хаола та направив його у вірному напрямку. Усі його успіхи в навчанні — його власні заслуги. Можливо, він завжди був таким, а я тільки розкрив його потенціал, — із турботою подивився на підлітка, який таки досяг своєї мети і вже поливав траву з крихітної хмаринки.

На побачення із Вайо вони стали їздити тільки по неділях, коли у вчителя Согнота було достатньо вільного часу для такої прогулянки. Зустріч за зустріччю, хлопці почали зникати з поля зору старших все більше. Поки вчителі балакали про щось між собою, обговорюючи буденні проблеми, підлітки тікали і ховалися від зайвих очей. Знаходили тихий закуток, обіймали один одного та починали цілуватися, забувши про весь навколишній світ. Кому були потрібні розмови, коли вони наговорилися по амулетах? Кому були потрібні дитячи ігри та наздоганялки? Жага поцілунків, обіймів і тепла диктувала чим вони займатимуться на нечастих прогулянках.

Під кінець зустрічей, вони дуже неохоче виходили до викладачів. Прикривали свої губи, що боліли, ховали рум’янець, блискучі очі. Скромно цілувалися у щоки та прощалися, проводжаючи один одного цікавими поглядами.

Ракор, спостерігаючи такий прогрес у стосунках підопічного, був навіть трошки гордий за Хаола. Він і паперові квіти дарує, і турбується про Вайо, і взагалі поводить себе неймовірно чемно.

«Така дитина золота, — не міг натішитися вчитель. — Що віддавати його нікому не хочеться,» — міцно обіймав педагог учня, починаючи навіть трошки ревнувати хлопчика до Вайо.

А сам Хаол, хоч як би йому була приємна така увага вчителя, ніколи не розслаблявся. Коли він ходив за наставником, то постійно контролював хто знаходиться поблизу, які діти, які класи. Байдуже було на інших викладачів, турбували першачки. Ці галасливі хаотичні істоти періодично бігали тут і там, тинялися, губилися, рюмсали і кричали, що хочуть до батьків. А наставник Ракор ніколи не міг спокійно пройти повз цю грудку проблем. Або інші вчителі підходили та заспокоювали малечу, або сам він. По голові їх гладив, ніжні добрі слова говорив, солодощі чаклував, одного навіть обійняв та на руки підхопив, посадивши на передпліччя. Хаол ледь не скинути цю дитину хотів.

Якогось дня після уроків підліток взагалі побачив таку сцену, від якої він ледь не на вогняний шар перетворився. Вчитель бавився із малечею, яка захопила його цілком та повністю. Один хлопчик сидів на передпліччі, інший висів на спині, тримаючись за шию, а третій обхопив ногу, катаючись на ній, як на гойдалці.

— Наставнику! — вигукнув Хаол, ховаючи свій гнів під шаром безтурботності.

— О, Хаоле! — радісно повернувся до нього Ракор. — Як заняття пройшли? Підемо сьогодні практикуватися? — мило посміхнувся.

Підліток стиснув кулаки, не в змозі це терпіти.

— Наставнику, чого ви граєтеся із ними так, ніби вони ваші духовні сини? Хіба може вчитель мати такий фізичний контакт із учнями, що не обрали його?

Чоловік ніяково огледів малечу на собі, розуміючи, що він дійсно трохи загрався.

— Наставнику, я не хочу, аби вас сварив вчитель Уман. Інші вчителі такого не роблять, тож якщо він дізнається про такі ігри — він може вас насварити.

— Так… Певно ти правий… — незручно визнав старший і присів, даючи дітям злізти з себе: — На сьогодні досить ігор.

— А завтра ми пограємо, вчителю? — з ентузіазмом запитували першачки.

— Подивимося, — мило посміхався викладач. — Якщо будете себе гарно поводити — пограю з вами, — потріпав одного за ніс.

Хаол ледь не вибухнув, побачивши такий жест.

— Наставнику, — намагався він бути спокійним, — мені треба допомога із туманом, поки ще тепло. Відкоригуєте мої руки?

— Так, звісно, — люб’язно посміхнувся Ракор шестикласнику і піднявся. — Ходімо, — направився до стежини, що вела за школу.

— Ходімо, наставнику, — кивнув підліток та приєднався до старшого, не нагородивши малечу навіть швидкоплинним поглядом.

Першачки перезирнулися між собою, підняли руки і почали бігати по майданчику, наслідуючи птахів.

Старші викладачі, які стояли осторонь та бачили усю цю сцену, невтішно видихнули і погодилися зі словами Хаола. Прийшли висновку, що молодому вчителю все ж варто зробити догану, хоч і м’яку, на тему того, що він проявляє забагато тактильності до дітей, які не є для нього духовними синами.

Після серйозної розмови зі старшими вчителями, Ракор тільки засмучено кивнув, визнаючи, що йому краще не захоплюватися іграми з малечею так сильно. Перепросив за свої дії та пообіцяв, що більше такого не повториться.

Минуло близько тижня з моменту догани, впродовж яких молодий вчитель відчутно відсторонився від першачків: він більше не брав їх на руки, не тріпав за носа, не гладив волосся, не обіймав. Педагог тільки спілкувався із ними та стримано заспокоював, коли щось траплялося. Від таких змін, діти дуже швидко посумнішали. А Хаол — навпаки, почав усміхатися значно більше, через що і у самого Ракора покращувався настрій.

Підліток жив чи не найкраще своє життя, як раптом, серед білого дня, коли він вже йшов з їдальні після гарного обіду, до нього підбігли троє. Дрібних, як комахи, набридливих, як комарі. Хаол стримано відсторонився від них, намагаючись не видати гидливості. Першокласники склали перед собою руки та вклонилися йому. Один з них енергійно вирівнявся, подивившись старшому в очі:

— Адже ви духовний син вчителя Ракора?

— А вам яке діло? — оглядав їх Хаол.

— Що вчитель Ракор любить? — нетерпляче витягувалися вони до свого порадника, бажаючи якнайшвидше почути відповідь.

Підліток неприємно зморщився, вже розуміючи до чого хилять малі:

— Ви не можете обрати вчителя Ракора своїм духовним батьком. Він ще молодий вчитель.

— Але ж ви вже обрали.

Той скривив губи. Не хотілося зізнаватися у тому, що він не є офіційним духовним сином для Ракора і тим самим ставити себе в уразливе становище, перед цими дітьми. Але і як їх відвернути Хаол не розумів.

— Наставник любить зірвані квіти, — гордовито вирівнявся парубок, роблячи вигляд, ніби він видає найтонші таємниці успіху, що допомогли йому здобути прихильність педагога.

— Зірвані квіти? — миттю зацікавилися та загорілися хлопчики.

— Але особливо сильно, — опустив він погляд до першачків, — він любить павуків. Принесіть йому найбільшого якого знайдете і він це назавжди запам’ятає, — опустився до них та приклав палець до своїх губ: — Але нікому про це. Це наш секрет.

Діти гуртом кивнули, вклонилися та побігли.

«Дрібнота…» — з відразою провів їх підліток очима.

Пройшло усього півгодини після завершення уроків, як ці троє вже сиділи під стіною покарання і дулися. Хаол, проходячи повз них до свого наставника на двір, навіть призупинився та прочитав на табличках за що ж їх покарали. Хлопчики невдоволено покосилися на старшого.

— Думати треба, — поблажливо відповів шестикласник на цей погляд. — Рвати квіти іншого вчителя, задля підкупу Ракора. Я вам не казав робити таку дурість.

— Але ви сказали, що він любить квіти! А у школі є тільки квіти вчителя К… Каноло!

— Кайто, — поправив його Хаол. — Я вам сказав, що наставник любить, а не де ви можете це узяти. Тож злитися на мене не варто. Самі винуваті, — гордовито розвернувся та пішов.

Щойно знайшов Ракора, обійняв його.

— Скучив, журавлику? — ласкаво посміхнувся старший, поклавши руки йому на спину.

— Втомився, наставнику… — із зітханням поклав він голову вчителю на плече. — Наставнику, адже ви любите мене?

— Звісно, що люблю, Хаоле. Що за питання?

— І я вас люблю, — міцно його стиснув.

Чоловік похитався з ним з боку в бік, не в силах натішитися.

Ще через два дні, на перерві між третім та четвертим уроком, що був останнім перед годинним обідом, усією школою пронеслося чоловіче верещання, від якого закладало вуха. Учні миттю відсахнулися від класу, звідки доносився крик, а вчителі навпаки поспішили всередину.

— ДЕ ВИ ЦЕ ВЗЯЛИ?! — у жаху волав Ракор, який прилипнув у кут між стелею та стіною.

Біля дошки стояли перелякані першокласники із обгорілою дерев’яною коробкою, звідки підіймалася ціпка диму. Шоковані п’ятикласники забилися до останніх парт, зовсім не розуміючи, що відбувається, але наслідуючи викладача.

— Що тут відбувається? — залетів розбурханий Кайто і огледів обстановку.

— ЦЕ Я У ВАС МАЮ СПИТАТИ! — закричав на нього молодий вчитель. — ЯКОГО…?! ТА…! ЩОБ…! ТА ЩО…?! ДІТИ! — подивився на п’ятикласників, яким мав зараз розказувати щось про туман. — ВИЙДІТЬ!

Учні схвильовано кивнули та попрямували в коридор, не наважуючись наблизитися до першаків. Кайто ж підійшов до малих, швидко їх упізнав:

— Знову ви? — несхвально насупився. — Що зробили на цей раз?

Першокласники винувато опустили обличчя.

— ЯКОГО…?! — продовжував Ракор, не в змозі заспокоїтися. — ВЧИТЕЛЮ, ЧОГО…?! ДІТИ! — подивився на ту трійцю, що залишилася. — ПОКАЖІТЬ ВЧИТЕЛЮ, ЩО ВИ МЕНІ ПРИНЕСЛИ!

Хлопчики повернулися і з острахом протягнули викладачу коробку з великим засмаженим павуком, думаючи, що їх зараз насварять і за це. Молодий викладач втиснувся у кут мало не як такий самий павук.

— Павука знайшли? — більш спокійно відреагував Кайто.

— ЯКОГО Б…?! — стримав себе Ракор. — ВІН ВЕЛИЧЕЗНИЙ!

— Ці павуки абсолютно безпечні, — підняв чоловік погляд до іншого викладача.

— Ее… — з відразою зіщулився він у кут.

— Певно, — опустив Кайто погляд до першокласників, — не варто приносити вчителю Ракору нових павуків. Він їх не дуже любить.

— Аа… — все ще стогнав той від страху.

— Ходіть на свої уроки, — жестом запросив він дітей. — А це я віднесу назовні, — забрав коробку.

Хлопчики засмучено вийшли у коридор. Кайто подивився на Ракора.

— Спущуся, тільки коли ви ЦЕ заберете звідси! — ошелешено заявив молодий вчитель.

— Ці павуки не несуть жодної загрози, — спокійно зауважив старший.

Погляд колеги був невблаганним. Тож Кайто зітхнув та пішов. Чоловік під стелею провів його лячним поглядом. Опустився на підлогу, коли повернулися всі п’ятикласники та пролунав дзвінок на урок.

— Отже, — все ще з тремтінням видихнув педагог, за допомогою магії підіймаючи шматок крейди. — Сьогодні у нас тема «Природні передумови виникнення туману», — з острахом покосився на двері та вікно, хвилюючись, що через них можуть заповзти не менш грізні павуки.

Усе закрив, бажаючи провести заняття у відносному спокої.

На наступній перерві майже усі діти пішли до їдальні.

— Гей! — ледь не обурено пристали троє першокласників до Хаола, коли той йшов до столу із тацею їжі. — Ви обдурили нас!

— У чому? — незворушно подивився той на малих.

— Вчитель Ракор не любить павуків! Він їх боїться!

— Я говорив, що він запам’ятає, якщо ви принесете йому великого павука, а не те, що йому таке сподобається, — пішов далі, штовхнувши одного з них на своєму шляху: — Знайдіть собі іншого вчителя, до якого будете чіплятися, — вороже обернувся до дрібноти. — Наставника Ракора вам чіпати не варто. Замалі ще, — пройшовся поглядом по дітях, розвернувся і пішов до столу.

Молодий викладач тим часом стурбовано жалівся більш досвідченим вчителям:

— Ні, — відмахувався він долонями. — Я не готовий до ролі духовного батька. Ні. Якщо діти таке виробляють на регулярній основі — ні. Я доведу Хаола до окталли і все. Ні-ні-ні.

Чоловіки, слухаючи все це, лиш переглядалися між собою та стримано хихотіли, розуміючи, що бувають речі і значно гірші за те, аби принести вчителю павука, яких той боїться.

Починаючи з цього дня і надалі, Ракор та ті троє першокласників вважали за краще сторонитися одні одного. Вчитель боявся, що діти знову щось витнуть на його адресу. А хлопчики не бажали ще раз зв’язуватися із Хаолом.