Учень дощу І

Минуло кілька днів. Час був вечірній, коли всі учні та і самі вчителі відпочивали після занять. Ракор неспішно прогулювався стежкою, що вела до майданчиків для практики, і приглядав за дітьми, слідкуючи за безпекою. Погода стояла хмарна та дощу не передбачалося. Випускники, наразі, відмокали у купальнях ледь не повним складом. Тож територією школи ходили більш молоді підопічні. А у цій частині навчального закладу і зовсім було спокійно. Хтось медитував, хтось відпочивав на ставку чи в заростях. Кілька дітлахів видерлися на дерева, бешкетуючи між собою. Дехто просто сидів у стороні та малював. Спокій і затишок царствували цією місциною. Співали птахи, шелестіла листва.

Як раптом, з-за рогу вискочив Хаол, ніби ошпарений. Миттю оглянув стежку, побачив рідного вчителя, розширив очі та з усіх ніг помчав до нього.

— Хаоле? — спантеличено зупинився Ракор.

— Наставнику, — поспіхом кинув він, — сховайте мене, — відкинув край блакитного омаре і чкурнув під нього.

Чоловік шоковано округлив очі. Хлопчик притулився до вчительської спини, ледь не намагаючись злитися із ним воєдино.

«Що відбувається? — ошелешено не міг зрозуміти Ракор. — Це що таке? Так взагалі можна?» — обернувся до учня.

Однак причина цього поспіху вийшла з-за рогу вже за хвилину. Це був вчитель Даікон, який твердо крокував від майданчиків для практики. Щойно побачивши його, молодий педагог поправив свій одяг, не бажаючи видати підопічного, склав руки та трохи схилився перед директором, роблячи це з повагою, однак помітно менше, ніж того вимагали правила. Хлопчик, що прилипнув до його спини, повторив рух тіла.

— О, Ракоре, — помітив його директор. — Ти не бачив тут Хаола? — підійшов до новачка.

— Хаола? — вирівнявся педагог. — А що таке? Ви хочете поговорити із ним?

— Він вже третій раз пропускає мої заняття.

— Третій раз? — вразився молодий викладач.

— Якщо так піде і надалі — він ризикує не скласти іспит з історії. Поговори із ним. Якщо він забуде матеріал — далі буде тільки складніше.

— Так, звісно, — швидко кивнув Ракор. — Я поговорю із ним.

Старший вчитель пройшовся поглядом по новачку. Все ж краєчки двох чорних чобіт він не зміг не помітити, серед тієї білизни, що їх оточувала.

— І поговори із ним щодо оформлення зошиту, — повернувся директор до схвильованого обличчя. — Хай що він робить на уроках, але у робочому зошиті має бути предмет, а не його творчість.

— Так, звісно, — знову кивнув чоловік. — Я поговорю із ним і на цю тему.

— Але вчитися він став краще, — стримано похвалив Даікон. — Однак хай не відволікається від матеріалу на сторонні теми. Іспити на носі.

— Звісно, — кивнув Ракор. — Я проведу із ним серйозну розмову.

— Я радий, що він зміг знайти того, хто дбає про нього і до кого він прислухається, — завершив директор, знову оглянув новачка та пішов стежиною далі.

Ракор провів його поглядом. Коли Даікон віддалився настільки, що став меншим за великий палець на руці, молодий вчитель із докором заглянув собі під руку та під омаре:

— Ти чого на уроки не ходиш?

Хаол винувато визирнув з-за спини:

— Я… — опустив він червоне обличчя. — Я спочатку пропустив, бо втомився… А потім… — відвів погляд. — Потім не зробив самостійну роботу… А потім мені було соромно… — заховався за вчителем.

Педагог важко видихнув:

— Якщо ти не будеш ходити на уроки — не зможеш скласти іспити. А вони вже ось-ось. Коли у тебе наступний урок із Даіконом?

— Учора був…

— Він точно був не останнім. У наступний раз, як у вас будуть заняття — ти маєш прийти. Підійди до нього перед уроком та перепроси за свої пропуски.

— Добре, наставнику… — присоромлено знітився Хаол.

— І що там із зошитом? По основам туману у мене не було питань до твого оформлення. Загинаєш сторінки? Візьми для цього окремий аркуш, аби не псувати зошит.

— Добре, наставнику… — зовсім опустив він голову.

— І вилазь. Даікон вже пішов.

Хлопчик дуже ніяково стиснувся:

— Наставнику, — почав він ледь чутно, — у мене… У мене виникла проблема…

— Яка? Страх перед іншим вчителем, чиї заняття ти пропускаєш?

— Ні, ем… — відвів Хаол погляд у сторону. — Проблема… Ем… Пов’язана із дорослішанням… — зіщулився у грудку.

Ракор незручно вирівнявся та прочистив горло. Відпустив край омаре, вклав його поверх білого халату.

— Можна я постою тут, поки воно не пройде?

— Це може зайняти невідомо скільки часу, — відповів чоловік. — Нумо проведу тебе у кімнату.

— Як? — зашарівся учень.

— Обійми мене та крокуй у ногу, — цілком серйозно скерував наставник.

— Ем… — ніяково проліз Хаол долонями старшому на живіт.

— Ось так, — з’єднав їх Ракор та накрив своїми. — Крок починаємо з правої. Готовий?

Хлопчик невпевнено кивнув.

— Добре. Отже, пішли, — почав вчитель свій рух.

Крокували вони нешвидко, але скоординовано — по дві ноги за раз. Дві праві, дві ліві, дві праві, дві ліві. Чоловік робив свої кроки дрібнішими, ніж зазвичай, аби хлопчик встигав за ним зі своїм зростом, тож просувалися вони стежкою не так швидко, як вчитель вже звик. Крім того, Хаол помітно хвилювався, що було відчутно з його дихання та обіймів. Ледь не з кожним новим кроком він починав стискати наставника дужче. Коли вийшли на подвір’я, Ракор склав руки у рукави і притиснув передпліччя до його долоней на животі, бажаючи приховати присутність хлопчика.

— Обережно, сходинка, — прошепотів він учню, спускаючись по коротких сходах.

Щойно зайшли у будівлю, Хаол буквально впився пальцями у педагога.

«Так сильно хвилюється, що хтось побачить?» — занепокоївся старший.

— Ходімо скоріше, — ледь чутно сказав Ракор і прискорився.

Оминули один поворот, другий, вийшли у довгий коридор та вже зовсім скоро опинилися біля необхідних дверей.

— Ми прийшли, — тихо сповістив викладач, відкриваючи кімнату.

Увійшов, закрив за собою. Хаол вилетів з-під омаре, наче вжалений. Миттю поправив відрізок тканини спереду на одежі, який вже нічого не турбувало, і сів на край ліжка, утримуючи себе від хитання ногами. Опустив голову, почав нервово м’яти пальці. Усього хлопчика трусило. А його обличчя було настільки червоним, наскільки не може бути червоним навіть помідор.

— Таке буває… — обережно намагався заспокоїти його Ракор. — Іноді… Це стається…

Учень різко встав, склав перед собою руки та стрімко вклонився вчителю в пояс:

— Я, — рішуче почав він і вмить розгубився. — Я… Ййаа… — ніяково вирівнявся, ховаючи погляд від педагога.

— Що тебе турбує? — тихо і спокійно запитав старший.

— Й… А…

— Це може статися зненацька, — заспокоював чоловік жестами. — Розумію, дуже ніяково. Однак…

— Вибачте, наставнику… — похнюпив він голову.

— За що? — щиро не розумів той. — Це може статися мимовільно. Не турбуйся. Коли ти виростеш — такої мимовільності вже не буде.

— А ви…? — незручно почав Хаол м’яти руки. — Адже ви це зробили не спеціально?

— Зробив що? — насупився вчитель.

— Неважливо… — відвернув він обличчя і затихнув.

Ракор спантеличено дивився на учня, не розуміючи про що той говорить. Тиша стояла між ними цілу вічність. Педагог міркував про те, що йому варто було б піти, аби дати хлопцю заспокоїтися наодинці із самим собою. Однак тишу несподівано перервав сам Хаол, бажаючи повністю змінити тему розмови та розрядити напружену атмосферу, що утворилася в кімнаті.

— Наставнику, — тихо почав учень, потроху заспокоюючись. — Я можу у вас попросити дещо?

— Звісно. Що саме?

— Ем… — відвернув він обличчя. — Вчителю, можете мені зробити нові іграшки? На кшталт… — ступив до столу та взяв з нього порцелянову ляльку, яку викладач начаклував раніше. — Такого, — показав старшому, не піднімаючи очей.

— Звісно, — легко кивнув Ракор. — Хочеш ще одну ляльку?

Однак Хаол оголосив йому цілий список з ще одного дорослого мага, двох паладинів, конячки, пари учнів та карети із маленьким сундуком. Слухаючи весь цей набір, чоловік навіть насупився, пригадуючи, що в хлопчика вже були такі іграшки, правда дерев’яні.

«Можливо, хоче замінити старі на нові?» — задумався педагог та глянув на коробки під столом, де раніше зберігалися ляльки. Однак зараз ящики були порожні.

— Хаоле, — повернув чоловік очі до порцелянової ляльки, — а де твої дерев’яні іграшки? — повернувся до ліжка і змахнув рукою, почавши створювати на покривалі замовлені цяцьки.

— М? — розсіяно відгукнувся молодший, ніби не розчув питання. — Дерев’яні іграшки? — опустив погляд під стіл. — Я… — відвів незручний погляд у сторону. — Їх більше нема, — повернувся до вчителя із опущеною головою.

— А куди вони ділися? — паралельно створював він нових ляльок.

— Вони… Зникли.

— Скажеш яким чином? — подивився на учня.

Той мовчав, ніби цього питання взагалі не існувало. Ракор трохи почекав, бажаючи отримати відповідь, однак не почувши її, повернувся до нових іграшок і завершив чаклунство. Отримавши нових ляльок, Хаол вдячно вклонився педагогу та почав наводити серед них порядок. Парочці навіть одразу дав імена.

— Може тобі і магинь начаклувати? — спостерігав вчитель за всім цим. — А то одними хлопцями бавишся.

Учень кисло зморщився, ніби кажучи «та кому ті дівчата потрібні?»

— Ну добре… — відвів Ракор погляд у сторону і подивився на паросток лотоса, який вже розкрив маленький листочок, що стояв над поверхнею води. — Хаоле, може варто пересадити квітку у вазон?

Хлопчик глянув на підвіконня:

— Думаєте?

— Не знаю, але у тебе в піалі навіть землі нема. Не думаю, що їй там добре без землі.

— Добре, тоді пересаджу сьогодні, — поправив він вбрання ляльці. — Наберу землі у ставку.

— А рибок годував сьогодні? — повернувся вчитель до підопічного.

— Так, наставнику, — кивнув той, не відволікаючись від іграшок.

— Молодець, — торкнувся його голови, аби погладити маківку.

Однак не встиг Ракор провести долонею по волоссю, як учень відсахнувся, продовжуючи розглядати ляльок. Побачивши таку реакцію, чоловік повільно забрав пальці та опустив руку.

— Що ж… — продовжив педагог із гіркотою у голосі. — Тоді піду я чергувати. А ти грайся.

— Угу, — кивнув хлопчик.

— Що ж… — ніяково оглянув чоловік кімнату. — Бувай… — незручно показав долоню, прощаючись.

— Бувайте, наставнику.

Старший невтішно опустив руку, не помічаючи, аби на ного хоча б глянули, розвернувся і пішов. Хаол подивився на двері. Полишив ляльок на ліжку, відсунув коробки з-під столу та сів на їх місце, обійнявши коліна.

Весь наступний день він сторонився Ракора. Не дивився нікому в очі, ходив з опущеною головою та мовчав. Вчителі, помічаючи таку знайому поведінку, напружено переглядалися, боючись, що знову сталося те, через що вся школа стояла на вухах навесні.

Після уроків, хлопчик пішов із новим другом на ставок. Войши одразу спустив свій вітрильник на воду, а Хаол сів на березі та обійняв коліна, спостерігаючи за водною гладдю.

— Войши, — неголосно почав він своєму другу-восьмикласнику, — у тебе бувало із якимось вчителем таке, що бути не повинно?

— Наприклад? — відволікся підліток від керування кораблем.

— Не знаю. Просто те, що здається дивним і неправильним.

Той підняв задумливий погляд до хмар:

— Та ні. А що? — подивився на знайомого. — У тебе було щось дивне?

— Мені здається вчитель Ракор такий самий, як і вчитель В... Вогол, — стиснувся він у грудку.

— З чого ти узяв? Вчитель Ракор зовсім на нього не схожий. Вогол... Не ображайся, але було у ньому щось моторошне. Не знаю що, але щось було. А у вчителя Ракора такого нема. Він просто молодий вчитель, якому, здається, зайнятися нічим, от він і тиняється цілими днями по школі. Можливо він дивний, але він, хоча б, не моторошний, — повернувся до води, продовживши керувати фрегатом.

— Думаєш? — покосився Хаол на Войши.

— Угу, — кивнув той.

Однак ці слова не заспокоїли хлопчика. Хоч настороги до вчителя Ракора і стало менше, але Хаол все одно не був упевнений у тому, що з педагогом усе добре. Тож завершивши свою прогулянку із другом дещо раніше, ніж планувалося, він попрямував на поверх викладачів. Повернув у бік протилежний від кімнати свого духовного наставника, підійшов до знайомих дверей та постукав. Вийшов вчитель Уман. І від цього мага очі хлопчика швидко змокріли. Гидливе «мерзота» знову почулось в думках. А викладач, побачивши учня із опущеною головою та згорбленою поставою, напружився в три рази сильніше, аніж за увесь день спостережень за ним.

— Хаоле? — обережно почав старший. — Щось сталося?

— В-вчителю… — із тремтінням шморгнув той носом, починаючи ледь не плакати.

— Так…? — застиг замісний директора, відчуваючи, як у нього волосся підіймається дибки.

Хлопчик уривчасто вклонився:

— В-вчителю, — поспіхом витер він сльози.

— Що таке, Хаоле?

— В-вчителю, ви м-можете… — гучно втягнув соплі. — М-можете подивитися спогади в-вчителя Р-Ракора за вчора…? — закрив обличчя руками, насилу стримуючи себе від схлипів.

— Звісно, — шоковано відповів чоловік. — Зараз же покличу його, — рішуче вийшов.

Вже за десять хвилин нашорошений Ракор був у кімнаті Умана.

— Необхідно перевірити твої спогади, — суворо видав замісник директора.

— Так, звісно, — стривожено відповідав новачок, зовсім не пручаючись.

Хаол, тим часом, сидів під столом старшого вчителя, де його не було видно, але звідки він міг підглядати за чоловіками. Уман приклав руки до скронь Ракора, заплющив очі. Біля п’ятнадцяти хвилин він стояв непохитно, після чого відпустив молодого педагога.

— «Проблеми із дорослішанням»? — спантеличено запитав його замісник директора.

— Хаол росте, — схвильовано відповідав новачок. — У нього відбуваються зміни із тілом і деякі з них його дуже турбують, — ступив до старшого та прошепотів йому декілька слів на вухо.

— А, — трохи заспокоївся Уман. — Можу зрозуміти. Моїх синів це також бентежить, коли воно стається.

— От учора у нього це сталося прямо надворі. Я провів його до кімнати. А там він… Видно його дуже збентежив цей стан.

— А ще більше його збентежило де він з ним ховався, — повчально кивнув чоловік. — Ракоре, ти хоч трохи думай, коли коїш таке.

— Яке? — насупився він, не розуміючи про що мова.

— Ракоре, — стримано видихнув педагог, — будь ласка, подумай про те, у якому стані та де він перебував, коли ви йшли. І що він у цей час відчував.

— Ну… Схвилювання? — розгублено відповів підлеглий. — Ми двором йшли. Там повно учнів. Зрозуміло, що його бентежило, якби хтось побачив.

— Ракоре, — суворіше повторив Уман.

Новачок неспокійно відставив ногу назад:

— Що?

— Ракоре, — ступив до нього замісник директора, узяв за вухо та зовсім несхвально почав шепотіти на нього.

У молодого вчителя від цих промов очі стали більшими за монети.

— ЩО?! — відсахнувся він та глянув на Умана.

— Дійшло нарешті.

— Я не хотів! Я не думав про це!

— От тепер подумай.

Ракор застиг із гримасою жаху:

— Ви виженете мене? — спустошено запитав він.

— Ні, — поблажливо видав чоловік. — Адже ти робив це з інших спонукань. Однак у наступний раз думай, коли тобі у голову приходить схожа ідея. Хаол сьогодні весь день ходить, як у воду опущений. Як ти вважаєш, що подумали інші вчителі? Заразом і я сам. Ми вже бачили його таким. І бачити знову… До того ж про самого Хаола подумай. Що у нього в голові відбувається після такої «взаємодії»?

— Каша… — винувато відповів молодий педагог.

— М’яко кажучи, — повчально кивнув Уман. — Думай, Ракоре. Особливо коли взаємодієш із дітьми. Хаол прив’язався до тебе, а із ним тобі варто думати двічі, якщо не тричі, коли у тебе виникає якась «блискуча» ідея.

— Так, вчителю, — присоромлено опустив він обличчя.

— А тепер йди і поговори із ним. Поясни, що ти зробив це не спеціально.

— Так, звісно, — миттю кивнув той. — Я так і зроблю.

— Вперед, — махнув замісник директора до дверей.

— Вчителю, — вклонився Ракор, розвернувся та пішов.

Уман важко видихнув, дивлячись на закриті двері.

— Молоді вчителі… — пішов він до столу, аби продовжити перевіряти письмові роботи. — Спочатку роблять, а потім думають… — узявся за перенісся.

Чоловік майже наблизився до стільця, як перелякано сіпнувся, побачивши під столом чорно-блакитний одяг. Протягнув туди руку, узяв учня за вухо та силоміць витягнув.

— Аа! Вибачте, вчителю! — болісно закричав Хаол.

— Без дозволу пробрався у кімнату вчителя та підслуховував? — обурено заговорив Уман. — Кров від крові! — потягнув його до виходу. — Ще раз так зробиш — під стіною покарання сидітимеш! — викинув п’ятикласника у коридор.

Хлопчик винувато обернувся, почавши терти вухо долонею.

— Ракоре! — крикнув замісник директора своєму підлеглому, який шоковано стояв біля сходів. — Будеш вчити його порушувати правила, — вказав на хлопчика, — обох під стіну посаджу!

— Я зрозумів, вчителю, — поспішно вклонився молодий викладач.

— Кров від крові… — прошипів Уман та повернувся до себе в кімнату.

Ракор з Хаолом подивилися йому вслід.

— Два порушника правил… — погладив новий вчитель своє вухо, за яке його тримали нещодавно. — Двоє із червоними вухами… — подивився на хлопчика. — У кімнату вчителя дійсно не треба заходити без його згоди.

— Я хотів підслухати вашу розмову… — винувато опустив учень обличчя.

— Хаоле, для того, аби підслухати когось, достатньо прикласти вухо до дверей, а не потайки пробиратися у кімнату.

— Ви вчите мене порушувати правила, наставнику… Вас насварять.

— Хм, так, — легко посміхнувся він та відвів погляд у сторону.

— Наставнику, — нерішуче підняв хлопчик очі, виглядаючи на старшого з-під чола, — адже ви не спеціально учора…?

— Звісно ні, — подивився чоловік на п’ятикласника. — Я і не подумав про це, коли запропонував такий вихід. І взагалі не зрозумів про що ти, коли ти задав учора таке саме питання — чи не спеціально я. Я хотів просто заховати тебе. Не більше того.

— То у вас нема ніяких схожих думок на мій рахунок, наставнику?

— Звісно ні, Хаоле! — вразився викладач. — Ти мій духовний підопічний, а не щось інше!

— То ви мій духовний наставник, а я ваш духовний дощик, вчителю?

— Духовний наставник і духовний журавлик із червоними вухами, за які нас щойно тягав вчитель Уман. Дійсно що «кров від крові»… — погладив своє вухо.

Хаол легенько посміхнувся.