Учень дощу І

Минув всього день, перш ніж урок основ створення туману почався знову.

— Аби наздогнати програму, — заговорив Ракор, проходячи до свого вчительського місця зі стосом зошитів у руках, — наші заняття проходитимуть тричі на тиждень, — повернувся до дітей, які все ще стояли у поклоні, вітаючи педагога. — Можете вирівнятися, — махнув він долонею. — Я якраз перевірив ваші роботи, — опустив погляд на вміст своїх рук, — і заразом хочу познайомитися із вами, бо минулого заняття я цього не зробив, — привітно усміхнувся хлопчикам. — Отже, — взяв верхній зошит і прочитав написане на ньому ім’я: — Норол Хесама, — підняв погляд до учнів, кивком закликаючи, аби названий підійшов та сам забрав свою роботу.

Один з хлопчиків заклякло кивнув у відповідь, покинув своє місце біля парти та вийшов за зошитом, поспішно вклонився, забираючи роботу. Ракор лагідно посміхнувся цьому та опустив очі до наступного імені:

— Заол Кайто.

Названий учень підійшов та також вклонився, забираючи свій зошит.

— Родич одного з вчителів? — легко запитав наставник.

— Можливо, — не зовсім упевнено кивнула дитина, дивлячись на педагога. — Ми із ним не говорили про це. Я не маю із вчителем Кайто близьких довірчих стосунків. Мій духовний батько вчитель Окант, — розпорошено кивнув ще раз.

— А хто був вашим духовним батьком, вчителю? — з ентузіазмом запитав той хлопчик, який у минулий раз теж задавав дуже багато запитань і імені якого Ракор ще не назвав.

— Ох, — підняв педагог очі до нього, — мій духовний батько покинув школу ще 6 років назад. Не думаю, що ви знаєте про нього.

— Шість років назад? — знову загорівся учень, як вчитель помітив, що один із хлопчиків, за третьою партою біля вікна, якось стиснувся та взяв себе за руку, відвертаючи зовсім опущену голову до пейзажу назовні.

Це був той самий хлопчина, стан якого занепокоїв вчителя минулого разу, коли всі йшли з уроку.

«Одна з робіт дійсно була написана жахливо…» — скорботно насупився педагог.

— Шість років назад, — активно продовжив той балакучий з першої парти, — до нас прийшов новий вчитель. А тепер ви! Ви надовго у нашій школі?

— Сподіватимуся, — загальмовано повернувся Ракор до дитини, відриваючи свій погляд від того учня. — А що? Той новий вчитель вже пішов?

— Ще місяць тому.

«Серед навчального року? — спантеличився чоловік. — Так раптово взяв і пішов? Шість років тут викладав, отже і духовні сини у нього вже мали бути,» — напружено покосився на хлопчика, біля вікна.

— Той вчитель, — повернувся викладач до дитини із якою говорив, — теж вів основи створення туману?

— Так, — активно кивнув той. — Він у нас три предмета вів. І у першокласників також був вчителем.

— Усі вчителі, яких дозволено брати собі у духовні батьки, — розсудливо почав Ракор, — мають щось вести першачкам, аби вони запам’ятали імена педагогів та змогли обрати собі духовного батька.

— Він часто грався із учнями молодших класів, — почав вагомо кивати хлопчина.

— Малі діти дуже милі, — потішно усміхнувся вчитель. — Дивлячись на їх ігри, я сам ледь стримуюся, аби не приєднатися. У кожному дорослому, та навіть викладачу, сидить такий самий веселий та непосидючий хлопчик, як ви самі, — кивнув він на дітей, перевів погляд на учня, який досі стояв перед ним, отримавши свій зошит, та відпустив його жестом, продовживши читати імена на роботах: — Еон Воука, — підняв обличчя до хлопців.

— Це моє! — активно підійшов той самий балакучий та забрав свою роботу.

— Цейно Лорим.

Підійшов один та забрав зошит.

— Хаол Шийсо, — огледів дітей.

Ніхто не поворухнувся.

— Хаол? — спантеличено повторив Ракор. — Він присутній зараз? — перелічив хлопчиків, зазначивши, що зараз є всі одинадцять.

Від свого місця відступив той самий тихий та зажурений учень, що із опущеною головою і стиснутими плечами майже беззвучно пройшов до вчителя та вклонився, забираючи свою роботу.

— Зайди до мене, після уроків, — стурбовано шепнув йому педагог на вухо.

Той заклякло кивнув, не підіймаючи погляду від підлоги, та повернувся до своєї парти.

«Ця робота була жахлива…» — провів учитель його поглядом.

Коли навчальний день було завершено, а сталося це після чотирьох годин вечора, у кімнату вчителя Ракора тихо постукали.

— Так? — гласно відповів педагог зсередини. — Заходьте.

Учень п’ятого класу стиснуто прокрутив ручку двері та відкрив. Побіжно огледів приміщення, після чого опустив погляд на підлогу.

Кімната це була доволі невелика. Біля лівої стіни по центру, стояло двомісне ліжко. Справа знаходився письмовий стіл із поличками та шафками. Навпроти входу — два вікна, одне з який було відкрито. А одразу зліва від дверей, на стіні висіла розмашистих розмірів дошка, де педагог жваво щось писав крейдою, складаючи план майбутніх занять.

Гість закрив за собою двері.

— О, — мимохідь глянув на нього Ракор та повернувся до дошки, бажаючи спочатку домалювати всі свої стрілочки. — Хаоле, коли я перевіряв роботи, твоя значно відрізнялася від інших. І в не найкращу сторону. Ти пропустив декілька тем на самому початку? — повернувся до учня, як завищав на все горло та відскочив у сторону: — ТРЯСЦЯ! ТИ ЩО РОБИШ?!

Від цих криків, хлопчик зіщулився та заплющив очі, насилу тримаючи свої спущені штани рукою.

— ТИ З ГЛУЗДУ З’ЇХАВ?! — ошелешено заявив вчитель та махнув долонею, миттю створивши навколо стегон хлопця рушник, який обмотав його, позбавивши будь-якої можливості поворухнутися.

— Хіба ви не задля цього покликали мене…? — зовсім тихо та жалібно вийшло з учня.

— НІ! — шоковано закричав педагог. — Я ПОЗВАВ ТЕБЕ, ЩОБ ЗАПИТАТИ ЧОГО ТИ КОНТРОЛЬНУ ЗАВАЛИВ! А НЕ…! — раптово перервався, побачивши, як дитина зморщилася та почала плакати, здригаючись від схлипів. — Гей… — співчутливо наблизився він до хлопця. — Контрольна і контрольна… Не журися ти так, я накричав на тебе не через злість… — підняв руки аби обійняти його.

Учень налякано відсахнувся та стиснувся ще більше, з насторогою слідкуючи за цими долонями. Ракор побіжно огледів цю реакцію, свої дії: «Він навіть не на мене дивиться, а на руки…»

— Яка у тебе кров? — швидко сховав дорослий зап’ястя за спиною.

— Вод-дяна… — тремтів хлопець, пускаючи сльози.

— Водяна… — задумливо почав оглядати вчитель кімнату, думаючи, чим він може допомогти.

«Вода, вода, вода… Чай!» — глянув на пустий простір між ліжком та столом.

— Нумо вип’ємо чаю? — жваво запропонував він дитині.

Та налякано подивилася в очі, втягнула соплі.

— Нумо, — махнув до себе педагог та пішов до обраного місця. — Ти який чай полюбляєш? — змахнув долонею, створюючи там низький столик і дві пласкі подушки одна проти одної. — Ти бував на чайних церемоніях вчителя Умана? — відкинув поли свого блакитного халату та сів спиною до вікон, залишивши хлопчику місце ближче до дверей.

— Бував… — жалібно та тихо відповів Хаол.

— І як там тобі? Сподобалося? Цей вчитель Уман відверто схиблений на чаях, — виразно підняв чоловік брови і значущо кивнув. — Що не день, то п’ять чайників спустошить, — створив на столику невеликий глиняний чайничок, пару піал та маленьку фігурку жабки на листку. — Не знаю, щоб він робив, як би народився людиною — чаю та води на нього б не напаслися, — потішно усміхнувся.

Хлопчик втягнув соплі, поступово заспокоюючись:

— Ви будете пити чай…?

— А ти? — здивовано взяв педагог чайничок в руку та створив під ним вогонь, аби скип’ятити воду. — Ти не будеш? Ходи сюди, — заклично махнув він долонею. — Солодощів ще начаклую. Давай поп’ємо чаю. Це буде, звичайно, не чайна церемонія вчителя Умана, але чай від цього гіршим не стане.

— Ви будете пити чай разом із солодощами…?

— Я вогняної крові. Мені порушувати правила вживання чаю можна без будь-яких наслідків, — усміхнувся.

— А мені… — невпевнено знітився учень. — Не можна…? Адже я водяної крові…

— Можна! — весело махнув на це Ракор. — Адже ти у школі Злітаючого журавля, а не Безкрайньої гладі. Ось там до чаю ставляться значно серйозніше, ніж у нас. Ну ж бо! Хочеш солодощів із чаєм?

— Ну… — ніяково опустив він погляд на підлогу у стороні.

— Тільки штани надінь, — повчально кивнув йому наставник. — І можеш сідати, — подивився на чайничок у себе в руках та зняв кришку, аби подивитися, чи довго ще залишилося до закипання.

Хаол, поки від нього відволіклися, ніяково відвернувся та натягнув штани, вивільнившись від рушника. Витер руками сльози.

— Які ти солодощі любиш? — запитав його вчитель.

— Ну… — тихо почав учень, невпевнено подивившись на педагога. — Горіхові… — опустив очі донизу та шмигнув носом. — На желе схожі… Але… Інші… — стиснув плечі, повалено нахиливши голову вперед.

— Хм, — задумався чоловік, піднявши погляд до стелі. — Горіхові та схожі на желе? Щось на кшталт такого? — глянув на столик, змахнув пальцями та створив мисочку із м’якими кольоровими паличками, усередині яких був арахіс.

— Угу… — тихенько відгукнувся хлопчик, ніяково підійшов і опустився на подушечку. — Вони смачні… — стиснуто взяв одну з паличок, почавши розсмоктувати її.

— Як на мене, то занадто тугі, — знизав плечима наставник.

Учень нічого не відповів, віддаючи всю свою увагу зараз тільки паличці у роті. Ракор, спостерігаючи за всім цим, якось навіть насупився, із дивним відчуттям перевівши погляд на чайничок, який вже збирався закипіти. Усе тіло педагога вкрилося неприємними сиротами, через які він здригнувся. «Якого хруща він смокче її так, ніби це зовсім не солодощі? — напружено покосився дорослий на учня. — Він спокусити мене хоче? ТА ВІН ЖЕ ДИТИНА!»

— Кхм, — ніяково опустив наставник погляд на піали та маленьку фігурку жабки. — Оцінки я за ту контрольну не виставляв, тож тобі хвилюватися не варто, — невимушено почав викладач, думаючи, що ця поведінка зумовлена погано написаною роботою. — Я просто хотів перевірити ваші знання, аби скласти план навчання.

— Угу… — тихо кивнув Хаол.

— Не турбуйся ти так. Контрольна, як контрольна. Нічого особливого у ній не було, — обережно полив окропом глиняне жабеня, яке випустило угору тоненький струмок води, наче фонтан. — Хах, — потішно усміхнувся цьому чоловік. — Завжди у всіх цих церемоніях мені лиш ці фігурки подобалися, — підняв очі до дитини, очікуючи побачити такий самий приємний захват, однак наткнувся на знічене обличчя, яке спостерігало за струменем окропу із зовсім неприємними відчуттями.

Учень мовчки відвів погляд у сторону, некомфортно стиснувшись ще більше.

— Хах… — ніяково перемінився Ракор. — Певно, я все це роблю зовсім неправильно, — опустив він очі до фігурки та змахнув рукою, знищуючи результат своєї магії, — якщо навіть ти побачив грубі помилки…

Від цих слів, хлопчик стиснувся ще більше, винувато сховавши обличчя від вчителя, який засмутився через нього.

— Так… — незручно посміхнувся педагог. — Вчитель Уман у всіх цих церемоніях розуміється значно краще за мене… Скажи, він твій духовний батько? — обережно налив чай у їх невеликі піали.

— У мене… — ледь чутно почав Хаол, проковтнувши останні залишки солодкої палички у себе в роті. — Нема… Духовного батька… — повалено опустив голову вперед.

Чоловік аж закляк від такої новини:

— Нема? — спантеличено подивився він на хлопчика та поставив чайничок на його місце. — Як це? Адже ти у п’ятому класі. У тебе має вже бути духовний батько.

— Він… Був.

— А куди він дівся?

Той мовчав. Але так, як вчитель сам до вірної відповіді не приходив, то учень все ж відповів:

— Ви… Прийшли на його місце…

«Посеред року? — знову не міг зрозуміти Ракор. — Я, спочатку, і не думав чого так раптово почали шукати нового вчителя. Але зараз…»

— Це ти у п’ятому класі, — почав роздумувати наставник. — Мій попередник працював тут шість років, отже, ти поступив у школу на другому році його роботи і зміг обрати його своїм духовним батьком лиш у третьому класі? Коли йому вже дозволили брати собі духовних синів?

Хлопчик кивнув.

— Але чого він так раптово пішов? — спантеличено насупився старший. — Посеред року, із духовним сином у середній школі, — кивнув він на дитину. — Адже у нього ще були сини, молодші за тебе?

Той крадькома кивнув.

— То чого він пішов? Щось трапилося?

Хаол не зізнавався. Та і говорити, здавалося, зовсім не хотів на цю тему. Тож повисла між ними напружена тиша.

«Всього шість років, — продовжував не розуміти Ракор. — Для роботи у школі це катастрофічно мало. Він навіть жодного учня до окталли не довів… Шість років, — спантеличено опустив погляд до солодощів та начаклував собі власну мисочку цукерок в шоколаді. — Так раптово. Мій вчитель хотів покинути школу ще коли я був у сьомому класі, але провів до випуску всіх своїх духовних синів і тільки тоді пішов, — взяв гарячу піалу із цукеркою. — Хіба можна ось так зненацька брати і йти зі школи? Тим паче посеред навчального року, — вкусив десерт, почавши напружено його жувати. — Мало статися щось екстраординарне, аби школа побажала змінити вчителя так раптово. Може, він помер? — спантеличено подивився на дитину. — Хоча, стариганя би не брали на місце вчителя, — відвів погляд у сторону, продовживши роздуми, — а він усього шість років пропрацював… Навіть мені позавчора казали: «Що молодіше — то краще». Якийсь нещасний випадок? Якої ж сили той випадок мав бути, аби вбити невразливого? Хіба у школу беруть слабших за невразливих? «Ось ваш ахор перетнув межу колін — тримайте своє запрошення на співбесіду на місце вчителя,» — театрально програлася у голові Ракора ця обов’язкова вимога. — Навіть коли подаєш свої документи у Золоту вежу, аби вони записали тебе, як бажаючого стати вчителем, вимагають розпустити волосся та показати його довжину, аби жодного шахрая не пропустити, а тут таке… — погляд знову ковзнув на хлопця, що знічено сидів перед ним, склавши разом руки. — Добре, — проковтнув педагог цукерку та запив її мало не окропом. — Запитаю потім у інших вчителів. Йому від цих спогадів про втраченого духовного батька точно веселіше не стане.»

— Чого не їси? — кивнув чоловік на солодощі дитини. — Не хочеш більше?

Той ніяково подивився на м’які палички та взяв одну, яку знову почав смоктати, роблячи це якось по особливому спокусливо, від чого викладачу було не по собі.

— Кхм, — незручно опустив Ракор погляд на цукерки. — А чим ти захоплюєшся? Чим займаєшся, після уроків?

— Ну… — зовсім тихо протягнув Хаол, трохи задумавшись над відповіддю. — У себе в кімнаті сиджу…

— І все? — здивувався старший, глянувши на нього. — Граєшся там чимось?

— Ну… Так…

— А чим? Які у тебе улюблені іграшки?

— Ну… — замислився хлопчик на декілька секунд. — У мене є караван на коліщатках… Конячка… Паладини із магами…

— Хах, нашої школи, сподіваюся? Чи тобі якась інша школа подобається? — відпив він чаю.

— Ну… Там не розмальоване омаре… — зажурився Хаол.

Вчитель аж вдавився від такої новини.

— Тож я не знаю, якої вони школи… — підняв учень погляд до педагога.

— Не розмальоване? — спантеличено перепитав Ракор, відкашлюючись гарячим напоєм. — Як це? Кхе, кхе…

— Ну… — опустив очі. — Просто не розмальоване… Вони усі не розмальовані…

«Як це можливо? — все не міг зрозуміти чоловік. — Нерозмальовані іграшки? Хто такими гратися буде?»

— Ну, — вирішив наставник знайти щось позитивне у цій ситуації, — зате можна уявляти собі будь-яких магів на місці цих іграшок. Якими магами ти частіше граєшся?

— Грозовими… — відвів він погляд на підлогу у стороні.

— Любиш нашу школу? — посміхнувся вчитель.

— Угу… — кивнув Хаол.

— А яке мистецтво тобі подобається більше за інші?

— Не знаю… Ну… Може… Дощ?

— Ти вже вмієш робити дощову хмаринку?

— Вмів… Але зараз не вмію… — засмутився хлопчик. — Вона більше не пускає дощ… — стиснувся некомфортно.

— А покажи мені, — завзято кивнув Ракор та поставив свою піалу на столик між ними. — Яку хмаринку ти можеш зробити? Навіть без дощу — це вже результат. Адже ти тільки вчишся. Не варто тобі хвилюватися за це.

Хаол невпевнено подивився на педагога.

— Ну ж бо, — усміхнувся йому той. — Усі ми колись починали з самої маленької хмаринки.

— Ви скажете, що я слабкий для свого класу, — заховав він погляд та проковтнув усі залишки свого десерту.

— Можливо, тобі просто треба більше практики. Я б не сказав, що твій ахор сильно менший за твоїх одноліток, — глянув на кінчик його хвоста.

— У їх хмаринок вже є дощ, а у мене навіть сама хмаринка слабка, — зморщився хлопчик, підтягнувши коліна до грудей. — Я погано вчуся. І магія у мене слабка, — обійняв він ноги та впав чолом на коліна.

— Ну ж бо… — співчутливо потягнувся Ракор до нього і торкнувся голови, від чого учень здригнувся. — Хтось слабший, хтось сильніший… — почав він заспокійливо гладити його, ділячись своєю душевною рівновагою, яка у підопічного, вочевидь, була порушена. — Усіх вас вчителі мають навчити всьому, що знають самі. Усіх мають довести до окталли, — трохи підвівся та сів поруч із хлопчиком, обійнявши його за плече, від чого той крадькома сіпнувся. — Кожен вчитель колись був таким самим учнем, як ти, кожен був у чомусь кращий або гірший за своїх одноліток. Однак усі вони зараз стали наставниками для таких самих молодих магів, як ти.

Хаол сумно шморгнув носом і підняв оченята, спрямувавши їх до педагога.

— Скажи, — м’яко почав йому чоловік, — у тебе така хмаринка? — повернувся вперед та махнув двома пальцями, створюючи в повітрі над низьким столиком невеличку хмаринку.

— Менша, — зажурено зізнався учень.

— Менша? — покосився Ракор на нього. — Покажеш мені?

— Вона швидко розсіюється, — відвернув він погляд у сторону.

— Нічого. У кожного формування стабільної хмаринки забирає певний час.

— Вона маленька і слабка.

— Але це не привід не практикуватися у її створені. Ну ж бо, — позитивно колихнув його. — Я нікому не розкажу, якщо твоя хмаринка розвіється одразу, щойно ти її створиш.

— Обіцяєте? — невпевнено покосився Хаол на старшого.

— Обіцяю, — втішно посміхнувся той.

— Даєте своє слово вчителя?

— Своїм вчительським хано клянуся, — показав Ракор на білий халат, прикрашений блискавками.

Хлопчик нерішуче повернув голову вперед, підняв руки та із зусиллям створив маленьку сіру хмаринку. Утворення це було об’ємом з чайничок, дуже прозоре по краях та насилу трималося купи, аби не розсіятися.

Вчитель огледів цю роботу із граничною уважністю, підмічаючи усі помилки її створення, як та розлетілася у сторони маленьким туманом і зникла.

— У мене слабка хмара, — зажурився учень такому результату. — Слабка та без дощу, — обійняв ноги, знову поклавши голову на коліна.

— Вона у тебе нестабільна, а не слабка, — підмітив педагог. — Сил, аби створити дощ, у тебе вже має вистачати, — перевів погляд на дитину. — Тобі не вистачає майстерності у поводженні із хмарою. Як давно ти практикувався?

Той ніяково мовчав, відвівши погляд у сторону від чоловіка.

— Хаоле? — привернув Ракор його увагу.

— Давно, — винувато зізнався учень.

— То як же ти хочеш створити дощ, якщо ти не практикуєшся у застосуванні магії?

— Не знаю… — ще сильніше стиснувся хлопчик. — Моя хмаринка стала слабкою. Якщо її побачать…

— То що буде? — спокійно перебив його педагог. — Усі у школі вчаться. Ти все ще навчаєшся робити свій перший дощ. Робити помилки — нормально.

— Ви не розумієте, — затремтів дитячий голос. — Усі в моєму класі вже вміють робити дощ. І я вмів… А тепер – не вмію, — жалібно стиснувся.

— А хто вам викладає створення дощу?

— Вчитель Вромон… — втягнув він соплі.

Ракор спантеличено насупився, погано пригадуючи хто ж це.

— У будь-якому випадку, — продовжив наставник, — тобі необхідна практика. Якщо ти не практикуватимешся — вміння створювати дощ само до тебе не поверннеться. Адже ти любиш дощ? — підбадьорливо посміхнувся.

— Угу… — жалібно почав кивати хлопчик.

— А що тобі подобається у дощі?

— Краплі так падають… Стукають по даху і землі… Калюжі хлюпають… — підняв він очі з-за колін та шморгнув носом. — Запах мокрий всюди… Прохолодно…

— Тобі подобається запах дощу? — погладив Ракор його плече, бажаючи заспокоїти.

— Угу, — кивнув Хаол. — Він… Мокрий…

Старший ласкаво посміхнувся:

— Як добре, що ти у нашій школі, де дощі йдуть ледь не кожен день. Завжди можна знайти місце, заповнене цим незвичним запахом вологи.

— А ви? — покосився учень на вчителя. — Вам подобається запах дощу?

— Він… Цікавий, — задумливо зазначив педагог. — Однак мені з наших мистецтв більше подобається блискавка, туман та особливо — плазма. Вогняна кров — нічого не поробиш, — потішно знизав він плечима.

— А як вогняна кров може любити туман…? — тихо зніяковів хлопчик. — Адже… Він вологий…

— Хах, Хаоле, тобі варто повторити теорію природного походження туману. Він створюється через різницю температури холодного повітря та теплої поверхні землі, з якої випаровується волога. А випаровування, у першу чергу, пов’язано із збільшенням температури. Як-то пара, — кивнув викладач на чайничок. — Тільки у випадку туману мова йде не про такі високі температури, — повернувся до хлопчика. — Скільки занять з основ створення туману ти пропустив?

Той заховав погляд.

— Ну ж бо, — потішно колихнув його вчитель. — Я не буду сваритися. Просто скажи. Тобі відверто треба підтягнути знання по цьому предмету.

— Я… — незграбно заговорив учень. — Не пропускав… Я просто… Не пам’ятаю… - розгублено підняв плечі.

Ракор мило усміхнувся такому:

— Розгубився на контрольній? Не страшно, — втішно потер його плече. — Розкажи, що ти пам’ятаєш з уроків вашого минулого вчителя? Яка тема була остання?

Дитина миттю стиснулася та втратила будь-яку балакучість, ніби ховаючись від цієї теми.

«Трясця, — прикро стиснув педагог губи. — Тільки розворушив його.»

— Не хочеш згадувати свого духовного батька? — вирішив напряму запитати наставник.

— У-у… — покачав Хаол головою із сторони в сторону. — Через мене він пішов…

— Через тебе? — спантеличився Ракор. — Як це?

— Я… — жалібно шморгнув він носом. — У нас був секрет… А я… Запитав про нього вчителя Умана… Я думав, що у всіх духовних батьків є такий секрет… А це був тільки наш секрет! — закрив він обличчя руками, почавши гірко плакати. — Усі вчителі дізналися про цей секрет! Усі дивилися його! Я — МЕРЗОТА! — зненацька закричав він низьким зламаним голосом.

— НІ! — перелякано обійняв його вчитель, бажаючи заспокоїти. — Не кажи так! Ти не мерзота!

— Мерзота! Вчитель Уман так сказав! І у всіх обличчя такі були! Я розказав наш секрет! Я — МЕРЗОТА!

«Та що там за секрет такий?» — все не міг зрозуміти наставник, погладжуючи дитячу спину.

— Вчитель Уман не міг такого сказати, — занепокоєно відповідав Ракор. — Він дуже добрий та розуміючий вчитель. Він просто не міг назвати одного з учнів таким словом.

— Але він — назвав! — у болючій істериці кричав Хаол. — Він подивився мої спогади і сказав «мерзота»!

— Певно, він це сказав не про тебе, а про твій спогад…

Хлопчик заревів ще дужче.

«Трясця, — перелякався всьому цьому чоловік. — Що там за секрет такий страшний?»

— Я НЕ ВТРИМАВ СЕКРЕТ! — бився учень в істериці. — Я ПОВИНЕН БУВ МОВЧАТИ! СЕКРЕТИ Є ДЛЯ ТОГО, АБИ ПРО НИХ НІХТО НЕ ЗНАВ! А Я РОЗКАЗАВ ПРО НЬОГО!

— Якби це був якийсь простий секрет, то нічого б не було, — намагався заспокоїти його словами. — Твій духовний батько порушив якесь суворе правило школи?

«Та що ж це може бути за правило, — спантеличено не розумів педагог, — аби тебе вигнали посеред року?»

— ЦЕ БУВ НАШ СЕКРЕТ! — покачав Хаол головою. — ЯК МИ ГРАЛИСЯ! ВЧИТЕЛЬ ГРАВСЯ ЗІ МНОЮ З ДРУГОГО КЛАСУ! Я МАВ ПРОСТО МОВЧАТИ! ЯК БИ Я МОВЧАВ, ТО НІЧОГО Б НЕ БУЛО!

«Що то має бути за гра така?» — все більше напружувався Ракор.

— А чого ти розказав вчителю Уману про цей секрет?

— НЕ ЗНАЮ! ПРОСТО…! Ігри… Вони… — розгублено відвернувся хлопчик, повернувши свій дитячий голос. — Я якось… Я не пам’ятаю, чому я це зробив… Але краще б я цього не робив… — покачав головою із сторони в сторону.

«Якісь загадкові ігри, секрети, які нікому не можна розповідати… — все більш напружено починав аналізувати чоловік. — Через які тебе звільняють посеред року…»

— За якісь безневинні ігри, — почав говорити наставник, — вчитель би точно не пішов зі школи. Тим паче так раптово. Скажи, у що таке ви гралися?

— У-у, — покрутив той головою. — Ви теж скажете, що я мерзота.

— Не скажу. Я знаю доволі багато різних ігор. Це… Була якась дуже незвична гра…? — насторожено та обережно запитав Ракор.

— Вчитель казав, що усі в таке граються… — шморгнув той носом, все ще здригаючись від схлипів.

— А ти бачив, аби в таке гралися інші діти?

— Вчитель казав, що у таке грають тільки наодинці.

«І це мене дуже сильно напружує…»

— А вчитель… Під час цих ігор, він робив щось дуже незвичне? Щось, що тобі було неприємне.

Хлопчик беззвучно стиснувся, навіть без слів даючи педагогу дуже промовисту відповідь.

— От же… — ошелешено округлив чоловік очі. — Палюче сонце цьому небу… — повалено зігнувся, прикривши розкритий рот долонею.

«Тепер зрозуміло, чому він так реагує, коли згадуєш про цього покидька. А я ще і так багато нагадував йому про цього «духовного батька», — роздратовано заплющив він очі. — От що за бовдур?» — стукнув себе по голові.

Хаол перелякано визирнув з-за колін на педагога, від якого пішов такий дивний звук.

— Твій вчитель, — твердо та чітко почав Ракор хлопцю, — не мав права так гратися із тобою. Саме тому, його тут більше нема.

— Вчитель казав, що усі у таке граються, — жалібно повторив учень, чиї щоки були вкриті сльозами.

— Усі дорослі, — наполегливо зазначив наставник. — А ти, — вказав на нього пальцем, — не дорослий. Учням школи взагалі не можна у таке грати.

— То я порушив суворе правило…? — засмучено опустив той голову, знову поринаючи у плач. — Мене теж виженуть тепер…?

— Ти про це правило не знав, — швидко перебив його вчитель. — І на тобі нема відповідальності за цю гру. Про цю гру знають тільки дорослі і грати у неї можна тільки дорослим.

— Мені зовсім не можна грати у цю гру…?

— От підростеш і можна буде. Загалом, — неоднозначно відвів чоловік погляд. — У цю гру деколи починають грати вже підлітками… — суворо повернувся до дитини: — Але не із дорослими. Учням не можна грати у цю гру із дорослими. У цієї гри взагалі є дуже суворі провила — не грати у неї із тими, хто старше або молодше тебе більш ніж на 10 років. От тобі скільки років?

— 13…

«Трясця. Зовсім дитина ще.»

— От, а мені — 28. Отже між нами різниця у 15 років. А я наймолодший серед вчителів. Не можна нам гратися у таку гру і твоєму минулому вчителю також не можна було. Ти про цю гру не знав, але знав він. І він порушив її суворі правила — тому його і вигнали. Ти не винуватий у тому, що його вигнали. І про таку гру треба говорити, коли із тобою грає хтось настільки старший за тебе. Та і взагалі, ігри, які тримають у секреті — дуже підозрілі. Якщо це сама звичайна гра — то навіщо її приховувати?

— У цієї гри дійсно такі суворі правила…? — жалібно уточнив Хаол, шморгаючи носом.

— Так, — ствердно кивнув чоловік. — А у школах за дотриманням цих суворих правил взагалі слідкують золоті журавлі. Принаймні повинні були слідкувати.

— Вони прийшли, коли всі дізналися про цей секрет… — похнюпив хлопець голову.

— Вони щось казали тобі? — почав турбуватися Ракор, сподіваючись, що хоча б ці маги нічого не ляпнули, що дитина могла інтерпретувати невірно.

— Просто встановили душевну рівновагу та сказали, що я свого духовного батька більше не побачу…

— Ти дійсно більше не побачиш його, — кивнув викладач. — Не знаю, яка доля чекає таких вчителів в Анкорі.

— В Анкорі? — шоковано подивився хлопчик на педагога, припинивши плакати. — Правила цієї гри настільки суворі?

[Анкора — спеціалізована в’язниця для магів.]

— Так. Вони неймовірно суворі. А щодо такої гри між вчителем та його учнем — я навіть уявити собі не можу настільки вони суворіші за звичайні.

Хаол похнюпив голову, чуючи все це.

— На тобі нема жодної відповідальності та провини за цю гру, — ще раз повторив Ракор. — Але грати у цю гру тобі не можна. Принаймні зараз. От підростеш — і стане можна.

— Коли завершу школу? — тихо запитав учень.

— Так. Після школи у таку гру можна грати, — кивнув старший. — У старших класах ці правила стають м’якішими… — задумливо протягнув він. — Однак вони стосуються тільки однолітків, або тих, з ким у тебе невелика різниця у віці. Із великою різницею — у цю гру грати не можна.

— А то золоті журавлі заберуть у Анкору… — стиснувся хлопчик, шморгаючи носом.

— Так, — підтвердив вчитель. — Але відповідальність за таку гру лежить тільки на старшому. Хто старший — той і відповідальний за порушення цих суворих правил. Тож, якщо хтось зі старших знову буде пропонувати тобі таку гру, або казатиме про якийсь дуже секретний секрет, чіпатиме тебе десь чи схилятиме до роздягання — кажи про це тому, кому довіряєш, аби він викликав золотих журавлів і вони зі всім розібралися.

— «Схилятиме до роздягання»? — підняла дитина наївні очі на педагога. — Але в купальнях усі роздягаються…

— У купальнях ти роздягаєшся, аби помитися та відпочити. Роздягатися можна ще у лікаря, аби він оглянув тебе. Але, якщо хтось схиляє тебе до цього наодинці аби просто помацати — це вже погано. Особливо, якщо ти ще малий для цього, а той, хто це робить значно старший за тебе. Коли ти підростеш і сам будеш бажати цього — тоді це вже можна не вважати поганим, але поки ти ще дитина — це погано.

— Хтось може бажати, аби його мацали…? — із відразою зціпився хлопчик.

— Дорослі дуже дивні, — кивнув на це вчитель.

— І ви теж бажаєте, аби вас мацали? — відсторонився Хаол.

— Іноді — так, адже я тільки невразливий. Я все ще маю деякі фізіологічні потреби, на відміну від вищих та безсмертних магів. Але ж я не бажаю, аби мене мацав ти, або ще хтось з учнів, — вражено насупився Ракор. — Я бажаю цього із дорослою дівчиною, однією із магинь, які вже завершили свою школу… Але, так як я став вчителем, я маю відмовитися від цих бажань і присвятити все своє життя навчанню таких молодих магів, як ти, — стиснув він дитяче плече. — То що? Будеш практикуватися у створені хмаринки? — змінив Ракор тему, бажаючи припинити розмови про ці «ігри» того «духовного батька» та і взагалі підбадьорити дитину, аби вона більше не плакала.

— Угу, — кивнув той, опустивши погляд до колін.

— Щойно вона в тебе стане достатньо стабільною, ти зможеш і маленький дощик зробити, — втішно посміхнувся чоловік хлопцю. — Не турбуйся ти через те, що вона розсіюється. У мене було теж саме.

— Правда? — засмучено, але вже більш спокійно подивився Хаол на педагога.

— Звісно. Усі ми навчалися не один день, перш ніж змогли створити свій перший дощ, першу блискавку, першу хмаринку. У тебе попереду ще цілі циклони із грозами, які ти зможеш зробити через декілька років. Нікому ще не вдавалося оволодіти одним з мистецтв всього за тиждень. Тобі треба просто більше впевненості у своїх силах і обов’язково все вийде, — погладив його голову.

— Угу… — кивнув учень, опустив обличчя та витер долонями патьоки з щік.

Викладач перевів погляд на столик, над яким все ще висіла його власна хмаринка, взяв мисочку із м’якими солодощами та протягнув дитині:

— Хочеш ще?

Хаол шморгнув носом, подивившись на десерт:

— Вчителю, — повернувся він головою до старшого, — а можна я піду? Може… — опустив погляд вниз і в сторону. — Мені вдасться зробити гарну хмаринку…

— Звісно! — з ентузіазмом усміхнувся Ракор. — Можеш йти. Якщо хочеш — візьми солодощів, — кивнув на миску.

Той зібрав з кольорової купи жменю паличок та почав підійматися.

— Зосередься саме на стабільності хмари, — встав чоловік. — Вона у тебе гарна, але не вистачає душевного спокою, аби зробити її стабільною. Просто будь упевнений — рано, чи пізно у тебе знову все вийде. Непокоїтися через те, що вона в тебе не виходить зараз — не варто, — поставив він мисочку на столик.

— Дякую, вчителю, — несильно вклонився хлопчик, знову дивлячись тільки униз.

— Якщо соромишся — можеш попрактикуватися у своїй кімнаті, — почав вести він підопічного до дверей. — Аби все не затопити дощем — постав таз.

— Угу, — кивнув молодший.

— Не хвилюйся — це головна моя порада тобі, — лагідно посміхнувся та вийшов із ним в коридор.

— Ви зі мною підете, вчителю? — спантеличився Хаол, піднявши до нього очі.

— Ні. Я хочу до одного вчителя зайти та погодити із ним план своїх занять, — привітно посміхнувся, як помітив вдалині образ старшого педагога, котрий тільки піднявся сходами на їх поверх, де знаходилися лиш кімнати викладачів. — О, а от і вчитель Уман.

— Вчителю, — повернувся до того учень, склав свої руки із солодощами та вклонився йому.

— Ну все, йди, — поквапив Ракор дитину. — Практикуйся та пам’ятай про свій спокій.

— Угу, — слухняно кивнув Хаол і пішов до сходів.

Уман провів цього учня доволі напруженим поглядом, після чого перевів очі на Ракора, який вже йшов до нього.

— Треба поговорити, — серйозно висловився заступник директора.

— Я із цим згоден, — вагомо кивнув новачок, відпускаючи будь-яку посмішку. — Якого, — пошепки почав він старшому, аби дитина, яка спускалася сходами, не почула їх, — лісового хруща тут сталося? По якій причині ви так раптово серед року забажали змінити вчителя?

— Я повинен перевірити твої спогади із цим хлопчиком, — не міняв теми Уман.

— Ми пили із ним чай, — спантеличено обурився той. — І про заняття говорили.

— Після того, що тут сталося, я більше не можу довіряти вчителям на слово. Особливо новеньким.

— Розкажіть мені, що тут сталося, — пошепки вимагав Ракор.

— У моїй кімнаті, — кивнув чоловік та повів його за собою.

Вони зайшли в одну з кімнат, яка була просторішою за особисте приміщення Ракора. Уман перевірив спогади цього підлеглого.

— Так, — із полегшенням видихнув старший педагог, віднімаючи руки від скронь молодшого. — Пили чай та просто говорили…

— Ця дитина штани зняла, коли тільки зайшла до мене! — приголомшено прошепотів новенький. — А потім про «ігри» зі своїм духовним батьком розповідала! Що тут, в біса, відбувається?!

Заступник директора суворо взяв його за вухо, відтягнувши трохи догори:

— Хоч тема і гостра, — почав він стримуючи злість, — однак у школі все ще заборонено лаятися.

— Та поясніть мені, що тут сталося! — відскочив Ракор, почавши винувато терти вухо.

— Я не знаю, як ми це допустили, — відвернувся Уман. — Я поняття не маю, чому ніхто цього не помічав. Включно зі мною, — створив біля себе стілець та важко опустився у нього, взявшись за голову. — Коли ми проводили співбесіду та екзамени — ми нічого такого не бачили, не перевіряли, бо навіть не думали, що у когось можуть бути такі думки та наміри. Коли цей вчитель прийшов до школи та зайняв своє місце — ми бачили в ньому просто грайливого наставника, який легко знаходить спільну мову із молодшими класами. Ми поняття не мали, що коїться у нього в голові… — повалено опустив обличчя. — Що він коїть із дітьми… «Ігри»… Так він це назвав? Таке говорив учням?

— Як багато дітей постраждало? — неспокійно запитав Ракор.

— Троє, — підняв той очі до молодого вчителя. — Хаол — більше за всіх. Інші діти поступово повертаються до звичайного життя, але він… — закрив рот долонею, відвернувши голову в сторону. — Я бачив все це… Він прийшов до мене… Запитав… Я подивився його спогади… — схопився за власне волосся. — Ця бідна дитина… Такий маленький хлопчик… Ще іграшками грається… А той… — сильніше стиснув свої кулаки, зморщуючись від душевного болю. — Я… Я не знаю, як йому допомогти, — безсило впустив він долоні. — Він… Боїться мене, — подивився на колегу. — І вчителя Шийме не підпускає до себе. І Кайто не зміг поговорити…

— Яка у нього магічна сила?

— Не пам’ятаю, — відвів Уман зневірений погляд у сторону. — Чи то рожева, чи то червона… — втомлено протер свої очі пальцями. — Спитай у Даікона або Шийме, — опустив руки. — Другий завжди із собою неорор носить… Одразу скаже.

— Ще і кров водяна… — втомлено видихнув чоловік.

— Він давно вже був сам не свій, — тяжко зізнався старший вчитель, подивившись у вікно. — В очі не дивився, здригався, інших дітей сторонився… Я думав підліткове… — кивнув він на Ракора. — Однак причина виявилася більш страшною, ніж я очікував…

— Того вчителя наздогнали наслідки за все це?

Уман тяжко кивнув:

— Тоді я викликав золотих журавлів та перервав освітній процес на цілий тиждень, аби вони перевірили спогади усіх вчителів, шукаючи ще когось зі схожими нахилами. На щастя, такий виявився тільки один. Я не знаю, що із ним сталося надалі, — покачав він головою із боку в бік. — Журавлі сказали, що ми більше його не побачимо та забрали до Анкори. Сподіваюся, він більше не торкнеться жодної дитини…

— А щодо інших дітей?

Вчитель покосився на нього.

— Окрім Хаола постраждали ще двоє, — занепокоєно казав Ракор. — Що із ними? Як вони?

— Один ще у другому класі і майже не постраждав від цих «ігор». Вчитель Ошийо, ніби, знайшов із ним спільну мову. Може, той обере його своїм духовним батьком. Другий у третьому та теж може обрати собі когось іншого. А от з Хаолом ми не знаємо, що робити… — опустив погляд на підлогу. — Він… Я бачив, що він пережив… — закрив обличчя руками. — Він був дуже прив’язаний до цього «вчителя»… І я просто не розумію, як до нього треба підійти… Ми хочемо йому добра, але ми не знаємо як його дати… Він сторониться нас та відходить будь-який раз, як ми хочемо підбадьорити, обійняти чи сказати пару добрих слів.

— Можу його зрозуміти, — відвів новачок погляд. — Він стільки років перебував у всьому цьому. Певно думає, що всі вчителі такі…

— Це наша провина, — відвернувся Уман, опустивши зап’ястя на коліна. — Ми допустили усе це та не присікли, коли воно тільки почалося… Ми взяли такого «вчителя»… Однак, — покосився він на Ракора, — ти новенький. Можливо, щодо тебе у нього нема такої думки. Я буду вдячний, якщо ти зможеш допомогти йому та повернеш його довіру до інших вчителів.

— Мене самого картає все це… — опустив Ракор голову. — Він гарна дитина…

— Але зламана… — покачав той головою.

— І зломлена.