Учень дощу І

Упродовж наступних десяти днів Ракор ще тричі відвозив свого підопічного на побачення, що ставали все більш романтичними із кожним новим разом.

На другу прогулянку Хаол підготував декілька паперових лілій і поцілував Вайо у щоку, коли вони зустрілися. На третю — Вайо сором’язливо подарував портрет Хаола, який він самостійно випалив на дерев’яній дощечці. На четверту — їх прощальний поцілунок став трошки довшим і відвертішим, чому сприяв сам Хаол. Його хлопець схвилювався від таких дій так сильно, що ненароком підпалив краї блакитного одягу. У той момент Хаол лиш посміявся, хоча увечері перед сном почав думати про Вайо все більше.

Наближалося перше жовтня. І, хоч ніяких занять зараз не було, а частина дітей роз’їхалася по домівках, аби показатися своїм батькам хоча б пару разів на рік, у вчителя Ракора менше справ не стало. Потрібно було продивитися вже прийнятий та усталений учбовий план для п’ятого класу щодо основ туману, починаючи з самих перших занять, ознайомитися із програмою шостого і ще підготувати якийсь власний факультативний курс, на який могли прийти діти взагалі з різних класів. Чоловік сидів над документацією годинами. Щось писав на своїй дошці у кімнаті, малював стрілочки, складав плани і переставляв теми, думаючи, у якому порядку учням буде легше сприйняти матеріал. З Хаолом він також займався, допомагаючи йому із практикою, однак хлопчика більше цікавили балачки з його новим хлопцем та дружба із Войши, тож Ракор учня зайвий раз і не чіпав.

— Ракоре! — як-то раз гукнув Уман підлеглого, що виходив зі своєї кімнати.

— Так, вчителю? — вклонився молодий викладач.

— Ракоре, вже скоро перше число, — попрямував він до чоловіка.

— Так, я працюю над учбовими планами, — кивнув. — Курс собі ще не обрав. Думаю.

— Із курсом поквапся. Бо мені треба вписати його у розклад, а тобі — набрати дітей.

— Не знаю, чи готовий я вчити чомусь, у чого нема затвердженого плану…

— Не хвилюйся. Адже це тільки факультатив. Ти можеш вчити там чого завгодно. Шийме он, — кивнув до сходів, — музиці вчить, Кайто — ботаніці, а Гоадо — малюнку. Обери щось пов’язане зі своєю кров’ю, або просто розкажи дітям про життя за школою. Які зараз люди, яка в них мода і таке інше. Скоріше за все хтось зацікавиться. Дітям буде корисно дізнатися щось про зовнішній світ, перед тим, як вони покинуть школу. Однак я гукнув тебе не за цим, — з’єднав долоні. — Ракоре, — продовжив він серйозніше.

— Так, вчителю? — напружився той.

— Скоро вже перше число. У дітей має бути щорічний огляд.

— Так…? — ще більше насторожувався новачок.

— Так як ти єдиний, кого Хаол підпускає до себе — чи можеш ти відвести його до Золотої вежі на огляд? Зазвичай, цим займається духовний батько, однак у нього…

— Так, звісно, — із полегшенням кивнув Ракор. — Нема питань. Треба до першого числа це зробити?

— Дуже бажано. Бо потім ми першачків поведемо, Шийме, як завжди, поведе усіх своїх до п’ятого і буде у вежі не протиснутися. А він у тебе один. Аби зайвий раз у черзі не стояти — сходи до першого.

— Звісно, добре. Займуся найближчим часом.

— Тоді ходімо, дам тобі його справу, — махнув до себе та пішов до бібліотеки, де за закритими магією дверима зберігалася уся документація.

Ракор отримав на руки тоненьку теку із ім’ям підопічного та помітками про його кров, магічну силу, школу і дату народження.

— Просто даси це золотому журавлю, — пояснив замісник директора. — Він сам огляне Хаола та сам все запише.

— Добре, — кивнув молодий вчитель.

Поклавши особову справу у себе в кімнаті, чоловік попрямував до кімнати підопічного — його там не виявилося. Тоді вийшов на двір і знайшов учня біля ставка, де вони із Войши та ще одним хлопцем з сьомого класу влаштували перегони кораблів. Семикласник носив довгу блакитну одежу без рукавів, та вже мав біле нижнє вбрання із взуттям.

Прослідкувавши за змаганням, педагог дочекався, коли вихованці фінішують.

— Хахаха! — переможно жестикулював Войши. — Знову перший! Хаха! — подивився він на друге і третє місце.

Переможені незадоволено переглянулися між собою.

— Вихваляйся скромніше, — повернувся той третій до Войши. — А то коропів тобою годувати будемо.

Хаол вдавився сміхом і відвернувся, прикриваючи губи.

— Ой-ой-ой, — дражнив його Войши. — Водними потоками вчися керувати, — показав йому язика.

Опонент зробив те саме.

— Хлопці, — із усмішкою вліз до них викладач, — не сваріться. Це просто гра.

— Ой, вчителю, — вклонилися старші до Ракора.

— Ми на гроші грали, наставнику, — легко відповів Хаол.

— На гроші? — спантеличився чоловік.

— Так, — кивнув Войши. — По п’ять доши з кожного, — поглянув на програвших.

— Хлопці, але ж це не чесна гра, — спостерігав педагог за тим, як діти діставали сріблясті монети. — Войши краще за вас володіє водними потоками. Ви завідомо ставите себе у програшну позицію.

— Вчителю, це наші гроші, — подивився той третій на Ракора. — Ми робимо із ними, що захочемо, — передав монети переможцю.

Чоловік стиснув губи, стримуючи себе:

— Не зовсім ваші. Це гроші, які заробили ваші батьки і інші дорослі маги нашої школи. Заробили їх у людей. Ці монетки не створені магією. Вони виплавлені у кузнях. І заробити їх не так просто, як ви думаєте.

— Вони ладні витрачати ці гроші так, як їм заманеться, — зазначив Войши. — Адже це наші гроші на кишенькові витрати.

— Хаоле, — суворо подивився Ракор на улюбленого учня, — я забороняю тобі грати на гроші. Ні до чого хорошого це не призведе. Хоч ти і можеш витрачати їх куди завгодно, але коли вони тобі дійсно знадобляться — їх в тебе вже не буде, бо ти всі їх вже програєш Войши.

— Але вчителю! — заперечив той.

— Я тобі забороняю, — повторив викладач.

— Я можу робити зі своїми грошима, що захочу! — склав він руки на грудях. — Це мої гроші! І ви не можете заборонити мені витрачати їх!

— Хаоле, я — твій наставник, — вказав чоловік пальцем собі під ноги. — Я бажаю тобі добра. І аби цього добра досягти, я маю забороняти тобі деякі речі.

— Звідки ви знаєте, що для мене добро? Ви мене знаєте всього півроку!

— Хаоле, я знаю життя.

— Не знаєте! — з надривом вигукнув хлопчик. — Нічого ви не знаєте! Вказуєте мені, думаючи, що знаєте мене! Що знаєте моє життя! Та вас тут не було, доки я ріс! Всі п’ять класів вас тут не було! Ви з’явилися тільки навесні! Що ви знаєте? От що ви знаєте?!

— Хаоле… — співчутливо зсунув він брови.

— Ви мені не духовний батько, аби вказувати мені та забороняти! Своїх духовних синів виховуйте! А їх у вас і нема! — уїдливо підмітив. — Бо ви молодий вчитель! І нічого не знаєте!

Ракор відвів засмучений погляд у сторону. Хаол подивився на своїх ошелешених друзів.

— Ти чого вчителя ображаєш? — пошепки вразився той третій і дав малому запотиличника.

— Можливо, ти і правий, — сумно відгукнувся викладач, — я тобі не духовний батько і досвіду виховання в мене небагато. Однак я щиро бажаю тобі добра. І я знаю якими зусиллями заробляються гроші, як легко їх можна втратити у подібних іграх, — підняв очі до хлопчика. — Я прийшов, аби спитати, коли ти вільний, щоб ми могли поїхати до Золотої вежі. Треба дещо зробити там до першого числа.

— Завтра можемо поїхати! — підняв він підборіддя, не бажаючи визнавати, що його слова були занадто грубими для вчителя.

— Добре, тоді завтра, як поснідаєш, поїдемо. До вечора повернемося, — оглянув інших учнів та пішов.

Хлопці ж з осудом глянули на Хаола.

Наступного дня, вже о десятій годині ранку, Ракор із Хаолом вийшли за межі школи, сіли у самохідний віз та поїхали до Золотої вежі. Вчитель говорив по-мінімуму і майже не дивився на учня, від чого серце молодшого стискалося від болю.

Вони проїхали десять метрів, двадцять, сто… А Хаол винувато косився на вчителя, що спостерігав за дорогою і тримав його особову справу на колінах. Заховав обличчя, не в силах витримати душевного краяння.

— Колись давно, — нерішуче почав хлопчик, — зовсім недалеко звідси, росло собі маленьке дерево… Ні. Маленький паросток…

Ракор поглянув на учня.

— Він ріс і… — почав Хаол м’яти руки, намагаючись продовжити. — І випадково… Ем… І у нього виросли шипи… Він почав колотися. А раніше такого не було. Раніше, ем… Він вколов іншого ем… Кого любив і… І той більше не приходив до нього. І не говорив. Паростку соромно, — похнюпив голову, здавшись у своїй спробі скласти повчальну казку.

— Хаоле… — зглянувся вчитель. — У рослин шипи виростають, аби захиститися від тих, хто бажає їх скривдити. У характері — так само.

Підопічний трохи посунувся до нього і крадькома узяв складочку омаре, почавши ніяково перебирати її пальцями.

— Я не бажаю нашкодити тобі, — помітив це старший. — Тільки виростити і захистити від помилок, — завів руку із широкими рукавами йому за спину та обійняв за плече.

Хлопчик винувато сховав обличчя:

— Вибачте…

— Все добре, — потер він плече. — Але намагайся все ж контролювати що ти говориш. Бо деколи, слова можуть ранити сильніше, ніж зброя. І рани від цих порізів заживають значно довше за інші.

Той кивнув, пригорнувшись до викладача.

До необхідного міста вони прибули вже опівдні. Знищили свій віз, пішли уздовж вулиці та увійшли до внутрішнього двору Золотої вежі. Хаол знову сторонився золотих променів, ховаючись від них біля Ракора.

На території вежі зараз було не дуже багато магів, тож вчитель із учнем без жодних проблем піднялися гвинтовими сходами на четвертий поверх і підійшли до одних дверей. Хаол присів на лавку під стіною. Ракор одразу постукав до кабінету. Там виявилося зайнято, тож чоловік сів до свого підопічного.

— Наставнику, а нащо ми сюди прийшли? — невимушено запитав хлопчик і з’єднав свої руки, почавши колупатися під нігтями. — І нащо вам моя справа?

— Щорічний огляд, — знизав старший плечима. — Вчитель Уман попросив мене зайнятися цим.

— Щорічний огляд? — спантеличився той. — Це що?

Викладач зсунув брови, не розуміючи, чи серйозно Хаол поставив це питання.

— Ну… — протягнув Ракор. — Тебе огляне золотий журавель. Подивиться, як сила тече, що з ахором і таке інше.

— Це щорічний огляд? Але ж ви нещодавно дивилися на мене через неонор.

— Але я не лікар. Дивлячись на тебе, я міг тільки зрозуміти, чи тече твоя сила і чи правильно вона це робить. У інших деталях я не компетентний.

— Хм. Але ж я маг. Було б дивно, як би моя сила не текла. Вчитель Ошийо говорив, що в усіх магів вона тече. Тільки у предметів, які ми чаруємо — не тече.

— Було б дивно, як би вона в них текла. Взагалі, магічна сила може залишатися нерухомою у живих створінь. Наприклад у напівкровок. А в деяких випадках і у людей, якщо ті якимось чином всотали магію.

— Тобто, стали напівкровками? А взагалі, люди можуть стати паладинами, якщо всотали магію?

— Навряд. Всотати магію і бути повним неї з народження — це різні речі.

— Але ж ви казали, що ми також всотуємо магією, поки навчаємося. І від цього росте наш ахор.

— Це так і є. Але ж і ти сам ту магію виробляєш. Точніше сказати твій ахор. Насправді, це не така проста тема. Запитай про все це у вчителя Ошийо чи Шийме. Думаю, вони розкажуть тобі про природу ахора більше, ніж я. Я володію поверхневими знаннями, як і більшість магів.

— Але ж ви вчитель.

— Але не по предметам, пов’язаним з магічною силою. Чи ти хочеш зараз лекцію про туман і хмари? — зацікавлено посміхнувся.

— Ні, — з острахом відвернувся хлопчик, намагаючись не образити викладача своїм виразом обличчя.

Ракор лиш усміхнувся такій реакції.

Ще декілька хвилин вони сиділи мовчки, очікуючи, коли можна буде увійти до кабінету. Як от двері, нарешті, відкрилися і звідти вийшов парубок в блакитному омаре. Щойно побачивши чоловіка в одежі педагога, він сіпнувся.

— Вчителю! — миттю вклонився. — Заходьте, — відступив від кабінету. — Вибачте, що вам довелося чекати.

— Пусте, — піднявся викладач і глянув на здивованого учня, що спостерігав за такою поведінкою. — Хаоле, ходімо. Потім можемо піти та подивитися якийсь подарунок для Вайо.

— Угу, наставнику, — встав хлопчик і попрямував за вчителем до дверей.

Вони увійшли. Золотий журавель одразу ж склав руки і вклонився педагогу. Чоловік цей виглядав років на 35. Увесь його одяг — два халати, чоботи і навіть натільна білизна мали однаково золотий колір. Нижній халат увесь був прикрашений вишивкою блакитних блискавок, а верхнє омаре мало на собі цілі сцени з вишитих кольоровими нитками журавлями. На маківці ж височів колосальних розмірів пучок, який утримували одразу три золоті спиці із статуетками журавлів на кінцях.

— Вітаю. У нас щорічний огляд, — сповістив Ракор, протягнувши теку безсмертному магу.

Хаол склав руки і вклонився старшому.

— Щорічний огляд? — відгукнувся лікар та вирівнявся, забрав документи. — Добре. Зніміть усі свої амулети та інші речі, які можуть ділитися магічною силою, — показав хлопчику на ширму, за якою можна було переодягнутися.

Вчитель опустив погляд на учня. Той подивився на нього:

— У мене тільки це, — взявся Хаол за медальйон на червоній стрічці.

— Після огляду знову надягнеш, — виставив Ракор долоню.

Золотий журавель, тим часом, оглянув інформацію на обкладинці особової справи. Хаол віддав амулет педагогу.

— У мене вітряна кров та синя сила, — сповістив безсмертний і полишив теку на столі.

Нібито, ця інформація мала би щось дати, однак учень не дуже зрозумів чим саме вона може йому допомогти. Його ж наставник кивнув.

— Зараз очистимо твою силу від домішок, — підійшов чоловік до Хаола, встановив палець йому на середину чола і пропустив імпульс, від якого шкірою пішли сироти. — Не торкайтеся один одного до кінця огляду, аби був достовірний результат.

Хлопчику одразу ж захотілося пригорнутися до наставника, до такої ступені стало холодно та неприємно навколо.

— А поки твоя сила відновлюється, — продовжив лікар, — нумо виміряємо твій зріст і вагу. Розпусти хвіст і ставай отуди, — вказав на лінійку під стіною.

Учень кивнув. Скуто стягнув стрічку з волосся та став під лінійку. Золотий журавель виміряв його по маківці, перевів на ваги і почав рухати важки, до поки вони не увійшли у баланс.

— Присядь, — вказав на кушетку, а сам повернувся за стіл, бажаючи записати данні.

Ракор, тим часом, стояв під дверима, спостерігаючи за усією процедурою. Було щось приємно-ностальгічне в усіх цих вимірюваннях та вказівках лікаря…

Золотий журавель спантеличено почав шарудіти сторінками особової справи, прогортаючи одну і ту саму вперед-назад:

— Йому вже 13 років. Де інші записи?

Викладач здивовано повернувся до мага. Хаол же перемістився на кушетку і зіщулився, починаючи тремтіти.

— Інші записи? — перепитав Ракор.

— Так. Тут останні за другий клас, — підняв лікар очі до хлопчика: — Тебе водили сюди у попередні роки? — перевів осудливий погляд на вчителя.

— Н-ні… — зізнався учень, стукаючи зубами. — М-мене в-вод-дили, в-в друг-гому к-клас-сі…

Безсмертний дуже несхвально насупився викладачу.

— Я молодий вчитель! — підняв Ракор долоні, намагаючись виправдатися. — Мене тільки цієї весни прийняли!

— А де його духовний батько? Чи його регулярно забували на щорічний огляд привести? — кивнув на учня.

Хаол похнюпив голову.

— Його духовний батько… — незручно почав педагог. — Більше не викладає…

— Це я бачу, — невдоволено опустив маг погляд до документів та почав вносити актуальну інформацію про хлопця.

Щойно базові данні були записані, чоловік піднявся та підійшов до пацієнта. Оглянув його тремтіння. Одразу узяв неонор та почав більш ретельний огляд:

— Холодно? — уважно пройшовся очима по всьому хлопчику.

— Т-так, — кивнув той.

— Ви взагалі знаєте, що у нього синдром повільної магічної сили? — відклав маг прилад і почав мацати хлопчику під підборіддям, саму шию. — Скажи «а».

— Синдром повільної магічної сили? — занепокоївся Ракор.

— Аааа… — протягнув Хаол, не сильно відкриваючи рот.

— Через нього він постійно мерзне. У деяких він стає менш вираженим із віком, але це не той випадок. І що у нього з голосом? — підняв голову хлопчика до себе: — Відкрий рот.

— Ламається, — відповів вчитель.

Хаол нерішуче відкрив рот.

— Ширше, — скерував лікар, заглядаючи до гортані.

Хлопчик неохоче підкорився, починаючи м’яти свої руки. Золотий журавель створив сферу світла та підсвітив собі:

— Голос, що ламається, звучить не так. Протягни «а».

— Аааа…

Маг придивився до голосових зв’язок. Торкнувся пальцем його кадика і застосував магію. Хаол одразу ж почав кашляти. Лікар відпустив голову, даючи зігнутися. Щойно пацієнт відкашлявся, він з недовірою покосився на золотого журавля.

— Чого фальцетом говориш? — запитав той.

— Я не говорю фальцетом, — пролунав несподівано низький голос Хаола.

— Якщо будеш говорити ним постійно — болітиме горло і можливе атипове формування голосу. Його голос вже давно зламався, — повідомив чоловік педагогу та повернувся за стіл, де почав робити нові записи.

Ракор спантеличено прослідкував за безсмертним та перевів погляд на вихованця:

— У тебе вже зламався голос? А чого тоді ти продовжуєш дитячим говорити?

— Я не продовжую, — похмуро відповів Хаол, намагаючись повернутися до свого звичайного голосу, але його кидало на кашель.

У горлі відверто щось перешкоджало тому, аби підвищити свій голос хоч трохи.

— Хаоле, якщо в тебе вже зламався голос, то це пояснює деякі речі.

— Які? — некомфортно подивився хлопчик на вчителя, потираючи гортань.

— Хоча б твої «проблеми із дорослішанням».

Учень відвернув голову, зовсім не бажаючи говорити про це у присутності інших.

— Є якісь скарги? — зацікавився лікар.

— Холодно, — буркнув Хаол, покосившись на нього.

— У тебе синдром повільної магічної сили, — повернувся чоловік на першу сторінку особової справи, подивившись, що там написано. — Це вроджена патологія розвитку. Батько з Безкрайньої гладі з земляною кров’ю, а мати зі Злітаючої ластівки з сонячною… Воно тобі дісталося від батька. Це не лікується, тільки коригуються симптоми. Контактуй частіше з магами з вогняною і сонячною кров’ю — і сила буде пришвидшуватися. Якщо контакту не буде — будеш мерзнути і чарувати стане складніше.

— А самостійно допомогти собі можливо? — занепокоївся Ракор.

— Симптоми тільки коригуються. Якщо часто медитувати — це може допомогти, однак не сильно. Для помітного ефекту краще все ж контактувати із кимось у кого магічна сила швидка.

— Паразитичне життя виходить, — несхвально підсумував хлопчик.

— Від взаємодопомоги ще ніхто не вмирав, — зазначив золотий журавель. — Тобі вистачить і мінімального фізичного контакту, аби підтримувати нормальну швидкість магічної сили.

— Можливо, якийсь амулет міг би допомогти? — запитав вчитель.

— В амулеті сила статична, а йому потрібно розігнати свою. Тут підійде тільки фізичний контакт, — завершив лікар та продовжив робити записи.

Відвідувачі переглянулися.

Перевіривши після цього стан зору, координацію рухів та ахор, золотий журавель ще щось написав в особовій справі і закінчив огляд, віддав теку педагогу. Хаол одразу зав’язав собі високий хвіст та повернув дерев’яний амулет на шию. Вони з наставником вийшли. Переглянулися.

— Синдром повільної магічної сили? — задумливо повторив викладач, дивлячись на підопічного.

— Так, — із тремтінням кивнув хлопчик. — І мені треба її прискорити, — обійняв вчителя, частково заховавшись під його омаре.

Ракор видихнув через ніс, поклавши долоні на його спину:

— Вдало тобі Вайо сподобався. Від нього ти постійно грітимешся.

— А в нього ще і кров сонячна, — підмітив Хаол.

— Хм, — лагідно посміхнувся наставник. — Самого гарячого мага собі обрав.

— Угу, — кивнув той.

Стояли так і грілися вони хвилин десять, після яких хлопчик ще сильніше стиснув свого викладача, ніби показуючи йому любов, і відпустив, подивився в очі.

— То як? — легенько посміхнувся наставник. — Розігнав свою силу?

— Угу, — жваво кивнув той. — А тепер, ходімо на вулицю. Ви казали, що ми подивимося подарунок для Вайо, — узяв старшого за руку та потягнув до сходів.

У магазині для сонячної крові вони провели ще півгодини, намагаючись обрати, що ж саме може сподобатися хлопцю Хаола. Зупинили свій вибір на наборі для графіки, що складався з різноманітних чорних і білих олівців, гарних шматочків вугілля та якоїсь м’якої штуки, що, як сказав продавець, потрібна для стирання малюнків. Підлітку ж ця «клячка» більше нагадувала занадто гарні і густі білі соплі.

— Сподіваюся, Вайо сподобається, — сумнівно закривав учень коробочку із незрозумілою штукою.

— Упевнений, він оцінить, — із легкою посмішкою потер Ракор плече учня.

Після магазину, Хаол вже налаштувався на довгу поїздку назад до школи. Навіть починав думати про те, що можна було б поїхати у протилежний бік та заскочити до Вайо, вручити йому подарунок, побалакати трохи, посидіти разом, пригорнутися до вуст… Але усі думки перервав заінтригований погляд викладача, який помітив краєм ока повну дошку оголошень, на зовнішній стороні будівлі, що оточувала Золоту вежу.

— Хаоле, — зацікавлено покосився він на підлітка, який вже замріявся, уявляючи собі теплі обійми власного хлопця, — а пам’ятаєш про що ми говорили вчора?

— Вчора? — спантеличено обернувся той на чоловіка і швидко знітився, згадавши свої неприємні слова. — Так… — винувато відвернув голову.

— Хочеш заробити грошей? Витратиш їх куди захочеш.

— Гроші? — повернувся він до вчителя.

— Так, — з азартом кивнув Ракор. — Отам, — вказав у сторону дошки, — люди та інші маги вішають оголошення про пошук магів-робітників.

— Наставнику, — опустив учень голову, — я більше не буду грати на гроші… Вибачте мені…

— Хаоле, проблема не у тому, що ти грав із Войши на гроші, а у тому, що ти не розумієш цінності того, що тобі дають і куди ти його витрачаєш. Не будеш грати із ним — почнеш на щось інше витрачати. Нумо. Знайдемо щось простеньке для тебе. Пара зайвих доши ніколи не буває зайвою, — завзято підморгнув.

— Пара доши це мало, — незгідно поглянув підліток на чоловіка.

— То ходімо оберемо щось більш значуще, — махнув у сторону дошки та повів учня за собою.

Протиснувшись крізь натовп з інших чарівників, вчитель одразу ж почав бігати поглядом по оголошеннях, вишукуючи щось одноразове та відносно легке, із чим Хаол міг би впоратися.

— О, Хаоле, — привернув Ракор його увагу до себе, — дивися: «Відмити дах — 25 доши». Як тобі? — глянув на підлітка, що також був зайнятий пошуком своєї першої роботи.

— Я висоти боюся. Я на дах не полізу. Краще дивіться оце, наставнику, — вказав пальцем на аркуш. — «Полити город і прополоти грядки. 20 доши,» — подивився на старшого. — Га? Дощ я вже можу робити. І полоти це легко. Вчитель Кайто за пару хвилин порається.

— Але у вчителя Кайто не город, а наші квіти та кущі… — із сумнівом виразився Ракор. — Та і сам город… — подивився на вакансію. — На 20 доши це не буде одна грядка. Ти впевнений, що впораєшся із парою соток? — повернувся до учня. — Може пошукаємо щось простіше?

— Наставнику! Зробити дощ та вирвати кілька бур’янів за 20 доши! Це ж легко! Принаймні не так складно, як видертися на дах! — склав руки на грудях.

— Ну, якщо ти так хочеш, — поглянув він на оголошення. — Тоді давай станемо садівниками, — зняв аркуш, де була написана адреса. — Я поясню тобі деякі деталі, але працювати ти будеш сам, — покрутив головою, намагаючись зрозуміти у яку сторону їм треба йти.

— І усі доши будуть мої, — гордо підняв Хаол підборіддя.

— Звичайно. Я твій заробіток не заберу. Будеш робити із ним, що хочеш, — повернувся до оголошення та вказав на північ: — Нам туди.

Проїхавши на самохідному возі до околиці міста, маги доволі швидко знайшли домоволодіння, яке потребувало одноразових робітників. Показали господарям вакансію. Ті кивнули і провели на розлогий город.

Трохи порослий бур’янами, сухий, із млявим листям рослин, які все ще чекали останнього збору врожаю.

— Отже, — поставив огрядний господар кулаки в боки. — Отам, — показав вдалечінь, — не потоптати мені полуницю. Можете обрізати її під корінь, але не виривайте клубні. Біля помідорів — не зачіпляйте опори. Там декілька на чесному слові тримаються. Коли будете поливати огірки — під корінь. Плоди не надкусувати і малину не красти, — покосився на підлітка.

— І обережно із зеленню, — додала господиня. — Минулого разу якийсь маг нам усю петрушку порвав, бо думав, що то бур’ян.

Чарівники кивнули.

— Добре, — оглянув їх власник городу. — Коли завершите — розрахуємося.

Після цього, господарі пішли, а вчитель із учнем переглянулися.

— Я не думаю, що ти знаєш усі рослини, — почав Ракор Хаолу, — тож якщо сумніваєшся — питай у мене виривати щось, чи ні. Бо якщо ти вирвеш корисну культуру — тобі не заплатять. Загалом, — оглянув він город, — у корисних рослин специфічне листя і плоди вже є, їх важко сплутати із бур’янами, але все ж будь обережний, — повернувся до підопічного. — Моя порада: спочатку добре полий, а потім починай рвати бур’яни. Так буде легше. І, — підняв погляд до неба, — поки ти будеш працювати, краще буде затулити сонце. В тебе зараз не вистачить сил на таку велику хмару, тож я трохи допоможу, — начаклував столик, куди поклав особову справу учня, та закрутив долонями, піднімаючи до неба білу купчасту хмару, яка кинула свою тінь на весь город. — Можеш починати, — змахнув вчитель рукою, створюючи крісло-гойдалку у яке сів. — Ти маєш закінчити до вечора, аби ми не їхали до школи по темряві, — почав розслаблено гойдати себе ногою.

— Добре, наставнику, — полишив Хаол подарунковий набір на тому самому столику, начаклував сіру хмару, розміром з половину себе, та пішов по грядках, поливаючи рослини.

Ракор спостерігав за хлопцем протягом 20 хвилин, перш ніж він закінчив полив та приступив до прополки. Куди дівати вирвані бур’яни підліток не знав, тож попросив вчителя начаклувати кошик, куди він буде їх збирати. Чоловік задовільнив прохання, хоча нагадав, що Хаол вже сам має вміти робити такі речі.

— Плетіння створити важко, — пожалівся учень, забрав кошик та пішов грядками, вишукуючи шкідливі культури.

Прополка зайняла ще годину, протягом якої виконавець роботи декілька разів радився із викладачем щодо природи тієї чи іншої рослини, намагаючись зрозуміти чи не є якась конкретна трава корисною, а не бур’яном.

— Фух… — важко видихнув заморений учень, підійшовши до наставника із повним кошиком вирваних рослин. — Я закінчив.

— Гукати господарів? — зупинив Ракор своє гойдання.

— Угу… — втомлено змахнув він на себе рукою, очищаючи одяг та пальці від бруду.

— Добре, — піднявся старший.

Господарі обійшли весь город, перевіряючи виконану роботу. І обличчя їх були не те щоб задоволеними.

— Бур’яни порвав непогано, — звернувся власник ділянки до старшого мага, думаючи, що це він робив усю роботу. — Але полив — місцями земля взагалі суха! Наче лійкою пройшовся! — обурено змахнув на город.

Хаол плечі шоковано опустив.

— Я не буду платити за це 20 доши! Нам злива потрібна, а не легкий грибний дощик! — склав чоловік руки на грудях.

— А скільки готові заплатити? — запитав Ракор.

— 10. І то, тільки за старання.

— Гей! — зневірено обурився підліток. — Я по всіх грядках дощем пройшовся!

Господарі опустили погляди до нього і нарешті зрозуміли хто ж саме був виконавцем роботи.

— Земля частково суха, — твердо продовжив огрядний чоловік. — Нам треба наймати ще одного мага, аби він повністю пролив землю. Ця робота не годиться. Вона виконана у неповному обсязі.

— Але я старався! Ходив! Поливав!

Вчитель поклав руку йому на плече, бажаючи підтримати.

— Земля полита погано. Хоч старався, хоч ні — результат поганий, — наголосив на цьому наймач. — Можеш пройтися городом ще три рази — тоді заплатимо 20.

Хаол вирвався з-під долоні наставника, відійшов, похмуро начаклував хмару і знову почав ходити грядками, по другому колу поливаючи ті самі рослини.

— Почни з кінця, — сказав йому господар. — Аби рівномірно полити усе.

Підліток обурено глянув на нього, розвернувся та пішов із хмарою у кінець городу.

Свої 20 доши він все ж таки отримав, але такими зусиллями і такою ціною, що Хаол зовсім не оцінював свою роботу в таку суму.

— Я чотири рази пройшовся цим клятим городом! — лаявся учень, сидячи із педагогом на самохідному возі, що віз їх назад до школи. — Одним дощем, другим, третім! Ще і бур’яни порвав! Треба було йому всі помідори і огірки погризти! Ця робота не коштує 20 доши! Я там на усі 50 відпрацював! А він, трясця, ще і невдоволений був! Та сам свій город поливай, якщо не подобається! Паскуда… — тихо прошепотів собі під носа, аби вчитель не чув.

— Сподіваюся, — з усмішкою слухав педагог це невдоволення, — тепер ти зрозумів справжню цінність грошей.

— Та я йому на хаті напишу, що я про нього думаю! Скнара людський!

Повернувшись до школи, Ракор одразу відніс особову справу Хаола заміснику директора, аби він повернув її у архів, та доповів про те, що учня не водили до лікаря, починаючи з другого класу. Дізнавшись про це, Уман опустив голову та знічено видихнув через ніс, ще більше розчаровуючись у власних здібностях до вибору нових вчителів.