Учень дощу І

— Уєй! — радісно скрикнув молодий чоловік, підскочивши ледь не до стелі, із розкритим листом у руках.

Виглядав він років на 25, хоча самому було 28. Із чистим доглянутим обличчям, білою шкірою, тонкими довгими пальцями... З одягу, молодик носив довгий білий халат, зав’язаний на блакитний пояс із золотою ниткою, та не менш довгий блакитний халат поверх. Обидва мали широкі рукави, чиї кінці сягали колін. З-під нижнього шару виглядав комір білої сорочки із вузькими манжетами та білі штани, заправлені у білі тканинні чоботи. Довге темне волосся чоловік збирав на потилиці у крупний пучок, який тримала золота прикраса, що оточувала його, наче парканчик.

— Всього два роки пройшло, як подав заяву! — весело розглядав він текст листа. — Тільки цієї осені десять років з випуску пройшло! А вони вже мене запросили! Хаха! — закружляв на місці, не маючи себе від щастя. — Хаха! — зупинився, знову подивившись на текст: — «До 15.04 оновіть свої данні у Золотій вежі та підготуйтеся до екзаменів на місце вчителя середніх класів,» — розторопно прочитав кандидат. — «Вчителя середніх класів,» — ще раз повторив чоловік. — «Підготуйтеся до екзаменів на місце вчителя середніх класів…» Хаха! Вчитель Ракор, — манірно склав він перед собою руки та вклонився повітрю. — Вчитель Уман, — почав він кланятися по сторонам, — вчитель Даікон, вчитель Топнор… Хахаха! — вирівнявся хлопець та підстрибом направився до своїх речей, аби зібрати усі документи. — Вчитель-вчитель-вчитель…

Пройшло декілька днів, перш ніж цей кандидат навідався у Золоту вежу із цілим стосом своїх документів, піднявся гвинтовими сходами на 16 поверх стометрової будівлі, що була побудована з золотистого вапняку, та оновив свої дані, підтвердив старі. Наступного разу, адміністрація Золотої вежі потурбувала цього чоловіка вже 18.04, коли були зібрані усі кандидати на місце вчителя середніх класів, що вже пройшли первинний відбір. Наразі, це була співбесіда. Головні 10 екзаменів все ще були попереду.

Хтось із бажаючих стати педагогом схвильовано ходив коридором туди-сюди, хтось сидів на стільці під стіною, однак непокоїлися усі. Не мрія, а справжнє марення в один день стати вчителем, надіти вчительське хано, золотий пояс, омаре, прикрашене вишивкою із журавлями — все це крутилося у головах цих магів, немов щось нездійсненне, до чого вони вже так близько підібралися. Ось пройшов первинний відбір — відсіяли усіх, хто не попадав під запроси школи — потрібен був вчитель середніх класів на конкретні предмети. Не позвали тих, хто завершив їх навчальний заклад менше десяти років тому, що було обов’язковою вимогою. Не сповістили про нове місце тих, чия репутація, досвід власного життя та документи не підпадали під високі вимоги для ролі вчителя — того, хто стане новим авторитетом для молодих магів, хто навчить їх магії, навчить життю, того, хто замінить дітям батьків.

Школа Злітаючого журавля була закритим навчальним закладом для хлопчиків, куди заборонялося входити дівчатам та жінкам будь-якого віку і статусу. Тож знаходилися тут тільки чоловіки, які були одягнуті ледь не ідентично один із одним. Втім, така сама система була і у дружньої школи Злітаючого журавля — Злітаючої ластівки, куди не міг зайти ані хлопчик, ані чоловік, ані вже давно старий дід.

— Кандидат Ракор! — гласно сповістили, після того, як з-за дверей вийшов зовсім збентежений чоловік, що невпевнено м’яв свої руки.

Ледь не наймолодший серед усіх присутніх піднявся зі стільця та схвильовано зайшов у кабінет. Там, у один ряд сиділи декілька вчителів на подушечках, склавши під собою ноги. Навпроти кожного стояв низький столик із розписаними аркушами, пером та чорнилом. Одежа викладачів дещо відрізнялася від тієї, яку носили звичайні дорослі маги.

Білий нижній халат був прикрашений вишитими блакитними блискавками, які поширювалися від краю тканини у середину. Пояс, на який зав’язувався цей халат, був золотого кольору та мав торочки на обох кінцях. Вузол цього аксесуару ніколи не ховали десь на попереку, як це могли робити із блакитним поясом, а торочки нікуди не заправляли. Навіть навпаки, ця смужка блискучої тканини була приводом для гордості, тож вузол із нею завжди виставляли на огляд, трохи зміщаючи убік, а краї із торочками на кінцях вічно колихалися при ходьбі чи навіть польоті. Останній шар одягу — блакитний халат з щільної тканини, прикрашений вишитими журавлями в усіх можливих позах, наче доносячи тому, хто на них міг подивитися: «Цей маг виховує молодих «журавлів», молодих магів грози, блискавки та опадів».

Кандидат знервовано склав руки разом, дивлячись на цих педагогів, вклонився їм, створив собі подушку, за пару метрів від вчителів, і теж сів, склавши під собою ноги.

По центру сидів старий директор, зліва від нього — вчитель Уман. Це був статний чоловік на вигляд близько 40-45-ти років, із темним пучком на маківці, який тримала золота прикраса. Високий, зі строгим та зосередженим поглядом, який прискіпливо оцінював кожного кандидата на роль свого колеги. Ракор пам'ятав цього мага ще з підліткового віку, коли той прийшов у їх школу та почав викладати. Хоч чоловік цей і виглядав суворим, однак він був добрим та співчутливим до дітей, тож і під час сильного хвилювання міг підтримати, заспокоїти, а не давити ще сильніше.

Сам директор був зосереджений не менше. Вчитель Даікон вже давно був немолодим, однак ясності його погляду це не зменшувало. Вже частково сиве волосся, яке було зібрано у тугий, але все одно великий пучок на маківці, зморшки в куточках очей, на лобі, між ротом та носом, на шиї. Весь його зовнішній вигляд видавав поважний вік. Можливо, йому було років 70, можливо, більше. Ніхто точно не знав справжній вік директора школи Злітаючого журавля. Ракор міг лиш сказати, що коли він сам поступив у школу — вчитель Даікон вже був там директором і вже не був молодим, а було це 20 років тому. Однак, не дивлячись на свій загадковий вік, директор рухався, поводився та говорив так, ніби йому тільки вчора виповнилося 40.

Справа від директора знаходився легкий на підйом вчитель Шийме 35-ти років, який вів заняття ледь не кожному класу. Його факультативні уроки Ракор вважав навіть веселішими за основні — цей педагог вчив учнів грати на музичних інструментах, літати, видирався із ними на найвищі піки гір, серед яких стояла школа, смажив зефір зі своїми духовними синами та і взагалі був доволі приємним чоловіком, із яким можна було дуріти так, як тобі захочеться.

«Як би він прийшов до нас раніше, — роздумував кандидат на роль вчителя, — я би попросився до нього у духовні сини. Шкода тільки, що він з’явився, коли я вже був у старших класах.»

Поруч із ним знаходився більш суворий повненький чоловік, який, певно, був самим низьким серед усіх педагогів — вчитель Топнор, що виглядав років на 40. Прямолінійний, наче рубанок, категоричний, немов скеля. Однак, Ракор багато приємного згадував і про цього чоловіка. Не дивлячись на свій не самий м’яких характер, цього наставника було доволі легко розсмішити. Розгнівати, утім, теж було доволі легко, однак парубок вважав за краще зараз згадувати тільки хороші моменти зі свого навчання.

Інших двох вчителів кандидат не пам’ятав. Можливо, вони прийшли до школи вже після того, як він випустився, а можливо, він дійсно забув їх обличчя за ці 10 останніх років. Однак власного духовного батька, серед цих магів, Ракор не бачив.

Співбесіда тривала понад 40 хвилин, після яких цей кандидат вийшов у коридор весь у тремтінні.

«Я не впорався, — хапався він за голову. — Дурне хвилювання. Я сказав «трясця», — впав він на підлогу під стіною, схопившись за волосся. — У школі заборонено лаятися. Вони точно мене не візьмуть. Я не пройшов…!»

Однак, уже завтра були назначені екзамени, чи точніше сказати один великий екзамен, який проводився з самого рання і до заходу сонця. Всіх кандидатів, які пройшли етап співбесіди розсадили за одномісними столами та видали спочатку одні питання, потім інші і ще, ще, ще. Письмовий етап зайняв більше шести годин, після яких дали годину перерви, аби маги відпочили морально, можливо поїли, сходили за потребою і взагалі прийшли до тями. Далі йшло реальне випробування магічних сил. Кандидати показували свої актуальні можливості, довжину і стан волосся, яке було вмістилищем магії у чарівників. Вчитель Шийме розглядав у спеціальний невеликий бінокль поведінку магічної сили у цих чоловіків, як вона перетікає, чи не виходить за межі тіла, чи є змішаною із якоюсь ще. Не мало уваги було приділено і кольору цієї сили. На цьому етапі відсіяли ще пару кандидатів.

Щойно перевірка магічних сил завершилася, чоловіки знову зібрали своє волосся у пучки на голові, аби воно не заважало, бо було вже на рівні колін, і склали чергу на наступний екзамен. Він проходив у пустому кабінеті, де вчителі із директором знову сиділи на пласких подушках.

Ракор увійшов у це приміщення доволі схвильовано, ще раз вклонився, створив собі подушку та сів на неї.

— Занурися у стан тариге, — скомандував директор.

Кандидат нервово кивнув, склав свої руки разом на ногах та заплющив очі, зосереджено видихнув. Пітьма.

Цей етап проходив у деякому аналогу сну, у який проникли усі вчителі. Так як у цьому стані контроль над своїм тілом та думками ставав значно меншим, ніж у реальному житті, це було ідеальним варіантом подивитися, яким чином кандидат поводиться із дітьми.

Ракор покинув цю кімнату ледь не у сльозах. Він знову лаявся у своїй підсвідомості.

«Це кінець, — рухнув він на стілець у коридорі. — Це просто кінець, — закрив парубок обличчя руками. — Ніби ж все добре робив. Коліно обробив, спіймав з дерева, бійку припинив. І все одно лаявся. Дурень, дурень, дурень…» — почав маг битися потилицею о стіну, не розуміючи, чому він не зміг стримати лайливих слів при собі.

Однак по завершенню цієї перевірки, ніхто не сказав цьому кандидату, що він не пройшов далі.

— Результати будуть оголошені завтра, — сповістив усіх директор. — Прийміть сьогодні гарячу ванну та виспіться. Нестабільність душевної рівноваги не буде вашою перевагою.

Усі схвильовано кивнули та розійшлися.

Ракор насилу зміг заснути, а коли все ж таки заснув, то снитися йому почали якісь еротичні сни. То якийсь парубок йому кокетливі погляди посилає, то дівчина вже цілує у шию, то… А що тут робить хлопчина років 8? Чоловік округлив очі так, ніби дракона побачив. Хай романтичне побачення ще не зайшло далеко, однак це було точно не тим, що варто бачити дитині. Рішуче підійшов до малого, схопив на руки, забрав кудись у інше місце, начаклував йому іграшок та пересвідчився, що із ним усе добре, після чого повернувся до тієї магині, яка вже чекала його на ліжку. Замкнув двері та вікна, аби жодна дитина все ж таки не побачила того інтимного, чим вони тут збиралися зайнятися.

На ранок, чарівник вже не пам’ятав чим же саме завершилося те цікаве побачення — чи переспали вони із тією незнайомкою, чи обмежилися лиш поцілунками, однак пам’ять про ту дитину все ще оставалася живою. Що той хлопчик робив там? Чого він з’явився? Це був якийсь магічний сон? Хтось пробрався у його думки, поки він спав? А що як та магиня є реальною і сама прийшла до нього вночі? Чи це була перевірка на місце вчителя…?

— Дідько! — перелякано схопився чоловік за голову.

«Я повинен був залишитися із дитиною!»

— Я ж все своє життя маю бажати віддати тільки навчанню… — повалено закрив він обличчя руками. — Бути вчителем, думати про вихованців, слідкувати за ними… А я до дівчини повернувся…

Однак усі ці розпачливі роздуми перервав голосний стук у вікно. Чоловік переполохано подивився туди і побачив білого журавля, який із сувоєм у дзьобі завис в повітрі, активно махаючи крилами. Маг хутко підскочив до птаха та відкрив йому вхід до своєї кімнати. Той став на підвіконня, у зігнутому стані протягнувши сувій отримувачу цього послання.

«Результати екзаменів?» — схвильовано взяв чоловік цього нетипового листа, розкрив та почав читати:

«Совір Ракор, ви задовільно склали екзамени на місце вчителя середніх класів у школу Злітаючого журавля. Зберіть свої речі та прибудьте до школи до завтрашнього вечора. Білий журавель вкаже вам найкоротший шлях.

Нагадуємо, що у школі заборонено лаятися і випробувальний період молодих вчителів складає три роки. У перший рік ви будете викладати тільки один предмет. Обирати вас духовним батьком дозволено тільки після завершення випробувального періоду.»

— АААА! — заверещав від радощів Ракор, як з його тіла вирвався магічний імпульс, що із громовим гуркотом похитнув усю будівлю. — Хах…! — взявся парубок за голову, із задишкою намагаючись прийти до тями. — Я — вчитель…? — не міг усвідомити він тексту цього листа. — Я… — сперся спиною на стіну. — Вчитель…? — подивився на вже прочитані слова. — Хах… — втомлено усміхнувся посланню. — Вчитель… Я — ВЧИТЕЛЬ! — переможно скрикнув чоловік та почав енергійно бити кулаками повітря, святкуючи перемогу. — ВЧИТЕЛЬ-ВЧИТЕЛЬ-ВЧИТЕЛЬ! ХАХА! ТАК! — стиснув кулак прямо у серця, спрямувавши погляд кудись вдалечінь. — Я — вчитель, — ствердно кивнув маг. — До завтрашнього вечору мені треба вже бути у школі, — озирнувся. — Треба зібрати свої речі, — попрямував до шафи. — Вчитель-вчитель-вчитель… — задоволено наспівував Ракор, пританцьовуючи на ходу. — Я вчитель-вчитель-вчитель…

Прибуття до рідного навчального закладу зайняло близько чотирьох годин пурхання по верхівках дерев, якими дістатися було значно швидше, аніж транспортом та вітіюватими дорогами.

— Школа-школа-школа…! — тихо верещав парубок від щастя, вже розрізняючи такі знайомі дахи навчального закладу, які виглядали з-за скель.

Не без допомоги білого журавля, новий вчитель знайшов тропу, якою діти часто ходили зі школи у найближче містечко, та спустився на неї, стискаючи долонею лямку повного рюкзаку, який був на плечі.

— Я знову тут…! — натхненно вдихнув чоловік все повітря навколишньої природи — свіжий запах листяного лісу, мокрий аромат каміння, грибів, моху і трави, яка росла усюди.

Навколо стрибали коники, літали комахи та співали птахи, відволікаючи спогладача від земляних жаб, які квакали в тіні. Навпроти стояли скелі — невеликий гірський хребет, серед піків якої знаходилася рідна школа, до якої вели кам’яні сходи, видовбані у гірській породі.

Знову підіймаючись цими сходинками, Ракор ледь стримувався від нового вереску щастя. Цілих десять років свого навчання він гасав цими сходами вгору та вниз. Біг на заняття, збігав у місто за солодощами та на свята. Спускався із вчителями, коли вони збирали цілу групу учнів для якоїсь поїздки, грав, спіткався і падав, деколи розбиваючи собі коліна із долонями. А як він тоді кричав, плакав, кликав вчителя, який одразу ж заспокоював та прибирав будь-який біль. Такі рідні сходи, якими сходять першачки, за руку із батьками та вихователями у перший клас, якими востаннє спускаються випускники, завершивши своє навчання та отримавши окталлу…

Ракор сам собою ностальгічно зітхнув, згадуючи, як він сходив цими сходами востаннє, як прощався із вчителями, як обіймався із духовним батьком, як стукав своїм дерев’яним посохом по камінню в такт своєму кроку. Зараз, йому посох був уже непотрібен, але тоді… Це була справжня подія, коли вчителі вручали цю палицю, коли протягували блакитне омаре їх школи, яке повністю накривало білий нижній халат, коли заміняли стрічку у волоссі блискучою золотою окталлою…

Чоловік піднявся до гігантських дерев’яних воріт цієї школи, які були навстіж відчинені, та побачив внутрішній двір, вимощений кам’яними плитами, між яких росла трава та мох. За цим двором височіла чотириповерхова будівля самого навчального закладу, у якому не було забито жодного цвяху, прикручено жодного металевого гачка, або дверної петлі. Метал у цьому закладі був під суворою забороною, тож усі деталі були виконані з дерева, каміння або глини, кераміки.

Окинувши поглядом жвавий двір, яким ходили, бігали та просто спілкувалися хлопчики, віком від 8 до 18 років, у блакитних одежах різного покрою, Ракор ніяково зупинився у воротах, почавши шукати поглядом одного з педагогів. Діти, помічаючи тут незнайомого їм дорослого чоловіка у омаре власної школи, теж поступово кидали свої ігри, спрямовуючи свої погляди на нього.

— Не забарився, — усміхнувся новоприбулому вчитель Уман, який стояв у стороні, склавши руки за спиною.

— Вчителю, — розторопно вклонився йому Ракор, склавши перед собою долоні. — Я безмежно вдячний за надану мені честь та довіру у вихованні підростаючого покоління.

— Ходи, — привітно махнув до себе чоловік. — Тобі пора змінити своє хано та пояс.

— Звісно, вчителю, — знову вклонився новенький, вирівнявся, метушливо поправив лямку на плечі та поквапився до викладача.

Той провів його у школу, де новоприбулому вручили вчительське хано — білий нижній халат із вишитими блискавками, золотий пояс із торочками, та вчительське омаре — той самий верхній блакитний халат, який був прикрашений вишивкою журавлів. Щойно молодий вчитель переодягнувся, його вивели на двір та представили усім учням з педагогами, яких тут зібрали вже за 15 хвилин.

— Це — наш новий вчитель! — гласно почав директор, вказуючи присутнім на ніякового новачка, що зі збентеженою посмішкою оглядав усіх навколо. — Молодий вчитель Ракор буде викладати основи створення туману п’ятому класу! Він має вогняну кров та магічну силу бурштинового кольору! — створив на долоні сферу світла, яка мала відповідний відтінок помаранчевого.

— Дякую за надану мені честь викладати у школі Злітаючого журавля! — натхненно заговорив новачок, склавши разом руки та почавши кланятися всім вчителям. — Дякую за надану мені довіру у вихованні молодого покоління! Я намагатимусь робити усе, що в моїх силах, поступати по совісті та не відходити від правил моєї рідної школи!

Педагоги стримано перезирнулися між собою, згадуючи ті поодинокі, але все ж лайливі слова під час недавніх екзаменів.

— Вітаємо серед нас нового вчителя! — урочисто змахнув Уман рукою учням. — Вчителя Ракора!

— Вчителю Ракоре! — склали діти свої руки разом. — Вітаємо вас! — всі разом вклонилися.

Новачок аж рум’янцем покрився від такої честі та масового поклону на його адресу.