До зустрічі у Лімбі

Моя віра — це як закладки в телефоні, куди я скидаю всі теорії. Біблія, реінкарнація, паралельні світи, Лімб... Хай буде. Мозок відмовляється обирати.

У мене є ще одна версія. Одна з улюблених. Ми не божі створіння. Ми — результат космічного браку. Все сходиться. Нас поділили на чоловіків і жінок, на раси, на касти. Зібрали на якомусь конвеєрі: ось серце-мотор, ось легені-вентиляція. І написали інструкцію: «Живи. Страждай. Продовжуй рід».

Творці, ким би вони не були, зробили нас витонченішими, ніж звичайні машини. Вони додали нам здатність відчувати. Страждання — це найбільш переконлива ілюзія життя. Якщо болить — значить, ти існуєш. Якщо боїшся смерті — значить, прагнеш жити. І нам здається, що ми всі такі особливі. Солодка брехня. Насправді все так банально. Нам потрібні їжа і сон, так само як машинам необхідна підзарядка. А іноді... ми ламаємось. Достатньо, щоб одна деталь вийшла з ладу, один болтик випав — і ми вже неповноцінні, потребуємо ремонту.

До чого я веду... Якщо я викидаю старий тостер, я ж не влаштовую похорони і не ставлю свічку за його душу? Згадую цитату Хокінга, яку знайшла під час своїх інтрнет-пошуків істини. Він казав: «Для зламаних комп’ютерів не існує ані раю, ані життя після смерті; це казка для тих, хто боїться темряви».

Думає про це все і розумію: зі мною точно щось не так. Хоча... Може проблема у всіх інших?

Мелісса з’явилася несподівано, посеред ночі, незграбно борючись із замковою щілиною. Джером миттєво підскочив, наче й не спав зовсім, лише чекав її приходу. Вони стояли в темряві, не бачачи одне одного, не наважуючись заговорити.

Я ввімкнула світло.

Рука прикрила рот, щоб не закричати. Тіло Мелісси було вкрите синцями. Губа розбита, брова розсічена, а під оком — багряно-фіолетова пляма, налита кров'ю. Рани не свіжі, вже затягнулись тонкою плівкою. Це сталося не сьогодні.

Дівчина кинулася до Джерома, і я подумала, що вона хоче його обійняти, але потім зрозуміла: вона намагається його втримати.

— Це була моя віна, — вона розридалась. — Будь ласка, не злися.

Джером відштовхнув її так, що вона впала на коліна, схлипуючи ще голосніше. Я хотіла кинутися до неї, але, зустрівшись із його поглядом, одразу ж відступила.

— Я вб’ю цю тварюку, — сказав він.

Він не кричав, його голос був спокійним, але я боялася його, як ніколи раніше.

— Ні! — Меліса вчепилася йому в ногу. — Ми були під кайфом... я поводилася, як дура... а Цезар... він просто хотів, щоб я замовкла, а я… я... Він говорив із важними людьми, а я... я сміялась. Ми були під кайфом, панімаєш?

— Скажи мені, де цей покидьок, — Джером різко схопив її, його пальці вп’ялися в худі руки. — Скажи мені!

Але вона не трясла головою і повторювала, що винна сама.

— Джером, ти робиш їй боляче, — я вчепилася в його руку. — Відпусти її! Вона не може зараз говорити, ти що, не бачиш?

Він подивився на мене, ніби лише зараз усвідомив мою присутність. А потім просто схопив пачку сигарет і вискочив на сходовий майданчик, грюкнувши дверима.

Мелісса продовжувала ридати, і мені довелося обійняти її, поки вона знову і знову шепотіла, як сильно винна. Я хотіла зробити їй чаю. Хотіла хоча б так допомогти. Але вона тільки захитала головою, різко відштовхнулася і, схлипуючи, почала нишпорити руками по підлозі. Спершу я не зрозуміла, що вона шукає. Але потім... це стало очевидно.

Вона вчепилася в той пакетик, ніби то була єдина рятівна соломинка в тонучому світі. Тремтячими, неслухняними пальцями розірвала його, висипала білу пудру на брудну поверхню столу. Кілька крупинок відлетіли. Вона нахилилася, притулила ніздрю до стола і різко втягла в себе отруйний пил. На мить її обличчя розслабилося.

Я жаліла її. Але коли вона облизала палець, зібравши крихти з брудної стільниці, у мене в животі щось обернулось. Не співчуття. Щось холодне і зневажливе. Миттєвий спалах: «Сама винна. Могла б не вживати». Мої пальці мимоволі стиснулися. Хто я така, щоб її судити?

— Знаєш, — промовила Мелісса через деякий час, — я починала з травки. Джерома не брало, а мені подобалося... Весела ставала, тіло, як не моє, і голова теж. А як не моє, то й відповідати не треба, панімаєш?

Вона потерла пальцями перенісся, стиснула зуби.

— Потім екстазі. Світ такий... Яркий. Всьо бачиш, всьо чуєш. Танцюєш — і як в кіно. І я казалась собі красивою. Спочатку пів таблетки хватало. Потім цілу. Тепер — чотири, і то таке... — вона хмикнула, покосилась на мене, немов перевіряючи, чи слухаю. — Навіть зараз, блін, сижу, ширяюсь, а світ все рівно мутний.

Я не знала, що їй сказати. Все зміниться? Ні, навряд чи. Мелісса і не планує нічого змінювати. Нагадати, що в неї є Джером? Вона й так знає. Але він — не все, що їй потрібно. Її посмішка була кривою, гіркою. А в очах, на мить, з’явилося щось інше — не розбита дівчина, а звичайна. Та, що мріє про те, про що й усі. Про кохання, про дім. І яку ця мрія добиває сильніше за будь-які удари.

— Я така ідіотка, — продовжила Мелісса, криво посміхнувшись. — Я думала він хоче мене. Не тільки трахнути, а ну... знаєш... А я... я йому все одно дякую. Дякую, сука, що вибрав мене.

Її голос тремтів, але посмішка була кривою, гіркою.

— Джером мені каже, шо я дебілка. І він правий. Я ж знаю, шо Цезар — пропите гівно. А чого мені чекати? Принца? — Меліса різко розсміялася, і цей сміх перейшов у захлинуючий кашель. Вона витерла губи рукавом, залишивши на брудній тканині слід слини. — Любові? Він — це всьо, шо я заслужила.

— Не кажи так… — видихнула я, але вона схопила мене за руку, змусила замовкнути.

— Всьо нормально, — прошепотіла вона. — Це наркотики. Вони, сука, заставляють казати таке. Вважай, шо я сповідалася.

Вона різко піднялася, підійшла до дверей.

— Джером — класний хлопець, — Мелісса знову повернулася до мене, вже стоячи у дверному прорізі. — Ти йому нравишся, но він закритий і злий на всіх. Не добий його. Якщо вирішила піти — йди.

— З чого ти взяла, що я планую піти?

Так, я збиралася. Але лише тому, що знала: їм не потрібне третє зайве — в моїй особі.

— Такі, як ти, — уходять. Такі, як Джером, — зриваються. А такі, як я... — вона заплющила очі, — просто вмирають.

Я хотіла сказати їй, що вона помиляється. Що все може бути інакше. Що не всі, хто падає, залишаються внизу. Але Мелісса вже пішла. А я лишилася серед цієї похмурої квартири з відчуттям повної, абсолютної марності. Нічого не змінити. Ні в них. Ні в собі.

Втома. Це була єдина річ, яку я відчувала. Втома від їхнього болю, від власного, від цієї гри, що перестала бути грою. Я вирішила зависнути з наркоманкою, яка носить дешевий пірсинг і сміється не в тему, і з хлопцем, з яким, здавалося, можна було переспати просто для досвіду. Вони були персонажами, а не людьми. Частиною мого сюжету. Я зробила їх безликими, бо так було простіше.

Але, провівши з ними достатньо часу, вони набули кольорів. Їхній біль став реальним. Заразним. І вперше мені відчайдушно захотілося повірити Джерому, що у мене ще є шанс вибратися. Це був єдиний спосіб втекти.

Сьогодні вночі я піду. Напишу записку. Ні, краще без неї.

Я підійшла до вікна. Над містом починали світати. «Залишись», — прошептало щось усередині. «Залишись, і може...». Може що? Що я можу зробити Врятувати їх? Вони не кораблі, які тонуть. Вони — сама вода.

Я повернулася, знайшла свою сумку. Поклала туди телефон, пачку сигарет. Більше мені тут нічого не належало.

Зрештою, всі ми — лише привиди в життях одне одного. І найкраще, що може зробити привид — зникнути.