До зустрічі у Лімбі

Чи можна бути врятованим у світі, створеному з болю? В моєму серці ще є надія. Але вона не про цей світ. Вона змушує мене дивитися в небо.

Людям зручно думати, що Земля — єдина жива точка у Всесвіті. Вони не бачать далі власного горизонту. А я бачу. Я вірю, що справжній світ повинен бути десь за межами цього болота. Десь там, куди нам не дотягнутись. Ми не єдині у Всесвіті. Скоріше, єдина його помилка. Можливо, інопланетний експеримент. Нас створили заради болю.

Століттями нам розповідали про Пекло. Нескінченні муки, крики і розпач. Але що, як Земля — і є Пекло? Що, як наші найгірші гріхи вже були скоєні, і ця жалюгідна подоба життя — лише покарання? Можливо, нас вигнали сюди, як засуджених на каторгу.

Якщо це так, то задумане вдалося. Бо я вже давно зрозуміла ціну цього життя. І якщо душа має вибір... більше я сюди не повернусь.

Джером курив неквапливо, ніби відміряючи кожну секунду, ніби всі ми не приречені на неминучий кінець. Я лежала на його плечі, вдихаючи запах диму, що повільно в’їдався в повітрі.

— Моя сестра померла сім років тому, — сказала я, і голос звучав так, наче належав комусь іншому. — Мені тоді було п’ятнадцять, а їй одинадцять. Вона хворіла майже з народження.

Джером торкнувся моєї щоки, і тільки тоді я зрозуміла, що плачу. Виявляється, ще може бути боляче. Він обережно стер сльозу великим пальцем. Шкіра на його руці була шорсткою.

— Я її ненавиділа. Одного разу я запитала маму: «Навіщо ви її народили, якщо вона тільки страждає і змушує страждати нас?». Мама тоді так довго плакала.

Джером знову підніс цигарку до губ. Вогонь освітив його похмуре обличчя на мить. Навіть, якщо він мене і засуджував, то нічого не сказав. Я б могла розповісти йому більше. Що полюбила її, але значно пізніше. Коли вона, ледве тримаючи олівець, намалювала мене. Дві палички-фігурки. І підписала кривими, дитячими літерами: «моя сестра».

Могла б сказати, що я завжди змагалась з привидом. Навіть в голові звучало жахливо. Мої перемоги меркли поруч з її боротьбою. Так само як і мої невдачі не можна було порівняти з тим, що сестра захворіла, навіть не встигнувши пізнати смак життя.

А ще було б добре розповісти Джерому про неї. Вона була досить милою: світле волосся, блакитні очі й шкіра лікарняного кольору. Слабка й квола, вона не усвідомлювала, що діти за межами лікарень живуть інакше. А ще любила малювати.

Я вирішила поділитись з ним іншим:

— Знаєш, що найжахливіше? — я звернулася не стільки до Джерома, скільки до порожнечі всередині. — Коли вона померла, я відчула полегшення. Нарешті, я буду єдиною дитиною. Ось, що я подумала.

Я не стала казати йому, що в ту ж мить мене огорнула така провина, що я хотіла стерти себе в порошок. Слова застрягли у горлі, ніби мені раптом забракло повітря. Я закрила обличчя руками, відчуваючи, як дим їдко щипає очі.

Все вже відбулось. Холод металевої ручки ліжка, коли я вчепилася в нею, не в силах підвестися. Монотонне цокання апарату ШВЛ, що вимірював відрізки часу до кінця. Дівчинка, яка, по суті, й не жила. В кінці лежала та дихала за допомогою машини. А потім її не стало. Просто одна із ліній на моніторі лягла рівно. Зелена, ідеально пряма. І тиша. Апарат вимкнули. Мама повторювала, що це правильно. Що так треба. Що вона мучилась, тепер усе скінчилось. І ось. Моєї сестри немає вже сім років. А я дихаю. Іноді здається, що я вкрала це повітря в неї.

— За два роки я вступила до університету й нарешті відчула, як це — жити, — слова йшли механічно. — Я хотіла бути кращою. Вважала, що якщо стану ідеальною, батьки забудуть, що втратили іншу доньку. Дурість, правда?

Його рука лягла мені на спину. Тверда, важка, але не нав'язна.

— Я вчилася краще за всіх. Гуляла більше інших. Спала по чотири години на день. Завалювала себе справами, аби тільки не мати часу на роздуми. І не їздила додому.

Мені здавалось, що я вирвалася. Що більше не повинна бути «старшою сестрою мертвої дівчинки». Але щоразу, коли я поверталася, все ставало, як раніше. Її кімната. Самотність у батькових очах. Мамина усмішка, яка не могла приховати втому. Мене гризло почуття провини перед ними. І щоразу вони просили мене піти до неї. Невже мертвим потрібні наші візити? Я вірила, що важливіше, щоб вони мною пишалися, ніж щоб я була поряд.

Джером повинен був щось сказати. Запитати, чому я не поїду до них зараз. Або хоча б не зателефоную. Але він мовчав. Може, вже знав відповідь. Погляд сам знайшов вологу пляму на стелі.

— Вони загинули чотири місяці тому, — прошепотіла.

Рука сама простягнулась до цигарки, що тліла в пальцях Джерома. Взяла її, не дивлячись, і зробила затяжку. Дим обпік горло.

— Знаєш, щороку в ДТП гине понад мільйон людей... — голос став хриплим. — Це найбанальніша смерть.

Я згадала той дзвінок. Пам’ятаю, як засунула телефон під стіл, щоб викладач не почув мою розмову. Думала, що це знову якийсь кол-центр або пропозиція роботи. Голос у трубці говорив щось про ДТП, а я в цей час розглядала подряпину на лакованій поверхні стола і думала, хто її залишив.

— Батько помер одразу. Приїхала на впізнання... і дізналась.

Дихати стало важко. Я знову була там. Перед тим лікарем, який каже, що шанси малі. Але я вперто вірила, що вона виживе. Це ж мама. Вона має вижити. Чекала. Уявляла, як дивитимусь їй у вічі й говоритиму про батька. Вона померла вночі.

Сльози текли по щоках, гарячі та солоні. Я витирала їх голим рукавом, а вони текли знов, залишаючи на шкірі сліди. Здавалось: варто змінити місто — і біль відступить. Ніби зі знайомими вулицями я зможу залишити й спогади. Але ось я знову плачу, і мені так клято боляче, ніби я втрачаю їх раз за разом. І немає жодної можливості попрощатися.

Це моє особисте Пекло. Мій Лімб. Я зациклилась.

— Вони тебе любили, — Джером провів рукою по моєму волоссю, зупинившись на потилиці, мов чекаючи відповіді. — І вони досі тут. Ось тут. — Він легко штовхнув мене у скроню. — І дивляться, як ти топиш їхню доньку в гівні.

— У мертвих немає бажань, — прошепотіла я.

— Ні? — він усміхнувся, і в цій посмішці не було нічого крім холодної злості. — А тоді нащо про них взагалі згадувати?

Я заплющила очі. Не хотіла відповідати. Яка б не була у Джерома стратегія, він не міг сказати нічого, що я ще не чула. Він мабуть відчув це, бо продовжив:

— Знаєш, я був одним із тих дітей, про яких у новинах згадують мимохідь, — він говорив рівно, майже беземоційно. — Мене знайшли в балці підлітки. Вирішили нишком випити пива, натрапили на згорток із немовлям. Добре, що не сміттєвий бак.

— Шукав своїх?

— Навіщо? — він хрипко засміявся. — Щоб дізнатися, що вони такі ж відходи, як і я? Або... що вони нормальні, і мене просто не хотіли? Обидва варіанти — хуйня.

Я уявила його дитиною. Самотній, безіменний. Маленький хлопчик, якого ніхто не чекав.

— У дитинстві я уявляв, що мене перенесли з іншого виміру, а мої герої-батьки загинули в битві, рятуючи мене, — усмішка майнула в його голосі, суха, позбавлена тепла. — А потім зрозумів, що у дитбудинку кожен друга дитина була сиротою космічного адмірала.

Ми замовкли. Два потопельники в одному човні, який тече. Він тримав мене, а я його, але ми обидва знали, що це не порятунок. Ми все ще тонемо.

— У тебе була сім’я, — сказав Джером після довгої паузи. Його голос звучав хрипко. — Це вже більше, ніж у багатьох.

Я не відповіла. Просто згорнулася калачиком, поклала голову йому на плече й заплющила очі.

Його рука лежала на моїй спині. Важко. Нерухомо.

Тепер можна помовчати.