До зустрічі у Лімбі

Кожного дня помирає сто п’ятдесят тисяч людей.

Якщо уявити — це місто. Ціле місто, що вимирає щодня. Пусті вулиці, гаснуть вікна, тиша. А ми живемо поруч і навіть не чуємо.

У новинах щодня ми бачимо різні трагедії: ось люди загинули в автокатастрофі, дівчинка помирає від раку, а тут наркоман не прокинувся після передозування. Ми живемо на полі бою, але розмальовуємо його під майданчик для гольфу. І коли вибухає снаряд, не кажемо «як жахливо». Ми кажемо «як пощастило, що вбили лише двох». Адже добре, що живих більше, ніж мертвих.

Дев'яносто п'ять відсотків. Стільки ймовірність, що хтось із близьких помре раптово. Нікого не можна врятувати. Навіть якщо тримати за руку до самого кінця. Контроль — ілюзія. Ти завжди просто дивишся.

Телефон неприємно завібрував, і я одразу натиснула кнопку відбою. Говорити ні з ким не хотілося. Дурний, настирливий звук, якого так легко позбутися. Я попрямувала до пачки сигарет, зі злістю виявивши, що вона порожня. Доведеться просити у Джерома.

Як так сталося, що я вже тиждень у них, хоча планувала піти остаточно ще чотири дні тому? Мелісса слізно благала мене залишитися, поки її не буде вдома. Цезар покликав її спробувати якийсь крутий товар, і поки вона гралась зі смертю, я допомагала Джерому. Знаходила людей, яким потрібна наркота, і приводила їх до нього. Важко було тільки в перший день. А потім стало навіть цікаво. Наче ходиш по лезу ножа, але вістря тебе не ранить.

— Поділишся сигаретою?

Ми курили на кухні. Джером нервово постукував пальцями по столу — шкіра на суглобах була в шрамах, потріскана. Я знала, що він хвилюється за Меліссу. Щойно вона пішла з дому, я запитала, чи з нею все буде гаразд. Джером витягнув сигарету, нервово її покрутив і через зуби пробурмотів: «Вона — наркоманка». Голос тремтів, але він намагався зробити його рівним.

— Не хочеш відповісти на дзвінок? — його питання пролунало різко, ніби він шукав причину для сварки.

Ми сиділи у клубах диму, а телефон дратівливо дзижчав. Я подивилася на нього, потім на екран, на своє відображення у чорному глянці.

— Ти сьогодні особливо мовчазна, — він видихнув дим кутками губ.

Я лише знизала плечима. Говорити не хотілось. На екрані з’явилось повідомлення від Дениса. Неохоче я його відкрила.

Будь ласка, відповіси або напиши щось. Я не перестану дзвонити. Ти не повинна бути сьогодні одна.

— Колишній? — Джером глузливо усміхнувся. — Не може забути?

— Колишній друг. Не може забути ту, ким я була.

— А ким ти була? — його погляд став цікавим, наполегливим. Він перехилився через стіл, і я відчула запах тютюну та дешевого мила.

Він не вперше намагався дізнатися про моє минуле, але цього разу питання було досить конкретним. Справа навіть не в тому, що я не хотіла ділитися — я просто не знала, що розповісти. Моє минуле не визначає мене. Як і моє теперішнє.

Щоб уникнути цієї розмови, я вирішила вибрати менше з двох зол і взяла слухавку. Голос Дениса був теплим, рідним і... дуже далеким. Нас розділяли не міста, а цілі життя.

— Я хвилювався, — це були його перші слова.

— Не варто. У мене все добре.

Правда чи брехня? Дитяча гра для дорослих.

— Тобі не варто бути на одинці сьогодні, — голос Дениса став приглушеним. — Скажи, де ти, і я приїду. Елю?

Ми знайомі майже п’ять років. Скільки потрібно часу, щоб дізнатися, хто поруч із тобою? Здається, що він мене знає... але як це можливо, якщо я себе не знаю?

— Я вдячна за турботу, — нігті впилися в долоню, залишаючи червоні лінії.— Але я в порядку. Тобі не потрібно приїжджати.

Декілька секунд Денис мовчав. У слухавці було чутно лише тихе дихання, і я уявила його поруч. Рік тому в цей самий день він просто сидів біля мене і слухав. Але я не можу застрягти в минулому. Потрібно відпустити.

— Скільки років минуло, Елю?

— Сім.

Я не дочекалася його відповіді. Великий палець сам знайшов кнопку. Червоний прямокутник. Тиша. Дим навколо був їдким, дихання Джерома — надто гучним, а кімната — надто маленькою. Я потребувала простору. Одяг тіснив, ярлик від светра впивався в шию, наче хтось намагався мене задушити. Я здерла светр і кинула на підлогу. Шкіра на плечах була вогкою від холодного поту.

— Ей, ти як? — його рука торкнулася мого зап'ястя.

— Все гаразд.

— Брешеш, — він стиснув мою руку, і я вчепилася в його пальці. Вони були холодними. — Ти тремтиш.

Щось ламалося всередині. Кістки. Хребет. Дихати стало неможливо — повітря рвало груди, але не потрапляло в легені.

Його поцілунок не був ніжним. Скоріше, відчайдушним. Губи — шорсткі, пахли тютюном і чимсь гірким. Він не примушував, наче чекав, що я його відштовхну. Але я вчепилася у його футболку, як потопельник. Я, справді, тонула.

Його руки ковзнули у волосся, м’які, обережні. Пальці зачепилися за заплутане пасмо, він не відтягнув, а розплутав його, наче боявся зламати.

— Ти впевнена? — тихо запитав.

Я не могла говорити. Лише кивнула, притиснувши чоло до його плеча.

— Будь ласка, — мій голос тремтів, майже ламався. — Залишся.

Не дай мені піти. Не відпусти мене в темряву.

Я хотіла сказати більше, хотіла благати, кричати, вгризатися в цю мить, бо інакше... Я потребувала його, а він витягував мене. На мить.

Якби ж тільки ми могли врятувати хоч когось.