До зустрічі у Лімбі

Сенсу немає. Це не трагедія, а факт. Як гравітація. Як те, що ранок настає, навіть коли ти не хочеш прокидатися.

Ми ніколи не дізнаємось, звідки з’явились у цьому світі. І підемо з нього, так і не зрозумівши, куди. Можна перечитати всі книги людства, вдивлятися у релігії, як у дзеркала — і залишитися наодинці з ще більшою темрявою. Бо кожна відповідь народжує нове питання. Що буде після? Чи зустрінемось ми у нових тілах, в іншій реальності, серед інших зірок? Чи, може, нічого не буде, і пам’ять про нас згасне так само як погасають лампи в покинутому місті?

Істини не існує. А ті, хто кажуть, що пізнали її, торгують знеболюючим. Люди платять, щоб їх переконали: усе не дарма. Вони підписуються на пророків, обчислюють матриці долі, знімають карму родових проклять. Бо кожен хоче повірити, що світ — не просто випадковість. Ми боїмося хаосу більше, ніж смерті.

Я багато читала. Особливо після того, як сестри не стало. Спочатку це стало для мене як хобі — шукати сенс у заплутаних концепціях: інопланетяни, штучний інтелект, переродження. Якщо думаю про такі речі, значить, я ближче до істини, так? Але гра швидко перетворилась на одержимість. Після смерті батьків я вже не просто читала — хапалась за кожне слово, як за рятівний круг. Але це гра без кінця. Кожна теорія розпадалася в руках, народжуючи нові питання. Час визнати: я ніколи не дізнаюся правди. І, мабуть, ніхто не дізнається.

Я можу далі ламати психіку, бо хтось у підкасті для просвітлених лузерів сказав, що сенс відкривається після шостого трипу. А можу перестати шукати відповіді. І просто... спробувати жити.

Коли я зайшла до кімнати, світло було вимкнене. Штори — зачинені, вікна запотілі. Повітря стояло густе, сперте, з присмаком хімії та поту. Усе ніби застигло в очікуванні катастрофи.

Джером лежав на ліжку, скрутившись калачиком, як покинута дитина. Його руки тремтіли. Очі червоні, зіниці розширені. Я одразу зрозуміла — він щось прийняв.

— Гей... — прошепотіла я, нахиляючись, торкаючись його чола. Гарячий. Шкіра суха.

Він не ворухнувся. Лише гойдався. Стискав себе. Ніби намагався не розсипатися. Це був не Джером. Лише оболонка.

— Подивись на мене!

Мій голос зірвався. Я схопила його за обличчя, змусила сфокусуватись — але він дивився крізь мене. В його погляді не було навіть болю. Ніби він вже помер.

— Ти ж казав, що не створюєш наркоманів! — мій голос захлинався істерикою. — Ти ж казав... ти ж...

Я штовхнула його в плече, сильно, майже з відчаю. Хотіла, щоб хоч щось усередині нього рухнуло. Щоб він відреагував, зламав щось — тільки не мовчав. Не тонув.

— Не твоє діло, — хрипко пробурмотів він, відвертаючись, ніби я була пилом.

Я не збиралась відпускати його в цю темряву. Простягла руку, доторкнулась до гарячої, липкої шкіри, й схопила. Потягла на себе, з силою, бо ніжність уже не працювала. Хотіла виволокти до ванної, втиснути під крижану воду — щоб відчув, що ще не здох. Що має боротись.

— Вставай, — я кричала вже не на нього, а в порожнечу. — Чуєш? Вставай, кажу тобі!

— Відвали від мене! — закричав Джером, відштовхуючи мене.

Він підвівся. Нарешті. Тіло хиталось, як після довгого сну або удару. Він хапав повітря ротом, як людина, яка занадто довго була під водою. Потім схопив куртку, натягнув її на себе. Пішов до дверей. Ледь тримався на ногах, хитаючись на кожному кроці.

Я стояла посеред кімнати, обіймаючи себе руками, бо мені теж хотілось зникнути. Але я знала цей стан. Коли ти готовий віддати себе болю повністю, до дна. Саморуйнування — не вибір, а спокуса. І я була там. Лежала на цьому самому дні. Але він — він не дав мені впасти остаточно. Не дозволив торкнутися порошку, голки, нічого. Я мала віддати борг.

Я готова була впасти перед ним на коліна: «Я ще можу тебе витягти. Я віддам усе — ключі від квартири, себе, мрії. Тільки залишайся живий». Але він навіть не дивився на мене. Тому я зробила єдине, що могла: перекрила прохід. Уперлась спиною, і холод пройняв мене до самих лопаток.

— Це нормально... — сказала тихо, ковтаючи кожне слово. Голос тремтів. — Мені теж боляче. Але ти не можеш так. Вона б цього не хотіла.

Я простягнула руку — обережно, майже несміливо, як до пораненої тварини, але Джером сіпнувся. Відсахнувся, мовби мої пальці були розпеченим залізом.

— Та хто ти взагалі така?! — рикнув він, зробив крок ближче. — Меліси немає! — його груди здіймались рвано. — Зрозуміла? Немає! Ти... ти тут не потрібна. Не твоя квартира. Не твоя втрата. Чому ти тут? Чому?!

Хтось плакав. Можливо, я. Можливо, він. А може — ми обоє. Сльози текли, якось беззвучно, між словами, між поглядами, між цим усім, що ми не встигли проговорити. Занадто багато емоцій, до яких ми не були готові.

Джером схопив мене за руку. Боляче. Він рвучко розчахнув двері, і в приміщення вдерлося щось темне, різке — запах вогкості, пилу, старих труб і гнилої штукатурки. Повітря було, як зі старого підвалу, де щось давно померло. Він не вийшов сам. Просто штовхнув мене туди — в цю смердючу, байдужу порожнечу. Наче тварину, яку завели, а потім вона стала непотрібною.

— Повертайся у своє життя! — кричав він. — Здобувай диплом! Рятуй, блядь, світ! А я... я буду тут. У гівні. Де моє місце.

Я затрусила головою. Рукою намацала хитку полицю на стіні, вчепилась, як потопельник за уламок човна. Він не має права вигнати мене. Мені просто нема куди. Бо мої люди — на кладовищі. А туди живих не пускають.

А там, у цій «милій квартирці», лише запакована в речі. Вони дихають їхнім запахом, але не видають жодного звуку. Я не могла туди повернутись. Не могла. Він — останній, хто у мене залишився.

— Ти не розумієш! — мій голос зірвався на хрипкий шепіт. — Я втратила все!

— Все? — він видивився на мене, і в його очах була справжня, сира ненависть. — У тебе, чорт забирай, було все!

Він схопився за голову, наче хотів вирвати звідти всі думки. Впав на підлогу. Згорнувся, знову обійнявши себе, як тоді, коли я щойно його знайшла. Кістляві плечі ходили ходором.

Я стояла біля стіни, спиною притиснута до холодної штукатурки, руками впираючись у полицю, яка під моїм натиском скрипіла й хиталась. Мене трусило. З носа текло. Я витерла його рукавом, і він став мокрим і холодним.

— У тебе було все, — нарешті заговорив він. Тихо. Майже без емоцій. — Просто все. Сім'я. Дім. Ці кляті... сімейні вечері. Ми з Мелісою про таке могли тільки мріяти. Тобі випав не найкращий сценарій? — виплюнув він. — Ну, пробач. Мені не шкода. Ніколи не було шкода.

Його очі лихоманково бігали по стелі, по стінах, ніби намагались ухопитися за щось, що тримало б його тут. Руки різко водили по штанам. Вверх. Вниз. Знову і знову. Мені було шкода його. До нудоти. До судом у шлунку. Але ще сильніше — себе. Бо я знала — я йому не потрібна. Я нікому не потрібна.

Я кинула на нього останній погляд. Це була та мить, коли він міг зупинити мене, просто сказати «залишайся». Просто подивитись. Але Джером не ворухнувся. Я проковтнула схлип, що застряг у горлі, і вийшла з кімнати. Коридор зустрів мене напівтемрявою, запахом пилу і вогкості, глухим шумом власних кроків. Двері залишились відчиненими.

Я не могла його врятувати.