До зустрічі у Лімбі

Мені казали: смерть — це природньо. До цього треба бути готовим. Люди раптово приходять і раптово йдуть. І хіба не щастя, якщо на цьому шляху ми пізнали любов?

Я намагаюся згадати їхні посмішки. Млинці вранці. Розмови вночі. Але залишаються інші картини. Лікарняні стіни. Кашель із кров'ю. Два дерев'яних хрести. Я зациклилась. Моє власне пекло — кладовище. Я хочу вирватись. Б’юся, як птах, що не розуміє, чому більше не може летіти. Але навколо лише прути власної клітки.

Дихати стає нічим.

— Ти як, подруга? — хриплуватий голос вирвав мене з заціпеніння.

Перед очима — плями світла, розмиті, як після спалаху камери. Чорнява дівчина з пірсингом у кожному куті обличчя ляскала мене по щоках. Жувала жуйку — м’ятний запах різко ударив в ніс.

— Перебрала?

— Скоріше, недобрала, — прошепотіла я, язик здавався ватним.

Мені хотілося сісти просто тут, на асфальт, але я трималась. Стояла за клубом, лобом впершись у холодну бетонну стіну. Від неї тягнуло сирістю, як із підвалу. Пальці майже не слухались. Нудота підступала до горла. Я заплющила очі, намагаючись згадати, скільки саме випила. Але в голові — лише яскраві спалахи.

З трудом намацала в кишені зім’яту пачку цигарок і запальничку. Пальці тремтіли. Вогник раз за разом хибив, ковзав повз.

— Дай, помогу, — дівчина нахилилась і швидко чиркнула своєю. Я вдихнула — дим обпік горло, очі засльозились.

Стало тільки гірше. Металевий присмак у роті, іще більше тягнуло знудити.

— Я Меліса, кстаті, — додала вона.

— Еля, — я все ще боролась з приступом нудоти.

— Тобі таксі визвати? — вона нахилила голову, розглядаючи мене з неприхованим інтересом.

Щось у ній тривожило. Занадто яскравий макіяж. Очі, ніби вмочені в чорну фарбу. Пірсинг-пірсинг-пірсинг... Вона здавалась глючним трипом, що розпливався перед очима.

— Ні, — похитала головою. — Не знаєш, де можна купити трави?

Меліса посміхнулась. Не злісно, не дружньо — просто так, ніби чекала цього питання.

— Якщо хочеш просто шоб покурить і поржать — та, найду. Но це фігня, чесно. — Вона нахилилась ближче, її голос став нижчим, майже інтимним. — Травка — то таке, діє через раз. Кайфу нормального нема. Понімаєш?

Я мовчала. Байдуже, що вона хоче впарити. Я просто хотіла зупинити шум у голові.

— А якщо хочеш, шоб прям вознестися... — її губи розтягнулися в ліниву посмішку. — Шоб відчуття польоту було. У мене є чувак. Він в темі. І всьо чисто, не бойся.

Я знала, що означає слово «наркотики». По-перше, це небезпечно. По-друге, викликає залежність. Травка — так, забава, легалізована в деяких країнах. Але Меліса мала на увазі щось інше. Амфетаміни? Героїн? Спочатку вони дають кайф, а потім вгризаються в тіло ломкою, яка не відпускає. Звичайно, я пішла за нею. Я лише хотіла зупинити нескінченний потік свідомості. Вилетіти із клітки.

Меліса базікала без зупину — про хлопця-покидька, про палену горілку, якою недавно отруїлась, про прихід, що накрив її вчора. Я майже не слухала. Вона підтримувала мене під руку, і це було добре — бо ноги здавались бавовняними.

Ми зайшли за клуб, у темний закуток, де навіть ліхтарі не світили. Там, у тіні, стояв мій потенційний дилер. Він був... звичайним. Без пірсингу, без кольорового волосся. Високий брюнет із похмурим обличчям, чорна футболка, прості джинси. Навіть сумки не мав, з якої можна було б витягати «товар».

— Вона хоче чогось сильного, — оголосила Меліса, зухвало посміхаючись. — Подаруй їй відчуття кайфу.

Я подивилася на нього. Він навіть не ворухнувся.

— Ні.

Я кліпнула. Що — ні? Наркоторговці відмовляють клієнтам? З яких пір?

— Досить уже, Джером! — огризнулась Меліса. Ім’я змусило мене усміхнутись. Воно звучало фальшиво, ніби придумане на ходу. Як і все це. — Ти клієнтів розганяєш! Нащо мені бути з тобою в частці, якщо кожного третього відшиваєш?!

Джером повільно видихнув, перш ніж заговорити:

— Я тобі сто разів казав: фільтруй, кого тягаєш. Вона в хлам. Такі дохнуть після першої дози. Забери її. І навчися думати, якщо не хочеш загриміти.

Меліса фиркнула, розвернулася й пішла, навіть не попрощавшись. А я сперлась об стіну біля свого нового знайомого. Судячи з його обличчя, він був не в захваті.

— Еля, — я простягнула йому руку. Він не ворухнувся. — А твоє справжнє ім’я?

— Не твоя справа. Мені, може, теж не дуже віриться, що ти Елеонора.

Еля — це Ельвіра, хотіла пояснити, але передумала. Навіщо знати імена один одного? Порожня інформація, що забиває голову.

— Іди звідси.

Він був неприємний. Але навіть якби я хотіла піти, світ довкола хитався так, що я не ризикнула зробити крок. Замість цього повільно сповзла вниз, відчуваючи холодний бетон.

— Якщо не даси мені те, що попросила Меліса, — я випростала спину, відчуваючи, як світ хитається, — завтра тут будуть твої улюблені поліцаї.

Джером розсміявся.

— Ти серйозно думаєш, що я тут цілодобово стою? І що я — фокусник? У мене нічого нема. Я просто проводжу далі тих, кого схвалю. Подавай хоч десять заяв — навіть не знаєш, як мене звати.

Я була не в змозі сперечатися. Голова сама хилилась назад, очі злипались. Темрява навколо ставала м’якою, затишною. Голос Джерома лунав здалеку, але я не хотіла до нього йти. Темрява манила більше. Останнє, що відчула, — різкий, тупий удар потилицею об щось тверде. І тиша.