До зустрічі у Лімбі

Мені снились шприци. Десятки шприців, розкиданих по ліжку. Я була в лікарні, а за сусідніми дверима знаходився морг. Я знала це — і збирала свої іграшки. Мої пальці, маленькі та незграбні, не слухались. На підлозі темніли плями, але я розглядала лише цікаві циліндри з голками. З обох боків стояли Денис і Джером. Вони щось казали, але я не чула. Мені потрібно було знайти найкрасивіший шприц.

Кажуть, сни — це хаотичний потік спогадів. У наших головах зберігається величезна кількість даних, як на жорсткому диску, але навіть машинам потрібне перезавантаження. У снах ми можемо віднайти давно забуті фрагменти життя, приховані десь у глибинах свідомості. Але ця інформація ніби закодована: перед нами постають уривки, що хаотично змішуються, створюючи химерні, інколи абсурдні картини.

Я згадала ту теорію, що смерть — це всього лише занурення в сон. Людина потрапляє в безмежне забуття, а її свідомість нескінченно блукає серед уламків минулого: уривків життя, розкиданих фрагментів пам’яті, нечітких образів, що збереглися у внутрішньому сховищі. Найцікавіше те, що, як і у звичайному сні, ми не усвідомимо, що спимо. І тим більше — що вже залишили цей світ.

— Ей, прокинься, — різкий голос вивів мене з забуття. Я розплющила очі й побачила перед собою обличчя Мелісси. Останні дві ночі я провела в її ліжку.

— Що тобі снилося? — вона потерла плече. — Махнула рукою, мов божевільна.

Сон ще не відпустив. У ньому тонка голка встромилась у вену, я відчувала її холодний метал, біль, що розтікався по руці. Я смикалась, тікала, дихання ставало рваним... очевидно, так і зачепила Меліссу.

— Не пам’ятаю, — збрехала, проковтуючи сухість у горлі. — Пробач.

Я знову задалася питанням, що тут роблю. Чому сплю в кроваті Меліси. Це була її ідея — хтось мав міняти Джерому пов'язки, а її майже ніколи не було вдома. Виявилося, продаж наркотиків — повноцінна робота. Джером, звісно, був проти.

А я? Я просто втомилася від власних думок. Настільки, що чужа квартира, чужий диван і чужа халепа здались порятунком. Це було огидно. І водночас — краще, ніж повертатися до себе.

— Ходімо, — дівчина потягнула мене за зап’ястя. Її пальці — кістяні, з обгризеними нігтями. — Посидимо на кухні.

Мелісса без макіяжу виглядала… нормально. Навіть симпатично. Але водночас — клято нещасною. Я згадала університетський захид, табличку «Зроби вибір». Який, до біса, вибір?

Ми зайшли на кухню. Там було холодно. Лампа мигала, освітлюючи обдерті шпалери, які тримались на чесному слові. З крана стікала вода, на плиті стояла каструля зі злиплим макаронами. Пахло пліснявою, димом і чимось хімічним.

— Це маленька квартира, — почувся голос Джерома. Він стояв за нашими спинами, в одних спортивках. — А ви галасуєте.

— У нього чуткий сон, — хихикнула Мелісса, риючись у купі барахла на столі.

Вона витягла руку, засипану крихтами і прилиплою вологою цигаркою. Облизала пальці, намагаючись зібрати залишки трави, і продовжила ритися.

— Бляха, десь же була ще трава, — пробурмотіла вона, нахилившись до підлоги. Її ребра виступали крізь майку. — Ну, похєр, докуримо косяк.

— Бачиш, — Джером усміхнувся, наче задоволений собою, — я все-таки дав тобі наркотики.

Я лише злобно зиркнула на нього, розуміючи, що очікувала зовсім іншого. Втім, лише вчора дізналася, що Джером сам не вживає. На моє питання, як так сталося, він лише повторив свою фразу: «Я продаю наркоманам. Не створюю їх».

— Джером — такий гурман, коли йдеться про травку, — Мелісса не переставала говорити. — Він таке вміє показувать! А ти грала у паровозік?

Я похитала головою.

— Покажи їй, покажи, — занила вона, чіпляючись за руку Джерома, ніби маленька дитина. Той удавав, що не помічає її, але вона була вперта. — Я б сама показала, ти ж знаєш, як я люблю паровозік, особливо з дівчатами... но ти ж не даєш мені курити після дози.

— Мелісса, замовкни.

Джером повільно, дуже повільно, перевів свій погляд на неї. Повіки були напівопущеними, але погляд таким скляним, що Мелісса мимоволі відпустила його руку. Її власні пальці здригнулися і впали.

— Іди сюди, — він звернувся до мене.

Його рука обпекла мою шкіру. Він затягнувся, і полум'я тліючої трави освітило запалі щоки. Нахилився так близько, що я побачила крихітну шрам біля його ока. Я відчула його подих, теплий і солодкуватий.

— Вдихай, — прошепотів.

Я вдихнула. Не дим. Його подих. І раптом зрозуміла, що не дихаю.

— Ну як? — Мелісса ляснула мене по спині, від чого я зігнулася в кашлю. — Гарячо було? Залишайся з нами. Ти Джерому подобаєшся, — вона ткнула пальцем у його груди. — Могла б товар розносити. Тобі ж нічого робити?

Я відкрила рот, щоб щось сказати, і одразу ж закрила. Мелісса завтра забуде. Але мені стало моторошно — до лихоманкового бажання втекти звідси просто зараз. Більше не чути її нескінченних балачок і не бачити зелених очей Джерома. Я з острахом глянула на нього, і, здається, він зрозумів.

— Мелісса, — сухо мовив він. — Досить.

Вона затихла, а я, затягнувшись ще раз, поспіхом вийшла з кухні. Джером вже виглядав майже здоровим. Завтра Мелісса поїде, а щойно вона повернеться — мене тут не буде. Можливо, варто знову переїхати? Втеча. Єдине, що я вміла робити добре.

Тут мене нічого не повинно тримати. Як і скрізь.