До зустрічі у Лімбі

Смерть — це ілюзія. Я вичитала це в одного вченого, коли шукала в інтернеті «як пережити смерть батьків». Він пише, що ми безсмертні. Що наш світ — лише один з багатьох. І коли ми «вмираємо» тут, наша свідомість просто перестрибує в іншу реальність, де все продовжується.

Я ніколи не була сильною в фізиці, але ця думка застрягла в голові. Можливо, в якійсь паралельній реальності померла я. Колись у дитинстві, мені було дев’ять, я поверталася додому зі школи. Надворі була зима. Мама сотню разів повторювала: не ходи під балконами, але я не надто дослухалась до її слів. І от, тоді величезна бурулька впала буквально перед моїм носом. Якась жінка підбігла до мене й перехрестила:

— Дитинко, тебе Бог уберіг.

Ймовірність травми була п’ятдесят на п’ятдесят. Можливо, в іншій реальності тоді я загинула. Хто знає?

Отже, десь є паралельні світи, у яких я не провела пів дитинства в лікарнях, не їхала на впізнання до моргу, не плакала над мертвими тілами і не стояла на похоронах. Я уявляю цей світ: моя родина поруч, я захищаю диплом на відмінно, подорожую і, напевно, зустрічаюся із Денисом.

Мимоволі заздрю собі з іншої реальності: там я щаслива, а тут — нічого, крім смерті.

Ми проговорили з Меліссою всю ніч. Вона була напрочуд відвертою: розповіла, що вони з Джеромом із дитинства тримаються разом проти всього світу. Обоє виросли в дитбудинку. Колись намагались жити чесно: вона працювала продавчинею, він — охоронцем у нічному клубі. Але проблеми завжди були частиною їхнього життя, і вони вирішили, що наркоторгівля — хороший бізнес.

— Він би міг... він би, курва, міг, — хрипко прошепотіла Меліса, скручуючи в пальцях недопалок. — Знаєш, він ж не такий, як я. Джер міг би в універ піти, він же розумний! Но він, сука, рішив, шо нам того не треба. Що то для тих, у кого батьки є. Каже: «Для таких як ми — немає щасливих фіналів».

Вона фиркнула й стерла рукавом сльозу.

— А я? А шо я? Дурна. Всьо завжди портила. Блін, я ж просто... — вона ковтнула, опустила голову. — Я підсіла на наркоту. Він просив цього не робити. За нас обох тягнув... Не суди його за дряний характер. Він просто задовбався так жити. 

Я мовчала. Що я могла сказати? «Мені шкода»? Ці слова нічого не значили. Їх треба берегти для похоронів.

Ми просиділи до самого ранку, а Джером усе ще спав.

— Мені треба звалити по дєлам, — сказала Меліса, натягуючи на голову капюшон. — Посидиш з ним? Я швидко. Обіцяю.

«Ні» —це слово саме склалось на язиці. Втекти. Зараз же. Залишити все це позаду, як я завжди робила. Але я мовчки кивнула. Напевно, тому, що в цій прокуреній, кривавій квартирі я відчула щось на кшталт дому. Місця, де твоє власне пекло виглядає не таким вже й страшним.

Джером був блідий. Не просто блідий — прозорий. Шкіра натягнута, як пергамент, під нею синіють жилки. Обробляти ножове поранення вдома. Ідіотизм. У мене в голові прокручувалися картинки з інтернету: почорнілі шви, запалення, сепсис. В лікарню. Треба в лікарню. Але це було те саме, що сказати «треба виростити крила». Він не поїде. Скоріше помре тут, на цьому брудному ліжку.

— Не дивись так, ніби я вже труп, — Джером розплющив очі. — Як узагалі можна спати, коли хтось витріщається?

— Вибач, — я змусила себе посміхнутися. Губи не слухалися. — Як ти?

Він зневажливо зітхнув, наче я спитала щось дурне.

— Живий. Поки що, — погляд пробіг по кімнаті. — Де Меліса?

— Скоро буде. Тобі щось потрібно?

Він проігнорував питання, втупившись у стелю. Мовчанка затягнулась. Я розтирала пальцем пляму на джинсах — темну, схожу на кров. Чекала. Хоч на якесь слово, хоч «дякую». Але він мовчав, і я зненавиділа себе за цю огидну, жадібну надію. І все ж... Колись мені здавалося, що я притягую смерть. Було приємно знати, що цього разу хтось ще живий завдяки мені.

— Це не перший раз, — сипким голосом сказав Джером, не зміщуючи погляду зі стелі. — Один тип штрикнув мене ножем, бо я не захотів йому продати товар... Ненавиджу п’яних. А от я — знову живий. Смішно, га? Хороші дохнуть, а я відбувся подряпиною.

Можливо, у паралельному світі ти мертвий, — хотіла я сказати, але промовчала. Не всі хочуть слухати мої нескінченні роздуми про життя і смерть. Нормальні люди на цьому не зациклюються.

Але Джером сам продовжив:

— Може, у мене якесь призначення? — він хрипко засміявся, і сміх перейшов у кашель.

— Чув про кота Шредінгера? — випалила я, сама собі дивуючись. Хоча він уже вважає мене дивною — гірше не буде.

Джером скривився.

— Це де мучили кота? Тримали його в коробці й... типу... пробували вбити?

— Майже, — я м’яко всміхнулась, присіла до нього на диван. — Насправді це був лише експеримент уяви. Ніхто кота не чіпав. Ідея в тому, що поки кіт у коробці, він одночасно і живий, і мертвий. Бо шанс п’ятдесят на п’ятдесят.  У нашій свідомості розгалужуються два варіанти, а отже, обидва мають право на існування.

Я закусила губу. Навіщо я все це сказала? Тепер він точно не продасть мені наркотики.

— Я тебе недооцінював, — сказав Джером, відкинувшись на подушку. — Думав, ти з тих, хто просто хоче відчути «смак небезпечного життя». А воно вон як... — Він різко обернувся до мене, і його погляд став твердим, практичним. — Розкажи, що з тобою сталося. Не про котів. А що сталося?

Він подивився на мене, ніби справді чекав відповіді. Я мовчала, покручуючи в пальцях край простирадла.

— То що, — він не відпускав, — ти віриш, що ми вже мертві? Це твоя відмовка?

— Я ні в що не вірю, — видихнула я. — Але якщо Рай існує, то мені там не місце. Можливо, є чистилище... Лімб. Де кожен сам по собі. Блукаєш вулицями, де тебе ніхто не бачить, проживаєш ті самі моменти знову і знову,  не усвідомлюючи, живий ти чи мертвий. Дорога без початку й кінця.

Я мовчки подивилася на пляшку на тумбочці. Горло пересохло. Саме тому я пила. Ці думки переслідували мене, а я не знала, як ще сховатись.

Джером провів рукою по моєму волоссю. Це здивувало. Він не виглядав людиною, яка вміє заспокоювати.

— Якщо твоя теорія правильна, — прохрипів він, — то я теж там буду. Складу тобі компанію.

Я всміхнулась. Бо знала: там, куди я йду, ніхто не чекає. Лімб — персональний для кожного. Ми будемо бродити там поодинці, на відстані витягнутої руки, якої ніколи не простягнемо. Я знову подивилась на пляшку. Ось мій справжній Лімб. Мій нескінченний цикл.