До зустрічі у Лімбі

Кажуть, любов — найкраще в людині. Але я бачу в ній лише біологію. Електричні імпульси. Хімічні реакції, що змушують нас тягнутися до тих, хто дарує задоволення або полегшення.

Ми ж «любимо» яблука за солодкість. Чим людина гірша? Типові ринкові відносини. Що я можу отримати від тебе? Секс? Спокій? Чи може відчай? Дай те, що треба, і я твоя.

Можливо, я хвора. Але кожна людина, що йде, залишає в мені порожнечу. І я не знаю, що робити на цьому ринку. Що мені купити і у кого, щоб біль пройшов? І чи вистачить мене, щоб розплатитись?

— Ти хвилюєшся за неї?

Джером, звісно, знизав плечима. Як завжди. Меліса не повернулась навіть через тиждень. Просто розчинилась, як дим із його цигарок, залишивши мене наодинці з її названим братом. Наче так і задумала від самого початку.

І я не побоюсь сказати, що нам було добре: весь світ звузився до маленької квартирки, просякнутої сигаретним димом. Ця затхла атмосфера чомусь здавалася мені безпечною. Вперше за довгий час я дихала рівно.

— Вона іноді так зникає, — Джером рідко розповідав щось про своє життя. Я підсіла ближче. — У дитбудинку вона любила ховатися, щоб її ніхто не знайшов. Якось їй навіть вдалося втекти. Протиснулася через дірку в сітці у дворі. А потім сама повернулась. Шукала маму. Та теж була наркоманкою.

Він різко сіпнув головою, наче зганяючи комаху, і з силою затягнувся. Цигарка тріснула, іскри полетіли на його джинси. Джером не звернув уваги, просто струсив попіл і продовжив:

— Нам не залишили шансу. З народження.

Поглянув на мене. В цьому погляді не було ні злості, ні жалю. Просто факт.

— Тобі не зрозуміти.

Звичайно. Благополучна сім’я. Хороші оцінки. Університет. Робота. Моє життя було звичайним, якби не все, що сталося. Джером каже, що я просто збилась з дороги, що це тимчасово, що одного дня я повернуся до звичного ритму. Мої кулаки стиснулися самі собою, нігті впилися в долоні. Наче мій біль — не справжній. Не такий, як його.

— До речі... А як тебе таки звати? — я змінила тему, намагаючись підвестися з ліжка. Але він схопив мене за зап’ястя, непомітно й міцно, не даючи втекти.

— Не будь нудною, Елеоноро. Ім’я — це просто звук. Воно нас не визначає.

Я хотіла відповісти, але саме в цей момент він потягнув мене до себе. Я ахнула, впавши на продавлений матрац. Пахло цигарками, алкоголем і нами.

— Якщо хотів, щоб я була зверху, міг просто попросити.

Я спробувала перевернутися, але Джером легко утримав мене, притиснувши плечем. Долоня, тепла і трохи шорстка, лягла на оголене стегно. Він посміхнувся. Притягнув мене ближче, його губи торкнулися моїх — занадто легко, щоб назвати це поцілунком, і занадто впевнено, щоб сплутати з випадковістю.

— Ця кімната мені чимось нагадує гуртожиток, — сказала я, відсторонюючись. — Багато мотлоху, мало місця. Тільки курити в кімнаті було не можна, але ми все одно порушували заборону.

— Ти забрала звідти всі речі? — запитав Джером.

Я похитала головою.

— Ні. Довелось би вести багато нудних розмов.

Я навіть зробила дівчатам послугу: по суті, кімната стала просторішою, і до них нікого не підселять до кінця навчального року. Ми жили втрьох. Не близькі подруги, але й не чужі. Я завжди пропадала з Денисом, але ми ладнали: обмінювалися конспектами, рефератами, розповідями про викладачів. У холодні вечори пили глінтвейн, сміялися над дурницями, ділились порадами.

Вони кілька разів мені телефонували. Я не відповіла.

— У тебе є куди повертатися, — неквапливо промовив Джером. — Не всім так пощастило. Думаю, тому ти і не забрала речі.

— Я не повернусь.

Джером не намагався сперечатися, лише знизав плечима, що дратувало ще більше. Взяв цигарку з попільнички, але не запалив. Просто крутив її в пальцях.

— Тобі варто було вступити на психологію, — я скривилась. — З таким-то розумінням людської душі.

Він усміхнувся.

— Можливо, у якомусь іншому всесвіті все так і є, — сказав. — Або в наступному житті.

— Уяви, ми могли б познайомитися, як нормальні люди, — я склала руки на грудях, немов намагаючись сховатися від холоду, що знову закрався всередину. — На якійсь студентській вечірці, де я б пила щось дешеве й солодке, а ти спробував би мене вразити.

— І ти мене, звісно, відшила б.

— Так, як ти мене, коли я хотіла купити наркотики, — я усміхнулася.

— Справедливо, — кивнув він. — Або... Ми могли б зустрітися на якійсь нудній офісній роботі. У тебе зажувало б папір у принтері, і ти б звернулася до мене по допомогу.

— І ти, як справжній джентльмен, врятував би мене?

— Напевно, ні. Подумав би «не мої проблеми» і придумав якусь відмазку. А потім все одно підкотив би. Коли ти вже сама все починила.

Я посміхнулась. Звучало мило. І водночас... смішно. Ми не належали до того спокійного, простого світу. Не вміли жити так. Але хто знає — може, в наступному житті? Може, там ми будемо безтурботними й наївними, як і належить молодим людям. Разом пізнаватимемо світ. Робитимемо перші помилки й сміятимемося над ними, а не намагатимемося втекти від власних демонів.

— Хоча знаєш... — Джером різко притягнув мене ближче. Його очі в темряві світилися майже хижо. — Ти б не помітила мене в такому всесвіті. Я грав би за університетську команду з чогось незрозумілого. Шахів, чи що. І пишався б цим, як повний дебіл. А ти навіть не знала б, що така команда існує, — він провів пальцем по моїй ключиці, малюючи якийсь незрозумілий символ.

Я скептично звела брову.

— Мені завжди подобалися розумні хлопці.

— Надто розумні?

Його губи торкнулися моїх, і цей дотик відчувався так, ніби нас справді чекало якесь наступне життя. Але точно не це.

Мені не було сумно... вперше за довгий час. Навпаки, захотілося вірити, що те інше життя існує. Що одного разу ми будемо ненавидіти сірі будні, прокидатися рано вранці, скаржитися на начальство й рахувати години до кінця робочого дня. Що нам буде нудно, але спокійно.

Цікаво, яким би був Джером там?

Звичайним студентом, який зубрить перед іспитами, купує найдешевший алкоголь після одинадцятої й щиро вірить, що зможе зібрати гроші на подорож до Європи?

Чи офісним працівником, який поступово забуває про мрії, натомість навчається правильно заповнювати звіти й знаходити шпарини в корпоративних правилах?

— У наступному житті... — повторила я, наче мантру. — Чим же ми так провинилися в цьому?

Я завжди вважала, що світ несправедливий до мене: забагато болю на одну людину. Зустріч із Джеромом і Меліссою допомогла усвідомити просту істину: нас таких багато. Можливо, повинен зберігатися баланс щасливих і нещасних людей, як багатих і бідних, заради всесвітньої рівноваги.

— Іноді я думаю, — тихо сказав Джером, не відводячи погляду від стелі, — що, може, ми платимо за помилки минулих життів. Знаєш, такий собі тупий закон бумеранга. Можливо, я був кілером... або Гітлером.

Він усміхнувся, і я вслід за ним. Закони Всесвіту незбагненні. Може, так воно і є.

— Але твій строк не такий довгий, як мій, — додав.

Я звела на нього погляд.

— Для таких, як ми з Меліссою, дороги назад немає, — пояснив Джером. Його голос був рівним, ніби давно змирився. — Ми народилися на дні й там залишимося. Якщо не вступимо в лайно, воно саме знайде нас. Це наче закон природи. Але ти... У тебе є шанс.

— Шанс на що?

— На те, щоб жити. Не так як ми.

Він так щиро вірив у мій шанс, ніби життя було чорно-білим. Ніби можна просто встати, обтрусити з себе пил минулого і удати, що нічого не сталося. Але шанс на що? На те, щоб знову сидіти на семінарах? Обмінюватись конспектами? Пити вино на даху з Денисом і вдавати, що нічого не сталось?

Але я знала, що сталось. Лікарняний коридор. Ридання матері. Тіла. Впізнання. Похорон. Ще один. Невже Джером думає, що можна відмотати це назад?

— А ти? — я змінила тему. — Плануєш завжди торгувати? Чи відкладаєш гроші на щось, враховуючи, що явно не витрачаєш їх на цю убогу квартирку?

Джером усміхнувся куточком губ — ледве помітно, мовби самій думці було соромно існувати.

— У мене є ідіотська мрія.

Він переплів наші пальці, і цей дотик виявився теплішим, ніж мав би бути.

— Купити старий трейлер. І звалити. Підкорювати світ, підробляючи миттям вікон або розносом піци. Я і Мелісса, — він знизав плечима, ніби відмовлявся від власних слів. — Дурня, я знаю.

Сказав це легко, ніби жартував. Але за цією легкістю ховалось щось більше.

— Звучить гарно. Ще місце знайдеться? — я хотіла, щоб це прозвучало, як жарт. Не вийшло.

Приєднатися до їхньої маленької зграї, щоб більше не бути самотньою. Цим бажанням я вже порушила головне правило Джерома: ні до кого не прив’язуватися.

— Я уявляю нашу зустріч через років двадцять, — раптом сказав Джером. — Ти в дорогому костюмі, з кейсом. Стоїш на зупинці десь там в Брюсселі. А я... я буду сидіти на лавці, бухой, з пляшкою в руці.

— І я підійду до тебе?

Він різко розсміявся, ніби я сказала щось неймовірно дурне.

— Навіщо? Щоб дати мені євро? Краще плюнь. Бо я, скоріш за все, витратив би його на чергову порцію лайна. Ти побачиш мене, згадаєш усю цю брудну історію і подумаєш: «Який же я була дурою тоді». А потім сядеш в свою дорогу машину.

Його голос звучав спокійно, ніби вже бачив цей момент і змирився з ним. Я не знайшла слів. Просто простягнула руку і торкнулася його щоки. Потім провела пальцем по шраму під бровою. Хотіла сказати щось колюче: що він не пророк, що життя ніколи не складається так, як ми уявляємо. Що я можу піти прямо зараз, якщо він цього так чекає.

Але мовчала. Просто лежала, слухала биття його серця і дихала. Принаймні сьогодні я ще відчувала, що жива.