До зустрічі у Лімбі

Я не вірю в кохання. Це анестезія, яку нам вколюють, щоб хоч трохи придушити страх померти наодинці. Ми хапаємося за інших, як потопельники, і називаємо це коханням.

У фільмах герої знаходять одне одного на тлі ядерного апокаліпсису. А в житті ти стоїш у черзі в аптеці за сертраліном і дивишся, як хлопець попереду тебе купує презервативи та тримає в руках одну розочку. Ось і вся романтика. Ніяких «вони жили довго і щасливо». Скоріше, «скучно і нормально». Ніхто не знімає, як ви мовчки їсте макарони перед телевізором третій вечір поспіль, а він каже, що втомився, і йде спати, залишивши тебе з горою брудного посуду. Якось не інстаграмно.

Мої перші і єдині стосунки тривали пів року. Я зустрічалася з хлопцем із факультету соціології. Ми розійшлися, тому що після сексу він завжди засинав, а я лежала і дивилася в стелю. Це було настільки нудно, що навіть сваритися не хотілося. Просто одного разу, коли він уже хропів, я зрозуміла: мені байдуже, чи прокинеться він завтра.

Мабуть, саме тому я обрала Дениса. Точніше, створила його у своїй голові. Я могла роками уявляти, як ми разом, і він ніколи не розчарує мене тим, що розкидає по всій квартирі брудні шкарпетки. Він залишався ідеальним, бо не міг доторкнутися до реального життя.

Але вірити все одно хотілося — це найкумедніше. Я розуміла, що це хімія. Що дофамін, серотонін і кортизол керують нашим «коханням». Ми запрограмовані шукати одне одного, не для щастя — для продовження існування. Раби власної природи, що ідеалізують, а потім розчаровуються.

Любов — не порятунок. Це ще одна залежність, яку ми намагаємося прикрасити віршами та піснями. І найжахливіше, що навіть розуміючи це, ти все одно хочеш чергової дози.

Меліса виглядала жахливо. Не тільки фізично. Глибше. Джером відмовлявся бачити очевидне: передоз — не випадковість. Вона хотіла піти. А зараз лежала нерухомо, ніби караючи себе за невдачу.

— Вона не в собі, Джером, — я, чесно, намагалася пояснити, але він не слухав. Не хотів чути.

— Ти її не знаєш. Вона впорається.

Він говорив це з такою сліпою вірою, з якою я колись відмовлялась вірити в смерть батьків. Це був не аргумент, а молитва.

— Я просто... — його голос зламався. — Ми з дитинства виживали разом. Вона вибереться.

— Як скажеш.

Він виглядав таким втомленим. Самотнім. Пальцями безупинно перебирав край футболки, один і той самий шов, знову і знову. Хотілося обійняти його, провести пальцями по волоссю й пообіцяти речі, які я ніколи не зможу виконати. Але ми чужі люди. Я не маю права.

Джером сам схопив мене за руку, коли я збиралася піти.

— Дякую, — прошепотів він. — Вона жива завдяки тобі.

Його губи, сухі й потріскані, торкнулися шкіри моєї руки лише на мить. Це був жест такої беззахисної вдячності, що в ній було більше болю, ніж у будь-якому його погляді чи слові.

Він не розумів. Меліса не жива. Вона просто ще не перестала дихати.

Я зайшла до неї ближче до вечора, але вона не повернулася. Її волосся злиплося, губи потріскалися, під очима темніли синці. Лежала на боці, загорнута в ковдру. Погляд був вп'ятий в одну точку: у тріщину в шпалерах, що розходилась від розетки. Вона не кліпала, ніби чекала, коли ця тріщина розколеться і поглине її. У кутку настирливо дзижчала муха. Вона кружляла біля вікна, раз за разом ударяючись об нього. Шукала вихід.

Я не знала, що сказати. Чого я, власне, хотіла? Зіграти в рятівника? Відчути себе хорошою людиною на тлі її розпаду? Можливо. Але була й інша причина, простіша і егоїстичніша: я не хотіла, щоб хтось ще опинився в пустій квартирі з тишею, що не відповідає. І все одно всі слова здавалися порожніми. «Все буде добре»? Навряд чи. «Ніхто не злиться»? Теж брехня. Я злилася. Бо вона затримала мене тут. Бо зламала Джерома.

Я сіла на краєчок дивана.

— Знаєш, я колись... — мій голос зламався, і я почала спочатку. — Я колись сказала батькам, що вони зіпсували мені дитинство. Що краще б я була одна.

Тиша. Вона не ворухнулася. Муха сіла на ковдру біля її ніг, потерла лапки.

— Я безліч разів просила у них вибачення. Але тільки у своїй голові. Бо вони вже не чують.

Я простягнула руку й торкнулася ковдри. Не її, а саме того місця, де, здавалося, було її плече.

— Вони не чують, — повторила, і це пролунало як вирок. Собі. Їй. Усім нам.

Муха сіла їй на щоку, пройшлася біля кута ока. Чорна крапка на блідій шкірі. Меліса не ворухнулась. Тільки повіка дрібно дрижала, наче окремо від решти тіла.

— Говорити з мертвими зовсім не весело, розумієш? — я стиснула ковдру трохи сильніше. — Ти підеш, а він залишиться. І ти його ніколи не почуєш.

Я не знала, чи вона розуміє. Чи їй не байдуже. Але я сказала єдине, що мало вагу. Адже жити з болем доведеться не їй, а тим, кого вона після себе залишить. Вона має усвідомлювати свою відповідальність.

Я збрешу, якщо скажу, що ніколи не думала про це. Але кожного разу згадувала, як сестра, вже не маючи сил підняти руку, просила: «Розкажи, як там, за вікном?». Вона так хотіла жити. І я не маю права так просто викинути те, за що вона так чіплялася.

Меліса продовжувала дивитися в стіну, і мені залишилося лише вірити, що вона мене почула.