До зустрічі у Лімбі

Я б хотіла бути фанатиком. Мати сліпу, всеспоживаючу віру. Але мій мозок — це пастка з скептицизму. Я вивчала релігії, шукала відповідь на єдине питання: що там, за межею?

Християни вірять, що душа вічна: тіло помирає, а дух живе, і для нього відкриваються блаженні врата Раю. Я б хотіла вірити в цей чарівний сад. У місце, де можна дихати без страху і де не існує самотності. Але чим більше думаю про це, тим чіткіше розумію: якщо Рай існує, то він для мене закритий. 

Буддисти розповідають про реінкарнацію. Що ми знаходимо тих, кого втратили. Це завжди здавалося мені найбільш милосердною брехнею. Втім, класичний буддизм не такий романтизований. Для них вічне життя — це і є Пекло, коловорот болю та страждань. Нірвана, на їхню думку, — це забуття, а забуття — це смерть. Іноді я думаю, що вони праві. Адже що таке життя, як не нескінченна серія втрат?

Джерома я зустріла через тиждень. Випадково — біля клубу, де зависала останні дні. Вийшла покурити. Погляд ковзнув — і я побачила його. Спершу хотіла відійти, але він повернув голову, й наші погляди перетнулися. 

Чорт.

Я могла вдати, що не впізнала його. Пройти повз, сховатися у темряві. Але, як завжди, моя клята ввічливість виявилася сильнішою за інстинкт самозбереження. Я підійшла. І одразу пошкодувала.

Джером був блідий, як примара. Очі запалі, губи сухі. Він приклав палець до губ, а потім розстебнув куртку.

Кров.

До горла підкотила гіркота. Темна пляма розтікалась по сорочці, просочувалася крізь тканину. Запах металу вдарив у ніс, і все змішалося: мамине обличчя, кашель із кров’ю, пальці, що стискають мою руку.

Мене хитнуло. Треба тікати. Джером — не моя історія. Я не повинна знову бачити, як хтось помирає. Але він все ще був живий. Стояв, мовчав. І не просив нічого.

— Я викличу швидку.

— Ні, не викличеш.

Це було ірраціонально: він стікав кров'ю. Але я знала: він краще вмре тут, ніж сяде в машину швидкої. Він боїться не смерті, а поліції.

— Хоча б таксі?

Він похитав головою.

— Все буде в крові.

Точно. Жоден водій не довезе його навіть до повороту.

— Далеко живеш?

— В парі зупинок.

І, диво, він назвав адресу.

Джером не просив допомоги. Навіть стікаючи кров’ю, намагався удавати, що здатен впоратися самостійно. Але все ж погодився йти, тримаючись за мене. Здавалось, що ми рятували зовсім не його.

П’ятнадцять хвилин. Стільки зайняла дорога. Але в той момент вона була нескінченною. Я знала це відчуття: коли сиділа в лікарні, в морзі чи на похоронах — здавалось, що це триває вічність і не закінчиться ніколи. Але кожного разу все доходило до кінця, всупереч моїм страхам.

Джером майже не говорив. Тільки шепотів одне ім’я:

— Мелісса... Вона допоможе...

Я згадала її — червоні губи, пірсинг. Навряд чи вона вчилась на медика.

— Ти впевнений?

Джером здригнувся. Його пальці стиснули мій лікоть, і на мить в очах промайнуло щось — страх? Паніка?

— Вона знає, що робити.

Я кивнула, не знаючи, чому повірила. Може, бо мені потрібно було вірити в когось, окрім себе. Але коли ми нарешті дісталися до квартири, Мелісси там не було.

— Подзвони їй, — прошепотіла я.

— Вже намагався. Не бере слухавку. 

У повітрі стояла тиша. Не просто відсутність звуків — тиша, яка тисне. Буддисти мали рацію — Пекло не потребує вогню. Воно виглядає саме так: тісна кімната, запах крові й усвідомлення, що допомоги чекати ні від кого.

Джером хитався. Його тіло здавалось мені чужим — кістлявим, як у неживого, і водночас занадто реальним. Пахло металом. І чимось ще — прілим потом, ніччю та вулицею.

— Сідай, — я потягнула його до ліжка.

Але він застиг. Його очі бігали зі сторони в сторону, а потім зупинились на мені.

— Я не... — його голос обірвався, губи ледве рушили. — Не можу... сам...

Я зрозуміла, про що він. Куртка, сорочка — це все потрібно знати. Тремтячими пальцями потягла тканину вгору. Вона була важка, липка, гаряча на дотик. Кров уже встигла в’їстися в матерію, і коли я зривала її з шкіри, чулось тихе чвакання. Шлунок різко стиснувся, підступила слина. Я ковтнула, відчуваючи, як нудота підкатує до горла, але тіло не послухалось — прошиб рвотний спазм. Я відвернулась, але потім знову уперло повернулась до рани. Треба було діяти.

Я дивилася на свої руки, ніби вони були не мої. Ось одна тримає брудну тканину. Ось друга торкається чогось живого, пульсуючого. І раптом щось у мені перемикнулось. Вже не огида, щось глибше, темніше. Цікавість. Мені стало цікаво, наскільки глибоко можна засунути пальці всередину. Що там, під шкірою?

Ця думка пройшла крізь мене, і я відчула, як шкіра на плечах і спині миттєво вкрилась мурашками. Холодний піт. Жах. Не від крові. Від себе самої.

— Натисни... — видихнув Джером, і слово вийшло бульбашками з крові. — Аптечка... під ліжком...

Я слухалась. Усе тьмяніло, розмивалось, губило форму. Кров була повсюди. На ліжку, на мені, навіть у волоссі. Знайшла щось схоже на бинт. І почала тиснути. Просто тиснула, вдавлюючи долоні в його тіло, намагаючись силою загнати життя назад. Джером дихав уривчасто. Його повіки опускались, дихання ставало поверхневим. Він плив. А я — ні. Я лишалась тут, у цій квартирі, з ним, з кров’ю, з тишею.

— Потрібно обробити й зашити.

Здається, я зблідла ще більше за нього.

— У мене є антисептик у сумці, — прошепотіла. Голос був чужий.

Він навіть не кліпнув.

— Буде чортівськи боляче.

Пов’язка промокла. Коли я розв’язала її, кров знову спалахнула — яскрава, нова, жива. Ніби тіло не здавалось. Боролось. Джером зціпив зуби. Я стиснула його руку. На мить здалось, що все навколо розчинилось — залишились тільки ми двоє, його спотворене болем обличчя і залізна хватка, що стискала мої пальці до хрускоту.

Я торкнулась рани, і він закричав. Цей звук вдарив по нервах. Гострий, надривний. В очах потемніло від болю — не мого, його, але це не мало значення.

Джером хапав повітря ротом, його пальці вп'ялися мені в шкіру, коли раптом — удар. Глухий удар, від якого здригнулися стіни. Я сіпнулась. Поліція. Точно поліція. Треба було закрити Джерому рот.

Двері відчинились. У проході стояла Меліса. Вона завмерла — обличчя скривилось від жаху, але лише на секунду. Далі — як по інструкції. Підійшла, відсунула мене, присіла біля нього. Пальці знайшли пульс на шиї.

— Геть, — сказала, не дивлячись на мене.

Я відступила, і тільки тепер відчула, як тремтять мої руки, як солоний піт залив очі, змішавшись із слізьми. Більше не могла дивитись. Просто не могла. Тіло знайшло вихід самостійно: ноги понесли мене геть, у найближчий безпечний кут — на кухню.

Та була зовсім маленька. Темна, з облупленими стінами й запахом старого жиру. Місця, де вмирають люди, завжди такі — просякнуті відчаєм. Я на мить піддалась слабкості, захотіла втекти, відгородитися від його болю й криків, що долинали з кімнати. Але чи то звичка жити в очікуванні, чи то підсвідоме бажання ще глибше зануритися в цю безодню...

Друга ночі. Цікавий факт: у лікарнях люди найчастіше помирають не вдень, а саме після опівночі. Напевно, тому, що навіть смерть любить тишу.

Я вирішила зачекати ще трохи.